Розділ 10
Становище на кордонах України на 1 січня 1919 року. — Стан Української Армії

На північному кордоні. Викинута за межі України спільними німецько-українськими силами Червона Армія, поповнивши свої ряди і відпочивши, стояла на північних кордонах України і Донського Війська. На українському кордоні, приблизно по лінії Клинці — Новгород-Сіверський, Суджа аж до станції Талова, стояла 8-а совєтська Армія у складі 5 піхотних дивізій загальною кількістю до 75 000 багнетів, 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 аеропланів і 6 броньових потягів. Штаб її містився у Воронежі. Ці сили призначені були для офензиви на Україну.
На захід від Дніпра, в районі Мозиря, також помічено значну групу совєтських військ (до 10 000) для удару в напрямку на Овруч — Коростень.
На західних кордонах Галицька Армія вела жорстоку боротьбу з Польською Армією за оволодіння Львовом.
По Дністру Румунська Армія зберігала нейтралітет, однак ворожий до України. Вона турбувалася за Бессарабію. Правий берег Дністра було зміцнено польовими укріпленнями та рясно обсаджено румунським військом. Румуни часто обстрілювали рушничним і навіть гарматним вогнем окремі відділи української кордонної охорони.
На півдні, на березі Чорного моря в районі Одеси, перебував десант військ Антанти (французькі й грецькі дивізії), який займав плацдарм з променем до 50 кілометрів. Там же, в Одесі, йшло формування частин Російської Добровольчої армії (Добрармії) і польської дивізії.
З командуванням військ Антанти Український Уряд вів переговори в справі підтримки його в боротьбі проти московських комуністів.
Усі старання Українського Уряду знайти політичну й матеріальну підтримку у держав Антанти скінчилися неуспіхом, бо держави Антанти виразно стали на бік Добрармії, а політика їх мала метою відродження єдиної і неподільної Росії.
На східних кордонах з донським козацтвом тим часом усе було гаразд, проте і на території його зароджувалася російська Добрармія, гаслом якої була теж єдина і неподільна Росія.
Тому становище України було важким. З усіх боків вона мала чи активних ворогів, чи пасивне вороже ставлення. Український народ у боротьбі за свою незалежність опинився самотнім, замкнутим у своїх кордонах. У своїй боротьбі він міг спиратися тільки на власні сили. Коли б у той час держави Антанти, особливо Франція й Англія, зрозуміли вагу українського питання та підтримали зусилля українського народу в його прагненні до незалежності, то з певністю можна було б сказати, що сьогодні не було б СССР — цієї країни рабства, вогнища світової революції, джерела неспокою в Європі і в цілому світі.
Австро-німецька армія покинула територію України. Держави Антанти відмовили у підтримці. Увесь тягар визвольної боротьби впав на молоду Українську Армію. Вона мусила підтримувати внутрішній спокій, стерегти й обороняти зовнішні кордони своєї держави. Не дивлячись на таку надто несприятливу ситуацію. Українська Армія приступила до виконання своїх завдань, повна віри в перемогу, готова на всі жертви. Справді, незабаром настав іспит її витривалості, її національної свідомості. Розпочався новий період боротьби Української Армії за незалежність України. Ця нерівна боротьба (на чотири фронти) була повна трагізму й героїзму. Сотні тисяч українських вояків у неймовірно важких обставинах клали своє життя за волю України, в той час як європейські держави або були нейтральними, або допомагали ворогам України.
Що являла собою Українська Армія після внутрішнього перевороту в листопаді 1918 року? Загальна кількість її доходила до 150 000 багнетів, однак це була мало збита, наспіх сформована сила, що не мала солідних організаційних форм та досвідченого командного складу. З морального боку вона була міцна в той час, як ішла валити гетьманську владу, але після того, як цю владу було скинуто, тисячі мобілізованих селян вважали, що вони вже виконали своє основне завдання, їх потягнуло до рідних осель, де вирішувалася доля поміщицької землі. До того ж московські комуністи напружили всі зусилля, щоб розкласти цю армію, оперуючи демагогічними гаслами.
Утримання 150-тисячної армії було не по силах Українському Урядові. Ні фінансових, ні взагалі матеріальних засобів для цього не було. Всі вищезгадані причини довели цо того, що на початку січня 1919 року в армії було залишено не більше як 50 000 люду при 140-150 гарматах. Основне ядро її складалося з Запорозького корпусу, Корпусу Січових Стрільців, дивізії Сірожупанників, Чорноморського Коша (корпусу), багатьох дрібних частин, для закінчення формування яких треба було ще немало часу, та двох Юнацьких Шкіл.
