У тім дню було в Люкенвальде 35 українців, 6 білорусів, 7 москалів, два поляки, 1 німець. Пізніше це число поважно збільшилось, хоча 11 душ поляків і москалів було відправлено до табору в Бресляу.
Зауважую в розмовах велике розчарування серед українців. Вони запитують нас, старших, чи ми не знаємо, коли їх почнуть додому пускати? Чи не думають німці, борони Боже, формувати якоїсь Української армії? Вони вже стільки пережили в часі цієї, польсько-німецької, війни (яка тривала трохи більше як два тижні), що їм нічого не хочеться, лише спокою й побачити в живих свої родини!
Що було з тими родинами, коли б німці взяли українців до війська, а большевики про це довідались?!
Отже зібралося 18 підпоручників і кілька підхорунжих та написали до коменданта табору збірне прохання, яке всі підписали, що вони просять відіслати їх на бік большевиків, бо звідтам походять, а до Німеччини мали б на їхнє місце приїхати тутейші поляки. Ці пани не порадилися ні з нами — штабовими старшинами, ні з дольмечерами. Навіть українському командирові табору, яким був "полковник" Дворенко-Дворський, нічого не сказали. Коли поручник Барабаш прийшов сказати нам про цю червону новину, то ми були цілком здивовані вибриком наших підпоручників. Ці українські телята, бо старшинами назвати їх не можна через безглузде рішення, без надуми лізли в червоне пекло на землі. Хорунжий Бусел мріяв сидіти вдома біля родини й пильнувати багатогектарової господарки, хорунжий Пахолюк хотів бути на своєму хуторі й доглядати пасіки, бо сама дружина не дасть ради. Отож отак всі — до жінок і до землі, а нікому в голову не приходило, що большевицький НКВД давно вивіз їхні родини, щоб вони не стали резиденційними пунктами "ґєрманской развєдкі". Коли ми доказували на зібранні старшинам, що їх там жде, то потім були такі розмови: "Полковники хочуть нас затримати, бо без нас вони нічого не варті: не буде з кого формувати армії". Хорунжий Бусел висловився (так): "Я бачив таких полковників, які в мене на Волині хліба просили".

З прикрістю треба ствердити, що загал підпоручників і підхорунжих-українців робив на мене враження "теляток, що дві матки ссуть", або спритних грачів. У польських умовах не міг бути авансований підхорунжим, а потім підпоручником резерви молодий юнак із характером і виразним національним обличчям. Таких юнаків "ПКУ" взагалі не покликувала до війська. До школи підхорунжих резерви попадали з середньою освітою юнаки, з яких можна було робити "постоли". В підхорунжівці до них придивлялися, оцінювали й на підпоручників резерви попадали типи, які почували себе "православними поляками", доказували, що готові життя своє положити за польську державну ідею, в рубриці "народовость" записувались поляками і т. ін. Кандидати на старшин бували виключно в польськім товаристві, говорили по-польськи, ганили національну ідею українську, займали теплі цивільні посади. На резервових вправах у полках, підхорунжий чи підпоручник бував у касинах, намагався бути "пєр ти"38 з поляками, випивав із ними по кав'ярнях і кнайпах. Бажаючи стати за всяку ціну "офіцером резерви", такі безособові панки, як вогню уникали всього, що могло їх скомпрометувати з боку українства. Одні були такими з переконання й егоїзму, а другі — з хахлацької хитрості.
