БІОГРАФІЯ АВТОРА

Роман Коваль народився 10 квітня 1959 р. в м. Горлівці Донецької області в родині вчителів - Надії Василівни Курило та Миколи Федотовича Коваля. Українець. Освіта вища медична (Київський медичний інститут, лікувальний факультет, 1982 р.). Працював лікарем-інтерном 7-ї клінічної лікарні м. Києва, терапевтом 10-ї клінічної лікарні міста Києва, терапевтом, старшим терапевтом та завідуючим поліклінічним відділенням 7-ї (4-ї) клінічної лікарні м. Києва.
Від 1989 р. - член Української гельсінської спілки, редактор газети "Прапор антикомунізму", член редколегії газети "Вільне слово", у 1990 р. - редактор газети "Визволення", в 1991 - 1993 рр. редактор газети "Нескорена нація", від грудня 1993 р. - редактор газети "Незборима нація".
У 1990 - 1991 рр. - член проводу Української республіканської партії (секретар із питань ідеології). Від грудня 1992 р. - заступник голови Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України", а з 1993 р. до травня 2003 р.- незмінний голова об'єднання. Член Національної спілки журналістів України з 1995 року. Президент Історичного клубу "Холодний Яр" (від січня 1997 р.). З 1998 р. - член Національної спілки письменників України.
Автор 10 книг ("Гасла і дійсність", "Чи можливе українсько-російське замирення?", "З ким і проти кого", "Про ворогів, союзників і попутників", "Підстави націократії", "Філософія українства", "Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії", "Отаман святих і страшних", "Повернення отаманів Гайдамацького краю", "Трагедія отамана Волинця" - остання у співавторстві з Костянтином Завальнюком).
Упорядник, редактор та автор передмов (післямов) 12 книг ("Невольницькі плачі" Зеновія Красівського, "Українські герої" Анатолія Бедрія, "Героїзм і трагедія Холодного Яру", "Кость Блакитний, отаман Степової дивізії", "Записки повстанця" Марка Шляхового, "Медвин в огні історії", "Українська афористика", "Рейд у вічність", "Самостійна Україна" Миколи Міхновського, "Над блакитним Чорним морем" Леоніда Полтави, "Кубанська Україна" та "Кобзарі в моєму житті" Рената Польового).
Автор понад 700 статей у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори. Автор циклу радіопередач "Отамани Гайдамацького краю" (2000 - 2001). Автор сценарію документального фільму "Незгасимий огонь Холодного Яру". Автор циклу радіопередач "Кубанська Україна" (2002 - 2003).
Має сина Євгена (1981 р. нар., закінчив поліграфічний факультет Національного університету "КПІ", здобуває другу вищу освіту на факультеті журналістики Києво-Могилянської академії), та дочку Олесю (1986 р. нар., студентка 1-го курсу редакторського факультету Національного університету "КПІ").


КОВАЛЬ РОМАН МИКОЛАЙОВИЧ
Короткий начерк до біографії

Національність - українець.
Дата народження - 10 квітня 1959 року.
Місце народження - м. Горлівка Донецької області, Україна.

МІЙ БАТЬКО

КОВАЛЬ (П'ЯВКО) Микола Федотович (27.11. /27.12/1918 - 1.09.1986)
Народився в с. Гореничі (тепер Києво-Святошинського району Київської області) в родині коваля Федота Васильович П'явка (Коваля) та Одарки з с. Петрушки чи Білогородки (тепер Києво-Святошинського району). Мав старшу сестру Євдокію (1910 р. нар.), братів Василя (1920 р. нар.), Петра (1923 р. нар.)
Федот Васильович П'явко (Коваль) народився в с. Гореничі 1888 року Білогородської волості Київської губернії в родині селянина Василя П'явка (Коваля).
За родинною легендою, рід Василя П'явка (Коваля) цей походив із Полтавщини. Якийсь пан виміняв наших прабатьків, які були кріпаками, на гончих собак і переселив на Київщину, в село Гореничі. Василь П'явко (Коваль) був сільським революціонером, учасником революції 1905 року і напевно попередніх років, палив панські маєтки. Життя закінчив самогубством, отруївшись.