Особливо відчувався брак кінноти, окремі полки якої нечисленного складу існували тільки при піхотних дивізіях. Загальна кількість кінноти доходила до 1500 шабель. Технічних та авіаційних військ майже не було. Коли взяти до уваги, що головний фронт проти Москви сягав 1000 кілометрів, то для оборони його ці сили були просто недостатні.
У збройній боротьбі Української Армії за незалежність України велику роль відіграли повстанські відділи, які діяли в запіллі Червоної Армії, а часом і на фронті. Повстанські відділи складалися переважно з селян. Обсяг їх бойових операцій здебільшого обмежувався районом їхніх сіл. Ними керували місцеві українські діячі чи старшини армії. Повстанські відділи можна було поділити на дві категорії:
1. Ті, що мали високий щабель національної свідомості і тому боролися за ідею незалежності України.
2. Ті, що були продуктом революції, без жодної моральної й патріотичної бази. На чолі останніх стояли авантюрники, а самі відділи складалися часто-густо з бандитів.
Ці відділи були деструктивним елементом, особливо шкідливим в українському національному русі. Їх підтримували московські комуністи, що вміло використовували їх чи проти Української Армії, чи проти білої російської армії і навіть проти десанту військ Антанти в Одесі. Основним їх завданням було: грабіж населення, нищення інтелігенції, жидів, взагалі — вносити хаос. Серед таких відділів треба вказати як на найбільш шкідливий — відділ батька Махна, який вважав себе за анархіста і жодних ідейних підвалин не мав. Це був чистої води авантюрник. Кількість його відділу часом доходила до 10 000. Пересувалися вони на возах, часто роблячи денні переходи до 100 кілометрів. Боротьба проти цих анархічних повстанських відділів була дуже важкою, потребувала відтягнення з фронту великих сил Української Армії.
Отже, для боротьби Української Армії перша категорія повстанців принесла чимало користі. Вони руйнували запілля ворога шляхом терору та нападу на запільні установи червоних військ, висаджували у повітря залізниці, нарешті, просто вступали у відверті бої з великими силами Червоної Армії. В разі неуспіху повстанці миттєво зникали по своїх оселях. Карні експедиції Червоної Армії проти повстанських сіл були дуже жорстокі. Більшовики змітали артилерійським вогнем з лиця землі цілі села. У селян відбирали все майно — хліб, одяг, худобу. Ґвалтування жінок, розстріл чоловіків, підпал сіл — ось картина тодішньої боротьби проти повстанців. Однак, недивлячись на це, повстанці першої категорії відважно, як справжні лицарі, боролися проти московської армії, їх полягло тисячі в нерівних боях. Кількість повстанських відділів швидко зростала, та по виконанні бойового завдання вони швидко розформовувалися. Сила їх була різною, починаючи від групи в кілька чоловік, доходила часом до 5000 — 10 000 бійців. Особливого розвитку повстанський рух набув у 1919 - 1920 роках, коли загальна кількість повстанців доходила до 50 000. Сила повстанських відділів полягала в їхній тактиці несподіванки та у швидкості удару по ворогові, а слабкість їх — у примітивній організованості й озброєнні, у прив'язаності до своїх осель, завдяки чому повстанці не могли витримати затяжних боїв.
На жаль, повстанцям бракувало добрих, досвідчених керівників, командного складу, зброї, як і загального оперативного управління, а це все значно ослаблювало їхню бойову чинність.
Новий наступ, який повела московська Червона Армія на початку 1919 року на Україну, мусила витримати на собі самотня і наспіх сформована Українська Армія при допомозі народних повстанських відділів.

Розділ 11
Нова війна з Москвою. — Сили Червоної Армії. — Сили Української Армії. — Бойові акції на Лівобережній Україні. — Відхід Української Армії на правий берег Дніпра. — Контрнаступ Української Армії

Москва уважно стежила за подіями в Україні та чекала на слушний момент, щоб підбити її під свою владу. Внутрішній переворот в Україні дуже ослабив адміністративний і господарчий апарат та відтягнув увагу населення від головної загрози — з боку Москви, бо всі зусилля української влади були скеровані на налагодження нормального життя і порядку.
