Розділ 12
Дипломатичні переговори з державами Антанти. — Десант антантських військ у районі Одеси. — Бої антантських військ із повстанцями отамана Григор'єва. — Евакуація десанту. — Відхід правої групи українських військ на територію Румунії

Тут треба хоч коротко зупинитися над висвітленням політико-військових подій, які відбулися в Одесі з кінця 1918 по квітень 1919 року, наслідок яких фатально відбився на подальшому ході боротьби українського народу за незалежність.
Одночасно ці події виявили повну нереальність тодішньої політики Антанти, зокрема Франції й Англії, з їх орієнтацією на відбудову Єдиної Росії.
Після перемоги над Центральними Державами Англія і Франція звернули свою увагу на політичні події, що відбувалися на території колишньої Росії, зокрема на південні краї — Україну, Грузію, Азербайджан, Північний Кавказ.
Після звільнення території України від австро-німецької армії Український Уряд всю свою політику скерував у бік держав Антанти, сподіваючись знайти у них підтримку і поміч у своїй боротьбі проти більшовиків. З цією метою крім делегації до Парижа на Мирну Конференцію вислано було окрему делегацію до Ясс, де перебували посли Франції й Англії в Румунії (Сент-Олер і Барклай). Ще в кінці 1917 року, коли впав Тимчасовий Російський Уряд, а влада в Росії перейшла до рук більшовиків і коли російська армія перестала існувати, держави Антанти звернули свою увагу на Україну як на нову молоду силу, що змогла б замінити розвалену Росію в боротьбі з Центральними Державами. Тому найперше Франція (3 січня 1918 року), а потім Англія (наприкінці січня) визнали Українську Народну Республіку і вступили з нею в офіційні зносини. Франція визначила своїм представником генерала Табуї, а Англія — П. Баге. З приходом австро-німецької армії ці представники покинули Україну. Тепер же українську делегацію в Яссах було прийнято дуже сухо, про самостійність України вже не було мови. Ці переговори не дали позитивних наслідків для України. До невдачі цих переговорів чимало спричинились російські політичні діячі на чолі з такою особою, як П. Мілюков. Розпочавши революцію в Росії, вони не змогли опанувати революційним рухом та примушені були рятувати своє життя на території зненавидженої ними України. В Україні ці “визволителі Росії” вели підривну роботу проти української державності, проти єдиної антибільшовицької фортеці, що існувала на той час. З часу відновлення національної влади в Україні вони перекочували до Одеси, Ясс, Бухареста, звідки розбрелися по всьому світу, їхня антиукраїнська пропаганда мала примітивні засади, наскрізь брехлива і злісна: “Україна — це вигадка німців. Української мови, або взагалі культури, не існує. Український Уряд не різниться від комуністичного. Українська Армія — це банда, перейнята комуністичним духом...” А тим часом уже в грудні 1918 року Українська Армія уперто билася майже з 86 000-ю Червоною Армією.
У той час російські політики вимагали від держав Антанти прислати війська, які своєю кров'ю мали б відновити Єдину Росію. Українські ж делегації просили про визнання України як незалежної держави, про моральну їй допомогу, про матеріальне забезпечення молодої Української Армії, про присилку досвідчених інструкторів. Україна не потребувала чужих військ, вона мала досить своїх патріотів, які з посвятою віддавали своє життя за визволення України.
На жаль, політика Антанти на сході Європи пішла в напрямі відбудови Єдиної Росії.
У грудні 1918 року до Одеси почали прибувати перші відділи французьких і грецьких військ. Одеса мусила послужити плацдармом для розгортання військ Антанти і для формування російських військових частин. На одеському рейді стояла англо-французька ескадра. З прибуттям військ Антанти в Одесі розпочалось формування російських білих військ, і російський елемент підняв голову. Становище української адміністрації та нашого війська в Одесі з кожним днем ставало складнішим. У січні 1919 року між українськими і російськими відділами дійшло до бойових сутичок. Війська Антанти в цих сутичках стали на бік російських добровольчих відділів, хоч у боях участі не брали.
