Свят-вечір у Люкенвальде

Надійшов Свят-Вечір. У нашій їдальні за білими обрусами на столах засіли всі старшини, підхорунжі, стрільці. На залі є новий лейтенант Ренке, який прибув до нас на місце лейтенанта Ґанке. Приїхав до нашого табору сотник Савченко. Про нього ми мали чутки, що він є вбитий.
Приїхав також священик-галичанин. Поблагословив він нашу вечерю, сказавши при тому чутливу промову. Дикція, експресійність і мудрі слова роблять сильне вражіння. Багато старшин плаче, але без згуку, (врешті) опановуються.
Маємо кутю, сушину, звар, рибу й пиво. Заможніші купили собі вина й коньяку. Бачу на столі кілька бутельок із шампаном. Колядуючи, посиділи ми кілька годин за спільним, злученим столом, а потім почали розходитися. Однак, коли ми, старші, вийшли, то ще довго в нашій їдальні було чути співи — коляди і пісні. Деякі підпоручники більше пили, як їли, тому перебрали мірку. Врочисто розпочатий Свят-Вечір закінчився у них пиятикою. Серед тих п'яниць були всі наші "опозиціонери", які не хотіли давати 10% на свято з туги за… жінками. Тепер вони таки прибули на Свят-Вечір і найбільш галасливо заховувалися, — коли штабові старшини, капітани і священик вийшли.

Тому, що тих штабових і капітанів прибувало щораз більше, то старшини вищих ранг мали перевагу над молодими не тільки моральну, але й чисельну. Це перелякало підпоручників, яких тридцять душ (із числа галичан) усі стали 8 січня 1940 р. до звіту з проханням перенести їх до польського табору. Звичайно, комендант нашого табору, майор, був поінформований через дольмечера Барабаша і рапорту у справі перенесення до польських таборів не прийняв. Навпаки, майор сказав, що в найближчих днях прибуде ще до 150 українців, білорусів і грузинів. Серед останніх були високі ранги в польських мундирах — кілька генералів, полковників, підполковників. Старшин молодших рангів мали грузини більше від українців.
Побачити мені грузинів мені вже не судилося.


Останній обід у таборі

9 січня нарешті приїхав лейтенант Пулюй-Пухер великим особовим автом. Я одразу відчув, що треба пакувати свої речі. Поки Пулюй залагоджував справу в комендатурі, то я був готовий до виїзду. Нарешті комендант табору кличе мене, Барвінського й Валійського. Він нас прощає45, всім по черзі дякує за добре заховання й працю в таборі.
Змовляємося не говорити таборянам про наш виїзд до останнього моменту.
Йдемо на обід. Я не витримав і декому із своїх сусідів при столі, що отсе з'їв останній обід у таборі і треба збиратися в дорогу.
Після обіду купую деякі дрібниці в кантині і літр коньяку за таборові гроші, бо вони не мають значіння поза табором. Деякі свої речі, а головне — їжу, смалець роздаю штабовим старшинам. Із собою взяв шматок хліба й сала. Пізніше шкодував своєї щедрості, бо не хутко вдалося виїхати із Берліна, де моїх продуктів вистарчило б для нас трьох на кілька тижнів.
Наші місця в сепаратці займають полковник Смовський, майор Палієнко і майор Пікульський. По черзі прощаємося із найближчими штабовими старшинами й сотниками. Я хотів попрощатися із підполковником Мандзенком, але він, видно, із жалю так зашився, що ми його не могли знайти. Це з його боку було негаразд. Коли б він чи хто інший виїздив із табору, то я лише радів би щастю других.
Вже маємо на руках посвідки звільнення. Вдягаємо на себе цивільні плащі й шуби, привезені Пулюєм, накладаємо на голови капелюші, сідаємо у вигідний самоход із нашими речами та їдемо. Барвінський має кілька валізок, а Валійський — велику (валізу), майже скриню. З їхніми речами є клопіт, а в мене — (лише) мала валізка. Шофер наш — військовий.
