Штабові польські старшини на чолі з полковником Айдукевичем створили "верифікаційну" комісію в цілі перевірки старшинських рангів, бо згідно з ними мала бути виплачена платня в "ляґер-ґельдах" — своєрідних таборових бонах. У той час серед молодших рангами було багато таких старшин, особливо резервістів, які твердили, що вони авансовані. Не бракувало й підхорунжих, які "стали" підпоручниками. Комісія всіх привела до "одного знаменника". Хто не мав документів, той покликувався на кількох свідків, які давали відповідне освідчення. Знайшлося однак багато фальшивників своїх ранг і навіть фальшиві підхорунжі.
Коли я обсервував підхорунжих, то ствердив, що найбільше розчарування, власне, вони переживали. Ці молоді люди вірили в мілітарну потугу своєї батьківщини, молились на авторитет вищих начальників, які їх продукували, вчили й повели у бій, однак поле бою реально було зовсім інше, як вони собі уявляли, моральне неприготування до війни цих юнаків зовсім заскочило. Тому по них видно було, (що) вони переживають страшний психічний перелом. Реакція виглядала різно: не було пошани до старшинських ранг, між собою підхорунжі збиралися, здобували пиво й вино та впивалися, а потім робили авантури, галасували, співали, проклинали все й всіх.
Німці декадово виплачували нам лагерні марки згідно такої табелі: генерал — 55 марок, полковник — 50 м., підполковник — 45 м., майор — 36 м., капітан — 29 м., поручник — 25 м., підпоручник — 21 м. Коли нам виплатили таборові гроші, то зайшло питання про підтримку підхорунжих нашими грішми в сумі 10%. Коли б старшини на це не згодилися, то підхоронжаків німці мали відправити до "сталягів", бо вони не рахували їх "фендриками".
Після отримання грошей всі старшини, без підхорунжих, зібралися на площі в цілі обговорення допомоги підхорунжим. Були голоси "проти" і "за". Багато старшин звертали увагу на несубординацію юнаків, "демонстративне маніфестування" своєї ворожості до старшин і т. ін. Виступив і генерал Залєвський, у якого в нашім таборі перебував онук — підхорунжий. Генерал розумно почав доказувати, що в цих обставинах нам, старшим, гроші — ніщо, а треба зберегти квіт народу для майбутнього, що вони (підхорунжі) сказати можуть, яке розчарування і жаль до нас матимуть, коли ми за нещасний відсоток викинемо їх із табору? 10% не така вже й велика сума. Тому він, 70-літній старець, (який) не одне в життю перетерпів і бачив, просить підтримати його внесок позитивного залагодження цієї справи.
Після слів генерала полковник Айдукевич подивився на справу не своїми очима, бо перед тим він доказував щось протилежне, й піддав тепер справу під голосування. Більшістю голосів внесок пройшов, за що генерал всім подякував, бо в той спосіб зберіг коло себе, старого, свого онука.
Я в душі був проти (співжиття в однім таборі юнаків-підхорунжих із полковниками, генералами і т. інше. Мимо сентиментальних і альтруїстичних моментів, проти цього були різниця віку, певна кастова різниця старшин і підстаршин-підхорунжих, їхнє непорозуміння трагізму військової еліти й наглядне поневіряння тих, які недавно були недосяжним ідеалом. Ще могли бути зі старшинами підхорунжі фахових військових шкіл останнього річника, але ніяк не хутко продуковані підхорунжі з підхорунжівок резерви. Там наука була коротка, маловартісна під поглядом вишколу й морального виховання. Хлопчак-гімназист за рік — півтора міг стати офіцером! Які ті офіцери були, то пожалься Боже, а про військову підготовку підхорунжих шкода говорити. Ці хлопці з гірким розчаруванням сиділи в таборах разом із генералами, полковниками й майорами!
