Щаслива поїздка

20 листопада ранком нас повідомлено, що о год. 17.00 ми виїздимо з Айнштедту до українського табору в Люкенвальде біля Берліна. Ця новина нас надзвичай втішила. Нарешті покинемо це польське осине гніздо, де поляк дивиться на нас, як на головних виновників катастрофи польської державності. Що українці билися, а тепер терплять недолю полону за польські інтереси, це поляків зовсім не обходить.
Ми довідалися, що польські шовіністи всіх нас взяли на "чорну дошку", цебто занотували наші прізвища й "колись" поставлять під мур. За що? За те, що ми чесно виконали свій обов'язок до кінця, — краще поляків!
Позавчора була нагла ревізія в касарнях. У багатьох старшин, які щось писали, нотували і т. инше, забрані щоденники, записки й нотатники. Лейтенант Шмідт сказав мені, що моє прізвище записане було в чотирьох нотатниках, а Мандзенка і Португая у двох, з відповідними коментарями, як "український гайдамака", "по войне в розхуд"35 і ще щось там.
Наше приготування до виїзду інтригує поляків. Всі вони нам завидують, а деякі лякають, що на підставі умови німці мають українців видати в руки Совітів. Заходить до нас чимало розумніших польських старшин попрощатися. Ми так само йдемо до багатьох на прощання. Я відвідав капітана Лабшу й підпоручника Вавржиняка з 67-го п. п. та капітана, капельмайстра Давидовича. Ці старшини добре до мене відносились, тому я не хочу залишати в їхніх душах розчарування.
Заходимо також із Мандзенком до полковника Айдукевича зголосити свій від'їзд. Це йому дуже сподобалось, що мимо антагонізму й ворожнечі до нас ми дотримались службової форми. Знаючи про "чорну листу" і т. ин., ми маємо малий жаль до поляків, про що кажемо Айдукевичові. Коли б серед українських полонених, внаслідок розбиття нашої армії, були поляки чи французи, то ми б трактували їх як безкорисливих героїв. А заносити до записників можуть люди без розуму і почуття честі. При їхнім виїзді з табору ми б не думали над тим, де б дістати гнилих яєць, а зробили б прощальний вечір. На жаль, була розмова серед деяких старшин, щоб нам на прощання викинути якогось фортеля.
Айдукевич сказав, що нічого подібного не може бути, побажав нам щасливої дороги й ми вийшли від нього. Напевно він давав потім зарядження, щоб засліплений польський елемент не зробив нам якоїсь несподіванки на прощання.
Після обіду німці кличуть всіх українців і білорусів до канцелярії, де урядники перепровадили в наших речах обшук. Вони шукали за нотатниками. Тому, що я свій нотатник мав при собі в кишені, то він не підпав конфіскації. Решта й не писала ніяких заміток, бо ж відомо, що українці все переживають суб'єктивно, виключно для себе самих, а після них, хоч і потоп. Пощо писати про якісь там дрібниці для інших?
У канцелярії команди я звернувся до рітмайстера й біля касарні відбулася передача командування над стрільцями — українцями і білорусами. В короткій промові я попрощався зі стрільцями, сказав їм, що над ними обнімає команду німець і щоб не проймалися тим, що він командуватиме ними та говоритиме до них по-польськи. На честь рітмайстра за його духовну і матеріальну дбайливість для стрільців, крикнули ми голосно три рази "слава!", що старого німця зовсім зворушило.
Надходить година виїзду з табору. Ждемо на тягарове авто для нас і наших речей. Надходить полковник Пошінгер. Він прощається з нами короткими словами. Я сказав хорунжому Португаєві, щоб від нашого імені він подякував полковникові за його турботи й добре серце до нас, що ми будемо його завжди мило згадувати. Комендант табору щось поговорив із рітмайстром і той приніс нам 25 марок на дорожні видатки та наказав забезпечити нас продуктами. До нашої ескорти визначений був один лейтенант і двоє унтер-офіцери.
Під'їхав самоход. Сідаємо і за кілька хвилин ми вже на станції. Ми не відчуваємо, що з нами їде ескорта, а товариші по подорожі. Всюде ходимо, розглядаємося. Надійшов поїзд, до якого ми сіли в двох переділах III-ї кляси.
Їдемо, але хутко вечоріє й не маю можливості оглядати околиці. Після вражень сьогоднішніх говоримо, а потім, сидячи, дрімаємо.
О год. 21.30. ми приїхали на ст. Нюрнберг, де зайшли до великої почекальні. Там зайняли кілька столиків у товаристві нашої ескорти. В почекальні повно людей — цивільних і військових. Для всіх ми є цікавим об'єктом до обсервації. Цікавіші підходять і питають нас, хто ми такі й куди їдемо? Відповідаємо, що є українські старшини з польської армії, а їдемо до Берліна у супроводі отсих панів військових.
Нам подають гарячу каву і коньяк. Приємно після таборового життя знову почувати себе людиною серед вільних людей у м'яких фотелях за чистим столом. Однак приголомшує мене свідомість, що ми ще не люди, а номера: я є 11-й номер!
Підійшов німецький поліцай і розговорився з нами. Про Україну він чув і читав багато, але українців не бачив ніколи. Підходить німецький старший літун. Після кількох слів цей високий симпатичний хлопець виймає дві пачки папіросів і кладе непомітно на столі, щоб решта публіки не бачила, а потім відійшов.
Ждемо до першої години. Нарешті є поїзд, яким їдемо безпосередньо до Берліна. Наша ескорта лягає спати на лавках, за їхнім прикладом лягаємо і ми. Німці знали, що ми не будемо втікати, бо пощо та куди?
Ранком під'їздимо до Дрездена, о 10-й годині в'їздимо на полудневу станцію Берліна, де нам показують спеціальний потяг А. Гітлера. Оглядаємо його з цікавістю, але (зрозуміло, тільки) ззовні: не нам, смертникам, бачити його внутрішнє урядження.
Виявилось, що ми вже минули ст. Люкенвальде, де нам треба було протягом хвилини злізти... Тепер один підстаршина німець пішов збирати інформації. (Він) вертається і каже, що маємо поїзд до ст. Люкенвальде. Сідаємо до вагонів. За годину проїхали 50 км на південь. Бачимо навколо великі ліси, а потім серед них біля 10 км простору, в центрі якого знаходиться місто Люкенвальде. Зі станції йдемо за своїми провідниками з ескорти через місто, яке має вигляд повітового осередку. Вулиці чисті й досить широкі, є великі магазини й склади. Товарів різних не бракує, але все — на "бецуґшайни". В околиці міста видно фабричні комини. Не думаю, щоб то були лишень цегельні, а поважніший промисел — меблевий.
Дорогою купуємо на решту німецьких марок яблука, бритви, жилетки, більше для нас корисного не вільно купувати.


