"Із соціалістами держави не збудувати!"

Аргументи, якими соціалістичні організатори протигетьманського повстання намагалися виправдати свою історичну помилку, розбив Дмитро Донцов. "...Їх (демосоціалістів .- Р. К.) протигетьманські аргументи, - писав він у своїй книзі "Рік 1918. Київ", - були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня. Що гетьман був "царським генералом" і до 1917 р. не брав участі в національно-українському русі?.. Це саме можна було б закинути і генералам Директорії... Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти... "Каральні" загони по селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це ж не завадило нашим соціалістам (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю. Бачинський) визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому (вони) радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. Що гетьмана підтримували німці?.. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман. Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандистські. Справжня причина їхньої ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого середовища - був паном. Цієї категорії земляків демосоціалісти не зносили..."
І не розуміли, що без пана держави не збудувати. А тих, хто збагнув цю просту істину - Міхновського, Липинського, Донцова, Полтавця-Остряницю та небагатьох інших - безупинно піддавали остракізму.
А що Директорія, яка під приводом захисту України знищила підвалини Української Держави Гетьмана Скоропадського? Дмитро Донцов у книзі "Рік 1918. Київ" зафіксував політичну ауру "переможного" вступу Директорії до Києва.

"21 грудня... Від 14-го, по занятті Києва республіканцями... випущено з в'язниць большевиків... Тенденція - порозумітися із Совєтами проти "антантських імперіалістів"... (Коновалець) сказав, що за військо республіканське не ручить. Справила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях і підносять голову в краю. Вся центральнорадівська компанія вилізла на арену. Хамовитий тон газет, "косоворотки" московські й "товариші" в гетьманськім палаці...
Засідання Директорії... у п'ятницю, 20-го. Відчитали декларацію нового республіканського уряду. Декларація большевицька. Представники всіх партій... поставилися до декларації прихильно... Від імені нашої партії я зазначив у промові, що Декларація не до прийняття "хліборобам". Скінчив свою промову так: "Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії"...

31 грудня. Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають із посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму. Страх перед рішучими діями проти червоних.

5 січня. Пізно ввечері - продовження наради з Коновальцем... В усім, що ми почули, бриніла якась тривога... Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: "З соціалістами держави не збудувати!"
Тим часом Красна армія захопила Куп'янськ, окупанти підходили до Харкова. Але Винниченко ніяк не міг повірити, що більшовики - союзники Українського національного союзу під час протигетьманського повстання, з якими він не один раз пив каву і вів дружні розмови - знову пішли війною на Україну. Всі повідомлення командувача Лівобережним фронтом Армії УНР Петра Болбочана про просування червоних загонів вглиб України Винниченко вважав брехнею і провокацією. Та що Винниченко! Генеральний штаб не вірив повідомленням полковника, що "наступають організовані, міцні, регулярні частини російського совітського уряду", хоча Болбочан сповіщав навіть номери полків і прізвища командирів.
Командувач Лівобережним фронтом Армії УНР не міг розпочати воєнних дій проти червоних, оскільки Директорія не оголошувала війни, а військові операції проти окупантів розцінили б як спробу "посварити" український та російський народи. В своїх телеграмах до Києва Петро Болбочан рішучо вимагав, щоб Директорія оголосила нарешті війну агресорам.
Але Директорія вагалася. На початку січня полковник Петро Болбочан змушений був віддати наказ залишити Харків. Лише 16 січня 1919 р. уряд УНР офіційно ствердив "існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти України" (Стахів М. Друга совєтська республіка в Україні. - Нью-Йорк - Детройт - Скрентон, 1957).
Все ж і по визнанню факту війни Винниченко звинувачував не Москву, яка збройною силою захопила вже значну частину Слобожанщини, половину Чернігівської губернії та частину Київської, а Болбочана, який намагався не допустити "українсько-російського порозуміння" (Штендера Я. Засуджений до розстрілу. - Львів: Червона Калина, 1995).
Отож, першої війни з російськими більшовиками не вистачило, щоб протверезіти. Керівництво УНР знову зупинилося на версії "непорозуміння між братніми народами - українським та російським", яке будь-що треба залагодити, навіть за рахунок власних національних інтересів...
Прем'єр уряду УНР Ісак Мазепа назвав 1919-й "роком найглибшого роз'єднання та розпорошення українських сил". Щоправда, він забув додати, що 1919-й наступив одразу по зреченню Гетьмана України. Тобто отой "рік найглибшого роз'єднання" українських сил став прямим наслідком антигетьманського повстання.
Мазепа з гіркотою говорить про дезорієнтованість - під впливом більшовицької пропаганди - "малосвідомих українських мас". Зроблю суттєве уточнення: під впливом крайньолівої, по-суті більшовицької, пропаганди Винниченка, Грушевського, Мартоса та інших політичних соціалістів-русофілів. Адже українська маса насамперед хотіла слухати своїх, українців. І якби оці, "свої" говорили б те, що необхідне українській державі, а не т. зв. "російській демократії" - не повернулась би зброя синів проти матері-України!

