Кінець сезону польської держави

24.І. рано, о год. 7.15 виносимо свої речі, прив'язуємо їх навколо самохода, сідаємо й їдемо. Шоферує солдат велетенського росту. Біля нього сидить лейтенант Пулюй. Їдемо на Франкфурт — Познань — Лодзь — Варшаву. Дорога очищена від снігу й наша машина летить 60 км на годину. В Франкфурті бачимо замок, в якім Фрідріх Великий за якусь провину замкнув на кілька місяців свого єдиного сина. О годині 15.20 в'їздимо до м. Познань, де затримуємося біля ресторану і йдемо на обід.
За дешеву ціну отримуємо великі порції — вдвічі більші від берлінських — і ніхто не вимагає ніяких карток. Всього є досить. Купуємо собі папіроси на дорогу. Поки шофер набирав бензини, ми вийшли в місто. По поляках не лишилося майже й сліду. Вони вивтікали самі перед приходом німців, а частину німецька влада виселила — особливо напливовий елемент по 1918 році. Всі вулиці мають німецькі назви з перед 20 років. На всіх крамницях висять німецькі шильди. Польської мови майже не чути. Повно всяких урядовців, військових і цивільної німецької публіки.
Слідів війни тут зовсім не видно, хіба за містом на летовищі, бомбардованім німецькими літаками в першім дні польсько-німецького зудару. Мали рацію німці, коли ще перед війною говорили, що Польща — сезонова держава. Отже на наших очах сезон польської державності проминув на довший час.
Їдемо о 16.00 годині на південний схід — до Лодзі. Хутко настав вечір. Починає докучати мороз. На полях біліє сніг, над яким повисли густі хмари туману. Рефлектори самоходу освічують наш шлях на кільканадцять кроків. Шофер зменшив біг машини до 20 км на годину, але й то в останній хвилині минає зустрічних людей чи фірманки.
Недалеко Ленчиці піднявся такий сніговий туман, що не було видно на два кроки. Неочікувано перед нами виринули "залубні" санки. Шофер не вспів загальмувати машини чи виминути їх, і наше авто стукнуло в зад санок. Ті сильно покотилися вперед. Прив'язана спереду валізка Пулюя з машинкою до писання сплющилася. Стали ми, вийшли з авта й біжимо до саней: нічого трагічного не сталося. Санки вдарили коням по ногах, розірвався один посторонок при шлеї, селянин і його баба від раптового вдару мають трохи потовчені спини. Вони більше перелякані, як травмовані. Ми кричимо на них, що вони, будучи в світлі рефлекторів, не з'їхали на бік. Найбільше було шкода машинки до писання, чобіт і ще деяких річей лейтенанта Пулюя.
Нарешті переїздимо через Ленчицю: з цього міста я три місяці тому назад виїхав у Німеччину, а тепер знову їду через нього, як вільна людина. Ми ще перед Познанем переїхали старий польсько-німецький кордон, на якому нас затримали "Ґреншуци", але до нашого авта не заглядали. Вилігітимувався лише лейтенант Пулюй своїм "залізним документом", як казав він.
По дорозі до Лодзі, по обидва боки шосе, бачимо на тлі снігу чорні хрести, під якими сплять вічним сном польські жовніри. Видно розірвані гарматними стрільнами придорожні дерева, мигне димар спаленої хати, руїни якої припорошені снігом. Мости, телеграфічне сполучення були налагоджені ще восени й тепер по шляхах можна хутко їхати. Організація д-ра Тодта50 залатала діри, ями від бомб й инші знищення, запричинені війною.
Вже здалека бачимо світло Побіяніц і Лодзі. Тут немає припису затемнювання, бо жоден англійський чи французький літак сюди не долетить. Тепер Побіяніце в зимових шатах зовсім інакше виглядають, як у жовтні, коли тут нас вантажили до тягарових машин.
