МОЯ МАТИ

КУРИЛО Надія Василівна (21.05.1926 - 20.05.1999)
Народилася в м. Переяслав-Хмельницький у родині швеця (і кушніра) Василя Микитовича Курила та Олени Степанівни Курило (в дівоцтві Барик).
Василь Микитович Курило народився орієнтовно 1885 року, швидше за все у Куликові. Його матір'ю була Текля. Як і його батько Микита, він чинив шкіри, шив кожухи і чоботи.
Олена Степанівна Барик народилася 23 вересня 1893 року в Східній Галичині у Куликові (Жовкві?). Її батько Степан помер ще до Першої світової війни. Її матір'ю була Барик Марія Петрівна, народжена орієнтовно 1863 року.
Мамині батьки - колишні піддані Австро-Угорської імперії, українці-греко-католики з малоземельного містечка Куликова (тепер Львівської області), населення якого жило з шевства, кушнірства, кравецтва та гендлювання. Про куликівців у Львові чомусь говорили з посмішкою: "Куликівці? О, то мудралі!"
Про життя мого дідуся Василя Курила і бабусі Олени Курило (Барик) у Куликові відомо лише, що жили вони на вулиці Загорода, по сусідству (через стежку) з родиною Агати Турчинської, майбутньою письменницею, яка згодом у своєму творі "Бузькове зілля" (Київ: Дніпро, 1982) вивела світлими фарбами їхні образи. Ось ці слова Агати Турчинської: "Ліворуч від нашої хати, як було іти з містечка, стояла хата добрих наших сусідів Курил. Туди недавно прийшла з жовківського передмістя голубоока, з золотою косою навкруг голови, молода невістка Оленка Баричиха. До неї в гімназичній формі ходив не раз її молодший брат Сильвестр, що навчався у Львові, і ми заздро поглядали на нього. Для нас він був уже пан. На весілля до Оленки Баричихи ми бігали дивитися, і нас там добре гостили. І те весілля, і щире гостювання пам'ятне мені, як наша вулиця (Загорода)".
Тобто Агата Турчинська твердить, що Олена Барик, а відтак, очевидно, і її молодший брат Сільвестр походять із Жовкви, а не з Куликова, який, врешті, став для них рідним, родинним містечком.
Агата Турчинська на іншій сторінці своєї книги пише, що колись польський король Ян III поселив у Куликові турецьких і татарських бранців, які виробляли коци і бурки. Агата Турчинська пише, що її родину по-вуличному прозивали Турками: та її маму казали стара Турчиха, а на батька - Федько Турко. Жили в Куликові й Шахи та інші люди з турецькими і татарськими коренями у прізвищах.
Мене ця інформація зацікавила, бо прояснює ситуацію щодо мого родоводу по материнській лінії. Адже мама моєї мами Олена мала дівоче прізвище Барик. Авторитетний дослідник прізвищ тюркського походження Микола Баскаков у своєму ґрунтовному дослідженні "Русские фамилии тюркского происхождения" (Москва: Наука, 1979) пише, що вірогідною основою прізвища "Барик" може служити старотюркське слово baryg, що означає "тонкий, худий, худорлявий". Це слово тюрки запозичили з фарсі (barik) - "худий". Не менш вірогідним етимоном цього прізвища, пише Микола Баскаков, могло служити слово barag (собака з волохатою і довгою шерстю, яка відрізнялась незвичайною швидкістю і спритністю й вважалася кращою серед мисливських собак). Назва цієї собаки часто використовувалось серед тюркських народів в якості чоловічого імені, наприклад, ім'я половецького хана Барак.
Оскільки Куликів і Жовква - сусідні містечка, то неважко зрозуміти, що саме завдяки рішенню Яну III розселити турецьких і кримсько-татарських бранців у Куликові й виникла мамина гілка мого роду, тобто в мені нуртує половецька, або ж кримсько-татарська чи турецька, а може й іранська кров. Та все одно я почуваю себе стопроцентним українцем... Який має симпатію до кримських татарів. І вважає їх братнім народом.