Тому можна було почути зневажливу критику молодих юнаків про своїх "олімпійців". Вони побачили широкорозкритими очима моральну гниль, забріханність і навіть злодійство серед бувших "божків". Для них було б краще бути в "сталягах" серед підстаршин і жовнірів. По-перше, ідейний елемент міг би там впливати на мораль військового загалу полонених, впізнав би їх, а потім хутчій звідтам вийшов би на якусь фізичну працю в промислі чи господарстві. Життя в "офлягові" засуджувало молодих хлопців на дармування до кінця війни. Німецька військова влада не розуміла тенденцій польського офіцерства тримати разом із собою підхорунжих, але згодилося під умовою, коли старшини платитимуть підхорунжим 10% своїх поборів.
Коли постанова про утримання підхорунжих була ухвалена, вони знову підняли голову. Про це свідчить такий випадок. Я після операції зайшов на перев'язку руки до німецького лікаря. Там ждало кілька старшин, які хотіли мене як майора пустили першого. Я, однак, настояв на черзі. Входить кілька підхорунжих: мимо того, що я був у черзі, один підхорунжий мене відтиснув на бік й хотів переді мною ввійти. Я йому звернув увагу, що я є на черзі, а підхорунжого пропустив би у випадку поранення.
— А сконд пан майор вє, жє я нє естем ранни? 30 — питається мене підхоронжак.
Схопив я нахабу за ковнір здоровою рукою, стукнув коліном у "сідало" й випроводив за двері "ізби хорих".
— То хоча наш колега, але добре пан майор зробив у відповідь на "безчельность", — кажуть два інших підхорунжих.
Головна команда всіх таборів полонених у Баварії містилася в м. Мюнхені. Отсе сьогодні, 28.Х., приїхав німецький генерал у супроводі кількох ад'ютантів із Мюнхена. З ним прибуло кілька вищих партійних народно-соціалістичних достойників і з Фронту праці. По всьому бачу, що це інспекція нашого табору. Полковник Пошінгер всюде водить своїх гостей і показує, щось пояснює. По їхніх обличчях видно, що вони вдоволені невтомною працею й організаційним хистом полковника, який щоденно був у таборі о 6-й годині ранку, коли ми всі ще спали. Від ока такого начальника нічого не заховається.
Мої кухарі вже працюють... Я і хорунжий Португай заглядаємо в кухню для контролі. Підофіцер якось поскаржився, що один стрілець набрав собі цукру в кишені, за що я негайно звільнив його… На другий день — цікавіший випадок. Мої кухарі в сутерині під кухнею раненько зловили злодія, який крав картоплю, й привели його до мене попід руки.
Яке ж було наше здивування, коли я і Мандзенко впізнали одного капітана. Стрільців я відіслав до кухні, а з капітаном почав розмову, не дуже для нього приємну. Не хотілося доповідати про цей випадок німецькій команді, але полковник Айдукевич якимсь робом довідався і напевно був здивований, до чого докотилися поляки в таборах через брак витривалості та ославленого "гонору".
Таборова команда наказала відтягати із старшинських декадових виплат 3% на користь стрільців у таборі. Це надзвичай обурило польських старшин, але наказ був виконаний. Одного разу прибув рітмайстер у супроводі кількох підстаршин і почався перегляд одягу і взуття стрільців. До листи записували поіменно стрільців і в рубриках — речі, які кожному були конечно потрібні.
Я отримав направкової шкіри і матеріалу на латки, й наші кравці та шевці направили багато речей. Між иншим, стрільці, як працюючі, діставали більше хліба та їжі від старшин, а до кави мали відтовщене молоко й трохи цукру.
Мене, однак, дивувала у поляків (і звичайних стрільців) одна жадоба, яка серед них була всевладною: їсти і їсти без кінця! Я отримував більше тижня у свій кубок третину їжі полоненого, але не мав великого почуття голоду. Лише вийшов одного разу на повітря з кімнати, став на порозі й мені потемніло в очах. Бачу, що зле буде зі мною. Тоді купив у стрільця за півтори марки їдунку, беру у свою кімнату джуру, який постійно носив для нас трьох обіди з кухні без вистоювання годинами в черзі, цебто для Мандзенка, для мене й Португая.
