До Баварії

18 жовтня проминув місяць моєму перебуванню в полоні, а правильніше — у в'язниці. Був я перший раз у такій прикрій ситуації. Серед польських старшин є такі особи, які зазнали російського полону, й другий раз були в німецькому полоні. Для них багато явищ морального й фізичного характеру були знані, тому вони спокійніше реагували на всі прояви нашого життя.
Прибула знову група в числі 80 старшин. Для них місця небагато знайшлося. В тій групі були старшини із Замостя. Один поручник оповідає, як виглядав Замість, коли туди ввійшли большевики. Місцеві сморкаті жидки, одягнувши червоні опаски й взявши карабіни в руки, виявилися дуже "войовничими". Вони вишукували польських старшин, затримували невеличкі блукаючі відділи вояків у смузі між німцями й большевиками та обеззброювали їх. Червона жидівська міліція передавала обеззброєних до совітських штабів. В однім штабі червоної бригади знайшлося до 15 старшин-поляків. Уночі большевики наказали розстріляти двох польських майорів за їхнє соціальне положення, що вони… поміщики. Налякана таким випадком решта старшин втекла з якоїсь комірчини, де перед тим їх допитували "красниє командіри", які дивувалися, запитуючи: "Ех, полячкі, как же ви воєвалі, трам-тарарам вашу мать?.."
Мене цікавить, як то вони будуть воювати, коли розіграється буря на сході?
Серед тих втікачів був і поручник — наш оповідач. Він багато наговорив про діяльність українських повстанців на Волині й Холмщині. Каже, що "збольшевизовані" українці під проводом своєї інтелігенції і навіть "попув" схопилися за зброю. Бувало, що група молодих хлопців із села, в числі десяти душ, мала відвагу обстрілювати польські полки й бригади в маршові. Від цивільних втікачів забирали майно, висаджували із самоходів, а деяких й били. Правда, були такі українські селяни, що останнє віддавали, годували й перетримували поляків. Однак військове начальство реагувало на виступи селян досить гостро. В деяких селах всіх мешканців бралося під кулемети на площах в оселях. Іншим вбивалося голки в вуха і цвяхи в носи, — деяким винуватцям чи підозрілим забивалися "вицьори" через вуха. Прибивали їх на пострах і до "слупув": це щось вроді середньовічних палів, чи вішання за ребра на гаках.
Довідуюсь, що боїв у Грубешівщині не було, за винятком бомбардування із літаків деяких осель і лісків, коли там стояло військо. Між іншим, большевики, відходячи з теренів, які вони зайняли, пограбували двори, міста й містечка. На схід пішли великі табуни худоби, валки з мануфактурою, меблями і… жидами.
Неочікувано прийшло зарядження виїзду з Ленчиці.
По полудні 18.Х. почав рихтуватися до виїзду І-й транспорт у числі 200 душ старшин. Під'їхали автобуси й тягарові авта та забрали першу групу — по 25 душ до кожної машини. На дорогу ми отримали по 1/2 хліба, по банці консервів, зібрали свої речі й почали теж збиратися. В ІІ-м транспорті було нас 225 осіб. О год. 14.45 сідаємо й прибуваємо по годині їзди до ст. Пабіяніце за м. Лодзем. У Пабіяніцах нас загнали німці до величезної, напіврозваленої обори. Осінній дощ сік безперестанку й в оборі із дірявою стріхою не було сухого місця, щоб сісти, не то лягти між "коров'яками". Ззовні обора була обставлена кулеметами. Всю довгу ніч ні один старшина не спав, а було їх більше 500 душ, бо ще звідкілясь долучили до нас.
Згорблені, жалюгідні постаті всіх рангів сновигають у натовпі й тихенько кленуть. Деякі не видержують і кажуть, що в майбутньому знатимуть, де треба буде тримати німецьких старшин у польськім полоні! Я так само маю вигляд зовсім не "козацький": рука спухла, ніс, як кушка, спухлий, нога пече, ревматизм до болю крутить у кістках по всім тілі.