Федот Васильович мав старшого брата Антипа та сестру Уляну. Закінчив церковно-приходську школу. Його дружина Одарка народилася 1888 року, була сиротою, неграмотною. Мала двох сестер, одну з них звали Горпина (жила в Петрушках). Одарка відзначалась вродою ("Таку красиву жінку собі Федот привів, таку красиву"). До одруження служила наймичкою у попа і мала можливість побачити ганебне лице служителів культу Російської православної церкви: пияцтво, недотримання посту, побиття дружини тощо). Антицерковні настрої передалися і її дітям, зокрема Євдокії, Миколі та онукам Андрію і Романові.
До війська Федота Васильовича призвано 1908 року (в родинному архіві збереглася копія "Свідоцтва про явку до виконання воїнської повинності"). В роки Першої світової війни служив у російській армії писарем ("Дуже красиво писав. Як напише букву велику - як квітку", - згадувала його дочка Євдокія). Брав участь у бойових діях, зокрема на Закарпатті.
Під час війни, вже будучи одруженим з Одаркою, на Закарпатті зійшовся з іншою жінкою - Ксенією Гнатівною, мав від неї сина Грицька. За переказами Миколи Федотовича та його сестри Євдокії, Федот Васильович брав участь у Жовтневій революції у Петрограді, зокрема в штурмі Зимового палацу. Орієнтовно 1918 року повернувся Федот Васильович у Гореничі. Про його повернення з фронту я здійснив такий запис:
- Я тоді мала була, - розпочала тітка Дуня. - На лавочці сиділа. Коли іде якийсь салдат і несе сундук, такий, покрашений хвилею зеленою краскою. Колись же не було портфелів. Ну, я сиджу на лавочці. Підходить. "Дівчинко, як тебе звать?" Я сказала.
- А у тебе батько є?
- Є.
- А де він?
- В салдатах.
- Ну, а пісьма пише?
- Пише. Пише, що другу там полюбив.
- Батько твій?
- Так.
- А мати твоя другого не полюбила?
- Нє.
- Ніхто до вас не ходить?
- Ніхто.
- А хто ж до вас ходить?
- Та дівчата ходять вишивати. Щоб не було скучно нам.
- А хлопці?
- Хлопці не ходять.
- Чого?
- Бо ми вікна затуляємо одіялами та платками наглухо, щоб не було видно свєта.
- Ага, а як салдати у вас стояли, не спали в хаті?
- Нє...
Ну, все розказала. Тоді він каже:
- Ну, ходім додому.
- А я не піду.
- Чого?
- Бо матір казали, що як одкрию хату, дак цигани мене заберуть і заріжуть.
- Ну, все-таки я зайду до вас і переночую.
- Нє, мати не пустить Вас ночувати. Ідіть собі дальше, - сказала я. А він тут каже: "Я твій батько".
Я зраділа. Дивлюсь на нього. Він такий красивий, краснощокий.
- Ти знаєш, де ключ? - питає. - Я умиюся січас.
Дала йому ключа. Він нагрів води, скинув свою гімнастьорку защітного свєту, така вона, не суконна, а шерстяна. Став миться. Витирався як салдат. Пізніше виявилося, що воював на Закарпатті. Був писарем, але брав участь і у бойових діях. Дуже красиво писав. Як напише букву велику - як квітку. Освіта була домашня та сільсько-приходська... Розумний був і вмілий. Мати була неграмотна... Мати в цей час була у діда Кіндрата - у батька рідного дядька (мого батька мати була з того дворища)... Прийшла мати і каже:
- Що ж це ти впустила чужого дядька? Я ж тобі приказала нікого не пускати.
- То це ж, - кажу і підстрибую, - я батька впустила. - На радощах побігла кругом звати товаришок, що батько приїхав.
- Вони обнялися, поцілувалися? - запитав я.
- Не дуже вони цілувалися. Мати моя не дуже цілувалася з ним.
- То що - радості не було?
- Чого не було? Хазяїн же повернувся.
- Та і я не люблю цілуватися, - докинув мій батько. - От, чудак.
- Ні, Миколо, у неї була на нього помста, - сказала тітка Дуня. - Він там, на Закарпатті, пригрів собі хлопця - Грицька, Гришу. Я помню хлопці наші - Сашко, Опанас і Клим - те пісьмо читали. Вона, ця женщіна, Ксеня Ігнатівна прислала пісьмо, та й кличе його назад туди. То мати дала хлопцям почитати - сама ж не вміє. Ну мати плаче тоді і лає його.