Мій бувший музикант, сержант Хрустов ніяк не надається на бунчужного робітничої сотні, бо нічого не робить, авторитету не має, порядку не дотримує. Після кількаразового звертання уваги на його недбальство, коли уваги не помогли, я його звільнив, а бунчужним визначив одного капрала з галичан — спритного й енергійного хлопця. Відтоді відчулося, що хтось щось робить серед стрільців і дбає за них.
Я багато часу присвячував своїм стрільцям — робив виклади, проводив виховно-національні розмови. В перших днях листопада рітмайстер зажадав листи моїх стрільців, хто б із них хотів поїхати додому — на бік большевиків. Отож, мимо докладного вияснення ситуації, яка жде на бувших вояків у Совітах, — вдома їх не залишать і своєї хати та родини не побачать, бо вони опиняться в совітських таборах для полонених, — на 220 душ лише 15 не бажало вертатися своїх домів!
Яка магічна сила криється в словах "дім" і "родина" для наших хахлів. Жодна логіка, ніякі факти не промовляють їм до розуму, коли душі їхні опановані почуттям! Мало того, в розмовах зі стрільцями я вичував, що частина з них має великі симпатії до червоних. Волиняки й галичани, живучи в сусідстві з жидівським царством 20 років, не спостерегли жахливої небезпеки для національних інтересів українців. Треба, щоб хахли на своїй шкурі відчули режим, тоді плачуть, тужать козаченьки в московській неволі.
7.ХI. всім присутнім у таборі полоненим було (здійснене) протитифозне щіплення. При перевірці старшин дижурний сказав полковникові Айдукевичу, що бракує мене й хорунжого Португая, бо ми звільнені від цього обов'язку в громаді старшин. На це Айдукевич голосно сказав: "В'єм, нєма тих двух україньцув!"31. Це виглядало, що немає ніби двох жидів, чи що.
10.ХI. поляки роблять урочистий апель при вечірній молитві, бо завтра буде "Свєнто неподлєглосці" 32 Польщі. Пам'ять поляглих поляки вшанували двохвилинною мовчанкою. Тому, що німців серед полонених старшин не було, після мовчанки у скупчених шерегах кілька голосів почало співати "Єшчє Польска нє зґінєла, пуки ми жиєми…”33, але більш розсудливі зацитькали спів і перейшли на молитву…
11.ХI. німці виплатили нам за декаду платню: я отримав 36 марок. Підхоронжаки на гроші старшин із 10% того вечора повпивалися пивом і вином.

Рано німці дозволили на врочисту "мшу". Цікаво, що всіх релігійних атрибутів до відправи достарчили німецькі римо-католицькі парохи з Айнштедту. Католицизм у Баварії дуже високо стоїть і релігійна солідарність єднає навіть ворогів.
Сьогодні полковник Айдукевич покликав до звіту підпоручника українця Сухого за те, що той, як український націоналіст, не захотів взяти уділу в апелю з приводу "11 листопада". Полковник права карання не мав, тому Сухий попросив Айдукевича, щоб він представив його до німецького коменданта табору. Тоді він при звіті вияснить, що то був за "апель". Айдукевич накричав на Сухого й на цьому скінчилося. По кількох днях підхорунжий Сухий, як зубний лікар із цивільного фаху, виїхав від нас до табору в Мурнау, де провадив дентистичний кабінет для полонених.
Ще жадного дня серед старшин-поляків не було стільки пліток як 11 листопада. Знову були "збомбардовані" Мюнхен і Нюрберг, знову неймовірні "поразки" німців на заході. Навіть старання баварського полковника покращити нам їжу вияснювалися "слабістю" німців! Коли німці наказали всім із коцами стати на площі й нові забрали для війська чи шпиталів, а дали в заміну старі, то це теж була німецька "поразка" й страшна скрута.
