Центральна Рада: зрада під національними прапорами

Керівники Центральної Ради не розгледіли в Лютневій революції початку революції української. Навіть коли національне пробудження вирвало з малоросійської летаргії мільйони селян і козаків, коли Національна революція заклекотіла в серцях мільйонів гнівом до Росії-поневолювачки, провідники Центральної Ради побачили в революції лише можливість здійснити програми своїх партій. Про державу українського народу в партійних програмах не йшлося, мріялося про здійснення соціальних реформ (часто безглуздих) та про досить скромні бажання в культурній сфері. Яка причина такої політичної інфантильності лідерів більшості політичних партій?
Або вони не могли уявити самої можливості побудови власної держави, або їх цілком влаштовувало життя в російській імперії, зрозуміло, "новій, демократичній", де будуть забезпечені свободи слова, мітингів, преси... Або побоювалися, що на шляху боротьби за українську державу доведеться зазнати репресій... Отож і взялися вони, хоч і за важливі, та все ж не першочергові питання: земельне, робітниче та освітянське. А політично-державне легковажно залишили на розсуд Всеросійських установчих зборів, які й мали "установити" "нову, демократичну" російську державність. Як виглядає, саме її будівничими й бачили себе Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та - що гріха таїти - спочатку й Симон Петлюра. Тому патетична риторика 1-го Універсалу була до болю знайомою: "Народе український!.. Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі". Землі! Не держави! Що й казати: типова риторика козаччини минулих століть.
Автономія - і все тут. "Баланс" між прагненням мас до самостійності та великодержавністю Тимчасового уряду красномовні оратори Ради знайшли в дивовижному виверті - знаменитому пасажі 1-го Універсалу: "Буде Україна вільною, не одділяючись від усієї Росії". Ніби сказав це російський демократ, який і свобод вимагає, й зберегти імперію хоче. Так, власне, і було: саме російськими демократами на початку української революції й продовжувала за інерцією відчувати себе більшість керівників Центральної Ради.
Та це ще не все... Автори 1-го Універсалу, побоюючись, очевидно, твердої руки Москви (хоч і замаху на територіальну цілісність Росії не здійснили), поспішили розтлумачити, що 1-й Універсал було прийнято лише тому, що "російський Тимчасовий уряд не зважив на домагання, які до нього поставила Центральна Рада". Тобто, коли б Тимчасовий уряд зробив крок назустріч (напевно, вистачило б і удаваного компромісу), то й "вільна Україна в межах усієї Росії" не була б проголошена.
Текст 1-го Універсалу ясно засвідчував, якої держави були будівничими Михайло Грушевський і Володимир Винниченко - вони й гадки не мали відділяти Україну від Росії. Принаймні, в 1917 р. українськими самостійниками вони не були. Використовуючи термінологію тих часів, можна стверджувати, що під час Української національної революції 1917 р. Володимир Винниченко і Михайло Грушевський були контрреволюціонерами.
Але ж чому тоді 1-й Універсал - свідчення нашої малоросійської недолугості - й досі виставляється як історичне звершення? Він же вторинний, дефективний і, врешті, фатальний...
Вірні "ідеалам загальноросійського фронту" - й у війні, й у політиці - центральнорадівці головний удар нанесли, зрозуміло, не по Росії, а по її ворогах: по українських революціонерах-самостійниках із когорти Миколи Міхновського та Валентина Отаманівського - творцях української армії, а отже найбільших ворогах Росії. Слід нагадати, що українські соціалісти вважали армію взагалі й українську зокрема перешкодою для осягнення справжньої свободи, тому й всіляко перешкоджали творити українське військо. То чи мають рацію деякі дослідники, які головною причиною української поразки у Визвольних змаганнях називають "неготовність українського громадянства до проголошення української державності"? Чи не забувають вони додати, що насамперед до самостійності не була готова українська (насправді малоросійська) інтелігенція, яка стала до керма, не знаючи куди вести народ.
Важливу думку висловив у своїй книзі "Визвольна боротьба українського народу 1917 - 1921 років" (Лондон, 1950) автор, який сховався за криптонімом "О. Т.": "Української держави ми не відбудовували під одним гаслом: "Незалежність і могутність української держави", як це було, наприклад, при відбудові польської чи чеської держави, а відбудовувати її під різними революційними гаслами, які ставлено вище, чим існування української держави. А було на Наддніпрянській Україні чимало партій із різними програмами".


Орієнтації, орієнтації...