У дорозі лейтенант Пулюй каже, що в таборі з'явився до нього з плачем майор Пікульський. Він дуже просив його взяти із табору замість Барвінського або Валійського, бо то "польські двійкарі". Пулюй йому сказав, що для нього, власне, таких, які мають поняття про розвідчу діяльність, дуже треба, а потім вилаяв майора за егоїзм…
Хахли були і будуть хахлами без етичних стимулів. Є серед нас такі типи, що без огляду на своє положення всіх продасть, зрадить і видасть, лише б коштом свого ближнього вилізти з халепи. Отже, поважний майор (Пікульський), думаючи, що Пухер є німець, своїх колег "всипає", щоб собі вирватись на волю. Його друзі "винні", що працювали колись проти большевиків з теренів бувшої Польщі, а "благочестивий майор", який дістав бойове високе відзначення від поляків, бо пролив досить німецької крові, є перед німцями в порядку?! Але вийшло так і український хорунжий у німецькім мундирі добре відчитав українського майора! Цей майор, будучи в польській армії, завжди був інтриганом, бо перед сильнішими оскаржував слабших. Його молодші польські старшини боялися й ненавиділи, але цим Пікульський не проймався.


Зустрічі з українцями Берліну

Лейтенант Пулюй-Пухер хотів нас завезти до будинку, де перебували емігранти з Галичини й Волині — втікачі останнього часу з совітської займанщини. Однак нам це не подобалося, тому підполковник Барвінський попросив Пулюя, щоб він залишив нас у пана Сербиненка, який мав книгарню в Берліні.
Так і сталося. Сербиненко радо нас прийняв. Його закуска, а мій коньяк ще більше затіснили нашу дружбу. Спали ми в магазині, на лядах, на підлозі. На другий день читали, переглядали цікаві ілюстрації, ходили по місті. Ввечері прийшов до нас п. Порш із Тетяною Маявською, якій він доводився вітчимом.
Із Поршем ми балакали до півночі. Я дивувався широкій ерудиції цієї людини і його орієнтації в політичній ситуації. Після розмови з Миколою Поршем я був зорієнтований настільки, що міг витягати висновки на майбутнє.
На другий день 11.І. ми запізналися з багатьма німцями з Великої України. З них був дуже симпатичний німець Шток, який мав фотографічний заклад.
Коли прибув лейтенант Пухер-Пулюй, то ми його самоходом об'їздили Берлін. Протягом кількох днів побували у всіх музеях, бачили всі пам'ятники, зоологічний садок, акваріум, театри, опери і т. инше. На мене особливо сильне вражіння зробив військовий музей, в якому я побачив цілу історію Великої Німеччини. Щоб не докучати п. Сербиненкові, то Пулюй вмістив нас у готелі "Еберіус" на Зоорлянденштрассе, 65.
12.І. ми обідали в російськім ресторані. Ждали прибуття сотника Ярого, але він десь виїхав. З Пулюєм балакав якийсь інший панок з ОУН, який навіть не захотів з нами запізнатися. По полудні лейтенант завіз нас своїм автом до домівки УНО в Берліні, де ми запізналися з підполковником Тимошем Омельченком. Видно, що лейтенантові й ще комусь залежало на тому, щоб ми стали бодай членами УНО, коли вже не ОУН. Адже УНО є підбудівка ОУН й керується одною ідеологією з клерикальною закваскою.
Лейтенант Пулюй і ми слухаємо коротке поінформування Тимоша Омельченка щодо організації УНО. Врешті з'явилися декларації, які нам запропоновано підписати й виповнити їх. Ми всі засадничо не маємо нічого проти свого членства в цій організації. Вона має національну ідеологію, не просякнута абсолютним шовінізмом і нетерпимістю, та назовні ставить собі переважно не політичні, а культурні цілі. Крім того, для нас, які не мали документів, "аусвайс" із тієї легалізованої організації теж має значіння.

