Табір для полонених в Айнштедті

Наша ескорта передала нас місцевій сотні вояків. Наказано було висідати.
Перечислили нашу кількість. Бачу, що нас не менше 1500 душ: видно в дорозі до нас долучили так багато полонених. Сотня вояків обступила навколо нашу групу й повела на високу гору, на якій стояв понурий і занедбаний замок із круто спадаючими скелями.
З подвір'я замку видно було глибоку долину з шумною рікою, а за нею на узбіччі було місто Айнштедт, яке мало до 20000 населення з приміськими оселями. Доми в місті взносились один вище другого, як кавказькі саклі, лише більших розмірів. Це було досить чепурненьке й чисте баварське місто з різними магазинами й обов'язковим пивоварним заводом. Недалеко стояло чотири повних касарняних блоків над шосе, яке провадило до міста. Залізничний тор проходив долиною річки на південний схід. Узбіччя великих горбів по обидва боки було покрите лісом, а на горбах за лісами виднілися управні поля.
Перший погляд на мешканців Баварії був приємний. Це здорові, сильної будови люди. Мужчини й жінки середнього віку, досить дебелі, але рухливі. Вигляд мають симпатичний, вдача навіть жива і весела. Вони вміють сміятися й охочі до розмов, — не так, як німці північних чи прусських провінцій. Серед мешканців чимало шатенів і брюнетів, а на півночі переважають блондини. Мимоволі я подумав, що Баварія в деяких відношеннях нагадує мені Україну з її Поділлям. Навіть клімат нагадував мені мою Батьківщину й не дивно, бо Айнштедт лежить десь у однаковій географічній ширині з Кам'янцем-Подільським.
Відношення до нас нової ескорти досить гостре. Жовніри покрикують на польських офіцерів, коли ті стануть, щоб перемінити руку з багажем, або вийдуть боком із шерегу. Серед них є чимало баварців з характеристичним акцентом у вимові. До замку провадить досить крута брукована дорога. Ті, хто мав великий і тяжкий багаж із кількох валіз, порядно змучилися, поки вибралися на гору.
На наше лихо почав накрапати дощ із сніжною крупою. Дивно, бо ж того дня було 22 жовтня.
Німецький старшина вишикував півторатисячну масу в кілька шерегів один за другим фронтом на північ. Над'їхав особовий самоход, з якого вийшов німецький полковник у супроводі кількох старшин свого штабу. Це наш комендант табору: високий, 68-літній баварець, але ще сильний і шорсткий дідучак. Так і здається, що це нащадок тих, які раніше верховодили в цім замку.
Полковник сильним голосом каже до нас перші свої розпорядження й видає накази. Він організує чотири сотні по 300 осіб у кожній із рівномірним приділом до кожної сотні всіх ранг. Сотенним мав стати майор з ад'ютантом підпоручником, або підхорунжим. Засяг їхньої діяльності: додержання розпорядків у внутрішнім життю, які виходитимуть від команди табору. Умови в замку для такої кількості людей не будуть добрі, але вони триватимуть лише кілька днів. Властивий старшинський табір буде в касарнях, які допроваджуються для можливого перебування полонених. Нехай поляки потішаться тим, що в попередню світову війну на цім замку перебували весь час французькі полонені.
Полковник радив не пробувати втікати, бо пильна й вишколена варта не дозволить нікому втекти, а застрілить кожного полоненого при спробі втечі. Потім він викликав всіх штабових старшин перед фронт. Є один старий емерит, генерал Залєвський, комендант одної з піхотних дивізій полковник Айдукевич, п'ять підполковників, переважно начальники штабів дивізій і 25 майорів. Із них визначені були на командирів сотень ті, хто знав німецьку мову.
Щодо генерала Залєвского, то з ним була потішна історія. Був він у своїм маєтку. На підставі урядових радіових комунікатів (він щиро вірив у їхню правдивість) побрав "войовничого духу", одягнув свій генеральський мундир і проходжувався біля свого дому. Показалося якесь військо. Генерал, старесенький емерит, захотів подивитися на нього. (Він) не слухав прислуги, що то можуть бути німці, бо не вірив, щоб вони могли бути вже аж біля його маєтку. Вояками дійсно були німці, які забрали (його) з собою, як мундурованого генерала, в полон. Вид його був настільки комічний й жалюгідний, що його фотографували у перших днях полону й знімка послали до німецьких ілюстрованих журналів.