Є у Агати Турчинської й такий абзац: "Жінки в Куликові переважно займалися гендлюванням: ходили по околишніх селах з великими кошиками і скуповували масло, яйця, сир. А потім це все тягли на собі до Львова на ринок". Коло цього абзацу моя мама олівцем дописала: "Моя бабуся..." Тобто Агата Турчинська, ніби про її бабусю написала. Очевидно, мова йде про Марію Петрівну Барик - бо саме з нею найдовше жила моя мама, саме від неї і почула, мабуть, подібну розповідь.
Як же опинилися ця гілка мого роду на Київщині? З маминих розповідей я знаю, що її батьки були біженцями Першої світової війни. До Переяслава приїхали 1915 року. Агата Турчинська пише, що багато куликівців "надіялися на ласку руського царя", багато з них хворіло на "москвофільський дурман". І коли православний священик, який з'явився разом із приходом російських військ, 1915 року, в час російського відступу збирав людей коло церкви і радив рушати на схід, "бо війна повертає вже сюди і тут будуть великі бої", люди з розумінням поставилися до його аргументів. Може, того священика послухали і мої рідні...
Знаю напевно, що в момент виїзду хата мого дідуся Василя і бабусі Олени запалала. Тепер не зможу згадати, чи ворог її підпалив, чи самі вони запалили, рушаючи на схід... Знаю напевно, що разом із своєю заміжньою дочкою Оленою і її матір Марія Петрівна рушила в Росію, насправді до України і разом із нею та своїм зятем осіла в Переяславі. А Сільвестр рушив до Петербургу завершувати освіту.
Олена Степанівна привела у світ п'ятеро дітей (двоє померли немовлятами, а Ольга померла у три роки). Вже в Переяславі народилися Роман і Надійка.
Роман Васильович Курило, рідний брат моєї матері, в честь якого вона й назвала мене, народився 1921 року. Здається, був кіномеханіком. Їхній батько помер у квітні 1937 року під час нападу бронхіальної астми. Похований на одному із старих переяславських кладовищ.
Роман Васильович брав участь у Другій світовій війні на боці СССР. 1941 року повернувся з оточення додому. Поступив на службу в місцеву поліцію. Співпрацював із червоними партизанами. Про нього є згадка у романі Дмитра Бедзика "Дніпро горить": "З такими хлопцями як... Курило... можан не лише гори пересувати, але й Дніпро запалити... Курило не з тих, що падають на коліна... Таким пам'ятники по війні ставитимуть". Далі письменник пише про "вояцьку кмітливість і одчайдушну хоробрість" мого дядька. Пише, що німці оголосили за його голову нагороду. Врешті, німці полонили його і у квітні 1943 року розстріляли в піщаних кучугурах за селом Козинці. Розстріляли і присипали піском.
Коли Надійка Курило довідалась про смерть брата, то разом із матір'ю розшукали в піщаних кучугурах ледь присипане тіло, перевезли на возику до Переяслава і поховали його коло батька. 7 грудня 1943 року до них приєдналася і Марія Петрівна Барик. Поховали її поруч із онуком та зятем.
Олена Степанівна померла 24 грудня 1968 року в Києві. Поховали її на Байковому кладовищі.
Надія Василівна Курило працювала викладачем психології в Київському педагогічному (з 1952 р.), Ніжинському (середина 1950-х рр.), Горлівському (кінець 1950-х рр. - 1967 рр.) та Київському педагогічних інститутах (від 1967 р. до пенсії). Остання її посада: старший викладач кафедри психології Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького (тепер Національний педагогічний університет ім. Михайла Драгоманова). Все життя була безпартійнаПомерла за день до свого 73-го дня народження в свій найулюбленіший місяць травень. Похована на Байковому кладовищі поруч із мамою і дядьком - Сильвестром Степановичем Бариком.

