Моїм батькам -
Миколі Федотовичу Ковалю та Надії Василівні Курило
присвячую

ЗМІСТ

Ренесанс напередодні трагедії
Клейноди: символ влади чи залежність
Наслідки століть окупації

Центральна Рада: зрада під національними прапорами
Орієнтації, орієнтації
Україна і Німеччина: друзі чи вороги?

"Із соціалістами держави не збудувати!"
Анархія "верхів" чи "низів"?
Початки гайдамаччини
Отаманщина

Селянські рухи напередодні Голодомору
На еміграції
Висновки

Недовге щастя полковника Болбочана

Вище військове керівництво Холодного Яру в 1917 - 1922 роках

Біографія автора

Андрій Коваль. Історіософічні думки

 


РЕНЕСАНС НАПЕРЕДОДНІ ТРАГЕДІЇ

У свідомості сучасників укорінилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Козаччина стала півзабутим, півстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації.
Козаччина для більшості по суті стала антикваріатом, який ми - свідомі чи не свідомі своєї причетності до часів, коли українська козацька нація випромінювала потужну енергетику - в більшій чи меншій мірі шануємо, цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, що придатний тільки для зберігання в архіві пам'яті - все-таки родова реліквія! Використати ж його в сучасних обставинах всенівелюючої цивілізації націй-переможців навряд чи вдасться.
Чи дивуватися, що козаччина списана до архівів, історичних музеїв і в кращому випадку виставляється у вітринах? І чи багато приходить людей до цих вітрин, щоб вдихнути хоч кілька ковтків п'янкого диму переможних битв - під Конотопом, Жовтими Водами чи Батогом?
Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива зустріч із документальним романом Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр" спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 - 1920-х років, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної "етнографічної маси" несподівано для всіх - і своїх, і чужих - призвів до таїнства відродження українського народу та його передової, ударної сили - українського козацтва. І відродження не як блідої копії, а як оригіналу - не менш яскравого за свого історичного попередника.
Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: "У ньому (українському народові.- Р.К.) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той самий дух вольності, що давав українцям нелюдську силу протягом сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків - та здобувати над ними блискучі перемоги".
Справді, відродження козацтва в 1917 р. відбулося на найдзвінкішій ноті - й далеко не ліричній, бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей щедро проливали кров - і свою, і чужу.
Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалась мріями про "права і вольності" (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави - Речі Посполитої, Московії, а то й Туреччини), збільшення козацького реєстру і зарплатні, а чи не головним імпульсом боротьби було обстоювання православної віри, то Вільне козацтво вже з весни - літа 1917 р. знало, чого хоче - Української держави і порядку в ній, забезпеченого не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.
За рівнем національної свідомості та сили козаччина ХХ ст. перевершила всі попередні козацькі рухи, тож варто говорити навіть не про відродження, а про розквіт українського козацтва.


Клейноди: символ влади чи залежності?

Перевагою козацтва ХХ ст. перед попередниками була відсутність (необачно, на мій погляд, оспіваних) клейнодів, які давали українським гетьманам на гетьманування монархи сусідніх імперських держав, цим самим творячи ієрархію взаємин між народами. І українці в цій ієрархії не були на вищому щаблі. Бо не вони давали клейноди турецькому султанові, королю чи московському царю...
Клейноди, які мали символізувати владу у Війську Запорізькому, насправді стали тавром самовбивчої прив'язаності козацьких провідників до московського воза, "королівської ласки" чи "милості султанової"...
Ніби прокляття, переслідувала наш народ якась глибинна несамодостатність, що змушувала українців у боротьбі проти одних історичних ворогів приречено шукати протекторату в інших, котрі з готовністю відгукувались і "освячували" своїми данайськими клейнодами наше "панування у своїй сторонці". Здається, лише Іванові Мазепі поталанило заручитись бойовою дружбою з народом, який не мав наміру "дарувати" нам клейноди, тобто не збирався брати українців під свій протекторат. Чим закінчилася ця злука - відомо. В основі полтавської катастрофи лежала вірність "хохльонків" "царю-покровителю", який, ніби ланцюгами, зв'язав клейнодами український народ...
Зрозуміло, що в основі цієї "вірності" вгадується "хохляцька хитрість", намагання як не перемогти, то обшахраїти, або хоч вициганити допомогу, без якої чомусь не могли обійтися могутні покоління українського козацтва.