Отже тепер у таборі, на 51 особу, вартісніші старшини, національно свідомі — це старі ветерани Визвольних змагань: полковники, підполковники і кілька сотників. Старшини резерви і підхорунжі українці та білоруси як індивідуальності й в національнім вкресленню — в переважній більшості немов гермафродити. Ці молоді люди вічно скиглили, завжди були сумні, понурі, підозріло настроєні, некарні демагоги. Для прикладу візьмім підпоручника Михайла Ліщинського, в цивілю — інженера-агронома. Він жив у Ковелі, його дружина вчителювала, а він працював в експортовім польськім товаристві й заробляв добрі гроші. З доручення польської влади, як "надвантаження", мав він завдання їздити по окрузі та агітувати за угодову політику поляків і робив це з посвятою. Мої родичі, які з ним училися в Подебрадах, уникали Ліщинського як вогню. Ще перед війною я чув про цього пана й тепер наблизився до цієї людини, щоб впізнати його негативну вдачу. Люкенвальде далеко від Волині, тому Ліщинському й на думку не впало, що я його "знав" раніш.
Тепер Ліщинський "співає" нам таке. Він був Округовим командиром ОУН, його поляки волочили по тюрмах і арештах та мучили немилосердно. Навіть "хотів" скидати штани та показувати знаки від побоїв на… спині. Воював він "героїчно": сформував чоту з українців, стріляв по поляках, спричинився до того, що цілий польський батальйон мусів піддатися німцям. Тепер хоче одного: опинитися в районі Ковеля й провадити національну працю для неньки України, а заразна мрія — опинитися біля своєї жіночки. Слухаю я цих байок і дивуюся дивному укладові людської психіки. Адже це не хто-небудь, а інженер! Підпоручник! А скільки таких типів має здеморалізована українська нація?
Другим цікавим типом був підпоручник (Олексій) Пахолюк. Він робить із себе жертву польського терору. Не виконав якогось там наказу і його поляки віддали під суд. В сум'ятті суд не зміг зібратися, то його капітан сам хотів розстріляти й визначив двох стрільців, щоб виконали присуд. Пахолюк убиває їх і весь час короткої війни втікає й попадає в полон.
Чому навчила цю людину війна?
Чи можна пописуватись невиконанням наказу?
Чи добре заплутати себе в таку історію, де вбивається невинних стрільців, увесь час втікається?
Кожному українцеві треба було використати воєнні обставини для гарту свого характеру, вишукання в своїй душі нових вартостей і для науки.
"Науки" піддавання батальйонів у полон, "науки" втікання з-під розстрілів для наших старшин не треба.
Пани українці, які кілька років перед війною рвалися до старшинських зірок у польській армії, повинні були знати, що поляки їх продукують для війни, ризику і відповідальності. Коли втікає стрілець, то йому можна вибачити, але смішно виглядають українські патріотичні моменти у людей, які перед небезпекою були більшими поляками від Пілсудського й на цьому здобули собі офіцерські ранги. Мусить бути бодай примітивне поняття про честь і гідність людини, яка не повинна себе оправдувати міжнаціональним антагонізмом в той час, коли правдивими побудженнями були моменти тваринного страху, брак характеру й етики. Маючи досвід у втечах і дезерціях із поля бою, такі старшини потім в Українській армії теж найдуть сотки оправдуючих моментів: то командант дав невикональний наказ (треба було явно йти на смерть, а тут жити хочеться!), то другі втікали, тому й я мусів; то голодні були, набоїв бракувало і т. ин. Остаточний висновок такий: резервові старшини й підхорунжі польської продукції — дуже маловартісний елемент для творення нашої збройної сили. Вони виконають своє завдання тоді, коли знатимуть, що крок вперед, то ще може бути смерть і життя, але крок до тилу — то напевно ганебний розстріл. Серед молодших старшин я зауважив лише трьох капітанів-галичан: Євгена Побігущого, Ярослава Поторейка і Целевича. Це здібні старшини й я охоче бачив би їх у майбутньому становищі командантів українських полків.
