Розділ 7
Взаємовідносини між німецьким командуванням та Українським Урядом. — Зміна влади в Україні. — Гетьман Павло Скоропадський

У міру того як з території України відступала Червона Армія, німецьке командування ставило дедалі більше і більше вимог до Українського Уряду. В Україні на той час, з певністю можна сказати, панував адміністративний і господарський хаос. Разом з революцією національною відбувалася революція і соціальна. Народ український, переважно хлібороби, в першу чергу вимагав від революції задоволення актуальних і насущних потреб його, а саме — землі. Український хлібороб вимагав, щоб земля поміщиків була поділена між селянами.
Під впливом демагогічної агітації московських комуністів українські селяни, не чекаючи на законне вирішення земельного питання Українським Урядом, почали руйнувати поміщицькі господарства, нищити їх.
З огляду на присутність австро-німецької армії, яка втручалася у внутрішнє життя країни, організація державного апарату посувалася з великими труднощами. За той короткий час Український Уряд не міг припинити революційне безчинство й опанувати ситуацію. Після відступу Червоної Армії з України десятки тисяч московських комуністів переховувалися на території України; вони провокували населення виступати проти уряду, кажучи, що це уряд привів німців в Україну, щоб за їхньої допомоги знову передати землю поміщикам.
Між тим командування австро-німецької армії вимагало від уряду постачити збіжжя, живність та ін. Величезні військові склади з колосальними запасами харчів, амуніції та всілякого військового приладдя, склади, які служили запільними базами двох величезних фронтів колишньої російської армії, а саме — Південно-Західного і Румунського фронтів, уже були в руках австро-німецької армії як “військова здобич”. Це майно нагальним порядком окупанти вивозили в глиб Австрії й Німеччини. Український Уряд не спроможний був задовольнити ці непомірні вимоги, а українське населення почало розуміти, що австро-німецька армія окупувала Україну не для того, щоб допомогти йому налагодити державне життя, а тільки для того, щоб вивезти з України найбільше хліба, цукру та всякого майна.
Поміж Українським Урядом і командуванням австро-німецької армії почали виникати конфлікти. З багатьох місцевостей України поступали скарги на свавілля, що їх чинили австро-німецькі війська. Уряд рішуче виступив на захист українського населення.
Ці конфлікти призвели до того, що одного дня німецький відділ під командуванням старшини вдерся в помешкання Українського Парламенту — Центральної Ради, де відбувалося в той час чергове засідання під проводом професора Грушевського. Загрожуючи зброєю, німецький старшина оголосив наказ про розпуск Центральної Ради.
Це сталося 28 квітня 1918 року. Деяких членів Центральної Ради, як голову Уряду УНР Вс. Голубовича, німці арештували та віддали під суд.
29 квітня 1918 року на З'їзді Українських Хліборобів у Києві проголошено генерала Павла Скоропадського Гетьманом всієї України, що було повним державним переворотом. У ніч з 29 на 30 квітня переворотці захопили всі важливі державні установи. Замість Української Народної Республіки була проголошена Українська Держава. Переворот той було підготовлено членами Української Народної Громади в порозумінні з реакційними російськими елементами та за згодою німецького командування.

Розділ 8
Стан Української Армії при Гетьмані П. Скоропадському. — Прибуття сформованої в Німеччині української дивізії й обеззброєння її. — Формування української дивізії в Австрії. — Формування Військового Міністерства, Генерального Штабу і кадрів 8-ми армійських корпусів. — Академія Генерального Штабу. — Перешкоди з боку німецького командування.— Сердюцька дивізія. — Чорноморський Кіш

Державний переворот, який скінчився проголошенням генерала П. Скоропадського Гетьманом України, було зустрінуто в українських частинах майже спокійно. Для української молоді, вихованої на історичних традиціях минувшини, тої, що складала на той час молоду Українську Армію, нова форма влади на чолі з Гетьманом навіть імпонувала. Багато надій покладалося на те, що нова влада скоріше й рішучіше припинить революційну розруху та безладдя, які панували в Україні. Попередній Український Уряд, до складу якого увійшли виключно ліві соціалісти, в питанні формування армії не спромігся прийняти ясного і конкретного рішення.
Найлівіше крило соціалістичного уряду і членів Української Центральної Ради стояло за створення народної міліції замість регулярної армії, а це викликало невдоволення серед українських вояків. Усі ці фактори вплинули на вояцтво таким чином, що до перевороту українські частини поставилися спокійно.
