Яків Гальчевський
БІОГРАФІЯ

Яків Гальчевський1 народився 22 жовтня 1894 р.2 (за ст. ст.) в с. Гута-Літинська Сосонської волості Літинського повіту Подільської губернії3. Його батько (Василь Лукович) був селянином, а мати - Мотря Іванівна (в дівоцтві Русавська) - походила з давнього козацького роду4. Саме родина матері "дуже рано збудила в душі (Якова) ненависть до Москви"5. Батькові на виховання сина Боги відвели небагато часу: 1901 року Яків став сиротою.
Невдовзі його матір (11 лютого 1902 р.) вдруге вийшла заміж - за односельчанина римо-католицької віри Войтеха Антоновича Ферфецького6, від якого в Мотрі народився син Іван. Невдовзі вона овдовіла вдруге: 8 липня 1906 р. внаслідок "невідомої хвороби" помер її другий чоловік. На час його смерті Мотря і троє її синів були православними7. Та вже 3 жовтня 1907 р. Мотря Ферфецька стала парафіянкою Літинського костьолу, приєднавшись до римо-католицтва разом зі своїми дітьми - Яковом, Федором та Іваном, про що зберігся запис в "Особливій книзі Літинської римо-католицької парафіяльної церкви про приєднання з інших християнських (конфесій) до римо-католицького сповідання"8.
Невдовзі матір Якова знову одружується, на цей раз - із молодшим від неї Іохимом (Йоахимом, Юхимом, Іоаном, Євгеном - так у різних документах) Антоновичем Ферфецьким, ймовірно, братом попереднього її чоловіка Войтеха. Іоахим також був римо-католицької віри. На час одруження йому було 25 років. Під час третього шлюбу, 31 січня 1908 р.9, Мотрі вже виповнилося 30 років.
Ця, як комусь може здатися, надмірна деталізація потрібна для того, щоб вияснити національність Якова Гальчевського. Адже, подаючи документи до польської армії 1928 року, Яків Войнаровський (Гальчевський) зазначив, що його батько є поляк римо-католицької віри. Більше того, Гальчевський стверджував, що його "дід Януш" брав участь у польському повстанні 1863 - 1864 рр. а бабуся Марія була полькою з міста Гродно10.
Однозначно брати на віру ці твердження я б не став, як це роблять деякі дослідники. Тому, що в рукописі11, який зберігається в моєму архіві, Яків Гальчевський однозначно і категорично стверджує, що він є українцем. А в розділі "Про поляків" (цього ж рукопису) його серце палає гнівом на поляків за багатолітнє жорстоке гноблення українського народу.
Подати національність батька як польську Яків міг, щоб прискорити своє прийняття на службу до Війська польського, отримати гідні його знань і досвіду звання і посаду, щоб зменшити пресію польського шовіністичного середовища та уникнути нагляду польських спецслужб.
Виглядає ймовірним, що не батько Якова Гальчевського, а Войтех та Іохим Ферфецькі були поляками або українцями римо-католицької віри. Стосовно "діда Януша" і "бабці Марії", то логічно припустити, що вони були родичами Войтеха та Іохима Ферфецьких, а не рідного батька Якова - Василя Луковича Гольчевського. Як би там не було, але на Якова найбільший вплив мала мама, тому й зростав він як українець.
У вісім років Яків став учнем початкової школи в рідному селі, а 1908 року поступив до "второкласной" учительської школи в с. Майдан-Курилівський (невдовзі перейменований на Майдан-Трепівський12). У своєму "Curriculum vitae" ("Життєписі") Яків Гальчевський зазначав, що, навчаючись у цій школі, він "об'єднував біля себе чимало патріотично настроєної української молоді, яка тихесенько плекалась у козачих традиціях. Після першої російської революції ожив дух бунту проти Москви, і ми вели агітацію, освідомлювали маси і діставали через Кам'янець-Подільський з Австрії нелегальну літературу"13.
