Розділ 1
Початковий процес творення Української Армії. – 1917 рік

З початку революції в Росії, з 1917 року, український народ низкою універсалів оголосив свою волю до створення власної незалежної держави.
Перед молодим Українським Урядом виникло актуальне тоді питання, а саме — створення Української Національної Армії. Початки творення Української Армії відбувалися в умовах надто несприятливих, серед революційного хаосу, який у той час охопив простори колишньої Росії.
Головною перешкодою, що постала перед Українським Урядом у ділянці творення своєї армії, був активний спротив Тимчасового Російського Уряду і його військового командування. Коли ж сила стихійного і могутнього українського руху нарешті зламала цей спротив, то було запізно, внаслідок чого лише поодинокі й нечисленні українські частини змогли взяти участь в останніх боях на російському фронті проти армії центральних держав, а саме влітку 1917 року, коли стратегічні обставини на фронті держав Антанти вимагали активних дій з боку російської армії.
Безперечно, спротив Тимчасового Російського Уряду в питанні формування українських частин також негативно відбився і на самій молодій Українській Армії в її війні проти червоної Москви. Коли ця війна вибухнула в кінці 1917 року, то Українська Армія перебувала ще в стадії формування і не була підготовлена до війни.
Революційні хвилі, що бушували в запіллі російської армії, швидко захопили і фронтові частини. Процес розкладу в російській армії швидким темпом посувався вперед. Армія деморалізовувалася, втрачала свою боєздатність. Гасло, що кинули російські революціонери, — “мир без анексій і контрибуцій”, — захопило стомлену 4-річною війною солдатську масу. Російська армія виразно не хотіла продовження війни.
Мільйони вояків української національності, вкраплені в частини російської армії, дивилися на революційні процеси в ній з іншого погляду, їхні думки були скеровані до Києва, столиці України, центру українського національного руху. Для них були чужими інтереси, так би мовити, шкурного характеру російської солдатської маси.
Український вояк завжди відзначався своєю дисциплінованістю, вищим щаблем розвитку, виявом ініціативи, завдяки чому майже 40 відсотків нижчих командних посад в російській армії, як, наприклад, ройові, чотові, бунчужні, були обсаджені українцями.
Хвиля деморалізації в російській армії, що призвела до вбивства офіцерів, до відмови виконання бойових наказів цілими полками, а то й дивізіями, до самовільного покинення фронту, до дезертування, до “братання” з ворогом та ін., — усі ці явища були чужими українському воякові. Ці явища відштовхували й відокремлювали його від загальної російської солдатської маси. Отже, нема нічого дивного в тому, що українці в російській армії в силу вищезгаданих обставин, до того ж захоплені своїми національними інтересами, почали як духовно, так і організаційно відокремлюватися й гуртуватися поміж собою. Вони почали вимагати від російського командування дозволу на формування окремих українських частин.
Ці вимоги щодо формування українських частин як з боку Українського Уряду, так і самих українських вояків особливо стали настирливими і категоричними після того, як Український Уряд скликав перший військовий з'їзд у столиці України, в Києві. Цей 1-й військовий з'їзд відбувся в травні 1917 року в присутності 700 делегатів, що репрезентували майже 1 000 000 українських вояків. З'їзд обрав Військовий Генеральний Комітет як найвищий керівний військовий Орган для організації Української Армії. Головою цього комітету було обрано Симона Петлюру, який пізніше став на чолі українських збройних сил з титулом Головного отамана Війська і Флоту Української Народної Республіки.
У червні 1917 року було скликано 2-й військовий з'їзд, який відбувся в присутності 2308 делегатів, що прибули з різних відтинків довжелезного російського фронту, навіть з фронту турецького, та які репрезентували до 4 000 000 українських вояків. Цей з'їзд відбувся також у Києві, недивлячись на заборону військового міністра російського уряду.