У неділю стоїмо біля касарень із майором Мадзенком. Двоє стрільців лазили біля касарень і збирали недопалки, а вигляд мали дуже поганий і запущений — у брудних плащах, невмиті й зарослі на лиці. З ними я мав завжди повно мороки й тепер хотів відігнати їх на діл. За дротами по шосе до міста їхали роверами молоді німецькі хлопці. Один із них побачив брудасів, зупинився й показує на стрільців та каже до своїх приятелів: "Wie ist polnisch oficier! Cha-cha-cha!"34.
Ми з Мандзенком теж розсміялися, але з сердечного сміху молодих німців, які через помилку набрали поганого переконання про польських старшин.
Серед стрільців був галичанин Іван Ворона, бувший політичний польський в'язень. Довга в'язниця у відокремленню, спання на бетоновій підлозі в холодній камері, биття й т. ін. дуже погано вплинули на його здоров'я. Тепер йому ноги попухли, харкав він крівлею. Зголошую в команді, що ця людина не воювала проти німців, що його, коли він визволився з в'язниці в часі війни, зустріли німецькі вояки в дорозі й забрали в полон, бо він був острижений — значить жовнір?! Ніяким виясненням не повірили, бо він не мав із собою документів. У той спосіб Ворона із в'язниці попав у полон.
Команда не могла його звільнити, бо не було документальних підстав, однак нещасну жертву вдалося вмістити у шпиталі, де напевно І. Ворона вилікувався, (бо) мав добру їжу й догляд у часі своєї хвороби.
15.ХI. увесь табір був схвильований спробою втечі з табору одного поручника. Його німці застрілили, бо він із дрючком кинувся на вартових, яких хотів обеззброїти.
Серед моїх стрільців є чимало злодіїв, які крадуть все у всіх. Коли в них (було) зроблено ревізію, то чого серед їхніх речей не було: ножі, вилки, ложки, гаманці, обручки і т. инше. Ці речі у злодійкуватих стрільців було відібрано, роздано власникам, а ножі, вилки і ложки (було) повернуто до старшинської їдальні, яка в цих днях була відкрита.
Рітмайстер загрозив злодіям карним табором. Найгіршим злодієм і неслухняним, навіть шкідливим, був стрілець Василь Буз, родом з околиць Любомля на Волині. Цей большевицько-бандитський тип навіть мені осмілився погрожувати, бо йому "все одно". Ще того самого дня Буза було відіслано до тяжко-карного табору й серед стрільців настав спокій.
Мандзенко і Португай почали писати прохання до команди табору про їхнє звільнення, як українців. Я не вірив у позитивний наслідок, але й собі написав.
При ранішніх переглядах стрільців, коли приходив рітмайстер, я подавав українську команду, а хорунжого Португая, як дольмечера, уповноважив до здавання рапортів. Це його осмілило настільки, що він, коли я просив перекласти мої жадання, почав на мене моргати й махнув рукою, мовляв не перешкоджай мені, бо тут я сам говорю! Це було кілька разів. Тоді я не витерпів і взяв Португая в шори. В розмові виявися великий брак субординації з його боку. Він у таборі почувався, як багато поляків, що ми "всі рівні", що для нього авторитетом є лише німці.
Прийшлося загрозити Португаєві, що як так і далі буде, то я виберу собі перекладчика — поляка, який буде більш карний від нього. Загально хорунжий Португай був добрим старшиною, енергійним, рухливим і дбайливим. Після "патер-ностеру" він добре співпрацював зі мною.
Від лейтенанта Шмідта, який працював у команді табору (він був родом із Галичини і добре знав українську мову), я довідався про наказ із Берліну, що всіх українців хутко відішлють до українського табору. Він просив мене зібрати дані в таборі про українців і білорусів. Підхорунжого Курдидика, як "руського", ми не взяли на листу. Підпоручника Бутлова, який видавав себе за білоруса, а був росіянином, я добре вилаяв за фальшування своєї національності.
До команди табору я представив лише листу на вісім душ українців і трьох білорусів.