У 1912 - 1913 роках Яків навчався на однорічному педагогічному курсі при Майдано-Трепівській школі. "За відмінної поведінки" мав такі оцінки: Закон Божий, арифметика, алгебра - задовільно (3), російська мова і церковно-слов'янська мова - цілком задовільно (3,5), "отечественная история", історія педагогіки, дидактична і педагогічна пропедевтика, методика, географія, сільське господарство - добре (4), твір - цілком задовільно (3,5), практичний урок у зразковому класі - задовільно (3). Зазначено також, що він навчався "военному строю". Свідоцтво про закінчення однорічного курсу Яків отримав 8 червня 1913 року, а вже 17 червня 1913 року, склавши іспит у раді Вінницької церковно-учительської школи, отримав звання вчителя церковно-приходської школи14. І 1913 року він почав вчителювати в подільському с. Сахни, одночасно готуючись до іспитів в учительський інститут15.

Та не довго довелося вчителювати Якову: влітку 1914 року вибухнула Світова війна, а у вересні його "побрили у москалі". І поїхав Яків із рідних країв на дикий російський схід: до Казані - колишньої столиці Казанського ханства. Саме тут дислокувалася його частина - 2-га запасна гарматна бригада16. Та доля посміхнулася Гальчевському - невдовзі він знову опинився в Україні, в 2-й Житомирській школі прапорщиків, яку закінчив у червні 1915 року. Якщо вірити його евіденційній карті, то в липні він командував маршовою ротою 22-го запасного піхотного батальйону у Вінниці і в серпні вирушив з нею на Західний фронт - до 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу, яким командував генерал від кавалерії Сергій Шейдеман. Спочатку Гальчевський служив молодшим офіцером, а потім командиром роти кінної розвідки17.
Під час бойових дій Гальчевський неодноразово виявляв героїзм, внаслідок чого його постійно (практично щотримісяці) підвищували у званні та нагороджували бойовими нагородами. Так він отримав орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орден Святої Анни 4-го ступеня18. Отримав він й інші відзнаки: поранення у бік, контузію; був отруєний німецькими газами. Проте, частини своєї не залишив: після лікування в дивізійному лазареті повертався на передову19. Не дивно, що його цінувало начальство, а підлеглі ставилися до нього буквально з любов'ю. Гальчевський сам писав про це: "Мене всі любили за мою військову вдачу"20.
Після жовтневої 1916 року катастрофи, до якої призвела жахлива повінь на р. Стоход, рештки 1-го Туркестанського корпусу було відведено в запілля. Під час реорганізації корпусу Гальчевський потрапив до новоствореного 29-го Туркестанського полку 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії, де очолив роту піхоти, а згодом - кулеметну роту. Якийсь час виконував і обов'язки ад'ютанта командира полку. В квітні 1917 р. йому доручили командування навчальною дивізійною командою, яка готувала підстаршин. У вересні, вже у званні штабс-капітана, він повернувся до 29-го Туркестанського полку - на посаду командира 3-го батальйону.
Гальчевський взяв активну участь в українізації частин російської армії. Під час творення Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії його обрали помічником голови, тобто заступником. Оскільки командування дивізії чинило опір українізації, то Гальчевський "всіма правдами і неправдами відправляв козаків до Київа в українські частини"21. Він і сам мав гаряче бажання повернутися на Батьківщину, але начальство не відпускало, а дезертирувати йому "не дозволяло сумління"22.
Лише після Жовтневої революції, що привела до повного розвалу російської армії, Гальчевському вдалося оформити відпустку і разом із братом Федором та кількома військовими-українцями своєї частини виїхати до Києва. В дорозі захворів на тиф. Брат і товариші доглянули хворого і довезли додому.