Наслідки століть окупацій

Необхідність у боротьбі проти тих, хто кував нам невольницькі кайдани, заручатися підтримкою тих, хто бачив нас в історичній труні, як лиха доля переслідувала українців і в ХХ столітті: галичани й досі, наприклад, не можуть пробачити Симонові Петлюрі, що він за збройну підтримку у війні проти більшовицької Росії "продав Пілсудському Галичину". Так само і ми, наддніпрянці, не можемо досі вибачити перехід Української галицької армії під штандарти білогвардійського генерала Денікіна, а потім і під червоні прапори більшовиків, котрі, як і денікінці, пообіцяли галичанам військову підтримку в боротьбі проти поляків.
Як бачимо, ненависть до віковічного гнобителя, така природна і зрозуміла, сприяла поглибленню розколу розірваного різними окупантами українського народу. Якби українці перебували під окупацією одного народу, то скинути його панування було б значно легше...
Навіть одна до одної, оці різні частини українського народу ("західняки" і "східняки"), внаслідок тяжкої недолі - окупацій, починали ставитися недоброзичливо: й сьогодні в Галичині можна почути зневажливе "москалі" на наддніпрянців, які мали нещастя потрапити під зверхність Московії-Росії. Так само прикро чути в лівобережних селах назвисько "польщаки" стосовно українців Правобережжя - лише на тій підставі, що вони колись були під владою Польщі.
Зачароване коло українського буття: якщо визискує Польща, то очі, повні надії, зводились до Москви; якщо гнобителем виступала Московія-Росія, то надії покладались на Польщу або на Туреччину. Оці детерміновано різні вектори сподівань приводили завжди до кривавих міжусобиць українців.
Як не згадати тут уславлену (для галичан) гору Маківку, на якій вони в часи Першої світової війни, захищаючи "тата Франца-Йосипа", надавали по зубах українцям, які присягнули на вірність "царю-батюшкє".
А Мотовилівка, під якою Січові стрільці Євгена Коновальця та збаламучене класовою пропагандою селянство перемогли сердюків, котрі разом із загонами російських офіцерів захищали гетьманат Павла Скоропадського?! Добре, що хоч Мотовилівка не оспівана у народних піснях!
А похід на Київ у 1920 р. "українсько-польської армії" під польським загальним командуванням?! Хто протистояв українським частинам, тій же 3-й Залізній стрілецькій дивізії Олександра Удовиченка? Чи не одягнені у червоноармійські шинелі селяни Поділля, які не хотіли повернення польських панів - з їхнім визиском, приперченим шовінізмом? Одним з організаторів боротьби (під червоними прапорами) проти "повернення польських панів" виступив Семен Харченко-Харчук - майбутній героїчний отаман Поділля Хмара, борець проти російського поневолення.
Ой, вже ці орієнтації... Вони мали місце навіть у розпал Національної революції, коли, здавалось, ніхто не здатний був зупинити бурхливу українську повінь, коли український народ, вибухнувши мільйонами сердець, повірив у свою історичну перемогу.
Та не вірила в сили народу (і свої власні) малоросійська соціалістична інтелігенція, яка несподівано для себе очолила революційну боротьбу "темних мас" проти тих, із ким зростала в одній, російській, культурі, кого любила, в кого безмежно вірила (до останнього хрипу!), тобто проти "демократичної" Росії - своєї безумної вчительки "с раскосыми и жадными глазами". Ця дурна надія соціалістів-москвофілів Центральної Ради минула (і то лише на якийсь час) лише після трагедії Крут і масових розстрілів українців-киян у лютому 1918 року.