Деякі "всезнайки" кажуть, що ранком 19.Х. нас повезуть на німецький Шлеськ, а потім покажуть нам свої міста, культуру, здобутки цивілізації й розпустять по домах, бо немає жадного "сенсу" тримати по таборах. Один майор не втерпів і каже: "Мій пане, по якого біса німці мають вам показувати свою культуру, коли вони її вже показали?" Ще якийсь чорний песиміст додав, що по всьому видно дві речі: додому підемо аж по закінченню війни, — вдома буде той, хто не витягне лап у німецьким таборі полонених.
Ранком підходить до мене поручник Новаковський і питає, чи я маю гроші? Відповідаю, що є ще трохи. Тоді він виймає 20 злотих і просить не ображатися, бо він мені їх "позичає". Коли я матиму, то віддам йому. Це могло бути тоді, коли нас не роз'єднають. Я взяв гроші, але під умовою, що Новаковський візьме від мене металеву папіросницю, за яку я колись заплатив 15 злотих.
Раптом хтось зірвався з дошки, на якій сидів, і голосно замукав кілька разів, як молодий бичок. Впізнаю майора з 12-го п. п. Дуже добре наслідував сумну інтонацію тварини. Багато старшин розсміялося. Щиро той майор і мене розсмішив; немов би за ніч він у цім хліві, куди порядний господар вже не заганяв худоби, став скотиною, а не людиною.
Почали старшини натовпом штурмувати поміщицьку кухню, де в однім котлі кип'ятилася вода, припорошена житньою мукою. Штурмуючі думали, що то була кава на молоці, а коли діставали юшку й ще до того зовсім несолону, виливали її на землю. Тоді натиск на котел зменшився. Одні знову рясно кляли, а другі мовчали, або виясняли товаришам, що в дорозі не будуть німці нам давати марципанів.
О 6-й годині ранку під люфами важких і ручних кулеметів, які на нас дивилися зі всіх боків, ми завантажились до тягарових авт і поїхали на захід. У кожнім вантажникові було по два німецьких вояків, а спереду й позаду 25-ти вантажників їхали авта німецької ескорти.
Минаємо оселі й містечка: на багатьох із них сліди недавньої війни. Багато бачу руїн, сліди пожарищ, взносяться вгору димарі хат, а розвалені печі, немов вишкірили свої темні щелепи, та дивляться вслід за нами. Не все ми бачимо із закритих буд вантажників. Місцевість блимає переді мною, й картини чужого краєвиду хутко міняються в бігові самоходів.
Кілька разів ми висідали в чистім полі, щоб трохи розімняти свої кості й залагодити свої потреби. В однім місці переїздимо старий польсько-німецький кордон. Ще (коли) ми доїздили до нього, то (вже) не бачили ніяких знищень із приводу війни. Звідси, де ми їдемо, вийшла армія генерала Блясковіца й бої відразу розпочалися на бувшій польській території.
В прикордонних німецьких селах не видно жадного сліду війни, тут не впало ні одне польське стрільно. Шосе не має вибоїн і латок від німецьких бомб.
Вздовж польських шосе ми бачили відділи праці, які ремонтували мости, поправляли шосе. У відділах праці було чимало чехів. Коли вони побачили польських полонених, то виявили до них свою ворожість у формі різних окриків: "А, поляки! Про… лі своє Польско!" і т. ін.
Я розумів біль чехів. Вони не могли забути полякам Заользя, Цєшина й флірту з мадярами. Поляки, в трудну для чехів державну годину, накинулись на них так, як пізніше рік зробили зі сходу большевики з поляками.
Бачу широке пасмо німецьких надкордонних укріплень із бетону. Зарослі сухою вже травою становища для піхоти. На цілі кілометри тягнуться покручені пасма дротяних загород на залізних стовпцях у п'ять рядів. Далі до тилу бачу потужно розбудовані протитанкові заборола й становища для артилерії. Для засилення фронту біжать вузькі залізні тори.