Вилікувавшись, Яків почав вчителювати в сусідньому селі Брусленів. До того ж, він взяв на себе обов'язки завідувача школою. Став членом повітової шкільної ради. Вступив до Українського національного союзу - опозиційної до гетьмана Скоропадського політичної організації. Коли в Кам'янці-Подільському відкрився Державний український університет, Гальчевський став його вільним слухачем (на правничому факультеті). Хіба міг уявити Яків, що саме його ректор Іван Огієнко (в майбутньому архієпископ Іларіон) в далекому 1943-му прощатиме його в останню дорогу?..
Навчання в університеті Гальчевський використовував для творення таємної організації, яка готувала повстання проти Гетьмана України. У своєму "Життєписі" Гальчевський стверджував, що за дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у чотирьох повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам'янець-Подільському. "В перевороті Директорії, - писав він, - я грав на Поділлю видну ролю, хоча мене і не видно було... Після опанування Вінниці в листопаді 1918 року я з літучим відділом очистив північне Поділля, установлюючи владу Директорії. Отаборився в м. Літині, де сформував Окремий Літинський курінь, який увійшов до 2-го корпусу українського у Вінниці, і провадив мобілізацію, наслідками якої до 15000 багнетів було відправлено на фронт під Київ. У грудні 1918 р. я залишив залоги на відповідних пунктах півночі Поділля; Шепеля Якова, який у мене був ад'ютантом, з кількома сотнями залишив у Літині, а своїх добірних козаків - піхоту, кінноту і 3 гармати з'єднав по наказу комкора-2 Колодія з курінем Гайсинським А. Волинця..."23.
3 січня 1919 р. об'єднаний загін за згодою Головного отамана і наказом № 3 командира Подільського корпусу Федора Колодія перейменували на курінь ім. отамана Симона Петлюри24. Курінь рушив на Летичів, де більшовики мали досить міцні позиції. Після нетривалого бою увійшли до міста - якраз у переддень Різдва. Москалі в паніці відступили до ст. Деражня25. Потім курінь, в якому Гальчевський був командиром сотні, штурмом взяв Меджибозький замок - оплот більшовицького "ревкому". Тим часом, один із керівників більшовицького заколоту Мушлін, якому вдалося втекти під час захоплення Меджибозького замку, переніс штаб збаламучених повстанців до с. Голосків. Мушлін змобілізував на боротьбу з "буржуазною" Центральною Радою лайдаків біля двадцяти сіл: Голоскова, Щедрової, Копачівки, Писарівців, Богданівки та інших.
Обстрілявши з гармат Голосків, Русанівці, Лисогірку, Гальчевський захопив Лисогірку, а Волинець увірвався у Голосків... Так була ліквідована "Меджибозька республіка"26. Рішуче загасивши братовбивчий конфлікт, який намагалися розпалити чужинці Мушлін і Лайнер, Гайсинський курінь ім. отамана Симона Петлюри з честю виконав доручене завдання. В телеграмі, яку 27 січня 1919 року отаман Ананій Волинець послав із Меджибожа до 19-ї дивізії Дієвої армії УНР, повідомлялося: "На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерті наробив добрих діл, почуєте"27.
25 січня 1919 р. згідно з наказом № 43 штабу Холмсько-Галицького фронту курінь ім. отамана Симона Петлюри було переформовано на 61-й піший дієвий полк (у складі 19-ї дивізії) з осідком у м. Старокостянтинові на Волині28. Станом на 2 лютого Яків Гальчевський значився серед командного складу 61-го полку як сотник гарматної батареї29. Незабаром 61-й полк вирушив на Північно-Західний фронт у розпорядження отамана Армії УНР Володимира Оскілка. Попри виснаження особового складу, полку вдалося відбити ворога від Рівного30.
З другої половини лютого приблизно до 20 березня 1919 року 61-й полк вів бої проти частин Красної армії в районах Костополя - Домбровиці (нині Дубровиця) - Століна - Речиці. Після тривалих боїв частини Красної армії відступили31.