Анархія "верхів" чи "низів"?

Не варто сприймати всерйоз ремствування непослідовних, хитких провідників "збунтованої демократії" стосовно "анархічної" української стихії. Якраз революційний народ, бажаючи міцної влади, виявляв готовність підпорядкуватися українській владі. Але оскільки Центральна Рада зациклилась на автономії, а народ хотів самостійності, то цей розрив мусив дати негативні наслідки.
Безперечно, прихильники "загальноросійського фронту" можуть розцінити небажання двох перших полків української армії вирушити на фронт влітку 1917 р. захищати російську імперію як анархію, бунт, непідпорядкування Центральній Раді. Та чи можна назвати анархією невиконання наказу, спрямованого проти Батьківщини? Тим більше, що, захопивши владу в Києві в липні 1917 р., Микола Міхновський і його полуботківці поклали її до ніг Грушевському та Винниченку. А ті не лише побоялись взяти владу з рук Міхновського, але й все зробили, щоб "повернути" її росіянам - "повноважним" представникам Тимчасового уряду, яких полуботківці були виарештували.
Можна і дисциплінованого вояка - полковника Петра Болбочана - зобразити анархістом, бо він, бачте, відмовився виконати самовбивчий наказ Головного Отамана про ліквідацію старшинських рангів в армії.
Можна й перехід отамана Григор'єва на бік Красної армії розцінювати як анархію і зраду. Але ж в основі цього кроку лежало небажання Директорії, позбавленої віри в сили власного народу, оголосити війну антантівським інтервентам та безпідставний арешт із наказу Петлюри авторитетного і популярного військового діяча Петра Болбочана.
Коли в січні 1919 р. командуючий французьким десантом генерал д'Ансельм нахабно "запропонував" Директорії відвести українські війська на лінію Бірзула - Вознесенськ - Миколаїв - Херсон, Директорія погодилася і на це приниження. Фактично, це була зрада. Зрада народу, який лишався на окупованій території. Народу, який хотів воювати за свою свободу під жовто-блакитним прапором.
Серед українців знайшовся воєначальник, який не погодився з капітулянтською політикою УНР. Це був отаман Матвій Григор'єв. Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на півдні України глибоко вразила його. Він посилає Директорії ультимативну телеграму, в якій вимагає розпочати бойові дії проти загарбників. Та Директорія, яка так сміливо підняла руку на Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського, тепер виструнчилась перед Антантою.
Знайома історія!
Виразна орієнтація Антанти на реставрацію російської імперії, вимога французького представника Антанти підпорядкувати українське військо Добровольчій армії та здійснити кадрові зміни в українському уряді привела Григор'єва до твердого переконання, що французів треба "провчити", скинувши їх у море, - "як єдину належну відповідь на ганебну пропозицію". Що він і зробив... Але вже під червоними прапорами...
Показовою є й телеграма Матвія Григор'єва до штабу Запорізького корпусу, в якій він пояснював мотиви переходу в табір червоних: "У Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи й авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові й не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полк. Болбочана (22 січня 1919 р. - Р. К.) я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини" (Штендера Я. Засуджений до розстрілу).
Лише у вересні 1919 р. Директорія оголосила війну авангарду Антанти - Добровольчій армії генерала Денікіна. Та для цього треба було дочекатися приниження 31 серпня 1919 р. - коли денікінці в безцеремонний московський спосіб виставили об'єднане українське військо з Києва... Росіяни (як білі, так і червоні) своїми діями допомогли нарешті повністю протверезіти керівникам УНР.
Головний Отаман УНР Симон Петлюра, здається, тільки тоді здобув всеукраїнське визнання й авторитет, коли рішуче став на стежку безоглядної війни за українську Україну. А його ім'я стало символом українського самостійницького руху. І йому твердо підпорядкувалися всі, хто вважав себе ідейним борцем за Україну.
Скажіть, чи багато відомо в історії отаманщини 1920-х років випадків, щоб хтось із козацьких ватажків не підпорядкувався Симонові Петлюрі чи його повноважним представникам? Та мандат від Петлюри відкривав усі втаємничені, недовірливі повстанські серця! Ім'я Петлюри для українського підпілля звучало як всевладний пароль-наказ. Навіть тоді, коли Петлюра вже не відігравав ролі керівного центру. Отож шукаймо причини анархічності української стихії не серед "низів", а серед "верхів".


