Свій особистий двобій Гальчевський виграв: на його рахунку значно більше перемог, ніж поразок. Виграли свої двобої і підпорядковані йому отамани: втрати особового складу Подільської повстанської групи отамана Орла були неспівмірно меншими, ніж втрати ворога: за весь 1921 рік, наповнений боями і сутичками, було втрачено вбитими лише кілька осіб. Було й кілька поранених68.
Якби ж такі люди, як Гальчевський, були у проводі нації...
Безмірна трагедія Гальчевського та його побратимів: усе зробити, навіть те, що понад їхню силу, перемогти власні амбіції і вади, розтрощити своїх противників, і, врешті, програти...
Якова Гальчевського поразка не зламала, навпаки - зміцнила його дух: він мріяв не лише про звільнення України, але й про розбиття нашого історичного ворога - росіян - на їхній території, в Росії, і звільнення поневолених ними народів. 15 серпня 1922 року, звертаючись до козаків Подільської повстанської групи, отаман Орел сказав: "У запалі боротьби ми звільнимо Україну й кинемо революційний вогонь на землі Московщини..."69. Яків Гальчевський вірив у відновлення боротьби - "тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917 - 1920-х рр."70.
Живучи в польській державі і здійснюючи з її території диверсійну діяльність проти російських більшовиків, Гальчевський змушений був співпрацювати із польськими спецслужбами, а саме: з 5-ю експозитурою 2-го відділу Польського генерального штабу. У Генеральному штабі (через полковника Миколу Чеботаріва) він отримував потрібні документи для себе та для своїх товаришів, а Симон Петлюра покривав фінансові видатки (гроші він брав у поляків). Що цікаво, Польський генеральний штаб приховував свою діяльність від Міністерства внутрішніх справ Польщі71.

У червні 1923 року Орел переправив через Збруч Волинську групу з 22 підпільників. Очолював групу колишній начальник штабу Волинської підпільної організаці, в минулому член Центральної Ради Лукаш Костюшко. За Волинською відправилася Київська група Івана Трейка. Сам же Гальчевський перейшов кордон скоріше за все 8 липня на чолі Подільської групи з 20 осіб. Збруч долали малими групами. Прикордонники не зауважили нічого підозрілого... Отаман Хмара, який мав завдання організувати вісім округів Поділля, подався у Жмеринський район. Орел попрямував на Літинщину. Разом із ним було сім чоловік (штаб), з якими Гальчевський планував, як згодом розповідав Хмара, "кинутися по Дніпро". Попри заляканість селянства терором окупантів та тяжкі втрати, Орлу все ж вдалося сформувати партизанський загін. Та невдовзі надійшов наказ Симона Петлюри повертатися.
"В 1923 р. по наказу Головного Отамана Петлюри, - писав Яків Гальчевський, - була прикорочена партизанка на терені цілої України, а було приступлено до нової системи організаційно-підготовчого характеру на Великій Україні в боротьбі з червоними окупантами. В кінці 1923 р. я перейшов зі штабами трьох загонів до Польщі…"72. Це сталося в жовтні 1923 року. Разом з отаманом перейшли Збруч 60 кінних козаків і старшин73. "Велика кількість повстанців моїх подалась до Румунії", - згадував отаман74.
З того часу Гальчевський весь час працював "на кордоні проти большовиків на Україні" 75. Для зручності оселився у волинському містечку Корець (Фабричний провулок, дім 111 а)76, неподалік кордону.
"Як представник воюючої України Гальчевський-Орел відвідав посольства різних держав і закликав підтримати боротьбу проти більшовиків. Тим часом Совєтська Росія вимагала у польського уряду видачі Якова Гальчевського. Це примусило його змінити прізвище на Войнаровський"77.
Не один раз задумувався - чому саме Войнаровський?

Очевидно, Яків Гальчевський за псевдонім взяв собі прізвище Андрія Войнаровського, племінника гетьмана Івана Мазепи. В їхньому житті, справді, є чимало подібного: Андрій Войнаровський був довіреною особою гетьмана Івана Мазепи, Гальчевський - довіреною особою Головного отамана Армії УНР (фактично, гетьмана) Симона Петлюри, який, як й Іван Мазепа, перебував на вигнанні. Обидва - І Андрій Войнаровський, і Яків - із поразкою не змирилися, а заручившись підтримкою керівництва інших держав, та завдяки довіреним людям продовжували працю, готуючи ґрунт для повернення в Україну.
Гальчевський, як і Андрій Войнаровський, живучи на еміграції, провадив дипломатичні переговори з представництвами інших держав із метою спонукати їх до інтервенції проти Росії з метою визволення України.