Місто Лодзь зовсім не потерпіло від війни. Вулиці й всі магазини ясно освітлені. Найбільше видно на вулицях військових — усіх ранг і родів зброї. Тут міститься Головна команда німецької армії "Схід". Пунктуально о 20.00 годині стаємо перед будинком "Команди міста", де лейтенант Пулюй-Пухер бере для нас квиток на нічліг: будемо ночувати в готелі, вул. Петрковська, 3. Це підрадний готель, бо всі инші зайняті інституціями, командами, урядовцями.
Заїздимо до домівки Українського допомогового комітету. Запізнаємося з незнаними особами, яких тут повно. Головою комітету є полковник емігрант Нагнибіда, його заступником — полковник Сологуб, який, між іншим, отсе зібрав свій хор на пробу.
Настрій у комітеті солідний, є порядок, чистота й діловитість, чого так бракує в багатьох українських інституціях. Тут наддніпрянці й галичани щиро роблять свою роботу без антагонізму і непорозумінь… Тут тон завдають два українські полковники — Нагнибіда й Сологуб, які своїм тактом, вичуттям реалізму, посвятою й солідністю надали комітетові в Лодзі авторитету й значіння в очах німців.
Не одна сотня втікачів із Галичини, Волині й Холмщини, коли ці землі зайняли червоні, знайшли в комітеті притулок, опіку, допомогу й працю. Був у комітеті також і мій двоюрідний брат — інженер, підпоручник С. Гальчевський, який втік із жінкою з Янової Долини, коли Костопіль зайняли большевики. Брат дістав допомогу в грошах і виїхав до Познаня, звідкіля думав зі своєю дружиною їхати в Берлін до впливових родичів жінки.
Полковник Сологуб мав у Лодзі брата, який вів великий магазин різних килимів і трикотажу та вишивок. Обидва брати добре заробляли й були заможними людьми. Голова комітету й брати Сологуби запросили нас на вечерю до ресторану "Тіволь", де прийняли, не жаліючи грошей, із чисто українською гостинністю. Вони й слухати не хотіли, щоб платив лейтенант або Барвінський, який взяв із депозиту кілька тисяч злотих в Німеччині. Я, "безгрішний", не забирав голосу в цій справі.
Мало того, голова комітету з п. п. Сологубами ще нас запросили на ранок 25 січня на снідання перед від'їздом до Варшави. В часі вечері говорилося багато, особливо про нове життя українців під совітською окупацією.
Характеристичним явищем було те, що НКВД розстрілювало тих українців, які сиділи в Березі (Картузькій) за Польщі, на підставі залишених по староствах документів. Червоні арештовували, вивозили й нищили всіх тих, хто був на листах шефів безпеки і польської поліції, як націоналісти. В розмовах лунало багато імен, яких понищили большевики. Деяких я знав, а багато було мені невідомих.
У Побіяніцах, біля Лодзі, був табір українських втікачів, яких сиділо там кілька тисяч. Лейтенант Пулюй поїхав туди й привіз звідтам свою племінницю — Барвінську з її чоловіком51. Це донька того Барвінського, якого большевики змусили говорити про "щасливе й радісне життя" в Галичині й профорсували його на виборах до Найвищої Ради СССР52. Донька однак мусіла зі своїм нареченим втікати. Недавно вони одружилися — в дорозі до Лодзі.
Лейтенант Пулюй мав замір забрати їх обох до Берліна по повороті з Варшави. Умови життя в таборі не дуже добрі, але витримати можна. Є чимало української інтелігенції, навіть бувші поети й сенатори з Галичини.
Пізно вечері ми поїхали до свого готелю автом, бо тут обов'язувала поліційна година. Пулюй спав в окремій кімнаті зі своїми родичами. О 8.00 годині він вийшов і хутко вернувся в товаристві одного німецького гауптмана, який із нами запізнався, розпитував про наше життя й т.ин. Після того всі ми знову скористали із запросин панів Сологубів і прийшли до "Тіволя" на снідання, де вже на нас ждали представники Українського комітету.