Я думаю, що якостева вартість УНО не мусить бути значна, бо коли всіх так приймає Провід, як нас, то туди може легко попасти різний безвартісний і навіть шкідливий елемент. Нарешті декларації підписані: ми стали членами УНО. Завтра-післязавтра треба буде нам сфотографуватися, щоб достарчити знимки для легітимації — посвідки.
Ввечері лейтенант поїхав додому, а ми зайшли до п. Сербиненка, куди мав прибути Олександр Севрюк — бувший посол уряду УНР у Берліні. Говорили ми кілька годин. Я одразу побачив, що Олександр Севрюк є політик нової доби, бо від Миколи Порша віяло консерватизмом і деяким песимізмом, а Севрюк багато явищ брав реально, оцінку робив влучну, доходив до висновків твердих, але оптимістичних. Для мене було чимало нового. Довідуюсь про ролю наших політиків у Франції. Прокопович, Шульгін і генерал Удовиченко поставили свої карти на Францію.
Читаю підписану ними відозву. Вона гостро спрямована проти Німеччини. Андрій Лівицький ними оголошений "позбавленим трону" за те, що лишився в Німеччині, правільніше — в бувшій Польщі.
Коли б УНР у Парижі програла, то УНР в Німеччині виграє. Гра тонка, але в наших еміграційних умовах, без терену й збройної сили, нам позитивних наслідків не дасть, бо з нами воюючі сторони не будуть рахуватися через "брак єдності" в самій верхівці. А. Лівицький, лишаючись на терені Варшави, гадав, що німці почнуть вигравати на його коникові. Це, напевно, не буде через яскраву пропольську політику перед війною.
Те саме зробив і (Павло) Скоропадський: сам залишився в Берліні для "німецької політики", а сина Данила перед війною вислав у Лондон робити "антантську політику". Коли з двох сторін, що бореться, одна виграє, то там і тут буде репрезентант гетьманської ідеї в Україні. Посунення хитрохахлацьке, але теж не дасть наслідків.
Найкраще було б всім відламам об'єднатися в одній політичній формі й сидіти десь у невтральній державі. Організація Андрія Мельника має великі аспірації й ще більші надії. Нею традиційно послуговуються німці у своїх цілях — колись проти Польщі, а тепер проти большевиків і виключно на теренах Галичини. На Великій Україні ОУН впливу не має і не може мати. Ще трохи мають значіння галичани на Волині, але волиняни виломлюються з-під специфічних галицьких метод провідництва.
Характеристично, що в Канаді й инших організаціях ОУН за океаном Провід став на протинімецьку платформу. З пресових органів ОУН в Америці ясно бачу, як оунівці атакують Німеччину, а покладають свої надії на Антанту. Отож три поважніших відлами роздвоєні й провадять подвійну гру.
Може хтось з українців сказати, що то є мудро?.. Передбачливі політики мусять мати вищу інтуїцію з почуттям реалізму. Вони тоді б не розпорошували своїх сил, не викликали б до себе підозріння одних і других та поставили спокійно на таку карту, яка виграє напевно. Такою картою в нашу епоху буде "Вісь" під проводом Німеччини!
Недавно був у Берліні професор Смаль-Стоцький, щоб підняти престиж варшавської УНР, але його тут так "ошпарили", що він хутчій вернув до "пославшого його" А. Лівицького, а далі взагалі виїде з Варшави, щоб жити у Празі, Букарешті чи десь инше. Пробував робити політику з німцями і М. Ковалевський. Він був у Берліні, але виїхав із нічим. Отже, УНР на жаль, як найбільш популярна серед українських мас ідея державної форми, залишилася при "розбитім кориті".
19.І. ми об'їздили Берлін підземною залізницею. На мене зробила вражіння своїми суворими формами "Могила німецького незнаного вояка".