Початки гайдамаччини

Есери, які намагались відображати інтереси селянства, вже навесні 1917 р. закликали селян забирати силою в поміщиків (дідичів) "нетрудову землю". Побачивши, що заклики йдуть від агітаторів урядової партії Центральної Ради, селяни стали на стежку грабунку і руйнування панських маєтків. Так, наприкінці серпня 1917 р. почалися перші селянські розбої. З часом есери та їхні прибічники по центральнорадівській коаліції побачили в цих розрухах причину поразки Української революції. Зрозуміло, що покаяння чи просто визнання своїх помилок не було, тому й стріли обвинувачень в анархізмі полетіли в бік українського селянства...
Слід звернути увагу на те, що погроми панських маєтків сталися далеко перед тим, як більшовики захопили владу в Пітері. То чи варто кивати в бік російських більшовиків, мовляв, вони й "збаламутили нам селян"? Із цим завданням цілком "успішно" впоралися центральнорадівські "більшовики".
А от середня ланка українського керівництва була на висоті становища, наприклад, голова Васильківської повітової земельної управи Овсій Гончар - майбутній отаман Бурлака - всіляко намагався утримати селян від розгрому панських маєтків, переконуючи, що їх можна використати з користю для селян...
Справжніми організаторами революційної стихії виявилися отамани, які силою власного авторитету зосереджували в своїх руках абсолютну владу (військову, судову і цивільну). В час воєнний це було доцільно, а коли отаман виявлявся національно-свідомим українцем - то й ефективно, корисно для нації.
Повстанство, заспівом якого в 1917 р. були Вільне козацтво та анархічні ватаги гайдамаків, потребувало централізованого керівництва, точніше - твердої, прихильної і розумної, батьківської української руки. Як слушно зауважив у своїй книзі "Без території" (Париж, 1934) Олександр Шульгін, перший міністр закордонних справ УНР, повстанство "чекало тільки організуючої сили". А не дочекавшись, почало творити її самостійно.
Зрозуміло, що серед отаманів були різні люди. Одним із таких "різних" був і Нестор Махно - людина небуденних талантів, але вихолощена в національному відношенні.
Траплялися отамани й суто кримінального характеру... Та не про них мова. А про тих, хто взяв на себе відповідальність відновити українську владу на власному терені (та й на сусідніх)!
Серед прикладів, які підтверджують здатність українців до самоорганізації і творення життєдайної ієрархії, можна назвати вже згадане Вільне козацтво, армії Матвія Григор'єва, Ілька Струка, Гулого-Гуленка, Холодноярську організацію, Олександрійську (Степову) дивізію Костя Блакитного-Пестушка, 144-у Надбужанську повстанську дивізію Іполита Хмари-Годзиківського, Подільську повстанську групу Якова Орла-Гальчевського та сотні - більших чи менших - загонів повстанських отаманів.
Названі формації повинні ввійти до військових підручників, як зразок дисциплінованих, відповідно й ефективних українських збройних організацій, які, не отримуючи допомоги від державних інституцій, змогли тривалий час успішно боротися проти ворога. На чолі її стояла повноцінна середня ланка українського проводу. Яка й витримала на своїх плечах тягар безпосереднього керівництва Визвольними змаганнями.
Та що воля, вміння й подиву гідна впертість отаманів у відстоюванні свого, коли керівництво Української Народної Республіки від початку брело манівцями, ховаючи голови від північного вітру!..