Під час березневого наступу Армії УНР 61-й полк брав участь у боях біля Костополя, Немовичів і Сарн. Разом із 56-м Немирівським і 57-м Гайсинським полками м. Сарни, 61-й полк відкинув совєтські частини за р. Прип'ять. Та наприкінці квітня Красна армія, завдавши відчутних ударів Армії УНР, прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоград-Волинський. 61-й полк виявився в оточенні. Ананій Волинець, отримавши спеціальне завдання від командира дивізії Г. Добрянського, в ніч на 23 квітня зі своїми гайсинцями прорвав фронт і вирушив у запілля більшовиків - на з'єднання з повстанцями Дмитра Соколовського, які діяли в районі Радомишля. Волинець планував через цей повстанський район вийти в рідний Гайсинський повіт32.
Яків Гальчевський, перебравши від Волинця командування, з рештою козаків і старшин залишився. Відтоді він став командиром 61-го полку ім. Симона Петлюри. А оскільки Армія УНР відкотилася на Рівне, Гальчевський повів свій пошарпаний полк за нею. Йому вдалося вивести змалілу частину з оточення. Вже у Рівному Гальчевський взяв участь у придушенні державного перевороту, який 29 квітня вчинив командувач Північного фронту Армії УНР Володимир Оскілко33.
Невдовзі Яків Гальчевський отримав наказ Симона Петлюри прибути на ст. Радзивілів. Тут і відбулася їхня перша зустріч. Головний отаман наказав Гальчевському з кількома старшинами й козаками вирушити через фронт на зв'язок із партизанами та організувати акцію руйнування запілля Красної армії34. Здавши полк старшині Шинкаренкові, Яків із бойовими побратимами перейшов фронт. Тоді, в травні 1919-го, й почалася його повстансько-партизанська епопея, яка тривала до 1925 року.
"Це був час, коли Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григорьєв оголосив свій Універсал, в якому закликав до повстання проти "комуни, чрезвичайки і комісарів з Московської обжорки і тої землі, де розіп'яли Христа". Заклик отамана Григорьєва підтримали і на Поділлі. За короткий час були звільнені Літин, Гайсин, Могилів, Брацлав, інші міста і містечка" 35. У червні в одному з боїв проти більшовиків Гальчевського було поранено в лице і ногу36. Та це не зупинило його.
З приходом української армії повітовий комісар М. Харусь запросив Гальчевського прибути до Летичева і наказав провести мобілізацію. "І я, - згадував Гальчевський, - їздив із карним відділом і провадив мобілізацію. Після відходу української влади до Польщі я залишився на Україні і провадив працю проти денікінців і большевиків"37.
Восени 1919 р. Яків одружився з учителькою Марією Оксентіївною Жуматій (Шуматій). Одружився, бо "коли б загинув, - пояснював він свій "некозацький" вчинок, - то вона була б моєю наслідницею"38. Та всидіти дома біля жінки він не міг. Сотник Гальчевський повів підготовку до повстання на весну. "В квітні (1920 р. - Ред.), - писав він, - я і Шепель увійшли в контакт із галичанами (з частинами колишньої УГА, які тимчасово перебували у складі Красної армії. - Ред.) і перед польською офензивою, ми з двома бригадами галичан і повстанцями зліквідували фронт Богунівської і Таращанської дивізій: всі комісари були нами розстріляні. Між нами і большевиками йшли вперті бої. Прийшли польські війська: нас і галичан було обеззброєно, - повстанцям був даний наказ розійтись по домах.
Після відвороту поляків нам було дуже трудно, бо населення явно співчувало большевикам, поки ті не далися взнаки. Тоді знову повів я повстанчу роботу проти червоних. Під час відвороту большевиків з-під Варшави знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали (цей злочин вчинили чекісти-євреї. - Ред.). Одна мати спаслася втечею. Це мене зробило звірем, і я з повстанцями нападав на большевиків і вдень, і вночі, незважаючи на кількість і якість"39.