Не слабше розбудована ІІ-а лінія. Видно, німецький генеральний штаб, готуючись до маневрової війни з поляками, не легковажив їх, тому солідно приготувався до оборони кілька років тому назад. Зарозумілі польські генерали політикували, будували собі вілли, робилися міністрами, особливо на сході, бавились із жидівськими коханками й не наказали за 20 років існування Польщі копанути бодай один раз лопаткою на своїх західних кордонах.
Німецькі відділи праці, німецька молодь попрацювали добре й тому німецькі шофери везуть тепер польських генералів, сотні полковників і тисячі майорів у безпечні місця, щоб не могли вони, набравшись розуму та гіркого досвіду, бунтувати польський нарід проти нових порядків.
На шляху нашої подорожі німецькі вчителі виводять шкільних дітей із шкіл в оселях і щось їм пояснюють, показуючи на нашу валку. Вони защіплюють у молоді німецькі душі гордість із приводу побіди їхніх батьків і старших братів. Поляки їх не везуть у свою країну для покути за нездарність, а німці транспортують поляків. На німецьку землю не вступив жодний польський вояк, а німецькі вояки протягом трьох тижнів перейшли Польщу вздовж і впоперек, за винятком шматка Волині.
Характерно, що доросле цивільне німецьке населення не докучає польським полоненим ніякими окриками й погрозами. Немов байдуже, дивляться вони на велику валку самоходів і спішать до своєї праці — горді, спокійні й поважні. Мені здається, що коли б поляки транспортували німців через свої містечка й міста як полонених, то зібрався натовп, з якого летіло б каміння й брудна лайка, поки поліція не розігнала би темпераментних демонстрантів.
По назвах місцевостей у кожній прикордонній смузі ми зорієнтовані, що їдемо в напрямку м. Бресляу). Нарешті ввечері в'їздимо до цього великого міста з 650000 населення. Поляки виглядають із самоходів, щоб побачити сліди від польських бомб: не видно їх. Напевно думають вони, що німці скрупульозно усунули й затерли сліди від знаменитих польських "Лосів"24.
Я обсервую инші явища: місто затемнене, їздять трамваї, шмигають у ріжні боки різного вигляду авта з приземним світлом, на хідниках — густі натовпи людей старшого й середнього віку. Особливо багато жіноцтва: німкені тепер працюють вдома за себе й поза домом — за чоловіків. Мундированих німців теж досить багато. Всі мешканці мають вигляд діловий та солідний. Сміху, спацерового заховання немає: всі зайняті якоюсь справою, спішать за якимсь ділом. Над всіма пролітає тінь Марса.
Всі наші вантажники переїхали місто й попрямували до брам величезних касарень, де на широкій площі уставилися справно в двошерег. Нам наказано зсідати й шикуватися до збірки.
Перед нами з'явився поставний, високий і вродливий німецький лейтенант. Я звернув на нього увагу завдяки його рухливості, енергії й доцільності розпоряджень. Був це симпатичний брюнет з еластичними рухами й м'якою мовою. Він поділив польських старшин на три групи й наказав унтер-офіцерам проводити їх партіями в залю підстаршинського зібрання. Там були виставлені великі столи з кріслами навколо, стояли тарілі й був нарізаний хліб на підносах. Гарненькі дівчата в білих фартушках почали вносити вази зі смачною горохівкою на м'ясі. Потім по черзі підходили всі старшини, щоб отримати хліб і велику банку консервів на дорогу. Наші старшини звернулися до молодого німецького лейтенанта з проханням, щоб ми могли купити за польські гроші папіросів. Той на хвилину вийшов, вернувся й дав згоду, наказуючи підстаршинам випродати папіроси та тютюн із касина. Коли їх забракло, то по кількох хвилинах привезено було автом дві скрині папіросів із міста. Ми купували папіросів скільки хто хотів в обрахункові 2 злотих за німецьку марку. Я собі купив 100 шт. Так по черзі 3 партії полонених добре повечеряли, напилися пива, дістали харч на дорогу й папіроси.