По дорозі бачимо чимало жидів і жидівок, які на грудях і на спині несуть великі жовті звізди. По цих знаках кожний бачив жидів спереду й ззаду. Вигляд їхній заляканий, дикий, як у звірят. Десь поділася їхня самопевність, егоїстично-задоволений вигляд, голосні горлові розмови й нахабство. Тепер вони не спихають ліктями з хідників християн-арійців, а самі виминають їх, як побиті києм пси попід тином. Нещастя для них прийшло звідтам, звідкіля вони його найменше сподівалися — з Німеччини, з серця Європи.
Коли ж ми, українці, побачимо в такім стані жидову на наших землях! А тамтейша жидова багато завинила, передовсім перед українським народом, як ніколи в історії інший нарід.
Повітове місто Варшава

Справа з виробленням документів для родичів Пулюя затримала нас у Лодзі до год. 13.00, але нарешті їдемо. Недалеко за Лодзею — новий кордон. Це нові землі бувшої Польщі (від Млави — Модліна — Лодзі поза Краків), прилучені до Райху. Перед нами кордон так званого Генерального губернаторства — провінції Німеччини з окремою самоуправою. Її осідок — у Кракові. Отже бундючна Польща через "моцарствові аспірації" втратила навіть свою історичну назву, а стала губернаторством із кількох дистриктів!
На кордоні нам не робили граничники ніякої ревізії, не оглядали наших речей, а могли там знайти дещо, бо Валійський і Барвінський накупили чимало різних подарунків у Лодзі. О 16.50 год. ми під'їздили до Варшави. В дорозі балакаємо, хто в кого затримається й т. ін. Мені довелося почути осторогу Пулюя, щоб я не заходив до полковника Чеботаріва, бо то агент Гестапо. Майор Валійський глянув на мене з певним задоволенням, мовляв: "Чуєш, хто є Чеботарів?"
Ці слова, з уст, як-не-як, німецького старшини, мене здивували. Той старшина був українцем і членом Організації галицьких націоналістів53. Видно, ворожнеча Чеботаріва з Сушком, який у Проводі ОУН грав не останню скрипку, вороже настроїла до Чеботаріва всіх націоналістів. Тому в цю хвилину я почув провокаційне оскарження полковника Чеботаріва в новій агентурній роботі. Могло бути, що цю версію йому підкинув полковник Сушко в часі переїзду Пулюя через Краків.
Цю справу я рішив вияснити в розмові з Чеботарівим, без огляду на те, що багато був зобов'язаний Пулюєві.
Для Валійського в це тільки й грай: у Варшаві він розтрубив, що Чеботарів є агент таємної політичної німецької поліції. Його слова підтвердить Барвінський, бо чули вони цю новину не від кого-будь, а від німецького офіцера. Зрештою, яка різниця між Сушком, Пулюєм, різними націоналістами й Чеботарівим? Вони працюють у військовій розвідці, а Чеботаріву вільно працювати у політичній, коли б так було. Пізніше я вияснив, що Пулюй помилився. З Гестапо Чеботарів не мав нічого спільного.
Вигляд Варшави, хто її пам'ятав до війни, страшний, знищення велетенські. Цілі дільниці випалені вогнем, знищені бомбами й гарматними стрільнами. Ще не всюди усунуті барикади. Оминаємо їх другими вулицями. Будинки не мають шибок, всюди руїни. Вже кінець січня, а ще чути гар й сопух біля куп згарищ.
Особливо чудернацький вигляд має покручене залізо фабрик й заводів. Бачу стіни, на яких висять малі люстра й портрети, а в иншім місці, немов у повітрі, причепилася до стіни кахльова грубка. Чимало будинків загрожують завалитися і мають написи остороги. На розкішних колись вулицях — купи сміття, цегли, тинку. Хідники поторощені, з ямами…
Ще повно козлів зі звоями колючого дроту. Деякі вулиці мають глибокі стрілецькі рови. Населення несе на своїх обличчях сліди глибоких потрясінь. Колишня елеганція зникла. Всі кудись понуро спішать, з острахом оглядаються. Але молоде жіноцтво й польські панки… усміхаються до зустрічних вояків, інтригують їх, особливо ті, які вміють по-німецькі.