Свої іменини майор Валійський відбув із нами у Сербиненка, а потім — в ательє Штока. Він сфотографував нас у польських мундирах. Між иншим, чи то буде Пулюй, чи Севрюк, та мої компани обступають їх з обох боків, вічно щось белендять, а для мене, як "дурнішого" й меншого значіння (Барвінський — польський підполковник, Валійський — академік!46), немає місця й часу на розмову. Тому з Севрюком не міг поговорити про деякі справи, що мене цікавили. Телефонічно я з ним умовився здибатись 14.І. в одній кав'ярні.
В розмові на чотири очі ми багато чого згадали з минулого. Оповів він мені про полковника Чеботаріва, який, їдучи з Кеніґсберґа, покалічився в самоході. Полковника тримали поляки три з половиною роки у в'язниці. Потім провадили до Берестя з Варшави побитого, нещасного, закованого в групі (з) п'ятдесяти осіб.
Німецький наступ із півночі не дав можливості полякам довести в'язнів до Берестя. На цім шляху німецькі вояки розігнали ескорту й звільнили політичних в'язнів. Хворого Микола Чеботаріва німецька команда відіслала до Кеніґсберґа, звідки він писав О. Севрюкові про (необхідність) звільнення мене й Барвінського з полону. "То ганьба, щоб такий старшина, як полковник Орел-Гальчевський, сидить серед ляхів за дротом! У майбутньому з нього, в поході проти большевиків може бути добрий командант корпуса, або й армії", — писав Чеботарів до О. Севрюка.
Наш посол взявся за справу мого й Барвінського звільнення. Завдяки своїм зв'язкам доконав цілі ще в кінці грудня 1939 року, але справа майора Валійського загальмувала діло до 9 січня: А. Лівицький конечно просив його звільнити. Лейтенант був звичайним виконувачем доручень вищих старшин Генерального штабу, але впевнив Барвінського, що то він, Пулюй, звільнив усіх нас. Крім того, Барвінський хотів мене переконати, що завдяки йому, коли він назвав моє прізвище перед Пухером, я вийшов на волю. Так Барвінський вірить і до сьогодні, що український хорунжий у формі лейтенанта може звільняти людей із табору полонених по своїй вподобі.
Олександр Севрюк каже мені, що був здивований байдужістю Володимира Сальського і подекуди Андрія Лівицького до моєї особи. Вони дійсно прислали два листи на 15 — 20 старшин. Але я не фігурував на жодній. Вияснюю йому, що повстанчих отаманів цінують лише в часі боїв, а я був таким отаманом. Тому без огляду на свою рангу полковника, я в очах варшавської колонії є "отаманом", до того ніби "чеботарівець" і прочая. Не дивно, що мене не занесли на листу. Через те саме варшавські одиниці, близькі до Польського генерального штабу, не допустили моєї кандидатури з "винятковою опінією" до Вищої воєнної школи.
Тепер Олександр Севрюк робить старання, щоб був дозвіл влади на етнографічних теренах українських творити відділи "Служби праці" на зразок "арбайтдінстів".
Наша справа ще не вияснена й німці не знають, що з нами робити. Коли б ми знали німецьку мову, то могли би бути німецькими майорами десь у Німеччині й школили б резерви. Инші хочуть нас взяти на дистриктових командантів польської поліції або притягнути до праці над кордоном.
Я згоджувався на всяку роботу, бо кожна праця є корисна у загальній державній машині. Барвінський і Валійський, маючи упередження до поліції ще з російської школи, ніяк не згоджувались бути поліційними комісарами чи інспекторами. Їхній погляд я знав. Майорові Валійському хотілося бути "шефом Генерального українського штабу", неофіційного щоправда, з осідком у Варшаві. Звідтам він керував би Барвінським у Любліні, а мною — в Грубешові й т. д. В цім дусі він намалював схему організації і передав О. Севрюкові, який задля ввічливості взяв це від нього з тим, щоб ніде не показувати, бо знав, що з цього наївного плану нічого не вийде.