Дивним дивом став нашим комендантом найстарший рангою "полковник Дворенко-Дворський". Цей авантюрист із Волині, 20 років тому назад був отаманом бандитів і на чолі десятка людей таких, як і сам, їздив у вагонах із гаремом дівчат. На грабунках жидів збив собі капітальчик, одружився з якоюсь поміщицею-полькою біля Берестя й став "зємяніном". Невідомо, чи він взагалі був старшиною — хіба російським прапорщиком. На підрядах по будові військових об'єктів цей пан розбагатів ще більше. Перед війною він обертався в середніх і вищих польських колах. Коли вибухла війна, то Дворенко-Дворський зголосився добровольцем. При помочі якогось польського генерала дістав апробату на формування повстанчого загону. Авантурнича вдача дала йому сміливість одягнути мундир не який-небудь, а польського полковника! Він сподівався якихось благ від відокремлення українців у своєму таборі, тому зголосився, як українець. Німецька влада вірить реальному доказові: коли має на собі людина мундир полковника, то є ним у дійсності. Тому (й) визначено Дворенка-Дворського нашим старшим для внутрішньої самоуправи. Старі, сиві, українські правдиві полковники і підполковники в мундирах польських майорів мусіли підлягати авантюристові! Великою інтелігенцією Дворенко не грішив, лише був "хитрим дядьком", нерозвинутим і малограмотним. Говорив він "вінігретом" — російсько-українсько-польським із перевагою російських слів. Не вмів писати добре на жодній мові — як містечковий крамар. У співжиттю зі своєю полькою-"зємянкою" він набрав польської оглади і деяких манір, але завжди вилазив із нього зарозумілий мужик.
Порадившись, ми не робили йому ніякого афронту, щоб не компромітувати й себе перед німцями, що маємо серед себе фальшивих старшин. Між іншим, Дворенко твердив, що він є інженер. На його 45 років й дурному ясно було, що до Української революції не міг він здобути собі двох високих становищ — полковницької ранги й диплому інженера. В Українській армії він у 1919 році "повоював" із жидами і зник, щоб не бути розстріляним. Не думаю, щоб за подвиги серед жидів вони його авансували в полковники. До нас Дворенко був спочатку насторожений, а потім призвичаївся до нашої карності у відношенню до нього й прибрав начальницько-протекційний тон. Така ідилія тривала недовго.
При помочі своїх дольмечерів — Барабаша і Галущинського — ми заснували бібліотеку — з польських, українських і російських книжок. Не багато було томів, але на наших читачів вистарчило. Виникнула думка купити радіоапарат. Ціна 150 марок. На зібранні ніхто з молодших старшин не хоче давати зі своїх поборів грошей на радіо. Тоді ми просто розв'язали справу: при декадовій виплаті потручували 10% зі всіх старшин. При виплаті половини вартості в нашій залі (вже) був голосник. З приємністю слухали ми вечорами музики, співу, комунікатів і викладів у німецькій мові, з якої дольмечери перекладали присутнім.
Я з підполковником Барвінським зайняли одну сепаратку в баракові, де була заля для викладів. На другий день у сусідню сепаратку перейшли майори Мандзенко, Макаревич і сотник Зварійчук. Майор Смовський залишився в баракові з молодшими старшинами. "Полковник" Дворенко-Дворський мешкав сам один у сепаратці і мав для себе джуру. Над рештою бараків мали надзір, пильнували порядку і т. ін.
Із Берліна на інспекцію прибув німецький полковник. Поручник Барабаш прийшов запитати нас, чи не варто було б зібрати всіх старшин, з якими полковник хотів поговорити. Ми не радили робити збірки з огляду на просовітські настрої вісімнадцяти старшин, які дні й ночі мріяли про свої жінки в червоному раю. Так збірка і не відбулася.
Почали старшини готовити відчити з сільськогосподарчої ділянки —ветеринарні, агрономічні і т. ін. Повіяло зовсім новим духом у таборі. Такі відчити слухали ми всі з приємністю. Поручник Барабаш перейняв на себе, крім німецької мови, раз на тиждень робити огляд політичних подій.