Їхньої видачі (А. Войнаровського і Я. Гальчевського) домагався російський уряд.
Але чи цими аналогіями все обмежується? Чи було ще щось важливе, що спонукано Якова Гальчевського прийняте саме це прізвище? Може, глибока недовіра до польської влади, яка зрадивши в Ризі 1921 року союзника - Україну, могла зрадити й особисто Гальчевського, видавши його Росії? Так, як колись гамбурзький сенат, видав російській владі Андрія Войнаровського.

Про діяльність Якова Гальчевського в середині та другій половині 1920-х р. мало що відомо. Знаємо, що 1925 року він здійснив останній рейд у поневолену росіянами Україну... Пізніше, в той чи інший спосіб напевно продовжував роботу на кордоні, засилаючи з допомогою Польського генерального штабу агентів до Совєтської України. А 1 вересня 1930 р. капітан Яків Войнаровський (Гальчевський) почав свою службу в польській армії. Перша його посада - командир сотні 67-го пішого полку 4-ї польської дивізії, дислокованої на колишніх німецьких землях у Помор'ї. З цього моменту і починається рукопис "З воєнного нотатника". Переказувати подальші події нема сенсу - про них читач може дізнатися, прочитавши книгу, яку вже тримає у руках. Хотів би лише висвітлити деякі думки Якова Гальчевського.
Про політичні погляди Якова Гальчевського в 1930-х роках свідчить його відповідь на статтю "Треба протиділати" такого собі В. Целевича в газеті "Діло" (ч. 154)78. Під псевдонімом Я. Правобережець відгук 20 червня 1933 р. вмістив донцовський "Вісник"79. Стаття називалася "Затрування80 душ молоді, чи Гіпохондрія?" Як виглядає з неї, В. Целевич, зараховуючи себе до "авторитету національного проводу", від імені всього "старшого громадянства" нарікав, що галицька молодь - це майже виключно "анархісти - неетичні, аморальні, нечесні", до того ж ще й майже "революціонери", тобто молодь зовсім не така, якою все "старше громадянство" хотіло би її бачити81.
Зазначивши спочатку, що зараховує себе до так званого "старшого громадянства", "бо вже сивина чуба припорошила", Я. Правобережець (Гальчевський) погодився, що, справді, "молодь не слухається поважного "олімпу", не падає навколішки перед "авторитетами" (яких шукає і не знаходить!), випереджає їх, шукаючи в лабіринті своїх світовідчувань нових доріг, що відповідають духові часу". То чого ж хоче п. Целевич?! Все закономірно: молодь не хоче слухати тих, хто переконливо довів свою неспроможність: маючи шанс у 1917 - 1920-х роках збудувати українську державу, вони цей шанс бездумно і злочинно змарнували.
Але Целевич бачить причини поразки в іншому. Він вважає, що в усьому винна "публіцистична діяльність п. Донцова", у світогляді якого Целевич розгледів "прикмети східньої анархістичної психіки"... Слід зазначити, що Яків Гальчевський, оцінюючи творчість Дмитра Донцова, якого шанував, прохопився, що, на жаль, український націоналізм Донцова не подібний "ні до гітлеризму, ні до фашизму, ні (додам) комунізму!"... Отаман Орел, безперечно, мав право так стверджувати, бо мав нагоду впродовж 1914 - 1925 років переконатися, яку страшну силу становить московська орда з її інтегральним націоналізмом, а отже, щоб вижити, українська нація мусить протиставити ворожій расі щось надзвичайне, виняткове - сильніше і жахливіше!
В. Целевич, закидаючи Донцову "прикмети східної анархістичної психіки", "східний анархізм", натякав, що в поразці Визвольних змагань 1917 - 1920-х років винне "анархічне" селянство Східної України. Яків Гальчевський, представник і організатор цього "анархічного" селянства, добре знав ціну аргументам целевичів та й самим целевичам, завдяки партійному ворохобництву яких і безвідповідальній демагогії й була збаламучена частина селянства. Отаман Орел не з газетних публікацій знав, що таке масовий героїзм українського селянства східної України, знав, яка могутня сила була закладена в ньому; знав і чому вона не була використана. Причина - в горе-проводі, який і зараз - по гучній поразці! - хоче вчити-повчати.