Олександр Севрюк дивувався наївності варшавських панів у зв'язку з виступом на політичну арену сотника Романенка. У Варшаві А. Лівицький і В. Сальський твердо вірили у величезний вплив цього старшини на берлінськім ґрунті. Тому в Варшаві відбувалися банкети й прийняття на честь Романенка, збиралися для нього фонди для його політичної акції й т. ин. З шила вийшла швайка і великий "пшик". То пахнуло гоголівським "Ревізором" і більше нічого. Я Романенка не знав і в перший раз про нього від п. Севрюка чув. Згадував про нього, як про афериста, й лейтенант Пулюй.
15.І. лейтенант Пулюй дістав для нас "бецуґшайни" на одяг. Я купив собі капелюх, пальто й одну сорочку та "крават". Барвінський і Валійський, маючи досить білизни, купили собі по кілька дорогих сорочок, черевики і т. ин.
Валійський навіть був надусався на нас усіх, що йому не вдається купити черевиків. Він мав у себе чоботи, пару добрих черевиків, вдома було кілька пар взуття, а тут я мусів резигнувати зі своїх черевиків, щоб направити йому гумор.
Зі своїми покупками ми пішли на помешкання п. Пулюя. Було воно в українськім стилі, з килимами, різними музейними вартостями. Лейтенант Пулюй дав мені свій костюм, — під умовою з мого боку, що я йому за нього колись заплачу.
Свій старий мундир я залишив у хаті лейтенанта. Тепер ми почали виглядати зовсім по цивільному…
Наша справа далі невиразна. Ще нічого не вияснено. Буваємо щодень в иншому ресторані на обіді, бо маємо живностеві картки для подорожніх. Їмо скупенько, а їсти порядно хочеться, бо організм, видно, вичерпаний. Вечорами йдемо до театрів, кін. Вдень оглядаємо Берлін, де є на що подивитися. Докладних описів не робимо, бо це зробило багато краще чимало інших осіб. Кепкуємо собі з поляків, які так "збомбардували Берлін, що протягом семи віків своєї історії він ще не зазнав такої катастрофи": на стінах Берліна не видно жодної риски, не було над ним жадного літака й зараз немає, хоча місто оглядно затемнене й приготовлене до зустрічі "небесних гостей".
Оглянули ми також кілька фабрик та заводів у Берліні й околиці. Тільки тоді можна збагнути всю потугу німецької нації, коли людина навіть побіжно огляне промислові осередки, включно до (виробництва) синтетичної гуми та бензини.
15.І. вдень ми зустрілися з п. Косачевою в п. Сербиненка. Вона нас запросила ввечері до себе. Запізнаємося з її чоловіком — сучасним письменнико 47. Після гостинного прийняття в домі Косачів виходимо й у супроводі письменника йдемо до кав'ярні, де збирається духова еліта Берліна: артисти, поети, малярі, студенти — свої і чужинці. Там ми посиділи далеко за північ, бо в Берліні поліційних годин немає. Недавно ми були звичайні "номери", а тепер стали людьми. Особисто мені родина Косачів дуже сподобалась.
На обіді в ресторані ми випадково зустріли лейтенанта з Люкенвальде. Він нас фотографував перед від'їздом (із табору) і отсе вручив знимки на згадку. Мило з ним прощаємося. Я здивований: де б то наш старшина морочив собі голову, щоб їхати до столиці й не забути фотокарток для вручення якимось там полоненим! Німецький старшина це зробив. Коли б він нас не застав, то планував залишити знимки в домі п. Пухера.
17.І. я прийняв редактора "Газети ілюстрованої" для полонених поляків Івана Сеньківа. Він довідався про мене від п. Косача. Тоді в готелі не було ні Барвінського, ні Валійського, але не вспіли ми розговоритися, коли вони обидва вернулися з кіна, де оглядали фільм "Як пропала Польща". В присутності сторонніх людей редактор Сеньків не хотів і не міг говорити того, про що думав.