Федора вбили 17 вересня 1920 року. "Почувши звістку про розстріл брата, я закаменів, - згадував Яків Гальчевський. - У душі забушувала страшна ненависть до червоних і я перед мамою присягнув, що цю смерть криваво помщу, але не на безпосередніх убивниках брата, а на всіх партійних комуністах.
Питаю матері, чи бачила вона свого сина мертвим? Каже, що ходила по всім місті (Літині. - Ред.), питалася й знайшла Федора у рові. Одну руку мав на грудях, а праву - відкинуту на бік, з мотузком на кісті. Лежав горілиць і мав між очима чорну дірочку від пострілу.
Рештки большевицької влади в Літині не хотіли дозволити мамі забрати труп, але вона під'їхала зі знайомими селянами возом і привезла небіжчика-мученика до хати, та на другий день, у супроводі священика й багатьох селян, поховала його на цвинтарі поруч мого батька й сестри (Ганни. - Ред.). Місцеві большевики сказали матері, хто застрілив мого брата, й що комісар Уланський додав: "Нє можєм разстрєлять старшєво Гальчєвского, - разстреляєм младшєво: ето одна кровь!" Чи не жидівська талмудна логіка?

Федір Гальчевський був тоді останньою жертвою в Літині, бо після його розстрілу комісар Уланський із великим штабом жидів-чекістів поїхав у напрямку Винниці... Заворушились ми з Кузьменком, Мандзюком і козаками по всіх селах навколо, знайшов я повстанців, яких бачив у лісі під селом Майданом-Голоським. Через три дні був під моєю командою відділ піхоти, добре озброєної, 220 багнетів.
Я палав жадобою ворожих жертв. На озброєні відділи большевиків робив напади день і ніч. Вже чути було канонаду на заході. В брусленівських та винницьких лісах не перейшов ні один обоз большевиків, щоб не був нами обстріляний, або знищений. В лісі коло Миколаївки засіли ми на червону кінноту 8-ї кінної дивізії. На перший вогонь попав нам Революційний трибунал тієї частини. Під нашими кулями впало до 20 військових чекістів. Втікаюча решта захопила по дорозі 14-літнього хлопця з с. Майдану-Грузького й замучила його пізніше в м. Янові. Той хлопчина збирав у лісі в мішечок жолуді.
Почала відходити на південний схід армія Будьонного. Вона мала завдання вдарити в Криму на генерала Врангеля, який обняв команду над білими москалями після генерала Денікіна. По дорозі через наш район ми добре потріпали, один по другому, два кінні полки із засідки. Між іншим, у цій армії червоноармійці вистріляли тоді всіх своїх політкомісарів-жидів, а в м. Пикові і Уланові зробили жидам погром і зґвалтували всіх жидівок. По дорозі будьоновці розбивали горільні й їхали п'яні цілі полки. Таких п'яних ми заскакували і нищили.
Вже пройшов місяць вересень. Польсько-український фронт із большевиками дійшов до лінії Уланів - Хмільник - Дяківці - Багринівці - Бар і завмер. Настав місяць жовтень, - а фронт є непорушний. Вже й холод дошкуляє. Повстанці починають деморалізуватися. Одні хочуть по домах, а другі почули, що в м. Хмільнику стоїть відділ отамана Шепеля й до нього рвуться, щоб лише бути по цей (по той. - Ред.) бік фронту. Моя розвідка доносить, що поляки з большевиками заключили перемир'я без відома й згоди Головного Отамана. От союзники! Тепер не жалію, що ми їх били!
Знаю, що в нашім повіті фронт проти червоних тримають українці. Одного разу приходить до мене сотник (Павло) Саранча. Радимося, що робити? Він є тієї думки, щоб я свій відділ розпустив, або послав до отамана Шепеля в Хмільник, коли повстанці так хочуть, а ми перейдемо фронт до Української армії. Так ми і зробили 25 жовтня 1920 року"40.