Ревеляційні були відомості майора Макаревича про одного українського генерала, який кінчив Польську військову академію й був підполковником у війську. Він пішов добровільно на фронт. Воював — навіть відважно — з німцями. Дуже хотів здобути "Кжиж валечних" або "Virtuti militari"39. Хвалився, що був ранений у ногу, а скорше — в каблук чобота. Коли на шиї виріс йому карбункул, то його німці звільнили з полону. Після операції знову хвалився генерал, що то була рана "на полі бою". Цей генерал був головою однієї української трійці при Польському генеральному штабі, яка не допускала українських старшин до Вищої воєнної школи у Варшаві для науки, за винятком так званих "своїх".
Випав день іменин сотника (Івана) Зварійчука. Він запросив всіх контрактових старшин до себе, кількох німецьких фельдфебелів і дольмечерів. По праву начальництва присутнім був і Дворенко-Дворський. Коли цей останній підпив, а були ми (вже) самі, без німців, то "полковник" Дворенко прийняв тон начальства. Він почав гладити свого лівого сусіда по голові: майор Макаревич змовчав. Потім підняв пухку руку й почав їздити по моєму карку. Я відсунувся й далі слухаю різних оповідань старшин. Дворенко знову мене гладить по потилиці. Тоді я попросив, щоб він не перешкоджав мені своїми пестощами. Підпитий "полковник" вскіпів і запитав мене, як я смію противитися його рукам? Сидячи, кажу йому, що я не є ні дівчина, ні баба, тому не потрібую за столом ніжностей від незнайомого мені мужчини.
— Як Ви мені відповідаєте? Прошу встати! — кричить Дворенко.
Я встав, але одну руку держав у кишені штанів.
— Як Ви стоїте?! Руки по швам! — ричить посинілий Дворенко.
— На милість Божу, пане полковнику, зрозумійте, що я не рекрут, а, крім того, ми є приватно гості сотника, — кажу спокійно я.
— А то Ви так?! Я вас завтра научу через німецького коменданта карності, — знову закричав Дворенко.
— Гаразд, пане полковнику, але просимо заспокоїтись, бо Вам хвилювання може зашкодити, — говорять инші старшини.
— Я цього сукиного сина навчу! — кричить далі, киваючи в мій бік головою.
Цього може й мені було забагато.
— Марш, фальшивий полковнику, з кімнати! Я вас теж завтра здемаскую перед усім табором, — сказав я на відхідному Дворенкові-Дворському.
Коли ми залишилися самі, то я попросив вибачення у старшин. Вони, зрештою, бачили перебіг авантурки й були задоволені, що я гостро зареагував на виступ Дворенка. В своїм колі ми порадились, щоб завтра зайняти відповідне становище й вияснити, що ми не такі й вже дурні, як він думає.

І дійсно, на другий день підполковники Барвінський, Смовський і Макаренко вияснили Дворенкові його ситуацію, підкреслюючи, що все про нього знають, тому він мусить бути скромнішим, щоб не довідався загал полонених і німці про його фальшиву рангу. Це так вплинуло на Дворенка, що він заслаб і на деякий час утратив зовсім пам'ять та був уміщений у шпиталь. Відтоді ми його не бачили.
Нашим начальником став найстарший у польській ранзі — підполковник Барвінський. Життя у таборі набрало інших форм і змісту, бо Барвінський мав багато такту й досвіду у злагодженню різних конфліктів та перебоїв серед таборових умов.
28.XI. приїхав із Берліна лейтенант (Олександр) Пулюй-Пухер. Він по черзі закликав Барвінського й мене. Коли Пулюй запитав, хто такий Войнаровський, то Барвінський схарактеризував мене добре. В розмові з лейтенантом Пулюєм я сказав, що в разі звільнення я міг би працювати у війську, адміністрації й поліції. Не знав я, хто він такий — українець чи німець. Подумав лише, що його не дарма сюди делегували. Щось тут є, коли Пулюй почав розмову про звільнення зі мною і Барвінським. Потім були зібрані всі старшини (за винятком "совєтчиків") — із ними довший час балакав лейтенант про наші внутрішні справи. Від'їжджаючи, Пулюй обіцяв, що хутко знову приїде до нас.