Не дивно, що "молодь інстинктивно сама намагається собі зарадити, роблячи часами помилки, - каже автор. - З презирством дивиться (вона) на нарікаючих мальконтентів, котрі вимагають собі біблійної пошани і "фіміаму". Громадянство, котре історія "поклала на лопатки", не може бути для нього авторитетом…
Наприкінці Яків Гальчевський радить п. Целевичу "не вносити хаосу, не затруювати душ нового покоління іпохондрією", а радіти, що молодь на них - "поважних нездар" - не схожа. "Хай голос незнаного автора, - завершує свій відгук Я. Правобережець (Гальчевський), - голос із народу, теж старшого громадянина, буде пересторогою, щоби те "старше громадянство", яке репрезентує п. Целевич, не вдавало з себе патріархів і непомильних авторитетів та не претендувало, коли нездібне, на провід, а сміливо з громадською мужністю це собі усвідомило".
Далі була війна, в якій Гальчевський мусив захищати польську державу, державу, яка, захопивши значну частину українських територій, жорстоко придушувала опір українців. Та все ж Гальчевський до кінця добросовісно виконував свої обов'язки командира батальйону, бо відчував відповідальність за долю підпорядкованих йому людей. 18 вересня 1939 року, коли коли польська катастрофа стала довершеним фактом, маючи веселий настрій, що "перестає існувати бундючне панство", "майор Войнаровський" здався до полону німецькому офіцерові. Розвал гнобительки Польщі справді був для Якова святом.
У полоні Гальчевський здобув велику пошану до себе з боку німців, які дуже скоро - в січні 1940 р. - його відпустили. Повернувшись 1 лютого 1940 року додому, Яків засів за письмовий стіл. Насамперед він завершив рукопис "З воєнного нотатника", який розпочав писати в німецькому таборі в Люкенвальде. Завершив працю над двотомником "Проти червоних окупантів" та видав його (за активного сприяння свого швагра Геннадія Которовича): перший том 1941 року в Кракові, другий - 1942 року у Львові.
Написав Яків Гальчевський також історіософічну працю (без назви). Працю над нею він закінчив у січні 1942 року. Цей рукопис зберегли для нащадків Геннадій іі Надія Которовичі. Маю надію видати його. А поки процитую фрагмент вступного слова автора цієї праці.
"Живемо в бурхливий час, коли цілий світ є в огні титанічного змагу. І наша доля, майбутня (доля) української нації, є на терезах ваги динамічної епохи. Темні сили старого світу валяться у безодню, а в борні кристалізуються новий світ, нові ідеї. Довге поневолення української нації витиснуло на збірній психології українців негативні риси, і тому ми в боротьбі за новий порядок у світі є поки що чинником пасивним. Великий український нарід хвилево не має національного голосу, а в той час малі, але зорганізовані народи виступають на світову арену.
У перебудові Світу на нових засадах чимало народів зникне, державні організми будуть розтрощені, з іншого боку історична справедливість визволить чимало поневолених народів, але лише під умовою вартості й значіння їх для нового Світу. Долею нежиттєздатних народів народи порядкуючі не будуть займатися. З остраху, щоб колесо історії нас не змололо в порошок - бо події йдуть через нас і без нашого впливу - мусимо розважити цілий шерег питань.
Нам потрібно позбутись всіх негативних прикмет, набутих у довгім, недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії, а автохтони-українці й далі житимуть на своїй благословенній землі життям нещасних паріїв та можуть зникнути, як національна збірнота...
Підходьмо поважно до всього, що зв'язане з духом і тілом усієї української нації, бо ми стоїмо перед питанням: бути нам, чи не бути на своїй землі? Маймо на увазі, що світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз'єднані всередині, слабі назовні та не хотіли, чи не вміли боротися за своє місце під сонцем"82.
Боротьба за місце нації під сонцем стала смислом життя Якова Гальчевського. І хоч вік його вже схилявся до полудня, він знову бере до рук зброю. "Творив не лише "пасивні" організації, але й активні - загони самооборони, спочатку сільські, потім - кущові, й згодом ним була створена високоефективна Грубешівська (повітова) самооборона. Його безцінний досвід отамана та професійного військового призвів до того, що Грубешівська самооборона, яку він очолив, не тільки успішно захищалася…"83.
Та життєва стежка його добігала кінця…
"21 березня 1943 року, повертаючись із похоронів товариша Домбського, забитого поляками, Яків Гальчевський заїхав до Пересоловичів провідати родину. Але зрадник вже вирішив його долю: проти ночі 22 березня школу, де жила дружина з сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет.
На пропозицію здатися він відповів пострілами.
Боївкарі Армії Крайової прекрасно знали, що в приміщенні знаходяться дитина і жінка. Попри це, вони закидати школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно - і п'ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Та під час перестрілки все ж кілька куль поранили відважного отамана. Озвірілі "жолнєже" витягнули на подвір'я стікаючого кров'ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги. А потім добили багнетами... Так закінчив свій життєвий шлях один із найкращих синів України у ХХ столітті..."84.