Лейтенант Пулюй пішов знову до комендатури на Краківськім передмісті й дістав нам "ордер" на одну кімнату в готелі.
Команда міста містилася в готелі "Брістоль", який не зазнав поважніших слідів війни. Наш готель на вул. Хмельній. Ідемо туди, щоб залишити свої речі, а потім Пулюй має відвезти майора Валійського до дому на Алею Шпітальну. Лишаємося удвох із Барвінським у холодній кімнаті.
Після короткого відпочинку йдемо прогулятися по Варшаві. Ввечері нас переступають жінки, ріжні панки й навіть підлітки й накидаються собою. По них видно, що проститутки стали недавно продавати себе, що внаслідок війни біда змусила до аморального провадження. Не були нам в голові дурниці після таборових переживань та моря людського лиха, хоча б у цій Варшаві.
Пригадую блискучу вулицю Маршалковську, Новий Світ… Згадав також свої колишні думки, коли думав, як буде виглядати Варшава по війні? Моя страшна візія здійснилася. З веселої, безжурної й зарозуміло-інтриганської столиці стала купа румовищ, а значіння Варшави змаліло, немов до повітового міста. Це кара Божа прошуміла в моторах у повітрі й на землі по цій грішній державі.
По довгій півторавіковій неволі доля дала щастя польському народові з неба, але поляки не зуміли його зберегти. Бувші раби у великопольській зарозумілості не стали панами своєї долі на довшу мету: психічно вони були рабами весь час.


Зустріч із Миколою Чеботарівом

Ранком 26.І. я пішов шукати полковника Миколу Чеботаріва. В помешканні по адресі, яку я мав від Олександра Севрюка, не застав його: він жив на Алеї Єрусалимській.
Зустріч наша була дуже сердечна. Я не сподівався бачити його живим, а він боявся за моє життя в часі війни. Полковник Чеботарів оповів мені про своє страшне переживання в польській Мокотовській в'язниці, де пробув 3,5 роки в ізоляції на половині в'язничного пайка.
Старання про моє звільнення розпочав він через п. Олександра Севрюка в Берліні. Значить, не лейтенант Пулюй вибрав мене на підставі згадки мого прізвища через Барвінського. Згадав я, під умовою заховання мовчання, про те, що Пулюй назвав Миколу Чеботаріва "агентом Гестапо" в нашій присутності.
Це його дуже розгнівило. Він мені назвав кількох німецьких старшин, з якими був знайомий у Кеніґсберґу, коли його вони відбили по дорозі на Берестя і визволили з польських ланцюгів, як в'язня. З жодним представником Гестапо Чеботарів не знався й не мав у цьому потреби.
Щоб перевірити чи, правильніше, для підтвердження, Чеботарів закликав по черзі підполковника Барвінського й Валійського. Перший не сказав докладно того, що чув, а другий заперечив зовсім. Потім обидва напали на мене з докорами, пощо я сказав про слова Пулюя, який нас "визволив", полковнику Чеботаріву? Відповів їм, що мене з Чеботарівим в'яже 20-літня дружба й праця на користь України. Лейтенант Пулюй не мав підстави робити з нього того, чим він не є. Це не є жодне моє інтриганство, а звичайне вияснення справи. Мій обов'язок брати приятеля в оборону, коли хтось хоче його компромітувати.
В часі нашої розмови з Чеботарівим приходили й відходили в різних справах люди. Було чимало різних купців, із якими Чеботарів мав торговельні інтереси. З тієї торгівлі він себе утримував. Фізично почувався досить зле: після бетонової в'язничної підлоги попухли йому ноги. Серед відвідувачів був також генерал Загродський, якого я знав раніше. Він був важний і з таким смертником, як я, не дуже бажав розмовляти. Я, зрештою, відплачував йому тим самим.