Я купив собі одну пару німецької білизни. Вже поступово обзавівся всякими дрібницями. Ощаджую гроші для висилки своїй родині — бодай сто марок.
У баракові № 1 всі старшини запротестували збирати 10% для наших підхорунжих і 3% для тридцяти душ стрільців з обслуги. Підпоручник Ралик образив якогось старшину, за що комендант табору — майор, посадив його на три доби арешту. Підпоручник Пахолюк публічно висловився, що дольмечер Барабаш, який тримає руку з полковниками, не допускає листів з-за Буга для старшин — як цензор. Німецький майор зажадав від Пахолюка або перепросити Барабаша, або три дні арешту. По надумі Пахолюк перепросив дольмечера.
Довідуємося з преси, що вибухає війна між Совітами і Фінляндією. Чотиримільйонний нарід не піддався агресивним сугестіям двістімільйонного велетня й розпочав розпачливу самооборону.
Дольмечери говорять, що загально в Німеччині є понад 250 українських старшин і до 100000 полонених вояків. Це матеріал на два корпуси війська.
Турбують нас червоні комісії по містах Холмщини, Підляшшя й Посяння. Большевицькі агітаційні штаби баламутять українське населення до виїзду в Совдепію. З листів довідуємося, що до большевиків виїхало вже 20 тисяч лемків, а з Холмщини і Підляшшя зголосилося до виїзду в червоний рай більше 50 тисяч українського селянства. Така ж кількість поїхала з відходячою Червоною армією. Серце краялось із жалю, що наш елемент в ефемерній погоні за земними благами так легко кидає свою прапрадівську землю, свої заможні господарства й мандрує з жінками і дітьми під жидівські нагаї, під люфи чекістських наганів.
Одного разу ввечері сидимо у своїй сепаратці з Барвінським, "куємо" німецьку мову, а тут раптом входить майор (Аркадій) Валійський у цивільному убранні з валізою. Що? Як? Звідки?
Він починає оповідати, що його німці арештували 10.XI. напередодні "Свєнта неподлєглосці" і вивезли в район Кемпіц... На припроваджуючім папері німці його "трактували" як величезного злочинця.
Коли він сидів у замку на високій скелі, де перебували старшини Польського генерального штабу, то й там він завжди мав біля себе вартівника на кожному кроці. Письмове вияснення трохи злагодило справу. В цих днях йому сказали збиратися та їхати у супроводі мовчазного підстаршини. Не казали, куди його везуть. Один німець жартом зазначив, що Валійський їде до Росії. Це його прибило так, що він думав над тим, як покінчити з собою. Аж в Люкенвальді він опритомнів.
На другий день прибув майор Пікульський. Він в'їхав до брами українського табору з "оржелком" на рогативці і зі стяжкою "Кжижа валенчих" у петельці плаща. Це бойове відзначіння він дійсно здобув як командант батальйону у відважній обороні одного важного тактичного пункту, хоча сам був начальником дивізійного зв'язку. Однак так маніфестувати у полоні відзначінням, яке не має ніякої вартості для українця, не треба було. Тому я особисто стяжку від плаща відпоров і скинув із рогативки польського орла, щоб майор не наражав себе серед молодих українських старшин.
У цих днях знову прибула група українських старшин: кілька сотників і майор (Микола) Палієнко, гарматчик. Він так само стріляв до останнього зі свого дивізіону по німцях і поляках, які масово піддавалися в полон під Іловом, але по півгодинній обороні сам підняв руки вгору. Другим знайомим був капітан Целевич із 63-го п. п. 4-ї ДП. Його поляки рахували "зрадником" (за те), що він піддався добровільно, чи втік на бік німців. У дійсності, до тилу втекли поляки, лишили Целевича з "компанією" війська на висунутій позиції, не повідомили про свій відхід і тому оточений Целевич змушений був піддатися десь у Бронницькім повіті.