Про життя нашої родини у 1920-ті роки Євдокія Федотівна розповідала так: "Ми тоді жили непогано. Канєшно впроголодь, але воно було полєзно... У нас батько був скупуватий трохи, а мати - щедра. Розносила людям бідним сало, муку... Батько наш був коваль - у нього і мед бідонами, і олія суліями, і муки 40 пуд. Він же робив і день, і ніч. Кував у кузні - дзень-дзень. Грошей не було, зате продукт був свій. Я, бувало, відвезу в Київ хуру сметани, сиру, картоплі. Один раз купила одіяло за 19 рублів. Ще й на книжку залишилось... Матка (хвилювалась, що родина живе заможніше від інших, а отже може попасти під розкуркулення, тому й) казала: "Федот, всі живуть, не надо нам тої кузні, не надо стільки"... У нас же стільки було підмайстер'їв!" "Батько мав право наймати підмайстер'їв, щоб вчити, - додав Микола Коваль (П'явко). - Всі ходили, просили: "Научи, Федоте, мого сина".
Наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років родина Федота П'явка (Коваля) була двічі чи тричі "розкуркулена". Родина протестувала у різний спосіб: коли в них розібрали клуню і передали до колгоспу, Федот Васильович відомстив одному з сільських активістів, який здійснював "розкуркулення" - Іванові Козлу, до речі, куму. "Взяв куфайку, облив керосином і кинув йому в клуню". Мій батько, Микола Федотович, також помстився: зробив саморобну бомбу і кинув у клуню іншому активістові. Випускав він і "підпільну газету" ("В хаті рисував і вночі - на село. Приклеював... Тема - як зберігали скот... А люди вранці йдуть на роботу і читають...") Батькова сестра, моя тітка Дуня, взяла участь у жіночих бунтах ("волинках) орієнтовно 1930 року ("Вони прийшли усуспільнувать, - розповідала вона, - а у нас у клуні, на току, ще жито було. Клуню розібрали, а жито... Хотіли розкуркулити, але батько не підлягав - було мало землі. (Щоправда), було два сінокоси. Забрали коня, чотири корови - по одній корові хазяям залишили, а потім і ті забрали. Одного разу я взяла та й випустила (вдень) "усуспільнені" корови... Люди ж прийшли, вибивають ворота, щоб оддали корови, бо нема, що їсти... І не тільки я випускала, а й Саша Коза і Дуня-телятниця. То корови ледь у Шпітьки не позабігали. Зірвалися, як з цепі. Не знали куди бігти. Не знали вже де й їхній дом. А потім міліція прийшла і забрала нас, і повела етапом, наче під розстрєл...")
Федот Васильович помер 1933 року під час Голодомору. Батько розповідав, як у нього так попухли ноги, що він навіть валянки не міг одягти. Сидів на печі, а водичка з ніг сочилася. Микола Федотович розповідав, як востаннє проводжав свого батька у Київ за хлібом. Провів до "соші" (автомобільний шлях Київ - Житомир), і як батько повільно віддалявся на возі у бік Києва. Більше батька не бачив, з Києва той так і не повернувся. Лише через 50 років стало відомо, що його вбили (можливо, щоб пограбувати), зробили з нього ковбасу і продавали на Святошинському базарі...
Одарка П'явко (Коваль) померла в квітні 1940 року. Дівоче її прізвище, на жаль, мені встановити не вдалося. Похована в с. Гореничі. Могила не збереглася.
Наприкінці 1930-х рр. Микола працював вчителем (очевидно, початкової школи) на Донбасі. Говорив мені, що скрізь тоді на Донбасі панувала українська стихія. Потім його було мобілізовано до Красної армії і 1939 року вислано воювати проти фінів. Про фінів Микола Федотович висловлювався з повагою, хоч один із них тяжко поранив його - багнетом під серце.