"Стривожена Холмщина величаво ховала свого героя, лицаря й отамана... Людину боротьби, а не переговорів з ворогом... Без благань і нарікань йшов він важким шляхом служби Україні і Військові... Полковник Гальчевський навіки пов'язав себе з українською визвольною ідеєю"85.
Поховали Якова Гальчевського у місті Грубешові на Холмщині (нині Польща) за масової участі населення та приїжджих з інших українських земель... Проводжав його в останню дорогу архієпископ Холмський і Підляський Іларіон - колишній ректор Кам'янець-Подільського державного університету Іван Огієнко.
Пізніше могила українського лицаря була сплюндрована польськими шовіністами і зрівняна із землею....
1951 року, в тридцяті роковини героїчного повстанського чину, в одному з українських емігрантських журналів друзі вмістили пам'ятну згадку про отамана Гальчевського-Орла: "Ніхто не робив йому реклами і не співав дифирамбів; ані уряд УНР, ані Міністр військових справ не визнали йому посмертно ранги генерала: ніхто досі навіть не затвердив його номінації Головним Отаманом у полковники Армії УНР, ніхто не називає його вождем, не влаштовує на його честь галасливих академій, не пише шумних похвал, не розповсюджує погрудь та портретів. Бо великий Повстанець полковник Яків Гальчевський-Орел-Войнаровський був тільки вірний син України і залізний старшина Симона Петлюри. Жив і боровся не для партії і не для слави. Він жив, боровся і поліг за невмирущу ідею Української Державності. Полковник Гальчевський - великий Петлюрівець, оборонець Поділля і Брацлавщини, захисник і мученик Холмщини, лицар лицарів і командир безстрашних невідомих, згинув як вояк, обороняючись до останнього набою. Слава його імені житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних і вірних. Dulce et decorum est pro Patria mori! 86" 87.
Це правда, помирати за Батьківщину солодко і почесно.
Якову Гальчевському поталанило: він загинув у бою.
Поталанило і нам: до нас дійшло слово великого українського воїна Якова Гальчевського.
Отож, сторінки його книги життя перед нами.
Давайте пройдемо останні роки життя героя поруч із ним.

Роман КОВАЛЬ, письменник


Примітки, джерела

1. Згідно з метричною книгою Свято-Успенської церкви с. Балин Літинського повіту Подільської губернії за 1891 - 1900 рр. - Гольчевський. Державний архів Вінницької області (далі - ДАВО), ф. Д - 904, оп. 16, спр. 40, арк. 150 зв., 151. У деяких інших документах також зустрічається написання "Гольчевський", та все ж значно частіше - "Гальчевський", до того й Яків саме так підписувався. Тому надалі вживатимемо "Гальчевський".
2. Згідно з тією ж метричною книгою; в Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського від 25 грудня 1928 р. зазначена інша дата - 21 жовтня того ж року. Centrale Archwum Wojskowe (далі - CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.
3. Нині с. Малинівка Літинського району Вінницької області.
4, 17, 18. Карта евіденційна сотника Якова Войнаровського. CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.
5, 10, 13, 15, 19, 20, 21, 22, 23, 33, 34, 36, 37, 38, 39, 42, 47, 48. Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.
6. ДАВО, ф. Д - 904, оп. 16, спр. 53, арк. 73 зв.
7. Там само, спр. 49, арк. 308 зв.
8. Там само, ф. Д - 711, оп. 1, спр. 9, арк. 11 зв., 12.
9. Там само, ф. Д - 904, оп. 16, спр. 59, арк. 23.
11. Гальчевський Я. Історіософічна праця без назви в 25 розділах. - Грубешівщина, січень 1942. - На правах рукопису.
12. З 1960 року с. Кам'янка.
13, 34. Коваль Р. Отаман святих і страшних. - Київ, 2000. - С.17, 19, 20.
14. Дані зі Свідоцтва № 28 Майдано-Трепівської школи від 8 червня 1913 р. та зі Свідоцтва №760 Ради Вінницької церковно-вчительської школи від 17 червня 1913 р., які зберігаються в особовій справі Я. В. Гольчевського в архіві Кам'янець-Подільського університету.
16. Реєстраційна картка вояка Армії УНР, заповнена сотником Яковом Орлом-Гальчевським. - CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.
24. ДАВО, ф. Р - 1691, оп. 2, спр. 3, арк. 6.
25, 26. Середа М. Отаман Волинець // Червона Калина. - 1930. - № 7 - 8. - С. 22.
27. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВУ), ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 5.