Протягом усього січня 1919 року точилися безперестанні бої, які скінчилися відходом українських відділів на північ від Одеси до Роздільної. Десант антантських військ зайняв Херсон, Миколаїв і, нарешті — плацдарм безпосередньо на північ від Одеси з променем до 50 кілометрів. Одесу, цю базу комерційного флоту, цей центр морської комунікації й торгівлі з державами Європи, було відтято від України. Всі надії Українського Уряду на одержання через Одеський порт тих матеріальних ресурсів для ведення війни, які українські місії закуповували за кордоном, звелися нанівець. Українській Армії бракувало всього, а найбільше — медикаментів, внаслідок чого загинуло від різних хвороб і пошестей (особливо від тифу) до 100 000 вояків. Незважаючи на таке ставлення держав Антанти до України, Український Уряд ве втратив віри у справедливе вирішення українського питання у колах Франції й Англії.
Командуючому південним фронтом Української Армії генералу Грекову доручено вести безпосередні розмови з командуванням військ Антанти в Одесі, але ті розмови не дали жодних результатів. Політика Франції фатально розходилася з реальною дійсністю.
Командуючий десантом французьких військ генерал д'Ансельм та його начальник штабу полковник Фрейденберг, особливо останній, ніби розуміли, що у випадку розвитку бойових операцій десантним військам у першу чергу доведеться дійти порозуміння з Українською Армією і спертися на неї, а не на кількасот російських добровольців, які жодної бойової вартості не мали, проте французькі політичні діячі паралізували здорові думки військових. Особливо нещасливу роль відіграв тодішній французький консул в Одесі п. Ено, відомий русофіл, який вважав себе там найвищим представником Франції. Французькі політики вимагали від Українського Уряду усунення з Уряду В. Винниченка, навіть самого Петлюри, а також підлеглості Української Армії генералу Денікіну та інше, але жодних політичних і матеріальних зобов'язань на себе не брали.
Таке ставлення антантських політиків до України почало викликати серед українського громадянства незадоволення, а то й обурення. Одначе наслідки нереальної політики Антанти незабаром відчула не тільки Українська Армія, але й сама десантна Армія Антанти.
У кінці березня 1919 року переважаючі сили Червоної Армії притиснули ліве крило і центр Української Армії до старого кордону з Австрією. Праве крило армії, що знаходилась в районі Умані в складі до 10 000 багнетів, було відрізане від центру армії, але вперто трималося в цьому районі, недивлячись на енергійні атаки червоних.
Присутність Запорозького корпусу в районі Умані відтягнула всі сили катеринославської групи Червоної Армії на боротьбу з ним від одеського напрямку, але вже 1 квітня Запорозький корпус, майже оточений з півдня і знесилений у нерівній боротьбі, примушений був відступати до Дністра, в район Тирасполя. З відступом Запорозького корпусу відкривався шлях Червоній Армії на Одесу. Після жорстокого бою частини Червоної Армії захоплюють Миколаїв та Херсон, примушуючи грецьку дивізію в безладді відступити та сісти на пароплави. Український повстанський відділ під проводом отамана Григор'єва, що оперував в районі Єлисаветграда-Вознесенська в складі 5000-6000 багнетів, під впливом тамтешньої ситуації перейшов на бік більшовиків і атакував Одесу, яку потім і зайняв. Французькі війська після короткого бою поспішно сіли на пароплави та відпливли до Царгорода. Під впливом комуністичної агітації у французькому флоті вибухли заколоти, а на броненосці “Мірабо” команда підняла червоний прапор.
Такі сумні результати мала політика Антанти стосовно України.
Запорозький корпус, зосередившись у районі Тирасполя, з дозволу військових кіл Антанти перейшов на територію Румунії 4 квітня 1919 року. Згідно з умовою з румунською владою Запорозький корпус мусив здати зброю, все майно, яке румуни мали йому повернути після переїзду через території Румунії в Галичину. Дійсно, румунська влада перевезла Запорозький корпус до Галичини, в район Заліщики, але зброї та військового майна не повернула. Військове майно складалося з 140 ешелонів: 15 000 рушниць, 80 гармат різного калібру, до 700 кулеметів, 7 000 000 рушничних набоїв, 34 000 гарматних, 2500 ручних гранат та величезної кількості всілякого спорядження.