На другий день ми умовилися, що я прибуду до нього. Так і зробив. Отже виявилося, що Сеньків хоче конечно, щоб приїхав швагер Геннадій Которович до Берліна, де мав студіювати й працювати у видавництві "Дойче ферляґ". Я обіцявся, що виясню редактору Которовичові справу, коли приїду додому.
У п. Сербиненка я бував досить часто. Тут можна було зустрінути повно людей різних націй — не тільки з Європи, але й з далекої Азії. З деякими китайськими студентами і студентками я навіть запізнався з тим, щоб потім їх ніколи не бачити.

Зустрічали ми чимало "совітських людей", але їх треба було уникати. У Сербиненка я зустрів одного німця з України — п. Ріхтера. Коли він довідався, що я бувший повстанець Орел-Гальчевський, то відразу дуже щиро до мене поставився, бо чув і знав про мене багато. Він був в Україні в часі моєї там повстанчої діяльності. Його добре знав п. О. Севрюк. Мені чомусь прийшла в голову думка, чи під видом німця не криється якийсь агент Комінтерну? Насторожило мене його зацікавлення моєю особою. Пізніше я вияснив, що мої підозріння були цілком безпідставні.
Здивував мене Сербиненко: одного разу він питає мене, чи я не знаю генерала Удовиченка? Відповідаю, що знаю його дуже мало, бо всього один раз розмовляв із ним у готелі у Варшаві. Тоді Сербиненко оповів мені цілу історію того генерала.
Я не знав, що мав говорити Сербиненко про Удовиченка. Виявляється, що він говорить те, що я вже знав з інших джерел. Коли п. генерал опинився на терені Франції, то по певнім часі зайшов до совітського полпредства. Там працював один українець, бувший соціал-демократ. Прізвище генерала він добре знав і був здивований цинічним торгом у полпредстві.
За досить поважну дотацію генерал Удовиченко став агентом большевиків48. Пропонували тоді большевики генералові Удовиченкові виїзд в Україну, але він не згодився. Будучи агентом, Удовиченко підсотався в довіру кубанських і донських козаків. Представники цих козаків, у тім числі підполковник Макєєв із Кубані, з'їхалися одного разу в Мюнхені на запросини японського військового аташе з Берліна. Делегував себе на той з'їзд від "українських козаків" (й) генерал Удовиченко. Звичайно, на з'їзді обговорювалась справа координації боротьби з большевиками козацьких народів у випадку російсько-большевицького конфлікту з Японією. Отож не треба догадуватися, що реляції "українського генерального інспектора" для посольства в Парижі були цінним матеріалом.
Від Сербиненка довідуюся також, що сотник Недайкаша — теж агент большевиків у Варшаві. Коли (він) втік із Польщі, то Удовиченко вмістив його на комбатанській фермі під Парижем. Другим завданням Недайкаші було ввійти в контакт з тамтейшими оунівцями. Видно, сумління завжди мучило визначного генерала, що він запродав свою душу Люциферові, тому Удовиченко безперервно пиячив...
Що було, коли б цей запроданий генерал, у випадку конфлікту поляків із большевиками, став на чолі Української армії в Польщі? Це могло статися, бо мимо попереджень А. Лівицький не вірив у можливість аж такої зради "Генерального інспектора армії" — бувшого російського штабс-капітана. І весь цей час генерал був головою Союзу комбатантів у Франції, про його національну діяльність писала еміграційна преса, але правдиву вартість його знав лише тов. Раковський!
Чому Сербиненко був поінформований у цій дражливій і неприємній для українців справі? Він тоді жив у Франції, де залишилися його два сини і дружина. Був час, коли Сербиненко хотів для цікавості орієнтуватися на червоних, серед яких було в нього чимало знайомих, однак, із честю він зумів від них відійти.

Підтверджуються сумні вістки, що чимало українських дурнів із числа селян записалося на виїзд до Совітів і то десятками тисяч! Між иншим, на Бойківщині наших людей приголомшила українська поліція й молодики з різних комітетів та культурно-освітніх установ.