Наприкінці червня 1918 року основні сили майбутньої Української Армії крім дрібних відділів, що постали в різних місцевостях України, складалися з таких частин:
1. Запорозький корпус у складі до 25 000 вояків. Цей корпус перебував у районі Олександрівськ — Слов'янськ.
2. Одна піша дивізія, що її було сформовано в Німеччині з полонених колишньої російської армії української національності в складі до 6000 багнетів. Ця дивізія зосереджувалася в Києві. Вояки цієї дивізії були одягнені в сині жупани, завдяки чому вона і придбала назву “синьожупанників”.
3. Відділ Січових Стрільців у складі до 3000 багнетів, що становив залогу міста Києва.
4. До Володимира-Волинського прибували полки сформованої в Австрії дивізії в складі до 4000 багнетів. Вояки цієї дивізії були одягнені в сірі жупани, тому вона увійшла в історію Української Армії як дивізія “сірожупанників”.
Отже, всього з початку липня 1918 року в складі Української Армії було до 35 000 багнетів, 1500 кінноти та 60 гармат.
До цього складу не входять залоги в різних місцях України, що тримали внутрішній лад, а загальну кількість їх треба рахувати до 20 000 вояків.
Одначе перші кроки правління нової української влади на чолі з Гетьманом викликали певне недовір'я до себе з боку армії. Причини цього недовір'я полягали в тому, що новий Український Уряд повів відразу невдалу національну й соціальну політику. Як у державний, так і у військовий апарат покликано було до праці чимало людей, які, в силу своїх русофільських тенденцій дивилися на Україну як на плацдарм для формування антибільшовицьких сил. Поза цим, малося на увазі також створення військових формацій із самих українців, які мусили б своєю кров'ю повалити совєтську владу в Москві і відновити “велику і неділиму” Росію. Серед українських частин київської залоги почалися заворушення. Внаслідок того німецька влада обеззброїла дивізію Синьожупанників і Січових Стрільців.
Поминаючи ці заходи німецької влади в Києві, в самій Україні в цей час наступив відносний спокій. Гетьманський уряд приступив до формування нової Української Армії в складі 16-ти піших дивізій і 8-ми кінних. У першу чергу, відновлено було та переорганізовано апарати Головного і Генерального Штабів. Як у першому, так і в другому працювало майже 150 старшин генерального штабу, а серед них — чимало видатних з великим командним і науковим стажем. Серед них треба відзначити: професора Академії Генерального Штабу, бувшого командуючого 9-ю армією, генерала Юнакова, бувшого генерал-інспектора артилерії Південно-Західного фронту, відомого гарматника генерала Дельвіга, бувших командирів корпусів, дивізій та їх начальників штабів, як, наприклад, генерали і полковники: Галкін, Сінклер, Мішківський, Бронський, Сальський, Капустянський, Кущ, Осецький, Єрошевич, Дроздовський, відомий геодезист генерал Коваль-Недзведський, Безручко, Змієнко, Сулковський, Пересада та багато інших. Військовим міністром призначено бувшого командира 4-ї російської армії генерал-лейтенанта Ол. Рогозу. Товаришем міністра став генерал Ол. Лігнау. Начальником головного штабу призначено генерала Ол. Галкіна. Начальником оперативного штабу лишився полковник Ол. Сливинський, який займав це становище і за часів Центральної Ради.
Військове міністерство гарячково працювало. Воно розробило штати майбутніх 8-ми армійських корпусів. Воно підготовляло кадри для прийняття мобілізованих. Провадилася підготовка до відкриття академії Генштабу. У Києві було засновано спеціальну Інструкторську Школу старшин з метою відновлення їхніх знань та їх українізації. Закладено було кадри корпусу кордонної охорони і корпусу для охорони залізниць.
Взагалі план відбудови Української Армії було широко опрацьовано, і його поволі проводили в життя. Німецьке командування ніби прихильно ставилося до формування Української Армії, одначе воно не давало змоги приступити до реалізації опрацьованих планів Військового міністерства Української Держави. Очевидно, німці прекрасно розуміли, що реалізація запланованих корпусів загрожуватиме їхньому перебуванню в Україні. Тому хоч кадри Української Армії було і створено, проте німецьке командування негативно поставилося до проведення мобілізації.