Розділ 13
У кліщах між арміями Польською і Червоною.— Причина наших невдач.— Переорганізація армії

На початку травня 1919 року Українська Армія займала проти Червоної Армії приблизно такий фронт: від Дністра по Збруч до Волочиська, через Заславль до станції Шепетівка та далі через Корець на північ від Рівного до Луцька.
Проти поляків: від Луцька до Сокаля. Далі на південь ішов фронт Галицької Армії.
Червона Армія, вийшовши на Збруч, лінію колишнього кордону з Австрією, зупинила свій рух. Її сили були зосереджені в трьох групах на східному березі Збруча: 1 — Кам'янецька, проти Скали, 2 — в Гусятині, 3 — у Волочиську.
На західному березі Збруча проти цих груп стояли такі українські частини: 1 — в районі Скали — 3 стрілецька дивізія. 2 — проти Гусятина — піхотний відділ, зміцнений кількома сотнями частин Галицької Армії. З — проти Волочиська — невеликий відділ, який складався з різних частин, що відійшли після боїв із району Проскурова.
Від Волочиська до Заславля на фронті були невеликі відділи повстанців.
У районі Шепетівка — Рівне — Крем'янець — Броди, на лівому крилі Української Армії, було зосереджено решту сил її, що складались із двох дивізій корпусу Січових Стрільців і з решти військ північного фронту загальною кількістю до 8000-9000 багнетів.
Крім цього, на фронті проти поляків від Сокаля — Луцька далі на північ стояла Холмська група в складі 5000-6000 багнетів при 15—18 гарматах.
Оскільки Червона Армія додержувалася пасивної тактики на фронті по Збручу, обмежуючи свої дії боями місцевого значення, то бої на лівому крилі Української Армії були дуже запеклими. Червона Армія натискала міцними ударами один за другим, спрямованими проти українських частин, скупчених у районі Шепетівка — Рівне — Крем'янець. Українські частини несли великі втрати в людях, особливо в старшинах. Бракувало набоїв, які доводилося здобувати у ворога. Червоні переважаючими силами атакували рештки українських сил, намагаючись скоріше ліквідувати останній центр опору Української Армії. Ці нерівні бої точилися цілий місяць безперестанку. Крок за кроком українські війська примушені були відходити на лінію Броди — Крем'янець — Дубно — Рівне. Червона Армія захопила Крем'янець, але контратакою її відкинуто на схід від цього міста.
У середині травня 1919 року становище українських військ ще більше ускладнилось у зв'язку з наступом польських військ. У районі Володимир-Волинський — Ковель зосереджувалися прибулі з Франції війська генерала Галера в силі двох піших дивізій, одної бригади кінноти та достатньої кількості артилерії. 15 травня польські війська перейшли в наступ, маючи головний напрямок на Луцьк, який і зайняли 16 травня. Холмська група українських військ, утративши до половини свого складу і більшість артилерії, відступила на схід. Червоні безупинно наносили удари зі сходу, а поляки тиснули з заходу, посуваючись на Рівне і Броди.
Український Уряд і штаб армії примушені були покинути Броди та переїхати в Тернопіль. Усі українські сили лівого крила, що фактично були вже оточені, зосереджувалися вздовж залізничної колії Броди — Здолбуново.
Становище Української Армії було катастрофічним. Які ж були причини цієї катастрофи? Генерал Капустянський, займаючи тоді пост генерал-квартирмейстера штабу армії, у своїй книзі “Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році” причину неуспіхів Української Армії характеризує так:
1. Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема був сильнішим за Українську Армію. Більшовики — величезний соціальний чинник світового значення — базувалися на великій території з незмірним запасом людського контингенту. З ними ледве міг боротися антибільшовицький блок, що його підтримувала могутня Антанта. Такого ворога й одного було досить для молодої Української Армії. Другий ворог — Польща. За Польщею стояла Антанта. Вона постачала Польщі зброю, амуніцію, обмундирування, а врешті перевезла з Франції на український фронт корпус генерала Галера. У штабі Наддніпрянської Армії ясно уявляли собі неможливість успішно битися на два фронти, та не раз штаб висловлював думку про необхідність ліквідації одного з фронтів. Це питання не було розв'язане.
2. Політика не спромоглася відшукати жодного друга серед нейтральних держав. Через те не тільки постала цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а навіть і фактична блокада її кордонів.
