Розділ 4
Бій за “Арсенал”. — Капітуляція оборонців “Арсеналу”. — Зайняття центру Києва. — Продовження боїв

Колона, що наступала через залізничний міст, — Юнацька Школа, полк Богдана Хмельницького та інші відділи — легко переправилася на правий берег Дніпра і швидко повела наступ на Печерськ. Другу колону — Гайдамацький Кіш, Січові Стрільці, полк Гетьмана Наливайка з іншими дрібними піхотними частинами, дві сотні кінноти, дві батареї (легка і гаубична) на чолі з Петлюрою — при спробі захопити міст з нальоту зустрів ворожий вогонь десятків кулеметів. Вона понесла втрати забитими та пораненими і мусила відійти на попередні позиції. Лише після кількагодинного бою, після гарматної підготовки українські частини кинулися в атаку, яка мала успіх. Надвечір піхота вже укріпилася на правому березі Дніпра, а біля 22-ї години зайняла Лавру (1).
Отже, українське військо поставлене йому перше бойове завдання виконало, хоч з великою втратою часу і людей.
Ніч у Лаврі була турботною. На Печорську було чути то рушничні, то кулеметні постріли. Встановити зв'язок з центром міста, де перебували всі державні українські установи, не пощастило. Що там творилося, невідомо. Розвідка виявила, що центром й оперативною базою комуністів був київський “Арсенал”. Його великі, старі й міцні мури були головною фортецею комуністів.
Для того щоб просунутися в центр Києва, необхідно було здобути фортецю комуністів — “Арсенал”, який стояв на дорозі до центру. Отож, на ранок штаб Гайдамацького Коша, якому підлягали всі дійові українські частини, ставить бойове завдання: прорватися в центр Києва, очистити його від комуністичних банд, відновити нормальну діяльність державних установ. Для цього — в першу чергу захопити “Арсенал”.
Ранком ця колона українського війська рушила по Нікольській вулиці (2) в напрямку до “Арсеналу”. Але одразу ж передові стежі колони було обстріляно рушничним вогнем із будинків. Наші частини зовсім не були обізнані з тактикою вуличного бою, тому мусили під час самого бою здобувати кривавими жертвами цей досвід і виробляти тактику вуличного бою. Коли авангардні сотні з запалом кинулися на допомогу своїм стежам, то із усіх вікон та з дахів на них посипалися кулі з ворожих рушниць та кулеметів. До того комуністи кидали з вікон ще й ручні гранати. Від струсу повітря на голови бійцям летіли скло, рами, тинька, що здіймала куряву. Коли ж з боку “Арсеналу” вздовж Нікольської вулиці (2) почали стріляти гармати на “картеч”, то звуковий ефект бою робив куди більше враження, ніж ефект звичайного бою в полі. Особливість вуличного бою, така характерна для громадянської війни, полягає в тому, що ворог стріляє з кожної щілини, сам ховаючись за мури будівель. Вій добре бере на “мушку”, але його не видно.
Авангардні сотні, напоровшись на міцний вогонь скритого ворога, стріляючи по будинках, мусили ховатися попід мурами. Це був перший крок до вироблення тактики вуличного бою. З наказу штабу Гайдамацького Коша подальше просування піхотних частин відбувалося таким чином: піхота йшла вперед попід мурами будинків у колоні по одному, стріляючи в кожне вікно, в кожне підозріле місце з другого боку вулиці. Спереду йшли розвідники, що вказували на будинки, з яких стріляли. За передовими частинами йшли окремі відділи з ручними гранатами, які мали назву “чистильників”, їхнім завданням було вриватись у будинки і ліквідовувати гнізда комуністичних стрільців.
Уже з перших кроків, як тільки цю тактику було застосовано, наші передові частини швидко почали посуватися вперед. Гарматний вогонь “на картеч”, яким користувалися червоні, крім звукового і зовнішнього ефекту, не міг зробити великої шкоди для наших козаків. Останні щільно притискалися до мурів, ховаючись за кожним укриттям, тому особливих втрат людей не було.
Але як тільки українські козаки почали наближатися до площі біля “Арсеналу”, будівлі якого були ліворуч, а праворуч — старої будови, міцні касарні понтонного батальйону (3), то ворожий кулеметний вогонь набрав таких розмірів, що дальше просування наших частин було неможливим, бо у вузький проріз Нікольської вулиці було скеровано жерла щонайменше 15 кулеметів.