Як на першому, так і на другому з'їздах поставлено вимагати від російського уряду створення з українських вояків окремих національних частин на фронті. Також постановлено формувати українські частини на території України для оборони її кордонів і для охорони внутрішнього порядку. Ці військові з'їзди дали російському урядові справжнє поняття про силу українського національного руху і його динамічний розвиток.
Внаслідок постанов цих з'їздів як на фронтах, так і в запіллі поза волею російського командування розпочалося стихійне формування українських частин. Залежно від кількості українських вояків у тій чи іншій частині формувалися сотні, курені, дивізії.
У самому Києві по весні 1917 року сформовано 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького. Сформовані українські частини, згуртовані національною дисципліною, незабаром придбали повагу серед російського командування на фронті; бо в той час, як частини з російських солдат часто-густо покидали самовільно фронт, їхнє місце в окопах займали дисципліновані невеликі українські частини.
Незважаючи на такий стан речей, вище російське командування, як і Тимчасовий Російський Уряд на чолі з О. Керенським, продовжували активно перешкоджати формуванню українських частин.
По весні 1917 року на західному фронті союзних армій розпочався загальний наступ. Для його підтримки російська армія мусила виявити оперативну активність. Не маючи певності щодо боєздатності російських частин, Тимчасовий Російський Уряд дав дозвіл на формування одного українського корпусу та кількох окремих відділів. Для цієї мети було призначено 34-й армійський корпус, який переформовано в 1-й український корпус під командуванням генерала Павла Скоропадського. Під час наступу влітку 1917 року цей корпус було призначено до складу ударної групи, що мала завдання прорвати фронт австро-німецьких військ у районі південніше Тернополя. 1-й український корпус блискуче виконав своє бойове завдання, зайнявши першу і другу лінії ворожих окопів, але тому що майже всі російські корпуси відмовилися наступати, то ворог контратакою відкинув на попередні позиції 1-й український корпус, який до того зазнав великих втрат. Це була остання спроба російської армії перейти до активних дій. Цс був ніби останній її конвульсивний рух.
Хоч офіційно російський уряд погодився на формування українських частин, але про його ставлення до цих частин може засвідчити такий приклад: 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького на вимогу російського командування було відправлено на фронт з огляду на вищезгаданий наступ. Одначе в п'яти кілометрах від Києва, на станції Пост-Волинський, ешелони цього полку вночі було раптово обстріляно кулеметним вогнем, а полк обеззброєно.
Після невдалого наступу влітку 1917 року в лавах російської армії запанувала повна деморалізація. Солдати самовільно покидали фронт. В окопах залишалися поодинокі російські частини разом з українськими. Фронт фактично було оголено. Війна скінчилася. Частина російських військ перейшла на бік комуністів. Українські частини почали пробиватися в Україну.
В жовтні 1917 року влада в Москві перейшла в руки комуністів. По дорозі в Україну більшість українських частин було обеззброєно московськими комуністами, а деякі були примушені демобілізуватися. Частина з них загинула чи була розпорошена в боях, та тільки поодинокі відділи прибули в Україну. Отже, тільки незначна кількість їх змогла взяти участь у боротьбі з Москвою на рідних теренах.
У жовтні 1917 року Українська Армія фактично складалася з таких частин:
1. 1-й український корпус у складі двох дивізій. Командир — генерал Павло Скоропадський.
2. Дві піхотні дивізії у складі 8 полків, що формувалися в Києві.
3. Один кінний полк у Києві.
4. Піхотна Юнацька Школа в Києві.
5. Кілька батарей в стадії формування.
6. Автопанцерний дивізіон у Києві.
7. У різних місцях України формувались українські частини різного роду зброї, але вони мали тільки кадри, які разом з тим зв'язані були залоговою службою в місцях їхнього розташування. Всього до 60 000 багнетів.
Багато надій покладалося на ті українські частини, що сформувалися на фронтах. Вони нараховували до 500 000 бійців при відповідній кількості артилерії і допомогових військ. Одначе з огляду на ситуацію, яка утворилася на території України у зв'язку з початком війни з Москвою, де запанували революційні деморалізуючі обставини, більшість цих частин примушена була демобілізуватися ще по дорозі в Україну.