Відпоручники полковника Сушка там впровадили нове привітання: "Слава Україні!" Коли бойки, чи лемки відповідали: "Слава Ісусу Христу" або — "На віки слава!", то їх били по пикам. Молокососи, напомповані безкритично якоюсь новиною, вимагали негайного занехаяння традицій, які віками трималися в народі. Вони "залізною рукою", "взявши все за морду", перебудовували світ словами "Слава Україні!", вимагаючи при цім обов'язкового отвіту: "Вождеві Слава!"
Бідна та організація, коли лише її члени, до того ж нечисленні, знають свого "вождя", а мільйони народу про нього не чули й знати не хочуть! Де та Україна, панове, (і) де наші вожді? Самосугетією не став вождем жодний правдивий вождь, бо навіть у індіан та папуасів вождями стають признані всім племенем внаслідок чинів, знаних навіть малим дітям і жінкам.
Накинутий згори нікому незнаний "вождь" людьми, нікому невідомими, при ситуації, коли ніякої України ми не бачимо й, хто знає, чи за наших найближчих поколінь побачимо її у державній формі, — в таких обставинах осмішується та людина, що носить бомбастичне ім'я, й що головне, — компромітується наш нарід. Відколи я вийшов із табору, то бачу повно всяких панків під масовою сугестією, правильніше, якоюсь психозою чотирьох слів із піднятою правицею: "Слава Україні! Вождеві Слава!".
Цими словами закінчуються або починаються листи, ділова кореспонденція. Дивує мене бутафорія й зовнішня форма, ефекти: чомусь я є певним, що хутко теляче захоплення пройде, наступить розчарування, навіть ворожість, бо сучасні ефектовці не розуміють нової епохи, а, головне, не знають в якій формі буде Україна: при найширшій самоуправі це буде окрема провінція німецької великої європейської імперії.
Ще немає війни з Совітами, бо Німеччина не викінчила свого Заходу. Коли впаде на лопатки Франція, тоді за нашу кохану Батьківщину між Москвою й Берліном розіграється велетенський бій — за те, хто верховодитиме в Україні. Треба вдумуватись у залізну епоху, у змагання велетнів, тоді й ми, українці, не будемо такі дрібничкові, такі дуже примітивні й обмежені!
20.І. Йдемо (на ревію) в театр, ансамбль якого має до 120 акторів і статистів. Гра й спів, хоча не все розумію, чудові. Декорації і костюми, як у байці. Грають легенькі скетчі. Може, це мені після полону, війни, переживань так все подобається, чарує мене? І не здається зараз, що десь стоять навпроти одна одної мільйонові армії, гримлять гармати, літають сотки повітряних фортець.
Лейтенант Пулюй каже, що нарешті в цих днях виїздимо з Берліна на схід.
21.І. Йдемо на обід до одної ресторації. Там побачили кількох галичан. Видно, з ними умовився Пулюй, бо одного з них нам представляє: це якійсь пан Стахів. Молода ще людина, а надутий, зарозумілий, певний себе. На нас — українських полковників, дивиться, як капрал на рекрутів. Я не витерпів і розсміявся, особливо, коли пан Стахів пробував задавати питання.
Я зовсім не відповідав. На себе цю ролю взяли Барвінський і Валійський із властивим (їм) кепкуючим українським гумором. Ми бачили тоді перед собою найменше "національного міністра" вождя Мельника. А може, то мені так лише здавалося?
Довідуємося, що майор Мандзенко взяв на себе обов'язки українського коменданта табору в Люкенвальде. Він мав добрий таборовий досвід у Австрії, коли під директиви "Союзу визволення України"49 розвивалася там організаційно-культурна праця. Зрештою, він любив провадити працю взагалі, був енергійний, рухливий і потрапить держати полонених у карбах.