На сьогоднішній перевірці комендант табору сказав, що всі ті, які мали виїхати замір до Совітів, залишаються в таборі до кінця війни. Скорше вийдуть на волю ті старшини, які залишаться в межах Великонімеччини. Це дуже розчарувало наших "совітчиків".
Я отримав вже кілька пачок від Грабовських, Борусових і Сливинських. Там була білизна, тютюн і, головне, товщ та хліб. Пачки важили по 5 кг.
Звичайно всі мої колеги мають звістки про свої родини. Особливо зрадів Макаревич, бо почав із нами всіма цілуватися й зробив малу "попойку" з двох літрів коньяку. Я ще нічого не знаю про свою родину.
З браку "ляку" читаємо польську "Газету ілюстровану" для полонених поляків, білоруську "Ранніцу" і "Новое слово". Все це друкується в Берліні, а української газети для полонених не видно. Хіба українців менше від білорусів у полоні?.. Однак вони (українці) не заслужили собі на окрему газету?!
7.XII. поручник Барабаш приїхав із Берліна. Він там був у доктора Сушка, напевно розмовляв із багатьма провідниками групи ОУН і привіз багато декларацій до вступу в членство УНО40. З його слів видно, що він балакав із сотником Ярим і т. ін. Барабаш отримав нові інструкції щодо нас: має всіх нас, особливо групу полковників і сотників навертати на оунівську ідеологію. Він розмовляв у цій справі зі мною й Барвінським.
Ми зазначили, що хотіли б поговорити в цій справі з більш авторитетними чинниками, хоча б із самим полковником Мельником. Барабаш каже, що це виключено, бо ми "невтаємничені" — не можемо бачити А. Мельника, як вождя.
Чому б українські полковники не могли бачити такого самого полковника?
Молодики, вроді Барабаша і Галущинського, можуть робити з нього собі якогось "Далай-ламу" 41, але для нас, сивих ветеранів, які добре знали колись Мельника, така постанова справи виглядає оперетково. Ми не можемо прийняти на віру "Вождем" кожного, хто ним назветься. Нам потрібні його діла.
Чи не було й чи зараз бракує на еміграції всяких кандидатів на "головних отаманів", "вождів", "президентів"?
Серед українців є повно мегаломанів, яким сниться, що вони лише призначені Провидінням спасти українську націю й створити Самостійну Державу. Повіє звідкільсь вождівський дух, зробиться десь соціально-політичний переворот у старій державі під проводом сильної одиниці, а наші дрібненькі плагіатори хочуть ті зразки взяти за свої й перенести їх на український ґрунт та прищепити українській психіці. Наш Вождь, коли він з'явиться, то на рідній землі, вийде з гущі української нації, буде органічно-оригінальний й стане прикладом чисто українського національного вождя, як це стали ними національні провідники Італії, Німеччини та Іспанії.
Цікаво, між вншим, що нам із табору вільно виходити до міста Люкенвальде у цивільній одежі за винятком тих, які записалися до Совітів. Коли те розпорядження оголосив нам комендант, то й охота пропала лазити по місту без грошей і без "язика". Однак були такі, що пробували виходити на прохід. Бракувало цивільного одягу і я з цієї нашої пільги не скористав ні разу.
Серед неспокійних молодих духів знову на зібранні старшин почулися демагогічні внески: не доплачувати на покращання їжі, утворити спільну касу й гроші ділити по рівній частині коштом старших ранг, бо в таборі всі повинні бути рівні, їжа в Люкенвальде "гірша" від їжі у польських таборах і т. ин. Довелося деструктивним типам загрозити перенесенням до карного табору. Особливо в цій справі були передовиками поручник Доманський, підпоручник Бусел і Кречкович. Цих трьох старшин таки було вислано до карного табору, де вони працювали як звичайні стрільці. Після їхнього виїзду решта притихла: хахли люблять тверду владу!
Від свіжоприїжджих ми маємо відомості переважно прикрого характеру. В м. Луцьку большевики розстріляли багато наших людей — посла (Миколу) Ковалевського, бувшого отамана (Олександра) Палієнка, якого брат є зараз із нами. В Рівнім згинув від большевиків отаман (Ананій) Волинець42.