Отаманщина

У 1918-му і наступних роках Вільне козацтво влилося до Армії УНР, яка, безперечно, від початку була формацією козацькою. Назви військових одиниць говорять самі за себе: Запорозька дивізія, Запорозький полк, Гайдамацький кіш Слобідської України, полк чорношличників, Запорозька Січ (Юхима Божка)... Були збережені й традиційні принципи формування козацького війська з його поділом на коші, полки, курені, сотні... Те саме стосується й елементів одягу, зокрема жупанів, шапок із червоними чи чорними шликами та зовнішнього вигляду з традиційними козацькими вусами, голеними головами, зі скронь яких збігали войовничі оселедці. Та головне: самоусвідомлення себе козаком, гордим нащадком славних прадідів великих. Обов'язок же перед Батьківщиною ставав культом епохи українського ренесансу, в основі якого лежало побожне ставлення до Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Виговського, Івана Сірка, Костя Гордієнка. Та до кобзарів, які навіювали ці образи. Виявилося, що історична пам'ять народу не перервалася, а отже українці мали всі підстави повернутися з політичного небуття.
Чимало організаторів Вільного козацтва очолили й повстанські загони. Мова про Ілька Струка, Юрка Тютюнника, Івана Полтавця-Остряницю, Семена Гризла, Якова Водяного, Ананія Волинця... Хіба дивно, що 14 березня 1921 р. отаман 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполит Хмара-Годзиківський у наказі № 8 висловив щиру подяку "панам козакам" за те, що чемно поводилися з населенням м. Теплика і що "не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків". Цей наказ засвідчив, що отаман Хмара вважав свою дивізію формацією Вільного козацтва. Слід зазначити, що й через інші накази подільського отамана проходить наскрізна - і хвилююча! - думка про козацьке лицарство.
У 1919 р., коли Україна зануртувала протибільшовицькими і протиденікінськими повстаннями, з пітьми віків випірнули тіні великих предків та зачали кривавий бенкет "зі свяченими ножами". Воскреснули душі Залізняка і Гонти - не одному отаманові козаки-повстанці подарували ці славні імена. Воскреснув отаман Голий, який колись у сиву давнину знищив зрадника Саву Чалого: дух Голого - дух нещадної помсти - вселився у Трохима Бабенка з наддніпрянського села Хрещатик. Воскреснув і козак Мамай - його ім'я прибрав боровицький отаман Яків Щириця (до речі, по матері - Мамай). Ожив і славнозвісний Байда: в нього перевтілився геніальний подільський отаман Яків Голюк - такий же безмірно хоробрий, як і Байда Вишневецький.
Вернули із забуття Палій і Нечай, Сірко й Галайда, Богун і Підкова, Кармелюк і Кривоніс, Наливайко...
Закрутили веремію по всій Україні новітні отамани гайдамаків, які дали свої імена наступним поколінням борців - Хмари, Чорні Ворони, Чучупаки, Кібці, Яструби, Коршуни, Орли і Орлики. Любим зболеному серцю стануть повстанські імена Лютий, Ярий, Лихо, Біда, Ламай-Ярмо, Кривда, Грозний, Вовгура, Грім, Сатана, Чорт, Колючий, Сокира, Зірви-Голова. З'являться отамани з рідкісними іменами Ангел, Здобудь-Воля, Махомет, Нерон, Цісар, Чінґіс-хан, Цезар... Вітром рознесе по всій Україні гучні прізвища - Зелений, Блакитний, Чорний, Карий, Темний, Жовто-Блакитний...
Поезія змішається з витонченим чорним гумором - і з'являться по вечірній зорі отамани з ніби чемними іменами "Добрий Вечір", "Не Журись", "Око". З-за рогу хати зрадника-сексота випірнуть і Чорні Маски, і Чорні Терористи, і Гнибіда, і Гуляйбіда, і отаман Темного Гаю Вільного гайдамацтва.
А на червоне військо насуне Чорна Хмара. "Итак, друзья, - говорилося у зверненні отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії "Слушайте, красноармейцы", - бросайте оружие, и бросайте возможно скорее, ибо грозная черная туча (ХМАРА) собирается над горизонтом и, когда она разразится дождем, это будет ваш конец"...
Стихія українська була буйною. І все ж ніхто з отаманів не наважився взяти прізвище "Хмельницький". Хоч отамани Богдани були...
А організувала животворну стихію насамперед традиція, зокрема й традиція підпорядкування, але обов'язково - авторитетному діячеві.