Українсько-білоруський табір у Люкенвальде

Недалеко за містом, в районі соснового ліска, міститься українсько-білоруський табір. Підходимо до нього. Бачимо невеличку площу, огороджену прибитим до соснових стовпців дротом. Всередині — сім бараків, які звичайно ставить німецьке військо. Бараки стоять у формі квадрата. Три з них — це приміщення для людей, в одному міститься кухня та їдальня, в іншому — господарчий склад і лазня, в наступному — канцелярія і помешкання для урядовців. В останньому міститься німецька варта.
Біля брами очікуємо кілька хвилин. Вартовий, який пропустив до середини лейтенанта — начальника нашої ескорти, дивиться на нас. У середині бачу кількох полонених, які пішли до бараку з кухнею. Догадуємося, що тепер обідня пора, тому полонених не видно. На зустріч з нами вийшов якийсь цивільний панок. Представляється: поручник Барабаш, українець, дольмечер у таборі. Виходить із канцелярії табору фельдфебель і наказує вартівникові пропустити нас до середини.
Перше загальне враження з нашого табору не дуже важне. Деревляні бараки збудовані тутечки молоддю з "арбайтсдінстів". Вони тут жили, працювали, гартувалися й вчилися, а тепер одягнули військові уніформи, замість лопат вхопили у жилаві руки зброю та пішли здобувати славу своїй батьківщині, підбивати поступово Європу для оформлення німецької імперії. З цих робітничих бараків, яких є по всій Німеччині сотні тисяч, вийшли нові завойовники.
Поручник Барабаш запровадив нас до бараку, де ми поклали свої речі та роздягнулися. Попрощавшись з ескортою, пішли до їдальні на обід.
На залі було душ двадцять старшин і кілька підхорунжих. З першого погляду я пізнаю підполковника (Бориса) Барвінського, який був підполковником у польській армії. Бачу ще одного пана в мундирі польського полковника. Щось мені невідомо, щоб у польській армії був хтось з українців у ранзі полковника. Навіть генерал (Павло) Шандрук початково вступив контрактовим майором, а потім був переконтрактований на підполковника. Цей "полковник" з українських отаманів — Дворенко-Дворський. Про нього буде мова нижче.
Хутко знайомимося всі зі всіма й сідаємо за столи. Українські стрільці подають нам їжу на возах. На столах стоять білі тарілки з ложками. Можна їсти досхочу, але їжа менш смачна як у Баварії. Умови мешкання теж скромніші від касарень в Айнштедті, однак атмосфера дуже приємна, бо ми серед своїх — українців і білорусинів. Вже те, що маємо свою їдальню, багато значить. Запізнаюся з українським полковником (у польській службі майором) Костем Смовським, про якого багато чув, але не знав особисто. Є тут також майор Лев Макаревич і сотник Іван Зварійчук, з якими я часто зустрічався в часі маневрів.
Після обіду йдемо до свого бараку. Я з підполковником Мандзенком пристаємо до групи старших і там займаємо свої ліжка з добрими сінниками, подушками з морської трави і коцами у футералах.
Серед усіх майорів я найгірше виглядаю і найбідніше одягнений. Добре, що маю свою бритву, а решту речей поступово набуду. Инші наші полковники і підполковники мають по дві сакви й все, що їм потрібне. Більшість приїхала вчора з табору в Мурнау з Баварії. Кілька чоловік прибуло й прибуде ще сьогодні ввечері.
Від поручника Барабаша і його заступника, поручника Галущинського довідуємося, що в українськім таборі має бути до 200 старшин і до 100 підхорунжих та до сотні білорусів.