В часі поділу на сотні я стояв у передньому шерегові й на мене повинні були крити задні. Тому, хто стояв за мною, не хотілося зробити кроку чи півкроку в бік, тому він брутально штовхнув мене в спину. Оглядаюсь і бачу якогось підпоручника резерви, родом із Варшави. Кажу йому спокійно, що його товчок мене кулаком у спину може викликати реакцію, в якій я брутально полосну по морді при всіх старшинах. Той сказав, що ми тепер "всі рівні" й він не бачить різниці між собою — підпоручником та мною — майором. Відповідаю, що я бачу ще й другу різницю: я є козацьким полковником, який не забуває зневаги. Крім того, німці яскраво додержуються різниці й дисципліни. У цьому палкий полячок на другий день переконався, бо дістав від командира табору три доби арешту.
Серед майорів я побачив українського підполковника — Йосипа Мандзенка. Він, хоча й змінився, але я його впізнав по 9 роках. Обидва ми зраділи, що в біді за чужу справу нас хоча двоє українців-наддніпрянців буде разом. Все таки легше переживати недолю серед ворожих до нас поляків. Коли нас запровадили до заль замку, то на соломі ми лягли разом. Мали про що балакати з минулого й снували плани на майбутнє.
Цікава була військова доля Мандзенка. В російській армії, будучи поручником, він із простріленими грудьми попався до австріяцького полону. Потім у складі Синьої дивізії, сформованої із полонених в Австрії, боровся під Ковелем із поляками, до яких теж попав раненим у полон. Тепер у складі Польської армії є в німецькому полоні.
Я жартівливо називав його "хронічним" полоненим. Ще бракувало попасти до московсько-большевицького полону. Але звідтам українські старшини не верталися живими, а відходили до своїх предків.
Рано 24.Х. німецька команда наказала зібратися всім штабовим старшинам і капітанам. Нас 150 душ зі своїми речами. Кілька осіб ескорти запроваджують нашу групу перед касарні й уділ до бувшої стайні, де бачимо нову підлогу, столи, металеві печі, є й електричне освітлення. Молоді юнаки з Арбайтдінсту ще закінчують роботу в інших кімнатах і у другій половині довгого будинку роблять двоповерхові "нари" з дощок. Кілька соток цих юнаків, під проводом своїх інструкторів, розбившись на малі гуртки, докінчують й будову обсерваційних веж — із чотирьох боків касарень.
Від високих веж у формі прямокутника йде колюче одротовання, яким обведена площа до 2 гектарів із чотирма великими касарняними будинками й господарчими добудівками. Дротяна огорожа йшла двома шерегами, один від другого на (відстані) чотирьох метрів, а в середині лежав клубками переплутаний колючий дріт. У загорожі стояли високі стовпи, на яких гойдалися великі електричні ліхтарні, у віддалі одна від другої на 100 метрів. На обсерваційних вежах були дерев'яні площадки для кулеметів. Брама була подвійна й одротована — з проходом для поодиноких осіб у фіртках, біля яких назовні стояла будка для двох вартівників.
Німці були настільки оглядні, що свій будинок, де містилися канцелярія команди табору, ззовні теж одротували в той самий спосіб. Коли б у разі бунту полонених, полякам удалося вирватись на волю з табору, то ще довго треба було б морочитись із будинком команди, де було приміщення для вартівничої сотні з важкими кулеметами.
Вояки з варти проводили на ланцюгах із десяток собак вовчої породи, вишколених на бовванах польських вояків. Коли ми біля тих собак проходили, то вони грізно гарчали на нас. Одним словом, над брамою нашого табору міг бути такий напис: "Кожний, хто сюди входить, залиши всяку надію самовільно вирватись на волю".
У великій кімнаті бувшої стайні засіли урядовці в німецьких уніформах і цивільні німці. Це була комісія з прийняття полонених.