Єдине, чого вдалося добитися Гетьманові, — це дозвіл на сформування однієї пішої, так званої “Сердюцької дивізії” в складі до 10 000 багнетів, яка мала бути гвардійською дивізією.
У провінції залишилися ще невеликі відділи, а з них — у Могилеві-Подільському так званий Запорозький Кіш (400 бійців) та у Бердичеві Чорноморський Кіш (300 бійців). Запорозький Кіш скоро сам по собі розпався і зник, а Чорноморський Кіш продовжував існувати і пізніше, восени, брав участь у повстанні проти Гетьмана Скоропадського.
За Гетьмана в листопаді 1918 року Українська Армія разом із кадрами новоутворених частин нараховувала близько 65 тисяч людей.
Крім сталої Армії Гетьман своїм універсалом від 16 жовтня 1918 року відновлював козацтво. До козацтва мали належати нащадки колишніх козаків. Козаки однієї губернії творили Кіш з кошовим отаманом, який підлягав самому Гетьманові. Кіш складався з кількох полків з полковим отаманом на чолі. Козацтвом управляла “Велика Козача Рада”, головою якої був сам Гетьман. Гетьман іменував кошових отаманів:
Київського Коша — полковника Глібовського, полтавського — полковника Кобинця, чернігівського — генерала Нагорського, волинського — полковника Борковського, слобідського — полковника Ів. Омеляновича-Павленка, запорозького — генерала Мих. Омеляновича-Павленка, новозапорозького — полковника Гоголя-Яновського, а подільського Коша — генерала Сокиру.
Щодо Чорноморського флоту, який німці захопили до своїх рук, то він на підставі умови Гетьмана Павла Скоропадського з німецьким цісарем Вільгельмом II мав перейти в розпорядження Української Держави в такому складі; дредноут “Воля”, крейсер “Кагул”, 11 міноносців, кілька підводних човнів, 7 лінійних кораблів старого типу (“Пантелеймон”, “Євстахій”, “Іван Золотоустий”, “Ростислав”, “Три Святителі”, “Сіноп” і “Юрій Побідоносець”), кілька транспортів та помічних суден і транспорт-майстерня “Кронштадт”. Крім того, здобутий із дна моря дредноут “Марія”, який мав бути грунтовно реставрований (1).
На чолі українських морських справ з 3 травня 1918 року стояв контр-адмірал Микала Максимів, а з 12 листопада — адмірал Ю. Покровський. Український Військовий Чорноморський флот у Севастополі був під командуванням контр-адмірала М. Остроградського, а по його відставці з 10 червня 1918 року — під командуванням контр-адмірала Вячеслава Ключковського.

Розділ 9
Внутрішня ситуація в Україні при Гетьмані Скоропадському. — Арешт С. Петлюри. — Розклад серед австро-німецької армії. — Повстання проти Гетьмана

Внутрішня політика Гетьманського Уряду, особливо в такому важливому питанні, як земельна реформа, викликала серйозні заворушення серед українських селян. Під впливом великих землевласників та торговельних кіл курс політики в земельному питанні набрав реакційного характеру. Від голодного на землю селянина почали відбирати ті грунти, що їх він захопив у перші дні революції. Деякі власники вимагали від селян відшкодування за зруйновані господарства. Проти українського селянина розпочалисяжорстокі репресії. Карні відділи нещадно розправлялися з селянами. Настала вакханалія помсти з боку власників. У карних відділах, що діяли проти селян, брали участь не тільки поліцейські сили, але й відділи австро-німецьких військ. Втручання останніх у внутрішнє українське життя викликало обурення в народі. Поруч з судом української влади над українським народом чинив розправу і суд окупаційної австро-німецької армії. У відповідь на це селяни почали чинити збройний опір, що часом приводив до повного знищення карних відділів.
Поруч із питанням соціального характеру внутрішня національна політика Гетьманського Уряду також викликала обурення в українських національних колах. Десятки тисяч російської інтелігенції, учених, видатних політичних діячів та й просто бувших царських урядовців утікали з Московщини в Україну, де рятували своє життя від більшовицького терору. Відпочивши від пережитих страхіть, що їх вони зазнали в Московії, ці люди розпочали енергійну акцію проти визвольних змагань українського народу. Чимало з них просочилося у молодий державний апарат України, а то тим більше, що українські політичні партії (ліві) відмовилися від співучасті в Гетьманськім Уряді. Гетьманський Уряд поступово підпадав під вплив російського елементу, а це викликало неспокій і обурення серед українських національних кіл. Між Гетьманським Урядом і національними українськими колами дійшло до повного розриву.