Австро-німецька армія, що була великою загрозою для Червоної Армії, закінчувала свою евакуацію. Лінію фронту на північних кордонах з його стратегічними пунктами, які займала раніш австро-німецька армія, мусила тепер обсадити нечисленна і не зовсім підготовлена Українська Армія. Очевидно, більшовики вважали, що надійшов слушний час для наступу, тому на початку січня 1919 року 8-ма совєтська армія, зосереджена на північних кордонах України, в складі до 75 000 багнетів перейшла в загальний наступ. Головним завданням її в першу чергу було оволодіти Лівобережною Україною з її багатою промисловістю, з природними багатствами (вугілля, залізо) та врізатися поміж Доном й Україною.
Одночасно з наступом 8-ї совєтської армії інша група Червоної Армії в складі до 10 000 багнетів, що зосередилася в районі Мозиря, розпочала наступ у напрямку на Коростень — Житомир. Ця група мала відрізати Українську Галицьку Армію від Української Наддніпрянської Армії і вийти в їх запілля. Окремо нечисленний відділ Червоної Армії в складі до 1000 бійців, що зосередився в районі станції Лучинець, мав завдання наступати в напрямку на станцію Сарни.
Усього кількість бійців Червоної Армії на українському північному фронті доходила до 86 000.
Українське командування на чолі з С. Петлюрою проти Червоної Армії могло поставити Запорозький корпус, корпус Січових Стрільців, дивізію Сірожупанників, Чорноморський Кіш, місцеві залоги та різні дрібні частини в загальній кількості до 40 000 - 50 000 бійців. У резерві були дві Юнацькі Школи загальною кількістю до 400 багнетів. Можна було передбачити, що Українська Армія могла збільшитися на кілька тисяч повстанців.
Розподіл українських сил на загальному північному фронті був такий:
Лівобережний фронт. Полковник Болбочан. Склад: Запорозький і Січовий корпуси, Сіра дивізія та інші частини загальною кількістю до 30 000 багнетів при 50-55 гарматах та 2000 шабель. Завдання фронту: обороняти північний кордон України від Старобільська через Харків, Конотоп аж до Дніпра та лінії Чернігова (до 600 км.).
Правобережний фронт. Складався він з північного фронту по лінії річки Прип'ять від влиття її у Дніпро аж до міста Лучинець. Далі фронт проходив через Ковель, Володимир-Волинський аж до Сокаля, куди доходили позиції Галицької Армії. Завдання цього фронту: не дати змоги Червоній Армії вийти за лінію річки Прип'ять на південь, стримати польські частини на лінії Ковель — Сокаль та тим забезпечити праве крило Галицької Армії. Загальна кількість бійців на цьому фронті була до 15 000.
Дністровський фронт. Цей фронт охоплював кордони з Польщею і Румунією. До складу цього фронту входила Галицька Армія до 20 000 багнетів. Командував нею генерал Михайло Омелянович-Павленко. Підлягала вона безпосередньо Галицькому Урядові, бойові операції вела незалежно від Армії УНР, але тримала з останньою оперативний контакт. Завдання її було звільнити територію Галичини від польських військ.
На кордоні з Румунією — по річці Дністер аж до Тирасполя — стояла рідка сторожова охорона в силі до 2000 бійців.
Південний фронт. Лінія цього фронту проходила по Дністру аж до Тирасполя через станцію Роздільна і далі на схід. Призначення цього фронту було цілком обсерваційне, а саме: оберігати кордони з Румунією, стежити за діями десантної армії Антанти, головне ж — за діями московської Добрармії, що формувалася в районі Одеси. На цьому фронті були поодинокі вартові стежі пішого відділу й одного кінного полку. На командуючого цим фронтом генерала Грекова було покладено Українським Урядом завдання нав'язати доброзичливі стосунки та форми оперативного контакту з командуванням Військ Антанти, але ті всі спроби, на жаль, скінчилися неуспішно.
Нарешті, існував ще фронт внутрішній для боротьби з комуністичними бандами. Боротьбу з цими бандами вели відділи поліції та місцеві залоги, яким допомагало саме населення.
В січні 1919 року Червона Армія кинулася на Україну, скеровуючи свої головні удари в трьох основних напрямках:
1 — на Харків, 2 — на Бахмач — Конотоп, 3 — на Овруч — Коростень — Житомир.