Пізніше Микола Федотович закінчив льотне військове та артилерійське училище. Оволодів кількома воєнними професіями, зокрема стрілка-радиста (на літаку), артилериста та розвідника. Кавалер кількох орденів, зокрема "Вітчизняної війни" I і II ст., багатьох бойових медалей, зокрема "За відвагу", "За бойові заслуги", "За взяття Відня" та інші. Мав близько десяти поранень, був контужений, відтоді все життя трохи затинався, що згодом передалося його синам.
На фронті, 1943 року, поступив у комуністичну партію.
Був представлений до звання Героя Совєтського Союзу (за захоплення його розвідгрупою стратегічного моста, здається, в Австрії). Був він і засуджений до розстрілу (в Угорщині під містом Секешфехервар 1945 року відбувся танковий прорив німецької танкової дивізії "СС" і батарея, якою керував Микола Федотович, була буквально розчавлена німецькими танками. Його заарештували, але під час загального відступу совєтських військ йому вдалося разом з іншими засудженим, здається, грузином, вибили двері в льоху і вирватися на волю.
Загалом Микола Федотович був неймовірно хоробрим чоловіком, учасником багатьох ризикованих операцій. Він був начальником розвідки полку і міг перебувати при штабі, але особисто не раз ходив у розвідку. В останні дні війни (чи у Відні, чи у Будапешті) його розвідвідділ у декілька чоловік роззброїв і полонив німецьку частину у 150 - 300 чоловік.
В армії служив до 1947 року. Демобілізувався у званні гвардії капітана на посаді командира розвідки полку. Останнє відоме місце його служби - Відень. За роки Другої світової війни побачив світ: побував не тільки у Фінляндії та Австрії, але й в Ірані (Тегеран), Румунії (Констанці, Бухаресті та інших містах), Болгарії (Софія та ін.), Франції (Версаль), у Німеччині, Угорщині (Секешфехервар), Греції (Салоніки).
Інвалід "Великої Вітчизняної війни" 3 групи.
1947 року повернувся в Гореничі, які голодували. За його власним свідченням, підтвердженим сестрою Євдокією, врятував від голоду "півсела", роздаючи родичам і землякам хліб, гроші та інші матеріальні цінності ("Він же цілу планшетку грошей носив із собою /щоб роздавати людям/", - розповідала його сестра Євдокія. "На день брав три тисячі карбованців", - додавав сам Микола Федотович.
Тоді ж здійснив Микола Федотович поїздку до Ташкенту ("Поїхав у Ташкент, - розповідала Євдокія Федотівна, - привіз урюку, рису, привіз всього на світі. (Брат) Василь чуть не стерявся. А тоді все поїли... А дядько у нас був Митя - йому нічого ніхто не дав. І я часто згадую - ми наче йому сьогодні должні").
21 вересня 1947 року одружився з односельчанкою, вчителькою Галиною Іванівною Колумбет (народилася 18 жовтня 1918 року). Від цього шлюбу 27 лютого 1948 року народився син Віталій (частіше називали його Віктор).
Наприкінці 1940-х та на початку 1950-х рр. Микола Федотович навчався в Ужгородському університеті. Тут зійшовся з Маргаритою (Ритою, Риммою) Абрамовою, від якої мав дочку Світлану (народжену орієнтовно 1950 року, здається, у шлюбі). 1955 року одружився з Надією Василівною Курило, від якої мав сина Андрія (1956 р. нар.) і Романа (1959 р. нар.). Останньою його дружиною була Галина Йосипівна Бабич (нар. 7.04.1928), з якою побрався за півроку до смерті. Галина Іванівна Колумбет, мати його сина Віталія, померла 27 квітня 2003 року. Галина Бабич станом на 19 квітня 2004 року жила в м. Києві.
Микола Федотович закінчив педагогічний факультет Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького (тепер Педагогічний університет імені Михайла Драгоманова) та романо-германський факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка (здається, 1961 року). В Україні викладав у Ніжинському педагогічному (середина 1950-х рр.), Київському політехнічному інститутах (1967 - 1971), Київському педінституті іноземних мов (1978 - 1986) та школах, зокрема вечірніх (у м. Горлівці Донецької області). За своє життя викладав українську, німецьку, англійську мови, психологію, педагогіку, історію педагогіки, санітарну гігієну та ін.