Симона Петлюру, що користався надзвичайною популярністю в українському народі та який уперто боровся проти політики Гетьмана, було заарештовано та посаджено у в'язницю. Арешт провела німецька влада.
Авторитет Гетьмана повністю упав і серед військових, не тільки через арешт С. Петлюри, але й тому, що за наказом Гетьмана з армії було звільнено до резерву всіх молодих старшин, які не мали відповідної військової освіти.
Основні кадри старшин Української Армії складалися переважно з активної національної молоді, яка здебільшого закінчила свою військову освіту вже під час війни в короткотривалих курсах (4 місяці) військових шкіл та шкіл прапорщиків. Хоч та молодь не мала належного військового знання, зате мала гаряче українське серце, повну відданість національній справі, готовність в кожну хвилину віддати своє життя за самостійність України. Уряд Гетьмана замість того, щоб пропустити цих молодих старшин через школи, піднести їх військове знання та створити з них молоді кадри Української Армії, дає наказ про усунення їх з армії до резерву. Цей акт повністю відштовхнув від Гетьмана українських старшин, які цей акт, цілком справедливо, вважали за національну зраду. Справді, найкращий і патріотичний елемент був позбавлений можливості служити в рідній армії.
Зі свого боку, московські комуністи, користуючись тим, що національна і соціальна політика Гетьмана та поводження австро-німецької армії викликали велике незадоволення і гостре обурення українського народу, відновили свою пропаганду. 30 липня член Бойової Організації російської партії соціалістів-революціонерів Донськой кинув у Києві бомбу у фельдмаршала Айхгорна, верховного представника Німеччини і командуючого німецькою армією в Україні, і смертельно поранив його.
6 липня у передмісті Києва (Звіринець) вибухають величезні склади гарматної амуніції (кілька мільйонів гарматних набоїв). Наслідки цієї жахливої катастрофи були страшні. Потерпіли від вибухів і пожежі Видубецький та Троїцький монастирі. Було до 200 забитих і згорівших та понад 1000 поранених. Лишилося без притулку близько 10 000 людей. Через два місяці після катастрофи на Звіринці в Києві сталася майже така сама катастрофа в Одесі. 31 липня злетів у повітря склад амуніції на Дальницькій вулиці. Набої вибухали майже три дні, їх жертвою впало кількасот людей.
Зовнішнє становище України також не було блискучим. В Україні тоді фактично існувало дві влади — гетьманська і німецька, причому перша була в певній залежності від другої. Вся зовнішня політика Гетьмана увійшла в русло Центральних Держав. Назовні виглядало так, ніби Центральні Держави справді стояли за самостійну Україну, але фактично інтереси їхні зводилися до використання природних українських багатств, починаючи з хліба і кінчаючи металом, потрібним для вироблення зброї. Той факт, що німецьке командування не давало дозволу на оголошення мобілізації для укомплектування Української Армії, свідчить, що інтереси Центральних Держав не йшли в парі з інтересами українського народу.
Довір'я до Німеччини, навіть у найоптимістичніших колах українського громадянства, падало. Розгром німецької армії на французькому фронті та початок революційного руху в Німеччині, який швидко перенісся в маси окупаційних корпусів в Україні, спричинилися до того, що могутня своєю дисципліною німецька армія почала втрачати і свою силу, і свій авторитет. Процес розкладу окупаційноїавстро-німецької армії відбувався на очах українського населення.
З другого боку, відношення держав Антанти до України було невиразним. Присутність австро-німецької армії в Україні перешкоджала Гетьманському Урядові налагодити політичні стосунки з державами Антанти. Пізніше політика Антанти прийняла цілком ворожі форми щодо України. Симпатії Франції й Англії були скеровані в бік відновлення великої неподільної Росії, тому російська Добровольча армія почала одержувати від цих держав допомогу зброєю, обмундируванням та іншим військовим матеріалом.
Між тим внутрішній конфлікт між українськими національними колами і Гетьманським Урядом дійшов до краю. Український Національний Союз, що утворився в Києві, вирішив підняти народне повстання проти Гетьмана.