Полонені старшини підходять двома групами по черзі до 2-х столів зі своїми речами. Присутні біля столів німці роблять перегляд речей, наказують здавати вартісні предмети і гроші до депозиту. Золоті обручки, срібні папіросниці й т. ін. вкладають до окремої коперти, на якій нотується прізвище власника. Гроші треба було здавати до окремої скриньки і кількість їх віднотовувалась у загальній листі, куди записувалось ім'я, прізвище, ранга, військова частина, національність і дата полону. Щоб не впроваджувати в блуд, треба було подати особисту виказку зі штабу польських військ.
Я свою національність подав, як українець, грошей здав всього 80 злотих, що викликало недовір'я до мене, бо решта штабових здавали по кілька тисяч — до 3000. Надвижку німці конфіскували й не зараховували до депозиту. Серед старшин були такі, які мали по 50000 і по 100000 злотих, які або заховали, або перед комісією роздавали тисячами з тим, що гроші будуть лише записані на ім'я даного старшини, але власником лишається той, хто дав гроші. Були й такі старшини, що роздали по 50 злотих серед 300 підхорунжих, які не мали грошей.
Коли закінчився прийом полонених, нас повели в лазню, де піддали дезинфекції одяг, а її власників обстригли на всім тілі та викупали. Оглянули лікарі, чи немає заразливо хворих. Потім ми одягнулись і пішли до свого касарняного блоку №1. Тутечки були ліжка з сінниками й коцами. Дехто використав нагоду і взяв собі по 2 нових коци з других кімнат. Касарні були нові, з умивальниками, які мали біжучу воду, і з вбиральнями на партері.
Перед війною тут із весною перший раз прийшли німецькі жовніри, але хутко вийшли з касарень на війну до Польщі. Кожний будинок, крім партеру, мав ще два поверхи і міг сміло помістити понад 300 душ. Початково ми зайняли собі одну залю групою, якою сиділи в Ленчиці, з додатком інших осіб. Було нас в кімнаті до двадцяти осіб. Не всім вистачило стільців і місця біля стола, бо за німців у кожній такій кімнаті було до 14 осіб солдат — їхній рій із ройовим підстаршиною.
З касарень був гарний вигляд на протилежний, лісовий, бік долини.
Бачимо, як переливається на сонці ріка — доплив Дунаю. На спортовій площі, на площі справ для жовнірів, є доволі місця для наших прогулянок. Деякі старшини ходять групами, про щось дискутують, а є самітники, які похиливши голови, про щось сильно думають і майже біжать по стежках площі. Це продовжується цілий день.

Молодь з Арбайтдінсту прибуває ранесенько на працю в цілі докінчення оборудовання безпеки нашого табору. Під командою своїх "трупенфюрерів" машерують із лопатами на плечах до місця праці. Друга група має сокири, третя — инші приладдя. Вони вбрані у льняні штани й такі ж робітничі блузи.
Юнаки поснідали, а провідник, розділивши хлопців до роботи, виймає канапку й допіру снідає: перед тим він не мав часу. Дістає з торби малий термос, запиває кавою свою канапку й до 13-ї години буде увихатися біля своїх молоденьких "камератів", дозоруючи, щоб не марнувався час, показуючи особисто, як і що треба робити. Дивлячись на них, я зрозумів у чому сила німецького народу: він уміє працювати постійно, витривало, є солідарний і дисциплінований від наймолодших до найстарших!
Для нашої штабної групи чинна кухня, а для решти ще возять військові кухні тракторами в замок. Щоденно, групами по 150 душ німці переводили полонених до касарень. Німецькі старшини зробили перегляд нашого нового закватировання.
Життя далі налагоджується. Функціонує "ізба хорих", де ординує німецький лікар із двома лікарями-поляками. Ще на другий день після перегляду в лазні німецький лікар наказав мені зголоситися на операцію карбункула пальця. Він сказав, що крайня пора була на операцію, бо могло наступити зараження крові. Перед розрізуванням карбункула на частини, аж до кості, лікарі хотіли мене усипити, але я запротестував. У часі операції не дав (їм) відчути свого болю, що дуже сподобалося німцеві, який назвав мене твердим чоловіком.