22 листопада 1971 р. йому присуджено вчений ступінь кандидата педагогічних наук (дисертація про педагогічну діяльність закарпатського просвітителя Олександра Духновича). Відмінник освіти. Співавтор "Українсько-німецького розмовника", монографій та кількох сотень статей у найрізноманітніших виданнях, у т. ч. й закордонних. Головна тема: педагогічні роздуми, історія педагогіки, зокрема і реабілітація забутих (переважно ХХ століття), або невизнаних на той час імен українських просвітителів - наприклад, Василя Сухомлинського, якого був одним з перших пропагандистів).
З 1972 р. кілька років працював у Семипалатинському (старшим викладачем) та Кустанайському педінститутах (завідувачем кафедрою педагогіки). У 1985 р. нагороджений медаллю "Ветеран праці". Остання посада: доцент кафедри педагогіки і психології Київського педагогічного інституту іноземних мов (тепер Київський національний лінгвістичний університет).
Готував докторську дисертацію, роботу над якою не скінчив у зв'язку зі смертю, яка сталася 1 вересня 1986 року. Причина смерті (рак невідомої локалізації з численними метастазами у печінку та хребет) була медиками прихована, в довідці навмисно вказано зовсім іншу причину смерті. Попри тяжкі болі, відходив Микола Коваль із цього світу мужньо, без скарг, намагаючись своїм рідним завдати якомога менше клопотів.
Доля братів, сестри та дітей Миколи Федотовича Коваля така.
Сестра Євдокія була у шлюбі з Петром Шпаченком, від якого народила Надійку (нар. 9.04.1939 р., тепер Механікова) та Василя (нар. 27.12.1947). Померла 1996 року в с. Петропавлівській Борщагівці під Києвом. Похована на Новому кладовищі цього ж села. Надія Механікова (Шпаченко) 5 березня 1961 року народила Валерія, а 30 січня 1965 року Жанну. Валерій від різних шлюбів має Дениса і Юлю, а Жанна - Юрія (21 рік у 2004 р.) і Наталку (16 років у 2004 р.). Василь Шпаченко має дочку Анжелу від другого шлюбу - з білорускою Тамарою, та Олексія від третього шлюбу - з Антоніною.
Брат Василь мав дітей - Миколу (1944 - 1995), Петра (1947 - 1996) і Надію (станом на квітень 2004 р. жила в Києві), працював дояром у колгоспі в рідному селі, де й помер 1971 року. Там і похований.
Брат Петро 1943 року був вивезений у Німеччину, де й залишився. Одружений був на німкені Юті, з якою нажив дочку Ульріку. Ульріха одружена з німцем, станом на кінець 1960-х рр. мала, принаймні, одну дитину. Петро Федотович П'явка помер у м. Штутгарті в Німеччині 1972 року, там і похований.
Дочка Світлана наприкінці 1960-х років приїжджала до Києва, зустрічалась із батьком. Після того про неї ніяких вістей. Очевидно, живе (або жила) в Росії.
Син Віталій (нар. 27.12.1948) закінчив історичний факультет Київського державного університету. Був і спеціалістом з обчислювальних машин. Помер 17 листопада 2000 року в Гореничах. Там і похований.
Син Андрій народився 24 листопада 1956 р. у м. Ніжин Чернігівської області. За фахом історик. Громадсько-політичний діяч. Був депутатом Залізничної районної ради народних депутатів у Києві. Від шлюбу з Тетяною Григорівною Золотухіною має сина Костянтина (1988 р. нар.). Автор багатьох пісень та афоризмів. Співавтор книги "Українська афористика". Живе у Києві.
Син Роман (1959 р. нар.) одружений (до 1996 р.) з Ольгою Олександрівною Яхно (1960 р. нар.), викладачем Київського політехнічного інституту. Батьками її є Олександр Федотович Яхно з Сумщини та Кароліна Федорівна Топольницька з с. Кодня на Житомирщині. Від Ольги Коваль (Яхно) має сина Євгена (нар. 28.01.1981) та дочку Олесю (нар. 10.07.1986). Євген закінчив поліграфічно-видавничий факультет Національного університету "КПІ", зараз здобуває другу вищу освіту на журналістському факультеті Києво-Могилянської академії. Олеся закінчує 1 курс поліграфічно-видавничий факультет Національного університету "КПІ" (спеціальність - редактор, журналіст).