14 листопада 1919 року Гетьман під впливом русофільського елементу, а також політики Антанти видав грамоту, в якій оголосив федерацію України з майбутньою Росією. У відповідь на це Український Національний Союз утворив Директорію в складі п'яти осіб: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського і А. Макаренка, яка і взяла у свої руки національний провід в Україні.
Водночас, з оголошенням Гетьманом грамоти про федерацію з майбутньою Росією Директорія видала універсал до українського народу про повстання проти Гетьмана.
Центром повстанського руху і місцем перебування Директорії було визначено Білу Церкву, де в той час формувалася наново дивізія Січових Стрільців. Після оголошення універсалу Директорії всі українські дійсно національно-патріотичні військові частини, а саме: Запорозький корпус, Чорноморський Кіш, Січові Стрільці, старшини й вояки-сірожупанники та інші — всі перейшли на бік Директорії. На її бік перейшли і кадри двох корпусів, сформованих Гетьманом у Вінниці й Одесі. Після оголошення мобілізації десятки тисяч рекрутів-селян пішли до армії Директорії. Протягом двох тижнів армія Директорії вже складалася майже з 300 000 багнетів. Повстання прийняло загальні, справді народні форми. Командування армією перейшло до рук С. Петлюри, якого за кілька днів до оголошення повстання було звільнено з в'язниці. Головною метою армії було захоплення Києва. В кінці листопада 1918 року армія повела наступ на Київ. Усі великі центри вже були в руках військ Директорії.
Найбільшою загрозою для Директорії була австро-німецька армія. Постало питання, чи виступить вона проти військ Директорії? Після поразки на французькому фронті та внаслідок революції в Австрії і Німеччині дух і дисципліна австро-німецької армії в Україні дуже підупали, і вона почала морально розкладатися. В німецьких частинах з'явились солдатські комітети. Бачачи силу українського повстання, німецьке командування вагалося прийняти те чи інше рішення, не бажаючи встрявати у внутрішню боротьбу в Україні. У багатьох німецьких частинах солдатські комітети заявили свій нейтралітет, але в цілому позиція австро-німецьких військ щодо військ Директорії була невиразною. Українське населення не ховало злоби проти окупантської армії і щиро бажало, щоб вона чим скоріше покинула територію України. З цих причин війська Директорії в багатьох місцевостях обеззброювали частини австро-німецької армії. Деякі німецькі частини не хотіли здавати зброю, що призводило до кривавих боїв.
На початку грудня 1918 року 300 - 400 тисячна австро-німецька армія (21 піша дивізія, 2 кавалерійські дивізії — німецькі — та 8 піших дивізій і 2 кавалерійські дивізії — австрійські) розпочала евакуацію з теренів України. Деякі дивізії провадили евакуацію в спокійних умовах, деякі пробивалися з боєм похідним порядком, а деякі, обеззброєні, їхали на захід потягами, що їх дав Український Уряд. На території Польщі багато з німецьких частин було остаточно обеззброєно польською армією. Залишалася ще міцна німецька залога в Києві, але і та оголосила свій нейтралітет та розпочала евакуацію з Києва. Вже 12 грудня 1918 року армія Директорії підійшла до Києва, оточивши його з усіх боків.
У самому Києві гетьманська влада енергійно готувалася до оборони. Командуючим усіма гетьманськими силами було призначено російського кавалерійського генерала графа Келлера. Гетьманські сили складалися переважно з наспіх сформованих відділів російських офіцерів, москвофільського громадянства та Сердюцької дивізії. Ставлення цих російських відділів до українського населення було жахливим. Почались арешти українських діячів, навіть звичайних громадян. Український Клуб було розгромлено, бюст національного поета Т. Шевченка розбито.
Сердюцька дивізія, що займала позиції в кількох кілометрах на південь від Києва, разом з Лубенським кінним полком перейшла на бік військ Директорії. Для оборони Києва залишилися тільки незначні сили російських офіцерів. У центрі Києва українські повстанці нападали на центральні гетьманські установи, навіть напали на палац самого Гетьмана.
13 грудня війська Директорії перейшли в наступ, а 14 грудня після гарячого бою зайняли Київ. 14 грудня 1918 року Гетьман Скоропадський окремою грамотою до українського народу зрікся влади й спокійно виїхав до Німеччини. Вся влада в Україні перейшла до Директорії.