Надвечір німецькі фельдфебелі рознесли по наших кімнатах чисті рушники, а забрали брудні. Солдати видали для всіх старшин і підхорунжих чисті рядна. Кімнати й сходи замітаємо щоденно самі, бо ще немає обслуги. Сподіваємося прибуття полонених жовнірів на джур і робітників у нашому таборі.
В кухні німці варять під наглядом унтер-офіцера. По їжу ходимо "компаніями"… Я не маю їдунки, тому стаю в чергу з 1/2 літровим кубком за обідом і кавою. Цікаво, що є такі старшини й підстаршини, — хоронжаки, які сотками стоять по 4 години, щоб дістати додаток...
Хліб маємо 1 кг на 5 днів, цебто по 200 грамів на добу. Рано німці до кави видають по ложці мармоляди, а до вечірньої кави — сир або масло. Іноді команда приділяла по 2 яйця, або варили юшку на вечерю. Загально в баварськім таборі годували досить добре й смачно. Господарний комендант табору, полковник Пошінгер, 68 років, заглядав у кожну дірку. Він робив, що було в його силі, щоб ми мали відповідні умови життя. Тягарові авта з пивом, вином і папіросами щоденно в'їздили до таборової кантини, де хвилево, поки ми отримаємо "ляґер-ґельд", давали нам у кредит.
Яблук із баварських садів було досить.
Помешкання були обладнані великими залізними грубками, в яких майже безперервно палилося вугіллям. У них через брак сірників полонені прикурювали свої цигарки. Крім коменданта-німця, був ще польський комендант табору — полковник Айдукевич. Біля нього відразу утворилося кліка польських підлизнів, які почали вдавати великих панів. Між іншим, майор Мандзенко був командиром чоти з 100 осіб. У тій чоті — "плютоні" — я був звичайним "рядовиком".
Щоденно на площі перед касарнями відбувалися "апелі", цебто перевірка стану полонених. Старшини й підхорунжі ставали в чотирикутникові по 10 шерегів. Між десятками шерегів була на 1 крок перерва для докладнішого обрахування присутніх. Тутечки видавав зарядження заступник коменданта — старий "рітмайстер". Читалися накази, доручалася почта й квитки на живностеві пачки. Полковник Айдукевич видавав свої зарядження відносно внутрішнього життя в таборі, де не все йшло так гладенько між поляками.
Між ними завжди щось виникало. То підхорунжі демонстративно не салютують своїм старшинам, то хтось напаскудив в умивальник, то сталася якась крадіж. Особливо (часто) з'їдали один другому хліб. Часто такий "з'їдач", продавши свої черевики, в ходаках не міг виходити на провірку й залишався в касарні. Коли в ту кімнату повернуться з апелю, то зауважать, що в кожного надрізано хліб: це зробив той, хто лишився. Він на всіх святих присягається, що пошкодованим так лише здається. Окрім того, багато осіб з'їдали свій хліб за раз, а чотири дні голодували. Нарешті німці змушені були видавати кілограм хліба на п'ять осіб на один день, бо дійшло до крадіжок.
Рітмайстер прийшов до табору й через поляків зажадав збірки всіх українців. Нас повідомили службові по сотнях. На збірку зголосився я, майор Мандзенко, два підпоручники і п'ятеро підхорунжих. Отже на 1200 осіб поляків нас дев'ятеро: дуже малий відсоток! Заступник коменданта рітмайстер, побалакавши із нами, вирішив, що до нас він має повне довір'я, як і полковник Пошінгер. Він запитав, чи ми не захотіли б окремо від поляків мешкати? Відповідаємо, що хочемо бути в українському таборі, а тут не бажаємо з боку ляшків ворожнечі до себе в такій силі, як це мають 4 фольксдойчі, які мешкають окремо.
Поляки, довідавшись, що ми виказали себе українцями, почали нас лякати тим, що німці видадуть всіх українців большевикам. Серед українців-підхорунжих я зустрів тільки одного знайомого — Курдидика з 67-го п. п. Як пізніше я ствердив, це був запеклий русофіл, жонатий на галичанці-русофілці. Між собою ця галицька родина проводила листування виключно в російській мові. Яким робом вони її навчилися? Де набрали стільки московських книжок, що аж так опановували чужу для себе мову?