Треба було вогнем гармат ліквідувати ці смертоносні вогнища. Не було часу вибирати відповідні позиції для батарей, крім того, була небезпека, що обслугу гармат можуть перестріляти, бо в запіллі наших частин знову розгорілася стрілянина. На розі Нікольської (2) і Суворовської (4) вулиць було встановлено гаубичну гармату, яка й відкрила вогонь по “Арсеналу” та по касарнях понтонного батальйону. Другий і третій постріли гаубиці влучили у касарні понтонного батальйону. Звідти стрілянина припинилася. З технічних причин гаубиця не змогла обстріляти “Арсенал”. Наші частини швидко зайняли площу перед “Арсеналом”, а частина з них увірвалась у касарні понтонного батальйону. Там було обеззброєно до 2000 російських солдатів, їм було наказано негайно покинути Київ.
Між тим з “Арсеналу” ворог і далі інтенсивно обстрілював з кулеметів наші частини. Стріляло до 9 кулеметів. Час від часу з арсенальської брами вздовж Московської вулиці (5) в напрямку площі стріляли ворожі гармати, але без великої шкоди для наших частин. Штаб Гайдамацького Коша вирішив штурмувати “Арсенал”, закидати ручними гранатами його вікна та через них увірватись усередину. Перший штурм скінчився невдачею. Понісши втрати, козаки відступили під укриття сусідніх будинків. Відновилася стрілянина, причому з нашого боку під обстріл було взято вікна “Арсеналу”. Гарматники, не маючи змоги стріляти по “Арсеналу” із своєї позиції, рішилися на відважний крок, який можливий тільки в умовах громадянської війни під час бою в місті. Вони руками викотили гармату на площу і відкрили прямий вогонь по будинку “Арсеналу”, але за кілька хвилин більшість обслуги її було забито чи поранено. До того ж це не дало корисних наслідків, бо гранати лише черкали грубі мури “Арсеналу”. Наступила темрява. Бій затихав. Виставивши охорону, змучена піхота відійшла до Лаври на спочинок. Взяти “Арсенал” у той день не пощастило.
Ліва колона у складі Юнацької Школи і полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, зайнявши будинок Юнацької Школи на Печорську, цілий день вела бій в районі Школи, але з огляду на міцний вогонь з боку комуністів просунутися вперед не змогла.
Ніч пройшла в стрілянині.
На другий день було вирішено продовжувати атаку “Арсеналу” після обстрілу його гарматним вогнем. Позицію для батарей обрали на київському іподромі (6).
За два дні бою українські частини зазнали порівняно невеликих втрат, а саме: у нас було забито до 60 старшин і козаків, таку ж кількість було поранено. Коли наша піхота зайняла старі позиції, несподівано у вікнах “Арсеналу” замаячили білі прапори. Арсенальні вирішили капітулювати. Здалося їх до 1500 люду. Головачі їхні встигли вночі втекти. Арсенальців арештовано і відправлено до в'язниці “Косий капонір” при київській фортеці.
У дворі “Арсеналу” було знайдено до 10 розстріляних вільних козаків. Бойова організація “вільних козаків” складалася переважно з української молоді, учнів, студентів, робітників, що добровільно пішли на підтримку війська.
Розстріли, що їх масово почали застосовувати московські комуністи, справили гнітюче враження на козаків і страшенно їх обурили. Ці факти показали, що комуністи, розпочавши війну, не мають жодних сантиментів: полонених розстрілювали, поранених добивали. Для московських комуністів не було жодних законів гуманності, прийнятих людством, відкидали вони й принципи загальноприйнятої людської моралі.
“Смерть буржуям!” — ось гасло, з яким ішло в Україну московське червоне військо. Буржуями вони вважали й українського робітника, і селянина, й інтелігента, що брали зброю в обороні свого святого права — створити власну Українську Державу, незалежну від Москви.
Після зайняття “Арсеналу” було відкрито вільний шлях до центру Києва. Обережно колона рушила по Олександрівській вулиці (7). Залякані рідкі перехожі, вибиті шибки у вікнах свідчили, що в місті була уперта боротьба.
Але вже через годину Київ змінив своє обличчя. На звуки оркестру, що йшов на чолі колони відділу, з будинків вибігали мешканці. Чутка, що “Петлюра прийшов з гайдамаками”, вмить облетіла місто. На Фундуклеївській вулиці (8) вже зібрався величезний натовп, який з радістю вітав переможців.