Майор (Петро) Самутин за посередництвом полковника Сушка в Кракові не зазнав життя полоненого, а став із ним співпрацювати, але не знаю докладно, що за працю мав Сушко, крім оунівської.
Про високі акції теперішнього українства, яке стало модним, свідчить факт із варшавського терену: до УНК43, очолюваного доктором (Юрієм) Липою, записалася членом княжна Чарторийська, як українка, яка добре говорить по-українськи. Цей факт мене втішив, бо знаю чимало аристократок і аристократів, яких ми помилково рахуємо поляками тоді, коли вони себе називають українцями. Вони родилися в українській стихії, виховалися в ній, перейнялися її національними аспіраціями й хотіли щиро працювати для своєї нації. Однак наша розперезаність, нетерпимість, примітивізм і подекуди хамство відкинули свою еліту в бік Польщі і Московії. Претекстом шовіністичного підходу була мова, релігія й соціальна заздрість. Ми завжди хотіли будувати свою державу руками Грицьків від гречки і плуга.

З Варшави майже всі контрактові старшини отримують листи від генерала Володимира Сальського. Деяким, як сотнику Зварійчукові та Валійському, пише президент Андрій Лівицький. Всіх потішають, що хутко всі будуть звільнені, бо порушено сильні пружини. Я не отримую ніяких листів. Від майора Валійського довідався, що "полковник Чеботарів знову виплив на поверхню", що мій повстанчий старшина Яків Голюк-Малинівський є секретарем УЦК44 у Варшаві. Він теж спричинився, що прохання від імені Комітету до німецької влади звільнити мене з полону вплинуло.
24.XII. я отримав листи з дому від дружини й швагра — Геннадія Которовича. Тепер знаю, що наше хатнє майно у вазі 180 кг пропало в дорозі із Бродниці до станції Вербковичі за сім днів перед війною. Меблі залишилися у Бродниці. Там вони напевно пропадуть. Шкода мені своєї бібліотеки, на яку я протягом 10 років витратив чимало грошей.
Дружина вчителює в с. Пересоловичі. Синок росте, але обом трудно без одягу і взуття. Головне, що вони живуть. Я вже чотири рази від 1914 р. тратив все, а потім знову дороблявся в цю бурхливу епоху.
Другий швагер — інженер Антін Которович — у полоні у Прусії. Тесть о. Іван Которович у часі війни вийшов із польської в'язниці і тепер є душпастирем у с. Гдешині. Загально, вся родина дружно вийшла з війни живою, що мене особисто тішить.
Я зважився: в полоні втратив 8 кг, але добре себе почуваю. Є такі, що втратили у вазі 10 — 20 кг, а один старшина прибув на тягарі 3 кг. Тепер отримую живностеві пачки, то хутко прийду до нормальної своєї ваги — 96 кг. До 25.XII. я отримав із Бродниці вісім п'ятикілограмових пачок. Стільки не отримав жодний старшина.
З огляду на близькість нашого Різдв'яного свята підполковник Барвінський закликав загальні збори старшин. Дивні опозиціонери з числа здеморалізованих підпоручників нічого не хотіли чути. Їм… не треба свята. Вони не можуть святкувати весело, коли їхні жінки там голодні (раніше не хотіли радіо, а тепер "безплатно" перші його слухають).
Барвінський зробив слушно: хто не хоче дискутувати над тим, як ми улаштуємо свято Різдва Христового, той може вийти. Демонстративно вийшли: Доманський, Бусел, Кречкович, Пахолюк і ще один старшина. Решта ухвалила на закупівлю додатків до таборової їжі асигнувати 10% своїх поборів і вибрала комісію з урядження Різдв'яного свята.