Не знаю, що думали поляки. Чи їм прийшов у голову німецький приклад людяного відношення до долі поконаного противника? Німецький лейтенант ні одним словом, жодним порухом м'язів свого обличчя не дав відчути ворожого почуття до поляків. Він позитивно залагоджував найдрібніші бажання польських старшин. Після вчорашньої ночі в хліві з обірваною стріхою, зі сніданням юшкою, як для поросят, сучасне потрактовання полонених у Бресляу є для всіх милою несподіванкою. Дивувало мене одне: поляки не цінили людяного до них відношення, а, немов хотіли вимагати від німців, щоб ті з ними цяцькались. Пригадалося мені, як вони відносились до наших полонених українців у роках 1918 — 1920, скільки тепер є могил біля м. Тухолі й т. ін.
Після вечері сідаємо до своїх вантажників і приїздимо на залізничний двірець, де блимають ліхтарі з великими покришками над ними, щоб розпорошене проміння падало тільки на землю, а зверху не було його видно. Полонених із нашого транспорту німецькі старшини поділили на дві групи. Одна мала їхати десь у Східну Прусію, а наша — невідомо куди. По півгодинному очікуванню провадять нас німці до залізничної валки ІІІ-го класу. Нас супроводжує нова, досить численна ескорта німецьких вояків... Нас обраховують лише на "голови".
Нарешті їдемо по 8 осіб у кожному переділі вагону. Я не маю валізки, а всі свої мізерні речі загорнув у військову палаткову плахту. Почуваюся фізично погано. На холоднім повітрі ніс ще більше спух, а рука з карбункулом досить докучає. Володію лише лівою рукою, якою несу свої речі, сідаю й висідаю з вагону.
Лікар-полонений ще не може сказати, що я маю за чиряка, але дає мені зі своєї торби масть від пухлини і бинтує руку від запорошення. Німецькі солдати думають, що я ранений, коли тримаю руку на підв'язці, тому я її зняв із шиї.
Наш поїзд біжить у темряву ночі без освітлення всередині. Мої товариші — Шиманський, Юзоф і Новаковський — є в однім переділі зі мною. Чотири інших старшин не хочуть дрімати сидячи і опираються на нас тягарем свого тіла, а двоє лягає без нашої згоди на підлозі на наших ногах. Дивлюся через шибку в темряву й нічого виразного не бачу. Так минаємо м. Дрезден, переїздимо р. Єльбу. Поїзд затримується лише на більших станціях, щоб набрати води, змінити залізничну обслугу й нашу ескорту. Солдати ескорти ріжні: одні дозволяють навіть вийти на перон, щоб щось собі купити чи дістати води, а інший не дозволить навіть дверей відчинити, загрожуючи крісом. Я чуйно дрімаю, знову обуджуюсь, запалю папіроса й мрію в півдрімоті.
З Дрездена наш поїзд, видно, звернув на південь, бо на ранок ми доїхали до ст. Кемніут. Тор залізниці переходить серединою міста по величезному насипові. З обох боків бачимо досить розлоге місто з великою кількістю фабричних коминів. На станції обслуга Німецького Червоного Хреста частує полонених польських старшин гарячою кавою. Молоді німкені під'їздять до вікон і дверей (з) малими возиками, в яких стоять паруючі кофейники та вправними руками лиють каву до їдунок, кубків і навіть бутельок. Їхні гарненькі личка поважні: вони не обдаровують поляків милим усміхом, не відповідають на компліменти в німецькій мові непоправних джигунів. Представниці слов'янської раси напевно поступили б інакше, бо позбавлені рівноваги, не вміють панувати над своїми почуттям та цікавістю. Вони мусять виявити або свою ненависть, або співчуття — злучене із зацікавленням. Для німкень, по залагоджуванні їхнього харитативного вчинку, поляки не існували, — як вороги й раби.