Прикро звучить визначення згаданим О. Т. голови Директорії Володимира Винниченка, як людини "з невиясненими поглядами". Чи дивуватися, що курс Центральної Ради постійно змінювався - внаслідок зустрічних чи попутних політичних вітрів? Схема "державницького курсу" Центральної Ради та Директорії у спрощеному варіанті виглядала так: ілюзії - розчарування - нові ілюзії - нові розчарування й шарпанина замість державної політики.
Спочатку - ілюзії стосовно російської демократії та, відповідно, підтримка її кроків, зокрема і військової політики - війна з Німеччиною "до переможного кінця". Отримавши від російських демократів на свої скромні та уклінні прохання велику дулю, керівництво Центральної Ради сприйняло це як якесь прикре непорозуміння. А, переконавшись у незмінності російської політичної фігури, кинулось в інший бік.
Хоч Центральна Рада і негативно відреагувала на переворот у Петрограді, а все ж вона не могла повірити у серйозність намірів більшовиків розпочати війну проти "братів"-українців. Ба більше, центральнорадівці серйозно розраховували на участь більшовиків у "загальнофедеральному" уряді. 4 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат у своїй відповіді на ультиматум Ради народних комісарів червоної Росії наївно пропонував "Совіту Народних Комісарів відкликати большевицькі полки з України" і називав українців братами "російських солдатів".
Більшовики, щоправда, все зробили, щоб ілюзії стосовно них не множилися: війна проти УНР розгорялася справжня. Та все ж... Центральнорадівці довго не могли повірити, що "революційна російська демократія" посунула війська на Україну, до речі, ніби на замовлення, роззброєну малоросійськими пацифістами, які своїми "благими" намірами стелили нашій Батьківщині шлях у більшовицьке пекло.
Після більшовицького обуха по голові Центральна Рада змушена була розкрити "дружні" обійми заклятим своїм ворогам - німцям, проти яких, як виявилося, дурно тримала до останнього "загальноросійський фронт", у боротьбі з якими вигубила цвіт української нації, зокрема український полк імені Павла Полуботка (в лютому 1918 р. під час відступу з Києва його чисельність становила лише 5 чоловік).
Отож, збентежений і розгублений український соціалістичний провід звернувся за допомогою до кайзерівської Німеччини. Але, щоб прохання було задоволене, треба, ввічливо пояснили німці, проголосити українську державність.
Німецька дипломатична делегація на Берестейських переговорах буквально змусила Центральну Раду (напередодні втечі з Києва) проголосити 4-й Універсал. Інакше - який статус би був в української дипломатичної делегації? Кого вона представляла - частину Росії? Як укладати міждержавний договір, у тому числі й про військову допомогу? На підставі якого положення міжнародного права можна було надати термінову підтримку, власне, порятувати нещасну Центральну Раду, яка завела себе у глухий кут безвідповідальною політикою?
Німецька армія виконала те, на що сподівалися центральнорадівці: в бойовій співпраці з українськими частинами, зокрема Петра Болбочана, повернула Центральну Раду до Києва, а більшовиків вигнала за межі УНР. Та на цьому "гопсання" "українського уряду" не скінчилося...
Врешті, німці стали не любі центральнорадівцям, бо не захистили їх від гетьмана Павла Скоропадського, прихід якого самі діячі Центральної Ради й спровокували своєю немічністю. І повернули соціалісти на старі протинімецькі позиції...
Після падіння імператора Вільгельма в листопаді 1918 р. німецька армія втратила для українців будь-яке державно-політичне значення.
Не довго думаючи, соціалістична Директорія стала шукати опертя у "буржуазної" Антанти, яка висадила окупаційні війська у південні українські порти - Одесу, Херсон, Миколаїв... Це було очевидним безглуздям і свідченням повної розгубленості. І не тільки тому, що Антанта вважала Директорію занадто лівою, фактично більшовицькою, а отже неприйнятною. Головне, що Антанта в своїх геополітичних планах просто не бачила на політичній карті світу Самостійної України, більше того, робила ставку на історичних ворогів України - Росію і Польщу. В інтересі Антанти було відбудувати Російську імперію. І не тільки щоб повернути свої інвестиції в її економіку. Вони бачили Росію як майбутню противагу збитому на якийсь час із ніг німецькому колосу - історичному ворогові Франції. З цією ж метою Антанта відроджувала й Польщу - насамперед її військову силу: польська держава мала у недалекому майбутньому виконати роль східного протинімецького форпосту.