Ввечері попрощали ми нашого заступника коменданта табору — лейтенанта Ґанке, який був переведений до "сталягу", а на його місце прибув інший. Всі ми щиро любили добродушного нашого лейтенанта, зжилися з ним, а вініз нами. На Новий рік приїхав із Берліна лейтенант Пулюй-Пухер. Він привіз нам чимало інструментів — гітару, гармонію, саксофон, мандоліну й скрипку. Отже буде своя оркестра.
Пулюй зібрав старшин і почав говорити про ріжні справи. Обіцяв поступове звільнення наших старшин із таборів і прилаштування їх на працю. Це було головне прагнення всіх, але не всі здавали собі справу, що не один, вийшовши з табору, згадував би його з приємністю: (бо) тоді треба самому про себе дбати, а в таборі все було. Дах над головою є, тепло, постіль, їжа, одяг також є, включно з культурними розривками. Підпоручник інженер Ліщинський вдарив у демагогічну струну: він говорить про свою ненависть до поляків, про страждання й про героїчну здачу німцям польського батальйону. Лейтенант Пулюй перебив його і питає:
— Пане, ви командували батальйоном, що зуміли здати його в полон?
— Ні, я був чотовим, — відповідає.
— Не розумію, як можна командувати чотою й здати курінь противникові? Адже Вас міг застрелити любий стрілець чи капрал.
Після цих слів Ліщинський замовк.
Знову виступив хорунжий Пахолюк, який теж говорить, що поляки змушували його для перевірки лояльності застрілити кількох німецьких полонених, але він наказу не виконав і тому його ляхи хотіли розстріляти, але йому вдалося втекти. Біля Пулюя всі труться, хочуть звернути на себе його увагу. Особливо Смовський, Барвінський і Валійський запобігають перед ним.
Із нас ніхто не знав, чи Пулюй, який називав себе Пухер, був українцем, чи німцем?
Однак був то українець-галичанин. Він прибрав німецьке підданство, одружився з німкою, а тепер був у часі війни змобілізований. Здається, що всі инші наші старшини вважали лейтенанта Пулюя німцем і всемогутнім чоловіком.
Треба зазначити, що лейтенант Пулюй щиро переймався долею українців полонених. Він був правдивої віри, що співпраця українців з німцями є нашою історичною конечністю, корисною для обох народів. Чи, працюючи в Генеральнім штабі Німеччини, Пулюй був у контакті з Проводом ОУН, не знаю, однак він тримався концепції та ідеології цієї організації, не забував, що є сином української нації.
У часі побуту трудно було мені застати Пулюя на самоті, бо мої співмешканці — Барвінський і Валійський — завжди були біля нього. В команді табору я таки застав Пулюя самого, бо він хотів зі мною балакати. Отже Пулюй говорить, що між 6 і 9 січнем я й Барвінський виїдемо з табору, бо вже є наказ про наше звільнення. Тому, що президент Лівицький дуже просив, щоб звільнили майора Валійського, який потрібний у Варшаві, справа затягнеться ще на тиждень. Фактично я і Барвінський вже є вільні.
Питаю, хто вплинув на наше звільнення? Відповідь була неясна.
Між иншим Пулюй зазначив, що з Варшави було в Берліні дві листи на контрактових старшин, щоб їх звільнити. На другій, додатковій, був майор Мандзенко, капітан Савченко й ще п'ять душ старшин, але про "майора Войнаровського" ніхто не турбувався.
А. Лівицький і В. Сальський забули про мене?!
Коли Пулюй від'їхав, то поручник Барабаш прийшов до нашої сепаратки й радив мені і Барвінському не виїздити з табору з огляду на солідарність із другими полоненими. Йому сказав Пулюй під секретом, що ми будемо хутко звільнені. Я переконав Барабаша, що така посвята з нашого боку не мала б значіння, тому ми їдемо. У справі приналежності до ОУН відповіли ми, що як військові, не можемо належати до жодної партії, чи політичної організації. Я, відколи став офіцером, не був у жодній партії і залишуся далі безпартійним: моя "партія" — вся Україна.