Штаб Гайдамацького Коша довідався про перебіг подій в самому місті після того, як остання бойова частина — Гайдамацький Кіш — вирушив на фронт. Увечері того ж дня озброєні відділи комуністів захопили будинок центральної пошти і телеграфу, а далі розпочали наступ на інші урядові інституції.
Нашвидку сформований відділ, переважно із старшин і урядовців Військового Секретаріату, за допомогою “вільних козаків” після значних зусиль розбив комуністичну банду і звільнив від неї будинок центральної пошти.
Думалося, що у Києві мусив наступити спокій. Але сталося навпаки. Надвечір робітники залізничних майстерень, переважно москалі, захопили станцію Київ-Пасажирський, Київ Перший-Товарний і перервали залізничний рух. По торах цих станцій курсували два бронепотяги. Одночасно на Подолі також з'явилася банда комуністів, яка складалася з місцевих елементів. Цю банду швидко ліквідував відділ Січових Стрільців. Але невеликий відділ піхоти, висланий настанцію Київ-Пасажирський, не міг виконати свого завдання, бо зустрів серйозний опір з боку комуністів.
На другий день ліквідацію комуністів на станції Київ-Пасажирський доручено було Гайдамацькому Кошеві. В цей день український відділ на чолі з Симоном Петлюрою вже мусив зайняти позиції на Дніпрі проти наступаючої московської армії з Лівобережжя, бо остання згідно з передбаченнями мала до вечора підійти до станції Дарниця. За браком вільних частин для охорони мостів через Дніпро з розпорядження начальника штабу залоги Києва генерала Осецького було вислано невеликий відділ піхоти, якому дано завдання у випадку необхідності зірвати мости.
Ранком Гайдамацький Кіш повів наступ на станцію Київ-Пасажирський. Наступ цей відбувався в надзвичайно важких умовах. На Безаківській вулиці (9) по наших козаках з багатьох будинків посипалися постріли; з боку станції їх зустрів кулеметний вогонь, а пізніше ворожі бронепотяги відкрили й гарматний вогонь. Гайдамацька батарея зайняла позицію на розі Бібіковського бульвару (10) і Тимофіївської вулиці (11) й почала обстріл станції. Лише після цього гайдамакам пощастило увірватись у будинок станції. Просування вперед, до залізничних майстерень, було важким. Комуністи залягли на торах та, ховаючись за колесами вагонів, на віддалі кількох десятків метрів завдавали нам дошкульних втрат. Два бронепотяги, що курсували по торах, сильним вогнем своїх кулеметів (бортовий вогонь бронепотяга складався з 8 кулеметів) не давали змоги нашій піхоті просунутися вперед. Польова гармата, яку гарматники-гайдамаки поставили на площі перед будинком станції, не могла стріляти, бо будинок станції закривав тори. З огляду на це гармату було втягнуто на руках у почекальню двірця і через вікно, що виходило на перон, приготовано до обстрілу бронепотягу з відстані 10 метрів. Як тільки бронепотяг підійшов до будинку, гарматники дали стріл гранатою, яка й влучила добре та розбила один з вагонів. Лише після цього бронепотяги відійшли в напрямку на Пост-Волинський. І це дало змогу піхоті рушити вперед та після гарячого бою зайняти залізничні майстерні, де наші ліквідували ще одне гніздо комуністичного повстання.
На четвертий день боротьби за Київ сталося те, що передбачав Штаб Гайдамацького Коша. В цей день ранком Червона Армія під командуванням Муравйова підійшла до київських мостів, збила їхню охорону, яка не встигла зірвати мости і відступити. В той же день армія Муравйова зайняла Печерськ, звільнила арештованих арсенальців, які, відразу одержавши зброю, поповнили лави Червоної Армії.
Розпочався новий період жорстокої боротьби за Київ у самих його мурах. У цей час авторитет Симона Петлюри серед війська зріс настільки, що майже всі бойові частини стали йому підлягати. Штаб Гайдамацького Коша став загальним оперативним центром, накази якого виконували всі частини.
На четвертий день боротьби за Київ уся увага Штабу Гайдамацького Коша була скерована на Печерськ, де скупчилася 10 000 — 12 000 армія Муравйова. Тут треба зазначити, що в недалеких од Печорська околицях Києва в часи великої війни провадилося формування артилерії Південно-Західного фронту. Так, станція Бровари, у 20 кілометрах на північний схід від Києва, була центром формування важкої, дальнобійної артилерії, яку одержано з Англії. На Печорську, в самому Києві, на станції Пост-Волинський, стояло кілька запасних артилерійських полків для формування нових легких батарей і поповнення фронтових частин. Крім цього, на різних дільницях Києва і його околиць, на станціях стояли ешелони фронтових гарматних частин, що мали їхати у глиб Росії, на місця свого сталого розташування. Всі ці гарматники були виключно москалі, тому вони ставилися прихильно до московської армії Муравйова. Тому й допомогли Муравйову своїми гарматами.