У готелі "Еберіус" ми вечорами розмовляли на ріжні теми між собою. Багато моментів складалося на те, що я не мав великого сентименту до варшавського центру від часу смерті Головного Отамана Симона Петлюри. Там утворилася своя "лавочка" зі "своїх" людей і робили ясну пропольську політику — за "шматок гнилої ковбаси".
У моїх компанів часто виривався жаль за минулим. Наприклад, майор Валійський каже, що коли б не війна минулої осені, то він і Самутин мали піти на "курс польських маршалків"; все-таки було за Польщі добре: "першого" регулярно чоловік отримував на руки грошенята, жив у столиці, мав значіння, міг весело провести час. Як хто. Такі, як я, на провінції, в гарнізоні, від світанку до смеркання працювали, мали відповідальність. Щодо мене, то я був на оці варшавської "двуйки" з двох причин: 1) арештували Миколу Чеботаріва, в якого я мав свій архів із деякими компромітуючими документами; 2) моє одруження з панною Надією Которович, родина якої, й вона сама, рахувалася в очах польської політичної поліції "антипанствовою", що було відомо ІІ-му відділові Генерального штабу.
Виходив парадокс: військові начальники від командира полку до інспектора армії, генерала Бортновського оцінювали мене, як "вибітного" старшину, а ІІ-й відділ із Варшави держав у Бродниці спеціальних агентів. У такім моральнім стані я витримав три роки. Війна та розвал Польщі були для мене "визволенням".
Будучи в гарнізоні, я пускався на всякі хитрощі, писав оригінальні листи, знаючи, що вони будуть контрольовані. Кілька тижнів перед війною я написав спеціального "вірнопідданого" листа генералові Сальському, щоб ослабити польські підозріння. Тепер майор Валійський каже мені, що серед інших листів і той лист був знищений у Варшаві, щоб не попав німцям. Вияснив майорові, що коли б такий лист і читали німці, то вони зрозуміли б після мого вияснення, чому я його писав.
У розмові, між іншим, питаю Валійського, чому "варшавська спілка" не допускала мене до Вищої воєнної школи? Він відповідає, що коли б знав мене так добре раніше, як тепер, то було б інакше.

23.І. ввечері ми умовилися з п. Севрюком зустрітися в одній кав'ярні. Коли ми прийшли, незабаром з'явився пан посол. Він інформував нас, що в Берліні німці не прийшли до конкретного висновку відносно нас трьох. (Але) завтра маємо ми їхати. Ще невідомо чи нас повезуть через Краків, чи через Лодзь. В одному з українських міст будуть балакати з нами місцеві представники німецької влади. В Кракові і Лодзі п. Севрюк дає нам кілька прізвищ впливових німців, яких він знає й які шанують його.
У Лодзі п. Севрюк радив нам попросити зустрічі з майором Дерінґом, з яким він знається ще від моменту підписання Берестейської умови. В Кракові перебуває приятель Севрюка — німець Роговський. Він міг би спричинитися до прилаштування нас на працю. Зі справою української "Служби праці" хвилево нічого не виходить. До поліції ви, каже Севрюк, не мали ніби бажання. Незнання німецької мови теж багато нам шкодить. Просить посол здоровити президента Андрія Лівицького, до якого він був цілком лояльним. Щодо Миколи Чеботаріва, то Севрюк хотів, щоб той приїхав до Берліна на кілька днів. Врешті, остерігав він варшавських українців перед сотником Романенком, який величає себе "швагром Герінґа" й ледве не пупом Адольфа Гітлера.
Сидимо в кав'ярні та попиваємо каву, терпке берлінське вино. Я обсервую публіку. Мужчин є менше — більше жінок. Дивує нас свобідне заховання молодих жінок і мужчин: сидять обнявшись, при всіх цілуються, а Валійському й Барвінському аж слина тече. Олександр Севрюк, як знавець тутейшого жіноцтва, розчаровує нас своїми ревеляціями про них. Пересічний тип тутешньої жінки чи панни у його виясненню виходить зовсім із малою жіночістю та позбавлений темпераменту слов'янської жінки.