Українська держава не вписувалась у ці геополітичні комбінації, ба більше, за її рахунок і повинні були посилитися Польща та Росія. Цю істину не змогли збагнути провідники Директорії. Їхні безпідставні сподівання привели врешті Директорію до остаточної дискредитації в очах українських громадян, особливо тоді, коли уряд УНР не наважився закликати український народ до боротьби проти Антанти, не оголосив війни окупантам.
Із тих же оманливих мотивацій Директорія зайняла вичікувальну тактику стосовно Добровольчої армії - протеже "єдінонєдєлімської" Антанти, ввесь час перебуваючи в ілюзіях про можливість союзницьких стосунків із нею. Попри черговий холодний душ, Директорія довго не могла повірити, що знову пошилась у дурні - допоки денікінці не "визволили" Україну і не виставили з Києва об'єднаної Української армії. Лише в середині вересня 1919 р., коли білогвардійці окупували більшу частину України, Директорія оголосила війну Денікіну.
І прозорою стає відповідь на питання про справжні причини ганебного - без битви - відступу української армії з Києва 31 серпня 1919 року. Чи не лежала в основі цього безмежно-наївна віра, що "непорозуміння" з Добровольчою армією вдасться залагодити, що не можуть армії, які б'ються проти спільного ворога - більшовиків, бути між собою в конфлікті?
Ну, а в основі цього тривалого зволікання з оголошенням війни Добрармії (фактично, сприяння російським окупантам) - бажання не зіпсувати давно зіпсуті стосунки з Антантою, яка стояла за спиною генерала Денікіна...
Тому й селянський повстанський рух, який влітку 1919 р. набув найбільшого свого розмаху, розгорнувся не під жовто-блакитними прапорами УНР, а під червоними прапорами і совєтськими гаслами - "командукр" Антонов-Овсєєнко вміло використав проти Антанти і денікінців український патріотизм селян, зокрема заможного населення Херсонщини, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор'єва, Нестора Махна та інших, менш відомих отаманів.
Потім була орієнтація УНР на Польщу, яка загарбала західноукраїнські землі. І ця орієнтація привела Україну до катастрофи: наші одвічні вороги, які, коли мова йшла про Україну, завжди доходили згоди між собою, дійшли її і на цей раз, звісно, за рахунок України - Ризький договір 1921 року між Польщею і Росією лише зайвий раз підтвердив цю давню істину. Хоча задля справедливості слід визнати, що першими авторами "збручанського шраму" на тілі України були Петлюра й Підсудський.
І Збруч велетенською різаною раною увійшов у тіло - і свідомість - українського народу.


Україна і Німеччина: друзі чи вороги?

Керівники Спілки визволення України, яку деякий час очолював Дмитро Донцов, і харківський адвокат Микола Міхновський чи не першими зрозуміли необхідність використання німецької армади для розгрому Росії. Та заклики Миколи Міхновського про необхідність негайного сепаратного миру між Україною і Німеччиною не знайшли розуміння в керівників Центральної Ради, для яких "німецький мілітаризм" був жахливим опудалом. Бажання сепаратного миру з Німеччиною вони однозначно трактували як "ніж у спину революції" .
Очевидно, центральнорадівці ніколи не наважились би сісти за стіл переговорів. Та більшовики першими пішли на сепаратні мирні переговори у Бересті (Брест-Литовську), тим самим зруйнувавши "єдність загальноросійського фронту". Ось тут і зіграла звичка мавпувати російську політику - слідом за більшовиками у Берестя вирушила й українська делегація. Поїздка була надзвичайно вдалою: Берестейський договір суттєво розширив межі нашої держави. Навіть Богдан Хмельницький позаздрив би - без битв, будучи вигнаним із Києва, раптом стати господарем становища...
Німецьку армію чомусь і досі деякі дослідники (а може, пропагандисти) називають окупаційною. Хоч вона й прийшла на прохання Центральної Ради і спільно з українськими частинами визволила Українську Народну Республіку від нашестя більшовиків: Правобережна Україна була очищена за три тижні, а Лівобережна - до травня 1918 року. Хаїм Раковський (через тиждень після приходу до влади Павла Скоропадського) на українсько-російських міждержавних переговорах заявив про визнання Совєтською Росією Української Держави, а на другий день після цього В. Антонов-Овсєєнко склав із себе повноваження головнокомандувача Красної армії в Україні.
Але німецький солдат, як і кожен інший, хотів їсти. І його родина в Німеччині теж. А оскільки Центральна Рада не виконувала пунктів Берестейського договору, що стосувалися поставок хліба до Німеччини, то й довелося німцям здійснювати "самовільні реквізиції".