Заїхав до нас, коли ми були з Барвінським у готелі, лейтенант Пулюй, який хотів, щоб ми з ним поїхали до президента еміграційної УНР Андрія Лівицького. Не хотілося мені їхати ні до А. Лівицького, ні до В. Сальського. До їхнього негативного ставлення до мене в часі контрактової служби добавилась байдужість щодо моєї долі в полоні. Найвищі еміграційні зверхники, згадавши за всіх без винятку старшин і просили про їхнє звільнення, мене поминули.
Ясно, що це не випадок, а ігнорація. Коли б Володимир Сальський писав із пам'яті, то міг забути. (Але) він мав акти й відписи опіній всіх старшин. Коли підписував листи Андрій Лівицький й доручав Смаль-Стоцькому завезти їх до Берліна, то міг зауважити, що там не має мого, добре йому знаного, прізвища. Одним словом, мимоволі я мав жаль до Андрія Лівицького й Володимира Сальського. Сталося так, що я вийшов одним із перших із табору полонених — без їхньої інтервенції.


У гостях в Андрія Лівицького

Лейтенант Пулюй і Барвінський стали просити мене, щоб для товариства я таки поїхав до Андрія Лівицького. При Пулюєві я не хотів бути безкомпромісовим. Із труднощами ми трапили до помешкання Президента. Був там непорядок із приводу недавнього переходу в той дім родини А. Лівицького.
Застали ми вдома всю родину: батька, матір, сина Миколу, доньку, Наталку Холодну, й зятя. Розмова мала загальний характер. Незабаром прийшов Аркадій Валійський. Я заховувався стримано. Балакали весело Барвінський і Валійський. Вони принесли куплені в Лодзі панчохи для пань, бо в Варшаві на них було трудно. Микола Лівицький, як мені оповідав Олександр Севрюк, немов творив свою якусь політичну групу біля себе. Я обсервував його й хотів угадати, який із нього буде "вождь", але тих вождівських прикмет моя інтуїція не знайшла в ньому.
Старий Андрій Лівицький зробився зовсім старушком. По моїй думці треба йому здавати свої політичні позиції іншому, молодшому, хоча б і синові. При прощанні родина Андрія Лівицького і він сам запросили Барвінського й Валійського до себе на обід — "на вареники". Присутній при цім запрошенні я почувався ніяково, бо мене наші господарі не хотіли бачити в себе. Може я й не здивувався б, але афронт дався відчути. Звичайна товариська форма наказувала всіх нас однаково трактувати, тим більше, що я рангою в Українській армії був найстарший.

Додому

Полковник Чеботарів просив прийти до нього на ніч, але була вже пізня пора. Ми розпрощалися з лейтенантом і пішли спати до готелю. Перед полуднем 28.І., коли Барвінський збирався в гостину до А. Лівицького, я пообідав скромненько в однім ресторані й почав шукати швагра, редактора Геннадія Которовича, але не знайшов його. Стомлений ходом, я зайшов знову до Миколи Чеботаріва, з яким ми балакали до пізньої ночі.
29.І. ми з Барвінським і Валійським рано попрощали лейтенанта Пулюя-Пухера, який від'їхав до Берліна тією самою дорогою, якою ми приїхали з Німеччини. Тому, що я не мав зовсім грошей на дорогу, пожичив мені Барвінський 150 злотих.
Ввечері біля 20.00 години я сів у поїзд і поїхав на Люблін, де треба було ждати кілька годин на краківський поїзд. Всі вагони переповнені різними спекулянтами: звичайна картина воєнного часу. Люди нервові, пхаються, лаються. Майже весь час стою на ногах. Добре зробили німці, які запровадили для себе окремі вагони, бо серед дикого натовпу подорожувати направду є прикро. З труднощами вдалося мені добратися о 8.00 год. 30 січня до ст. Завади.