28, 29. Там само, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 4, 21.
30. Там само, арк. 106 - 106 зв.
31, 32. Архів Управління Служби безпеки України у Вінницькій області, спр. 8217, арк. 19 зв., 48.
35. Коваль Р. Отаман святих і страшних. - Київ: Просвіта, 2000. - С. 19.
40. Фрагмент невідомого твору Я. Гальчевського. З архіву Р. Коваля.
41. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Краків: Українське видавництво, 1941. - Т. 1. - С. 7.
43. Неточно. Військове звання штабс-капітан Я. Гальчевський отримав у наприкінці серпня 1917 р. - в добу Тимчасового уряду. Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського.
44. Неточно. Насправді осавул.
45, 46. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Краків: Українське видавництво, 1941. - Т. 1. - С. 7 - 8.
49. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Краків: Українське видавництво, 1941. - Т. 1. - С. 10.
50. Там само. - Т. 1. - С. 12.
51. Коваль Р. Названа праця. - С. 34.
52. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Т. 1. - С. 8.
53. Коваль Р. Названа праця. - С. 36.
54. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Т. 1. - С. 23.
55. Фрагмент невідомого твору Я. Гальчевського. З архіву Р. Коваля.
56. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Т. 1. - С. 97.
57. У розумінні й по матері, й по батькові. Гальчевський ще мав братів по матері - Івана Ферфецького, Антона Ферфецького (22.1.1909 р. нар.), Петра Ферфецького (2.10.1911 р. нар.), Йосипа (13.4.1918 р. нар.) та сестру Ганну Ферфецьку-Гончар (8.7.1914 р. нар.)
58. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Т. 1. - С. 110 - 111.
59. Там само. - Т. 1. - С. 21.
60. Коваль Р. Названа праця. - С. 171.
61. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Т. 1. - С. 29 - 32.
62. Там само. - Т. 1. - С. 25.
63. Там само. - Краків - Львів: Українське видавництво, 1942. - Т. 2. - С. 131.
64. ЦДАВОВУ, ф. 1092, оп. 5, спр. 17, арк. 45.
65. Там само, ф. 1, спр. 1303, арк. 54. Копія.
66. Коваль Р. Названа праця. - С. 201 - 202.
67. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Т. 2. - С. 146 - 147.
68. Там само. - Т. 1. - С. 198.
69. Там само. - Т. 2. - С. 132.
70. Петлюра С. Пам'яті поляглих за державність // Тризуб. - 1926. - 22 січня - - Ч. 14.
71, 73, 77. Коваль Р. Названа праця. - С. 216.
72, 74, 75. Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. Centrale Archwum Wojskowe (далі - CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.
76. Реєстраційна картка вояка Армії УНР, заповнена сотником Яковом Орлом-Гальчевським. - CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.
78. "Діло" - найстаріша українська щоденна газета, що виходила в Галичині у 1880 - 1939 роках. Від часу створення виражала точку зору народовців, а з 1925 р. - УНДО. Попри це, "Діло" офіційно було позапартійним виданням, яке надавало шпальти й представникам інших політичних поглядів. 1933 року її редагував заступник голови УНДО і водночас заступник голови "Просвіти" Василь Мудрий, який у часи польської окупації був речником т. зв. нормалізації українсько-польських відносин. Не дивно, що він став віце-маршалом польського Сейму. Енциклопедія українознавства. - Львів, 1993. - Т. 2. - С. 521 - 522.
79. "Вісник" - місячник літератури, мистецтва й громадського життя націоналістичного напрямку. Виходив у м. Львів у 1933 - 1939 рр. Фактично став продовженням "Літературно-Наукового Вісника" (головний редактор Д. Донцов). У ньому співпрацювали провідні українські національні публіцисти, письменники і поети. У 1930-х роках "Вісник" відігравав визначну роль у формуванні світогляду громадянства. Енциклопедія українознавства. - Львів, 1993. - Т. 1. - С. 287.
80. Тобто отруєння.
81. Тут і далі мова цитати статті приведені до норм сучасного правопису. Правобережець Я. Затрування душ молоді, чи Гіпохондрія? // Діло (Львів). -1933. - 30 серпня.
82. Гальчевський Я. Історіософічна праця без назви в 25 розділах.
83. Коваль Р. Названа праця. - Київ, 2000. - С. 233.
84. Там само. - С. 234.
85, 87. Чеботарів М. Лицар без реклами // Неділя. Український незалежний часопис у Німеччині. Спеціальне видання. - 1951. - № 13 (211).
86. "Солодко і почесно вмерти за Батьківщину!" (латинське прислів'я).