На лівобережному фронті бойові операції відразу були несприятливі для українських військ. Переважаючі сили ворога примусили наші війська відступити крок за кроком з тяжкими боями. Червона Армія, спираючись на великі резерви, мала всі можливості ведення ширшого маневру з охопленням флангів наших військ. Одночасно з боями на фронті українські частини мусили виділяти чимало сил для боротьби з комуністичними партизанськими відділами, що вешталися в запіллі наших військ. Ці ворожі відділи висаджували в повітря залізниці, мости, переривали телеграфні дроти, утруднюючи управління військами, і вносили дезорганізацію в запілля Української Армії. Боротьба йшла жорстока. Якщо українські війська зважали на закони гуманності у війні, то Червона Армія відкидала їх. Після знущань поранених полонених більшовики розстрілювали на місці. Кожен український вояк вважав за ліпше пустити собі кулю в чоло, ніж опинитися в полоні.
У кінці січня 1919 року Червона Армія вийшла на лінію Дніпра, оволоділа Катеринославом, а 5 лютого 1919 року Українська Армія після упертих боїв примушена була віддати ворогові свою столицю Київ. Переправившись через Дніпро в Києві і Катеринославі, Червона Армія продовжува ла свій наступ на захід та відтиснула Українську Армію на лінію Коростень — Бердичів — Козятин — Цвітково, відкидаючи праве крило Української Армії від Одеси. На початку березня після кривавих боїв Українська Армія мусила покинути і цю лінію та зайняти своїм лівим крилом і центром нові позиції приблизно по лінії: Сарни — Рівне — Проскурів — Могилів на Дністрі.
Не менш активний наступ розвинула та група ворога, що скупчилася в районі Мозиря. Вона міцним ударом відтиснула частини північного українського фронту від Коростеня, захопила Житомир і підійшла за кілька кілометрів до Рівного. В напрямку Лучинець — Сарни ворог зайняв останній пункт. Хоч Українська Армія була примушена відступати перед переважаючими силами ворога, одначе дух її був міцний, а командний склад придбав бойовий досвід, зокрема навчився маневрувати. Скорочення фронту Української Армії дало можливість штабові армії відтягнути в резерв деякі фронтові частини та створити дві резервні групи в районі Проскурова і Рівного.
Штаб армії підготовляв контрманевр, який полягав у тому, щоб коротким ударом з району Проскурова розбити численну ворожу групу Червоної Армії, що діяла в районі Бердичів — Козятин — Вінниця, з одночасним ударом з району Рівного проти тих частин, що насідали на ліве крило Української Армії з півночі, з фронту Сарни — Коростень. Водночас Запорозький корпус, що вів бої в районі Умані (праве крило Української Армії), мусив розбити катеринославську групу Червоної Армії.
У середині березня 1919 року Українська Армія переходить у рішучий наступ та після жорстоких боїв розбиває фронт Червоної Армії. Особливо запеклі бої були за Бердичів, який кілька разів переходив із рук в руки. Головний тягар боїв у цьому напрямку героїчно виніс на своїх плечах корпус Січових Стрільців під командою полковника Є. Коновальця. В районі Рівного було також вщент розбито ворога та відкинуто на лінію Прип'ять, причому захоплено в полон два полки. Розбитий ворог розпочав поспішний на відступ. Наші частини енергійно його переслідували, причому авангарди їх підійшли на 25 кілометрів до Києва.
Запорозький корпус б'є ворога і з району Умані просувається на північний схід до Таращі, загрожуючи запіллю бердичівської групи Червоної Армії.
За два тижні частини Української Армії в київському напрямку промаршували з боями до 200 кілометрів. Резервів не стало, сили були вичерпані. Наступ припинився. Між тим командування Червоної Армії, маючи необмежений запас людських контингентів, зброї та амуніції, поспішно перекидало по залізниці свіжі частини в район на захід від Києва.
Згрупувавши великі свіжі сили, поповнивши фронтові частини, Червона Армія в кінці березня переходить у контрнаступ з головним ударом у напрямку на Козятин. Дощенту виснажена Українська Армія була не в силах зберегти свої позиції і розпочала відступ на захід, до старих австро-російських кордонів, групуючи головні свої сили в районі Рівне — Шепетівка — Крем'янець.
В особливо важких умовах опинилась правофлангова група Української Армії в складі Запорозького корпусу та інших частин, які були в районі Христинівки. Наступ цих груп також захлинувся через відсутність резервів, а з захопленням Жмеринки ворог відрізав цю групу від центрального фронту Української Армії. Становище правофлангової групи Української Армії особливо ускладнилося у зв'язку з подіями, що відбулися в районі Одеси й які спричинилися до відходу її на територію Румунії.