Зима — в повній своїй силі. Сніговії, морози, завірюха, чергуються між собою. Особового поїзду на Грубешів немає й невідомо, коли прибуде.
Шикується якийсь воєнний транспорт. Німецькі жовніри беруть декого до своїх вагонів, особливо дівчат і жінок — польок, які всюде себе добре почувають і вміють собі зарадити своєю "безчельністю". Я зі своїми речами вскочив до вагонової будки, де стояло 2-х німецьких солдатів. Я їм вияснив, як міг, що їду з Берліна додому. Однак шкода було заходів: військовий транспортовий склад вагонів доїхав до Замостя й став.
В Замості, принаймні, приємніше в доброму станційному будинкові очікувати на поїзд, який з'явився о 20.00 год. Нарешті сідаю до вагона. Вікна побиті, повно бруду й снігу з льодом у переділах. Видно, що ще цієї зими ніхто наших вагонів не огрівав.
Людей мало, тому мороз докучає сильно навіть у вагоні. Біля ст. Мячина наш поїзд стає в чистім полі, де ми ждемо три години, поки він рушив. Я ворожу, чи стане він на ст. Конопне біля с. Гостинного, звідкіль походить родина дружини. Ні, ми їдемо на ст. Вербковичі, звідкіля до Гостинного до 5 км. Вискакувати вночі в бігу поїзда боюся, бо можу попасти на снігову стіну, від якої відіб'юся під колеса вагонів. Рішаю їхати до Вербкович.
На цій станції злізаю. Вже 24.00 година. В дверях віддаю білет, беру речі й виходжу на двір. Ледве пройшов я 20 кроків, коли чую за собою голос по-польськи: "Стій пан! Прошу вернутися до перегляду речей!" Цивільний панок запровадив мене в кімнату станційної охорони. Польовий жандарм відчиняє мою валізку й бачить там лише речі особистого вжитку. Показую йому свій "аусвайс". Він негайно перестав переглядати речі. Цивільний тлумач-поляк був розчарований, бо він думав, що зловив "великого спекулянта".
Що його робити? Північ. Мороз тріщить понад 20о. Ждати в почекальні всю ніч не вільно, а в селі я не маю жадного знайомого. "Хіба я не козак?", — думаю собі. Беру валізку в одну руку, "тлумака" — у другу й чимчикую до Гостинного.
Я не вийшов на шосе, а попав на польову дорогу, яка запровадила мене до скирти соломи й урвалася. Тепер бреду навпростець, а снігу — вище колін. Змахався порядно, в снігу загубив одну калошу, не знайшов її, то й другу скинув і шпурнув геть у сніг. Куди ближче — до шосе, чи до залізничного тору? Йду до тору — залізниці. Ледве дійшов і, не дивлячись на мороз, упрів сильно, бо й тягар маю поважний.
Нарешті є я на насипові тору. Трудно йти, але все-таки легше, ніж у чистім полі, де є місцями снігу по пас. Від перевтоми наступила в організмі реакція: я немов змерз. Коли голою рукою взяв своє одне вухо, то воно мені зламалося. Пробую друге — теж замерзло. Кладу речі на сніг, беру сніг і натираю ним вуха та вилиці аж поки вони не загрілися. Добре, що оглядівся вчасно.
Нарешті приходжу до дому свого швагра — Петра Боярчука. Тут застав дружину Антона Которовича — Ірену, яка зі своєю малою (дитиною) втекла від большевиків із Ковля. Ще задавав я питання, оповідав деякий час і міцно заснув.
1 лютого 1940 року ранком я приїхав саньми з Гостинного до с. Пересоловичі, де в новій школі учителювала моя дружина. По п'яти місяців відсутності, після багатих і різних переживань я був знову в колі своїх рідних.

Коли б ті особи, яких я тут згадую такими, якими (я) їх бачив, знали, що попадуть на папір, то вони напевно намагалися би бути кращими людьми.

Кінець