По таборі ходять ріжні сплітки, особливо серед старшин. Один капітан з артилерії бігає від кімнати до кімнати, від блоку до блоку й оповідає: англійці з французами вже ввійшли на 200 км вглибину Німеччини, — недавно була бомбардована станція Мюнхен, — минулої ночі бомбардували англійці околиці, тому й у нас наказано затемнення, — між німцями й італійцями на Бренер25 дійшло до непорозуміння й розпочалися бої між ними, — дві австрійські дивізії, коли їх привезли німці на французький фронт, перейшли на ворожий бік, — у Німеччині пахне голодом і заноситься на революцію. Потираючи руки від задоволення, той старшина каже: "А владно на будучий рік буду командувати дивізіоном артилерії!"
Коли прислухатись до розмов поважніших старшин, що закінчили військову академію, то чую, як вони валкують над можливістю польсько-большевицького союзу: "Дурний москаль не є таким страшним, як німець, бо польська інтелігенція завжди приспить московську чуйність".
Багато штабових старшин не хоче нічого читати, не сумує, а зранку до вечора грає бріджа під веселі окрики й сміх. Загально всі поляки переконані, що сидять у таборі до весни, а там прийдуть "похристосуватись" із ними негри26. Весною можна буде пробувати втікати з таборів до Швейцарії, віддаленої на 200 км від Анйнштедту, або до Італії.
Внаслідок сучасної війни Польща буде "од можа до можа" 27 (включно) з Прусією й від Берліна по Дніпро. Своїх галицьких і волинських українців поляки за зраду мають суворо покарати, навіть фізично їх винищити, а тих, яких долучать до Польщі, візьмуть у "карби"… Мрії, мрії без кінця, одні від других безглуздіші: не мудрі ляхи навіть і по шкоді!
27.Х. прибули до нашого табору 200 польських українців і 20 білорусинів для обслуги й на джур. Коли поляки довідалися, що то українці, то всі запротестували в полковника Айдукевича, що зрікаються помочі "гайдамаків" і злодіїв та будуть самі в кімнатах порядкувати. На тих зрадників вони не можуть дивитися. Їхню думку поділяв і Айдукевич, бо перед полковником Пошінгером зрікся помочі бувших польських жовнірів.
Рішено на тому, що українці замітатимуть сходи, подвір'я й робитимуть порядок у вбиральнях.
На другий день покликав мене до канцелярії полковник Пошінгер і доручив команду над польськими українцями та білорусами з правом карання... Полковникові Айдукевичові, через його вороже до українців наставлення, я не підлягатиму, а всі накази, писані й усні, отримуватиму від Пошінгера. Українці мешкатимуть у достосованій до життя мурованій стайні. В нововибудуваному баракові будуть направкові робітні для кравців, шевців, столярів, теслів, бондарів, слюсарів, ковалів, фризерів і т. ін. Десять кухарів буде працювати в кухні під моєю контролею. Я відповідальний за порядок і дисципліну серед полонених. Можу мати окрему кімнату для себе, де залагоджуватиму службові справи. Маю право виходити з касарень для контролі своїх підлеглих у будь-яку пору ночі, тому мій номер буде знаний всім німецьким вартівникам. Світло в моїй кімнаті може горіти стільки часу, скільки я захочу. На загальну перевірку з поляками я не потребую ставати, бо кожний раз мушу приготувати до апелю своїх підвладних. Коли б виникали особові справи, то маю вправо з вартівником вступати до команди табору.
З того дня я став напівполоненим, бо міг навіть у товаристві німецького підстаршини, або урядовця команди виходити в місто, чого ні разу не використав, бо не було потреби. Я організував приділену мені кімнату — канцелярію, до якої забрав підполковника Мандзенка і підпоручника Португая, як свого "дольмечера". Потім пішов уділ до полонених стрільців. Порядку там не було.