МІЙ ДІДУСЬ

Велику і позитивну роль в моєму житті відіграв мій двоюрідний дідусь - Сільвестр Барик, дядько моєї матері, рідний брат моєї бабусі - Олени Степанівни. Стосунки між нами були як між рідним дідусем і люблячими онуками (маю на увазі і мого брата Андрія). Власне, це був наш єдиний справжній дідусь, адже наші рідні діди Федот і помер Василь померли ще до Другої світової війни і ми могли тільки побачити їх на фотографії.
Народився Сільвестр Степанович Барик у м. Куликові (Жовкві?) 5 вересня 1896 року у ремісничій родині. Батько був шевцем (помер ще до 1914 року). Сільвестр Барик був австро-угорським підданим. Навчався у Львові в бурсі "Ставропігії" (орієнтовано від 1906 року). "Не дивлячись на те, - писав пізніше С. Барик, - що Львівська бурса була москвофільською, але її склад був українським і ми не поділяли великодержавного поняття про існування єдиної російської нації, а вважали, що українська нація існує і ще покаже своє історичне лице". Потім у Львові ж С. Барик закінчив 7 класів українській гімназії. Від 1915 року - він живе у Петербурзі, де й закінчив останній клас гімназії й потім поступив на історично-філологічний факультет Петербурзького університету. Навчався до літа 1917 року. Восени 1917 року переїхав до Києва і поступив на службу в Союз міст. На початку 1918 р. я поступив у редакцію газети при совєтському уряді України.
Восени 1918 року переїхав до Криму, де поступив на аграрний факультет Сімферопольського університету. На початку 1919 року став членом комуністичної партії, якийсь час був її підпільним працівником та невдовзі вийшов із її рядів. Влітку 1919 р. виїхав із Криму разом із частинами Красної армії, що відступали, і поселився в м. Переяславі, де жили рідні.
В 1921 р., проживаючи в Переяславі, С. Барик поступив на службу у книжковий магазин, яким завідував Гліб Костянтинович Дорошкевич, брат професора Олександра Дорошкевича. Тоді ж вступив до нелегального українського антирадянського гуртка, до якого входили Гліб Дорошкевич, Яків Якович Шидловський, вчитель Іван Васильович Малащенко, колишній діяч Української Народної Республіки Павло Федорович Манджула, Іван Васильович Шале та інші. В матеріалах слідства 1933 року зазначено, що "організація мала на меті встановити на Україні "самостійну" державу, реставрувати часи УНР, готуючи кадри для майбутнього повстання, яке мало розпочатися разом з інтервенцією..."
Закінчив Київський інституту народної освіти (скорочено КІНО або ІНО) - тепер Національний університет ім. Тараса Шевченка за спеціальністю - викладач літературно-лінгвістичних наук. Працював викладачем української мови та літератури і німецької мови в інституті ім. Миколи Лисенка та медичному технікумі.
Був одружений на Зінаїді Василівні, орієнтовно 1906 року нар., за фахом акушерка. У шлюбі 1930 року (?) народився Ярослав Сильвестрович Барик (у 1950-ті роки у нього народилися Оля та Галя).
1933 року С. Барик перебував три місяці під слідством у Київському обласному відділені ГПУ. Слідчу справу №6405/56316 зі звинувачення Барика С. С. за ст. 54-11 УК УРСР розпочав справу оперуповноважений СПО Спіноза.
Один із свідків звинувачення на допиті 20 березня 1933 року на допиті заявив, що Гліб Дорошкевич і Сільвестр Барик "міняючи тактику, пролізають у середовище українізаторів, заявляючи, що необхідно насильно всіх українізувати і тим скомпрометувати ідею українізації". Окрім того, "Барик зв'язується з місцевими "галіційскімі кругамі". Йому інкримінують навіть те, що він "працював у культурно-просвітницькому відділі"...
Інший свідок звинувачення 23 березня 1933 року писав таке: "В 1926 р. Шале отримав пропозицію Краснодарського педагогічного інституту зайняти посаду доцента. Перед від'їздом я і Барик запропонували Шале розвинути на Кубані роботу в сторону поширення націоналістичних ідей. Ми вважали, що принцип самовизначення нації аж до відокремлення і рішення 12 з'їзду партії не знаходили здійснення в реальній дійсності. Політика українізації на Кубані не тільки проводилася слабо, але й зустрічала різку відсіч із боку парторганізацій. Українізовані школи були поставлені, на нашу думку, у значно гірші умови порівняно з російськими. Єдиним засобом виправити ці викривлення ми вважали приєднання Кубані до УССР, принципово погодившись вести роботу на Кубані"...