Увесь день обсервую краєвиди й оселі південної Німеччини. Погода гарна, досить тепло. Ще бачимо як працюють німецькі селяни в полях — старі чоловіки, молоді дівчата й навіть підлітки. Йде копання картоплі, бульби та буряків. Біля фабричних осередків повстали характеристичні малі й комфортні будинки робітників. Вони всі на один зразок, в одну лінію по обидва боки асфальтової вулиці, з однаковими добудівнями і малими городцями. Стіни і бляшані дахи помальовані однаковою фарбою. Цей "ронжир" дає образ нудної одноманітності. Повстали робітничі оселі за час влади Адольфа Гітлера. Їх видно скрізь, де димить бодай один фабричний комин.
Містечка й міста мають свою архітектурну форму, переважно (це) мішанина готику з ренесансом. Всі святині й дома збудовані виключно в стилі готику.
Для мене, призвичаєного до широких вулиць східних міст, із парками й садами, в стилі козацького бароко, вигляд німецьких міст, з (їх) вузькими вулицями, малими ринками, браком зелені й деревини, з в'їздовими і виїздовими брамами, робить враження понурості, але (все ж міста) не позбавлені своєї суворої краси. Особливо старі, з епохи феодалів, історичні замки, що стоять на горбах і малодоступних скелях, чарують своєю дикою красою. З них б'є могутність, сила, суворість і гордість та войовничість тевтонських лицарів. Цим духом перейнявся протягом віків увесь німецький нарід, який ніколи на довшу мету не міг бути поневолений. Цей дух не тільки засів у природі, містах, замках і скелях, а є в душі німецького народу, який рідко мав у своїй землі чужих побідників.

Перенісся я в мріях до своєї України: там міста, святині, твердині, замки не раз руйнувалися ворожими наїздами й стоять до сьогодні в руїнах. А скільки знищено навіки? Це все тому, що українці ніколи — (чи) збірнотою, чи в особах своїх провідників — не бажали підбоїв, а лише боронилися на своїй землі, яка ставала пустелею й знову воскресала до життя.
Щоб зберегти власну культуру, землю, волю, то треба бити своїх ворогів не в своїй землі, а у ворожім краю.
Чим далі на південь, тим краєвиди стають цікавіші й кращі. Вже від м. Пляцен починаються невеликі гори, покриті лісами, глибокі долини, в яких шумлять ріки. Звернув я увагу на те, що весь німецький обшар на шляху нашої їзди вкритий що п'ять — що десять кілометрів протилетунськими гарматами, біля яких у куренях із полотна дижурила обслуга. Шуряли в повітрі бомбовики і мисливці: це школився новий запас досвідчених летунів. Біля одної невеличкої станції на площі в лісі бачив я кілька ангарів і юнаків, які займалися летунськими вправами в супроводі добрих інструкторів.
Поручник Мазуркевич із Варшави сидить у нашому переділі й хоче всіх нас упевнити, що німці нас везуть лише в екскурсійну подорож, щоб показати свої непоруйновані міста, потужний військовий промисел і т. ін., а по двох тижнях розпустять по домах. Перед нашим виїздом із Ленчиці так говорила йому дружина, яка приїхала з Варшави. І він тепер певний у цьому, бо ми хіба мусіли звернути увагу, як гостинно нас прийняли в Бресляу, як поїли кавою і чаєм у Дрездені, а саме головне, що їдемо не в товарних, а в пасажирських вагонах. Багато хотіли вірити тому, але я в душі дивувався наївності поляка.
У м. Регенсбургу над Дунаєм ми були вночі. Не дивлячись на досить пізню годину, знову представники Німецького Червоного Хреста видали нам гарячу добру юшку. Коли брати під увагу наші консерви, то голоду ніхто з поляків не відчував. Переїхавши р. Дунай, ми знову в'їхали в баварські гористі терени. Шкодую, що тоді була ніч, яка перешкодила мені любуватися в гарній баварській природі.
Коли розвиднілось, то ми стояли на якійсь станції в лісі… Потім приїхали на ст. Айнштедт у середущій Баварії.