Отаманщина, яка забуяла в 1919 - 1920-х роках, стала логічним продовженням Вільного козацтва. В основі її лежала буйна енергетика Дніпра і напоєних ним степів. Проте, не всі розуміли значення відродження степового українського духу, який збив зі свого шляху не один народ чи ворожу оружну силу. Так, не раз лунали кпини на адресу отамана Запорозької Січі (пізніше Другої пішої дивізії Армії УНР) Юхима Божка за те, що він знаходився "під впливом нав'язливої ідеї відновлення старожитної Запорізької Січі з її давніми звичаями, традиціями й зовнішнім виглядом" (Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. - Детройт, 1973. - С. 41). І лише одним рядком, мимохідь, визнавалося, що в бою козакам Божка не було рівних.
Рівень національної свідомості козаків був високий. Не щедрий на похвалу командувач повстанськими загонами і організаціями Правобережної України в 1922 - 1923 роках отаман Яків Орел-Гальчевський так оцінював повстанські кадри, які витримали на своїх плечах основний тягар Української революції:
"В повстанчих відділах український елемент був безсумнівно ідейний. Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці й впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті... Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами... Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя" (Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Краків - Львів: Українське видавництво, 1942. - Т. 2. - С. 146 - 147).
Наведена характеристика підтверджує тезу про те, що середня ланка українського проводу була дієздатною... Українська історіографія недооцінила наших великих попередників - отаманів, старшин і козаків ХХ ст., які боролися не задля збагачення чи привілеїв, не за "вольності", а за Українську державу. І боролись фанатично, безоглядно... З 1920 р., зазначає "Енциклопедія українознавства", "справа боротьби за незалежність України перейшла фактично до повстанців" (Ріпецький С. Повстанський рух на Україні. Енциклопедія українознавства.- Париж - Нью-Йорк, 1971. - Т. 3. - С. 2121).
Збройну боротьбу за Українську Народну Республіку отамани продовжували навіть тоді, коли УНР впала, перетворившись на еміграційний центр, що перебував у глибокій депресії, а Українська армія опинилась у таборах для інтернованих. Навіть коли Головний Отаман офіційно розпустив армію в 1924 р., навіть тоді, коли Симон Петлюра опинився в смертельному Парижі, отамани Гайдамацького краю продовжували боротьбу.
"Я знав, - говорив у березні 1921 р. Яків Гальчевський, - що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках - по-козацьки... Кожна нова жертва - цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!" (Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Краків: Українське видавництво, 1941. - Т. 1. - С. 12).
Згадати відомих і невідомих героїв, які закладали своїм подвигом цеглини в наш національний будинок, пом'янути їх "незлим, тихим словом" - наш святий обов'язок. Це отамани Яків Орел-Гальчевський, Яків Байда-Голюк, Іван Трейко, Харлам Кравченко, Микола Кушнір, Яків Драгончук, Євген Овчарук, Чорний Ворон, Кирницький, Садовий, Шпильовий, Коваленко, які продовжували збройну боротьбу до 1925 р. До 1926 р. нищили окупантів і зрадників загони отаманів Івана Зелінського, Данила Кушніра та Кравчука, а загін братів Хоменків - до 1927 року. Повстанська організація "Бояри" на чолі з Федором Терешком була розгромлена лише в 1929 р. Тільки на початку 1930-х років у бою загинули два з останніх героїчних братів Блажевських, які починали боротьбу ще в лавах Холодноярської організації, - Степан і Андрій...
Так відходили останні вірні воїни Української революції 1917 - 1920-х років... Та на зміну їм вже прийшло нове покоління: в Україні на ґрунті масового невдоволення шаленим визиском більшовиків почали - під гаслами "Нехай живе Самостійна Україна!", "Нехай кріпнуть і зростають борці за Україну!" - створюватися нові загони... Розпочався новий етап Національно-визвольної боротьби.