Третього червня 1933 р. оперуповноважений Борисов, розглянувши слідчу справу №3391 зі звинувачення Володимира Яроменка, Бориса Пилипенка, Михайла Драй-Хмари, Федора Калиновича, Петра Курінного, Сильвестра Барика та ще двох осіб, вирішив, що слідство не довело висунуті обвинувачення у створенні контрреволюційної організації, а тому всі фігуранти були випущені з-під варти і справу №3391 було припинено.
1934 року стався новий арешт за звинуваченням у членстві в Українській військовій організації (УВО), яка мала на меті "створення незалежної держави шляхом повстання в УССР і Галичині".
29 березня 1934 року було ухвалено постанову, яка лягла в основу вироку: "Состоял членом Украинской военной организации... Барик С. С. являлся членом контрреволюционной военной организации, подготавливал вооруженное восстание против советской власти".
Все ж мені здається, що дідуся посадили "за українську мову", якою він скрізь і завжди розмовляв (за своє життя я лише один раз почув від дідуся російську, якою він звернувся до продавця книжкового магазину "Букініст"). Те, що Сільвестра Барика посадили "за українську мову", підтвердила і їхня сусідка у Переяславі Євдокія Сергіївна Нестеровська, принаймні, так вона вважала.
2 квітня 1934 року Сільвестр Барик був засуджений "Особым Совещанием" при Колегії ОГПУ УССР за ст. 54-11 КК УССР на три роки висилки в "Северные области".
13 травня 1937 р., в розпал репресій, Сільвестра Барика був звільнено. Що робити - вирушати на Україну, до родини, під посилений нагляд ГПУ чи залишитися тут, в Черевковському районі Архангельської області?
Сільвестр Степанович вирішив залишатись. Очевидно, це було правильне рішення. Тут, вже важко наразитися на звинувачення в "українському буржуазному націоналізмі" та й висилати вже немає потреби, адже він залишався в т. зв. "северной области". Якби повернувся на Батьківщину, то міг би невдовзі отримати новий термін - вже більш суровий.
Від 26 грудня 1935 р. до 25 червня 1937 р. працював рахівником та касиром на л/в Авнюге. З 1 вересня 1938 р. до травня 1942 р. жив у селі Подосиновець Подосиновського району Кіровської області - викладав у середній школі "на лесопункте". Викладав німецьку мову, креслення, хімію. Його учнем був ..., майбутнім російський письменником (підтримував з ним стосунки і у повоєнні роки). Організовував спектаклі. В липні 1941 р., вже маючи 45 років, подав заяву в Подосинівський райвоєнкомат із проханням зарахувати його в Красну армію.
Спочатку його прийняли в народне ополчення, а в травні 1942 року мобілізовували до Красної армії. Спочатку служив перекладачем при штабі 54-ї гвардійської стрілецької дивізії, а з другої половини 1943 р. був стрілком 53-го військово-дорожного відділу, а потім писарем "в Военно-Авт. Дор.-25", а потім перекладачем при відділі контррозвідки СМЕРШ ВАД-25. Був нагороджений медалями "За звільнення Варшави", "За взяття Берліна", "За перемогу над Германією у ВВВ 1941 - 1945 рр." У вересні 1945 р. демобілізувався з лав Красної армії рядовим. Тоді ж, у вересні 1945 року, очолив кафедру іноземних мов в Київському технологічному інституті харчової промисловості ім. Анастаса Мікояна.
Сільвестр Барик 4 квітня 1951 р. пише міністру Державної безпеки СССР Абакумову "Заяву про зняття судимості". Але оперуповноважений відділу "А" УМГБ у Київській області, старший лейтенант Кутнерфон, вважаючи, що Барик С. С. "недостатньо провірений", рекомендував відмовити у знятті судимості.
Все ж таки, 22 квітня 1952 р. начальник секретаріату "Особого Совещания" при МГБ СССР підполковник Плетньов затвердив "Висновок" по архівній слідчій справі №210314 з рекомендацією зняти судимість. Судимість зняли 7 травня 1952 року.
Сільвестр Степанович Барик до 1974 р. працював завідувачем кафедри іноземних мов Київського технологічного інституту харчової промисловості. Помер 23 серпня 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі поруч із сестрою.