Розділ 2
Ситуація в Україні на 1 січня 1918 року

На західному кордоні України по річці Збруч ситуація була невиразна. Австро-німецькі війська, не маючи перед собою жодних перешкод для руху вперед (бо бойову лінію фронту російська армія майже покинула), трималися пасивно та жодних агресивних намірів не виявляли, хоч відчувалося, що такий стан довго тривати не буде. Далі на південь по річці Дністер румунське військо, захопивши Бессарабію, обмежилося наведенням спокою й ладу в цій області. Найбільшу небезпеку являли собою мільйони самодемобілізованих солдатів російської армії, що в безладдю, як хмари сарани, прямували через Україну до Росії, вчиняючи всюди по дорозі заколоти й бешкети. Деякі частини, як наприклад 2-й гвардійський корпус, зберігши свою організацію, перейшли на бік комуністів та під проводом комуністки Євгенії Бош готувалися йти на Київ, щоб знищити “буржуазну” Українську Центральну Раду. Підтримання ладу на західному кордоні було покладено на 1-й український корпус, але його сили під впливом загальної революційної розрухи слабли з кожним днем. На південному чорноморському відтинку було спокійно.
На сході донські козаки зайнялися вирішенням своїх внутрішніх справ. Козацькі полки в повному порядку, ешелонами, зі зброєю вільно переправлялися через територію України на Дон. Взагалі ж донські козаки були добрими нашими сусідами і гарантували спокій на східному кордоні.
Значно гіршою була ситуація на північному кордоні. Більш-менш спокійно було на відтинку по залізничній лінії Берестя — Гомель. Болота по річці Прип'яті були природною перешкодою й дуже утруднювали будь-яку акцію з боку Москви. Щодо північного кордону по лінії Гомель — Курськ — Старобільськ, який є найближчим до центральної Росії й не має жодних природних перешкод, то він був найбільш небезпечний. Цей відтинок кордону прорізує кілька залізничних колій, що йдуть з центру Росії на Україну.
У жовтні 1917 року в Росії стався переворот. Тимчасовий Російський Уряд на чолі з Керенським було скинуто. Влада перейшла до рук комуністів. Нова комуністична влада на Московщині на чолі з Леніним із завданням III Інтернаціоналу підняти всесвітню пролетарську революцію, звичайно, дивилася на молоду Українську Державу як на “буржуазну”, “капіталістичну”, “контрреволюційну”. Вже в грудні 1917 року московська комуністична влада цілком ясно виявила свої наміри. Вона почала зосереджувати значні сили червоної московської армії в районі Брянська, Курська, Воронежа. В Україну було скеровано тисячі комуністичних агітаторів, які проникли в українські частини, в громадські організації, на фабрики, заводи, в села. Неймовірну і шалену агітацію повели ці агенти комуністичної московської влади проти Української Держави і її Уряду.
Московська буржуазія, інтелігенція, офіцерство тікали з Московщини в Україну, рятуючись від жорстокого терору комуністів. Ці втікачі, хоч і були настроєні вороже проти комуністичної влади, та все ж не менше були настроєні і проти українського народу, який хотів незалежного життя від Москви. Проти визвольних змагань українського народу московські комуністи і московська буржуазія утворили спільний фронт.
Російська інтелігенція іронічно і з презирством, сіючи зневір'я, ставилась до українського народу, на території якого вона рятувала своє життя.
Це були дуже тяжкі часи для молодої Української Держави. Як зовнішнє, так і внутрішнє становище її було дуже непевним. Державний апарат, керівні громадські і військові органи, як і армія, були в стадії початкової організації. До того ж невідомо було, які наміри мають австро-німецькі війська на західному кордоні України. Вони поки що тримались пасивно на своїх позиціях. Але одне було ясне — це перспектива неминучої війни з червоною Москвою. Кожний українець це чітко відчував.