Українські сили в Києві в той час складалися приблизно з 5000 бійців і двох легких батарей.
У цей день усі наявні сили залоги Києва були скеровані на Печерськ. Штаб Гайдамацького Коша вирішив не випускати ініціативи бою зі своїх рук і прийняв рішення атакувати армію Муравйова. Наступ розпочався по Олександрівській вулиці (7) в напрямку на “Арсенал”, але там наші частини зустріли контрнаступ армії Муравйова. Зустріч цих двох сил сталася в Маріїнському парку. Недивлячись на майже втричі чисельнішу перевагу Червоної Армії, українські частини, особливо гайдамаки і полк наливайківців, пішли на ворога у багнети. Бій закінчився безрезультатно. Обидві лави залягли на відстані 50 метрів одна від одної. Надвечір артилерія ворога з Печорська розпочала обстріл Києва з важких гармат.
Пізніше розпочався обстріл з району Поста-Волинського, а також з району Броварів. У цей день по Києву було випущено до 1000 важких набоїв. У деяких місцях почали горіти будинки. Для українських частин це бомбардування не причинило великої шкоди, але цивільне населення постраждало. З наближенням темряви гарматна стрілянина припинилася, лише на позиціях цілу ніч була перестрілка.
Ранком на п'ятий день московське військо перейшло в рішучий наступ з головним ударом по Олександрівській вулиці (7). При підтримці автопанцерників та після артилерійської підготовки ворожа піхота відкинула наші лави до Купецького саду. Наша піхота уперто боронилася, проте примушена була відійти. Одночасно червоні частини опанували Банківською вулицею (12), однак захопити будинок державного банку не спромоглися.
Після полудня розпочався наступ червоних частин і з боку військового шпиталю, в напрямку на Бессарабку. Станції — Київ-Пасажирський і Київ Перший-Товарний знов опинилися в руках робітників-комуністів. Тільки що сформована група під командуванням генерала Присовського припинила розвиток цього наступу, але ворожі бронепотяги зі станції Київ-Товарний гарматним вогнем цілковито зруйнували касарні 1-го кінного українського полку. Разом з тим на Подолі з'явилися численні банди, які намагалися прорватися на Львівську вулицю в районі Покровського монастиря. Наступ цієї банди було відбито Січовими Стрільцями.
Бомбардування Києва знову відновилося, руйнуючи будинки й церкви. Певно, з часів Андрія Боголюбського Київ не бачив такого дикунського спустошення. Червоне московське військо при підтримці київських комуністів поступово оточувало українські частини, що захищали центр міста.
У цей день під охороною Січових Стрільців Український Уряд, члени Української Центральної Ради та урядові інституції евакуювалися до Житомира. Незважаючи на численну перевагу, Червона Армія й у цей день не здобула вирішального успіху. Наше військо твердо і відважно тримало свої позиції, відбиваючи всі ворожі атаки. Наші батареї, зайнявши позиції на Софіївському майдані, не в силах були боротися проти важкої артилерії ворога, тому всю увагу звернули на підтримку своєї піхоти.
Ранком шостого дня боротьби ворог знову перейшов у наступ, який було відбито. Симон Петлюра вирішив зайняти позицію по лінії Хрещатик (головна вулиця) — Васильківська вулиця, бо за браком сил у деяких місцях ворогові пощастило просочитися в наше запілля, де наші резерви його знищили.
Гарматне бомбардування досягло свого апогею. Тисячі гранат нищили місто. Величезна заграва стояла над Києвом, який горів. Від багатьох будинків залишилися тільки руїни.
Ясно було, що малочисельні українські частини могли боронити Київ ще кілька днів, але викинути ворога з його мурів були не в силах. Це примусило штаб Гайдамацького Коша прийняти рішення: в ніч з 7 на 8 лютого (нового стилю) українському війську покинути Київ і зосередитися в районі Святошина.
О 22-й годині українські полки непомітно для ворога відійшли з позицій та рушили на Святошин (у 10 км на захід від Києва). Над Києвом палала заграва, ще вибухали гранати, фізично змучені, але повні віри в остаточну перемогу марширували українські вояки до Святошина на нові позиції.