Роман КОВАЛЬ.

ОСВІТА
Вища медична, Київський медичний інститут, 1976 - 1982 р. лікувальний факультет.

ПРАЦЯ
1982 - 1983 - лікар-інтерн 7-ї клінічної лікарні м. Києва;
1983 - 1986 - терапевт 10-ї клінічної лікарні м. Києва;
1986 - 1990 - терапевт, старший терапевт та завідуючий поліклінічним відділенням 7-ї (4-ї) клінічної лікарні м. Києва.
1989 - редактор газети "Прапор антикомунізму".
1989 - 1990 - член редколегії газети "Вільне слово".
Від грудня 1989 р. - член Української гельсинської спілки.
Від квітня 1990 р. - член-засновник Української республіканської партії, член Проводу УРП (секретар з ідеологічних питань)
1990 - 1991 - редактор газети секретаріату УРП "Визволення".
Від серпня 1991 - 1993 - редактор газети "Нескорена нація".
У грудні 1992 р. на 3-му Зборі ДСУ обрано заступником голови Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України".
Від грудня 1993 р. до 2003 р. - незмінний голова ДСУ.
1993 - 2004 - редактор і засновник газети "Незборима нація".

З 1995 р. - член Національної спілки журналістів України.
З січня 1997 р. - президент Історичного клубу "Холодний Яр".
З 1998 р. - член Національної спілки письменників України.

Автор 11 книг:
"Гасла і дійсність" (Київ, 1990);
"Чи можливе українсько-російське замирення?" (Стрий: видавництво ім. Мирона Тарнавського, 1991);
"З ким і проти кого" (Київ, 1993);
"Про ворогів, союзників і попутників" (Київ - Кіровоград: ДСУ, 1993),
"Підстави націократії" (Київ: ДСУ, 1994);
"Філософія українства" (Київ - Фастів: Незборима нація, 1995);
"Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії" (Київ: Правда Ярославичів, 1998);
"Отаман святих і страшних" (Київ: в-во Просвіта, 2000);
"Повернення отаманів Гайдамацького краю" (Київ: Діокор, 2001);
"Трагедія отамана Волинця" (Київ: Діокор, 2002) - у співавторстві з Костянтином Завальнюком);
"Ренесанс напередодні трагедії" (Київ: Діокор 2003).
Підготовлено до друку також книги "Нариси з історії Кубані" та "Багряні жнива Української революції".

Упорядник, редактор та автор передмов (післямов) 10 книг:
"Невольницькі плачі" Зеновія Красівського (Київ: Незборима нація, 1995);
"Українські герої" Анатолія Бедрія (Київ: Незборима нація, 1995);
"Героїзм і трагедія Холодного Яру" (Київ: Незборима нація, 1996);
"Кость Блакитний, отаман Степової дивізії" (Київ: Незборима нація, Просвіта, 1997);
"Записки повстанця" Марка Шляхового (Київ: Історичний клуб "Холодний Яр", 1999);
"Медвин в огні історії" (Київ: видавничий центр "Просвіта", 2000);
"Українська афористика" (Київ: видавничий центр "Просвіта", 2001);
"Рейд у вічність" (Київ: Діокор, 2001);
"Самостійна Україна" Миколи Міхновського (Київ: Діокор, 2002 та Київ: Діокор, 2003);
"Кубанська Україна" Рената Польового (Київ: Діокор, 2002).
Автор понад 700 статей у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори.
Автор циклу радіопередач "Отамани Гайдамацького краю" (2000 - 2001).
Співавтор сценарію документального фільму "Незгасимий огонь Холодного Яру".
Автор циклу радіопередач "Кубанська Україна" (2002 - 2004).
Автор радіоциклу "Минуле, яке не завершується" (2004).

***Публікацій про мою громадсько-політичну, письменницьку та дослідницьку діяльність написано чимало, я б сказав, багато, тож можливості перелічити навіть частину зараз не маю. Перелік осіб, про які я б міг ширші чи лаконічніші інформації, нараховує сотні, якщо не більше, імен, тож також не буду перераховувати. Скажу лише, що цікавлюсь реставрацією біографій учасників Національно-визвольних змагань доби 1917 - 1920-х років, та в меншій мірі воїнами ОУН-УПА.

Літературний псевдонім (вживаю рідко) - Роман КУРИЛО.
Домашня адреса: 03049, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ, Україна.
Тел./ф. 242-47-38. e-mail: nacia@bigmir.net

Роман КОВАЛЬ
Київ, 19 квітня 2004 р.