Невже Центральна Рада вважала, що німців годуватимуть більшовики?
За вигнання історичного ворога таки треба платити. Хоча б чимось, і хліб - не найвища плата за збереження української державності.
Не слід забувати, що разом із німецьким військом, крім запорожців Петра Болбочана, йшли синьо- та сірожупанники. Цілком слушно дякуючи Миколі Міхновському за організацію перших двох полків української армії, ми якось забуваємо сказати вдячне слово на адресу кайзерівської Німеччини за створення дивізії синьожупанників та Австро-Угорщині - за Сіру дивізію й Українських січових стрільців.
Після того, як більшовиків було вигнано з території України, виявилось, що Центральна Рада немає достатніх сил управляти величезними просторами: гостро бракувало не лише власного війська, але й урядовців і службовців. Та, головне, що населення, збаламучене пропагандою Центральної Ради й дезорієнтоване її безглуздою політикою, зокрема стосовно землі, значною мірою розчарувалось в українській владі. Збільшовичена частина населення, користуючись відсутністю твердої влади, продовжувала жити з грабунків. Цій категорії ближче були російські більшовики з їхнім гаслом "ґрабь наґраблєнноє". Селянство і дідичів відштовхнуло від Центральної Ради скасування приватної власності на землю. Ставка Центральної Ради на національні меншини, які жили переважно в містах та містечках, теж не виправдала себе, тому що меншини мали відмінні від українців інтереси.
А тут ще поява в Україні німецького війська, проти якого стільки років воювали на фронтах Світової війни! І до боротьби проти якого ще минулого року закликала Центральна Рада! Яка нині стала їх союзницею. Талановиті більшовицькі пропагандисти цього чудового шансу не втратили...
Коротше, лише рік минув від дня створення Центральної Ради, а ентузіазм народу розвіявся, як дим. Це ж треба так керувати!
Ні, не та була політика! Не пройшов цей рік під єдиним гаслом Самостійної України!
Україна - на семи вітрах - з урядом, який не користувався підтримкою переважної частини населення, не виглядала як щось міцне, стале, життєздатне. Її слабкість і безпорадність буквально провокували до державного перевороту. Тому прихід Гетьмана Павла Скоропадського слід розглядати як шанс порятувати українську державність. Ось і вийшло: ми так будували її, що тепер доводилося рятувати...
В день перевороту ніхто на захист Центральної Ради не став - хіба невеликий відділ Січових стрільців, який безпосередньо охороняв будинок Центральної Ради. Навіть міністри Центральної Ради тихенько розійшлись, не закликаючи народ до протидії новопроголошеному гетьману, - видко, розуміючи, що ніхто й не відгукнеться... Німці ж зайняли позицію нейтралітету, нейтралітету, прихильного до гетьмана.
Революція в Німеччині, повалення кайзера Вільгельма 9 листопада 1918 р., і, як наслідок, поразка німців у Світовій війні, німців, що підштовхнули Центральну Раду до проголошення 4-го Універсалу, стали повним фіаско й для нашої Батьківщини: зникла оружна сила, що підпирала Українську Державу, зникли відразу і союзники на міжнародній арені, адже всі вони перед тим гуртувалися навколо - тепер переможеної - Німеччини.
Німецькі частини через розбурхану протигетьманським повстанням Україну посунули на свою батьківщину...
Та не всі німецькі воїни прагнули повернутися до Німеччини, яка тонула в хаосі.
Член Директорії Опанас Андрієвський стверджував: "Коли настала німецька катастрофа, представники німецьких дивізій звернулися до голови Директорії УНР із пропозицією, що вони хочуть зостатись на Україні; будуть боронити її від ворогів, а Директорія хай прийме їх на службу й дасть земельні наділи. Цієї пропозиції Директорія навіть не розглядала, вважала за фантастичну і непотрібну. Натомість запобігала ласки та визнання у переможної Антанти" (Наука минулого // Батьківщина. - Торонто, 1980. - Ч. 4).
А то був шанс! І, як завжди, промарнований!
Чи згадував про нього Симон Петлюра, коли на початку 1920 р. змушений був вже не наділи земельні віддавати, а всю Волинь і Галичину полякам запродати за підтримку у війні проти російських більшовиків?!
Дійсно, українську історію читати (і писати!) без брому й валеріани неможливо...
Отож, хоч і з великим запізненням, та слід якщо не подякувати, то визнати, що в 1918 р. німці були не окупантами, а союзниками українців. Інша справа, як ми скористалися із союзу з великим німецьким народом...