Перейшовши кордон між Багринівцями і Дяківцями, друзі вийшли на відтинок Запорозької дивізії. В Стасьовому Майдані натрапили на полк Чорних запорожців Петра Дяченка. Полковник Дяченко скерував їх далі - до штабу 1-ї Запорозької дивізії, де їх прийняв комдив Гаврило Базильський, якого було проінформовано про ситуацію в запіллі ворога. Проінформували про ситуацію на фронті і отаманів. "Довідавшись, що має бути наступ між 10 - 11 листопада"41, Яків Гальчевський вирішив залишитися в дивізії. "Подавши рапорт до штабу дивізії, долучивши свій послуговий список і різні засвідчення", отримав приділення "до 2-ї бригади полковника (Івана) Литвиненка у Дорошенківський курінь молодшим старшиною"42. В іншому місці Гальчевський стверджує, що став до служби у Наливайківському курені. Далі Яків писав: "Те, що я, штабс-капітан царської43 служби, який командував уже куренями і 61-м полком минулого року, не перешкоджає мені тепер командувати хоча би й чотою.
Врешті наступ. Ми женемо 17-у Башкирську бригаду. Доходимо до залізничного шляху Жмеринка - Вінниця. Наш лівий сусід - російський генерал44 Яковлів - під Винницею. В нічних випадах здобуваю чимало коней. Моя популярність серед козаків, як запримічую, зачинає зростати. На відтинку Залізної дивізії прориваються большевицькі вожді Котовський і Примаков, що змусило цілий наш фронт до відвороту. В нічнім бою під селом Голенищевим я з хорунжим Слободяником так довго стримували ворога, що, вскочивши, нарешті, в село, потрапили просто у руки совітським кіннотчикам. Поки ручними гранатами відбились від ворога, то наших трудно було наздогнати. Таким чином ми залишились серед ворогів"45. Це був останній бій Якова Гальчевського у складі регулярних частин Армії УНР.
Дійшовши до Сахнів, де Яків колись вчителював, розпрощалися. Гальчевський сказав, що його "мрія прожити бодай одну зиму спокійно, хоча б за кордоном, не здійснилася"46. В іншому документі він уточнив, - щоб "не вести життя звіра"47.
"З великою небезпекою, - писав пізніше Яків, - я пробрався до с. Брусленова, де здорові ліси…"48. Тут вчителювала його дружина. Та довго перебувати біля неї було небезпечно - адже не один у селі знав, що чоловік вчительки Жуматій був у "петлюрівській" армії. І Гальчевський вирішив на час зникнути. Тим більше, що йому страшенно хотілося відновити навчання в університеті. У грудні 1920 року Яків разом із товаришем Оникієм Місюрою вирушили до Кам'янця-Подільського. Вже 24 грудня Якова зарахували вільним слухачем.
"В університеті застали багато змін, - писав у своїх спогадах "Проти червоних окупантів" Гальчевський, - урядував уже студентський комітет із секретарем-комуністом, а один студент став навіть комісаром університету. Мій правничий факультет влада перейменувала на факультет соціальних наук. Почав я вчащати на виклади. Викладали нові професори, бо більшість старих разом із ректором Іваном Огієнком виїхали за Збруч. Нова влада почала добиратися поволі до решти професорів і студентів: (вже було) арештовано декількох осіб. Ходжу цілий час із револьвером у кишені. Довідуюсь, що є наказ зголоситись усім студентам-офіцерам до комендатури... Бачу, що не викручусь, бо в університеті лежать мої папери, з яких видно, що я старшина бувшої царської армії… Бачу, що земля під моїми ногами зачинає горіти. Тієї ж ночі вийшов я з Кам'янця у напрямку Ярмолинець, маючи при собі нерозлучного приятеля - револьвер. Всі свої речі та книжки залишив у Кам'янці"49.

***