Порядок дня був слідуючий: о 7-й рано вставання, о 8-й перевірка присутніх таборовою владою й підняття на команду "Струнко!" німецького стягу на мачту. Потім снідання в їдальні — кава або юшка з муки. Після снідання починаються таборові заняття: німецька мова — 2 години, виклади й відчити з різних ділянок життя. О 12.30 був у нас обід з однієї страви — куліша, або капусняка чи юшки. До 15.00 год., а часто й до 16.00 полонені мали час до своєї диспозиції. Потім йшли під проводом інструктора-німця на одногодинну гімнастику. Коли його не було, то з нашим дольмечерами ми виходили на спацір у ліси й верталися до табору по кількох годинах без жодної сторожі. Десь біля 7 год. була вечеря — кава або юшка. До хліба нам додавали маргарини. Масла, сиру, яєць з огляду на близькість столиці36 нам не видавали: мармоляду теж видавали рідко. Зате ми мали право купувати з міста через посередництво фельдфебеля ковбасу, сальтісони й паштетівку по 1 фунтові на декаду. Цибулі, редьки, картоплі й часнику теж можна було дістати досить. Від часу до часу ми діставали рибу й малі копчені оселедці.
По кількох днях нашого перебування один німець із Люкенвальде зорганізував у нас кантину. Тоді достава з міста вищезазначених артикулів мала постійний характер. Вина, пива, горілки теж було досить у нашій кантині. Там було повно різних дрібничок, необхідних кожному полоненому, починаючи від голки, кінчаючи валізкою.
В часі одної провірки був присутній наш комендант табору, майор, професор Воєнної академії з Берліна. Він мене викликав перед фронт і голосно сказав, що прибула з Айнштедту від полковника Пошінгера дуже добра опінія для мене у зв'язку з моїм наглядом над робітничим відділом. Тому майор задоволений і думає, що з його — українського — табору я вийду ще з кращою похвалою на волю.
Того дня я отримав нагляд над нашою кухнею в таборі Люкенвальде.
Між иншим, наші полонені, які люблять взагалі на все й всіх нарікати, не сподобали кухні в українськім таборі. Вони хотіли молока до кави, масла до хліба, м'яса до юшки. Одні за приклад беруть Мурнау, другі — Бресляу, треті — Айнштедт і т. п. Доходить до того, що хочуть деякі ставати до звіту з проханням аби їх повисилали назад до польських таборів.
Придивляюся пильніше до українців і білорусів. Серед них є більша половина таких, які мають свої родини за Сяном і Бугом. Кажуть, що під українців підшилося кілька поляків, а під білорусів — москалів. Фактично не бачу ні одного "білоруса", який хоч кілька слів знав по-білоруськи. Є кілька галичан-старшин і підхорунжих, які вважають себе тільки "русскімі", є кілька, які називають свою народність (як) "русинську", і ображаються, коли їм хтось почне доказувати, що тепер вони лише українці. Галичани — ні "русскіє", ні "русини" — в своїх жилах не могли мати ні краплини московської крові. Ці нащадки колишніх галицьких бояр і духовенства стали ренегатами тому, що їхні батьки засмакували колись московських "рубліков" із золота за часу Австрії. Такий підпоручник Леонід Романовський — тип расового українця-галичанина, з вигляду гарний хлопець, брунет, із чудовим голосом і умінням грати на різних інструментах; синок галицького священика, говорить гарною українською мовою. А хто він? Руській?!
Листу з дня 25.XI.39 року, писану в Люкенвальде, долучаю до своїх нотаток.

Листа таборян-полонених (українців) у Люкенвальде з дня 25.XI.39.
1. Полков. Дворенко-Дворкін 37 Анатоль.
2. Підпол. Барвінський Борис.
3. Майор Смовський Кость.
4. —.— Мандзенко Йосип.
5. —.— Макаревич Лев.
6. —.— Войнаровський Яків.
7. Сотник Зварійчук Іван.
8. —.— Побігущий Євген.
9. —.— Потерейко Ярослав.
10. Поруч. Доманський Павло.
11. —.— Мазуркевич Володимир.
12. Підпор. Лаврович Роман.
13. —.— Юрків Остап.
14. —.— Португай Семен.
15. —.— Ралик Гриць.
16. —.— Слонський Іван.
17. —.— Заневич Іван.
18. —.— Яшук Євген.
19. —.— Яців Роман.
20. —.— Кречковський Іван.
21. —.— Новак Микола.
22. —.— Кур'ят Петро.
23. —.— Пахолюк Олексій.
24. —.— Буцяк Володимир.
25. —.— Форович Богдан.
26. —.— Бусел Йосип.

*Далі, напроти 6 — 10, дописані такі прізвища:
майор Валійський,
майор Пікульський,
майор Палієнко,
сотник Саченко,
поляк сотн. Целевич.