Я наказав загальну збірку. Коли заговорив до людей в українській мові, то очі всіх засвітилися, сумні обличчя проясніли. Кажу стрільцям про їхнє завдання, організацію на спеціальні групи, жадаю порядку та відповідного заховання на чужині, щоб не плямувати свого національного імені.
Бачу в багатьох стрільців намальовані хемічним олівцем на рогативках тризуби. Викликаю підстаршин: є один сержант з оркестри 18-го полку уланів і 5 капралів із Волині та Галичини. З їхньою допомогою організую внутрішню службу. Багато стрільців обдерті, без плащів, без чобіт. Инші проміняли в дорозі на хліб, а деякі мусіли свої плащі й нові чоботи скинути, коли попалися в полон. Так, принаймні, говорять. Цікавлюся фахами стрільців. Роблю поділ й наказую сержантові приготували мені листи, — в першу чергу іменний виказ кухарів. При мені були упорядковані ліжка й заля від сміття.
Коли вертався до своєї кімнати, то недалеко вхідної брами почув таку розмову. Входить німецький підстаршина й до групи польських старшин, проходячи, сказав: "Heil Hitler!". Польський поручник відповів: "Hitler ru ist klein!"27. Унтер-офіцер затримався й зажадав прізвища, хто йому сказав такі слова. Поляки не мали відваги признатися й замовчали. Комендант табору — німець, зробив на другий день "вітер" у таборі й заборонив німцям здороватися із поляками.
Я зауважив, що вже весь табір знає про моє нове призначіння, бо молоді старшини показують на мене пальцями й рухом голови, а підхорунжі перестали салютувати. По їхньому погляду сталося велика подія: "польський майор" виявився українцем і став командиром над "українськими бандитами".
Від того дня всі поляки до українців охолонули й почали немов бойкотувати нас. Ми собі з того нічого не робили.
Мимо ненависті до українських стрільців польські старшини завжди мали з ними якійсь "торгівельні інтереси": офіцери у стрільців міняли свій одяг за хліб і картоплю. Тому, що для всіх українців і білорусів праці в таборі не було, то вони щоранку були мною по 50 — 100 осіб визначувані до роботи в німецьких господарствах копати картоплю, бульбу, орати, молотити і т. ін. За свою працю вони отримували 80 пфенінгів — 1 німецьку марку, діставали добру їжу й привозили хліб та картоплю до табору в кишенях.
Цей гендель мені не подобався. Присутність польських старшин із цікавості перешкоджала мені в праці, тому я попросив німців, щоб колючим дротом відгородити одних від других.
Було кілька моментів, які образили старшин, до речі тих, що самі провокували стрільців. Озлоблені українці почали вигукувати, що "хутчій на розстріл підуть, як стануть в Німеччині ляхам чоботи чистити". "Паршиві поляки так воювали, що самі попали за дроти й українців за собою потягнули". "Пропало ваше панування, офіцерики, над українцями".
Ясно, що польські старшини побігли зі скаргою до Айдукевича, який прислав по мене й із певним обуренням на мене накинувся. Я йому відповів, щоб він заборонив "своїм" офіцерам зближуватися до "моїх" стрільців, які першими не підходять до поляків. Полковник Айдукевич не міг перенести, що я підлягаю безпосередньо німецькій команді… Він хотів підвищеним тоном показати свою вищість наді мною. Це мене розгнівило й я сказав, що він говорить не з "польським майором", а з українським полковником, йому непідлеглим, тому шкода тону й зайвого хвилювання пана польського полковника.
28.Х. відбулося щіплення проти віспи…
На сьогоднішнім ранішнім перегляді рітмайстер приніс із 50 примірників журналу "Пробоєм"29 і кілька українських газет. Серед стрільців зауважив двох поляків і жида: вони підшилися під українців, бо думали, що на цьому щось виграють. Мій сержант говорить дуже погано по-українські. Виявляється, він є росіянин, "малорос", як каже, лише одружений з українкою.
При перегляді стрільців ми ствердили "ляйзе" — воші. Зголошую про це рітмайстрові, який наказав спалити всю солому у сінниках, стрільців викупати, а їхні мізерні манатки піддати дезинфекції.