3. Відсутність повної аналогії між стремліннями українців у Галичині та Великій Україні. Галичани мають поляків за своїх найнебезпечніших національних і соціальних ворогів, тоді як українці з Великої України вважали головним ворогом Москву. Особисто Головний Отаман С. Петлюра бажав прийти до згоди з Антантою, але сума зовнішніх і внутрішніх впливів заважала йому в осягненні цієї мети.
4. Внутрішня боротьба українських політичних партій. Одні прагнули до порозуміння з більшовиками (ліві партії), другі — за спілку з Антантою, треті — наймолодші й гарячі — воювати з усіма, хто до України ставився вороже.
5. Українська Армія — молодий організм, що мав чимало дефектів, які важко було виправити під час безупинної війни.
6. Великий брак амуніції, обмундирування, зброї та ін.
7. За браком палива залізниці працювали надто слабо і не правлялися з оперативним перекиданням війська.
8. Симпатії частини селянства та робітників до більшовиків. (Особливо в тих місцевостях України, де населення не мало змоги на власні очі побачити більшовицьку владу.)
Україна та її армія вже другий рік люто і запекло билися з ворогом. Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з Інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самітньо, заливаючись кров'ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували. Замість того щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення держави Антанти вживали всіх зусиль, щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III Інтернаціоналом.
Чи то ж з власної вини Українська Армїя не мала успіху? Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європи, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати. Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму.
Між тим події на фронті знову значно погіршилися у зв'язку з відступом на схід Галицької Армії. Фронт її наближався до Тернополя, де перебував Уряд і штаб армії. Ворожа артилерія обстрілювала невелику відстань між Тернополем і Волочиськом. Галицька Армія насідала на запілля українських частин, що тримали позиції по Збручу. Перед головним командуванням Української Армії ставала дилема — або капітулювати, або рішучим ударом збити Червону Армію, прорватися на територію Великої України і тим самим не тільки врятувати своє становище, але й підготовити плацдарм за Збручем, на який могла б відійти Галицька Армія в разі остаточного неуспіху на фронті проти поляків. Звичайно, останнє рішення взяло гору. В цей час у район Броди — Почаїв почали прибувати частини Запорозького корпусу та інші, які 4 квітня 1919 року відійшли на територію Румунії в Тирасполі та яких звідти румунська влада переправила на територію Галичини — в Залішики. Але ці частини прибули обдерті, з голими руками, бо Румунія, недивлячись на підписані умови повернути зброю, коней і все майно, обіцянки своєї не виконала. Величезне майно українських частин було конфісковано румунською владою. Цей “лицарський” жест Румунії поставив штаб армії в надзвичайно скрутне становище. Треба було обмундирувати й озброїти 10 000 вояків — останній резерв Української Армії. З великими труднощами для половини вояків дістали рушниці з 25-30 набоями, решта мусила йти в бій з голими руками, здобувати зброю у ворога, чекати на смерть чи на поранення товариша, щоб перебрати у нього рушницю.
У такій катастрофічній ситуації і командування армії, і частини її виявили надзвичайну твердість духу й волі. Всі розуміли відповідальність історичного моменту, спокійно готувалися до останнього бою.
Головне командування Української Армії, недивлячись на жахливий стан її, енергійно провадило переорганізацію.
В першу чергу було переорганізовано і скорочено апарат штабу армії та запільних установ. Увесь боєздатний елемент із запільних установ відправлено в бойові частини.
Зверхником Української Армії залишився С. Петлюра. Начальником штабу діючої армії був полковник Мельник. Його помічником — полковник В. Тютюнник. Генерал-квартирмейстером призначено генштабу генерала Сінклера. Помічником його був генштабу генерал Капустянський. Низка старшин генштабу займала інші посади в штабі армії.
Армія складалась з 11-ти дивізій по три піхотних полки в кожній при одному гарматному полку. Дивізії мали невеликий склад, так само як і комплект артилерії був неповний, але ці дивізії були кадрами, які мусили вбрати в себе поповнення з мобілізованих повстанців.
Дивізії мали такі назви:
1 — Північна дивізія. Командир генштабу генерал-поручник Єрошевич. До 2000 багнетів при 12 гарматах.
2 — Січова дивізія (Запорозька Січ). Командир отаман Божко. 1000 багнетів, 12 гармат (з них 4 гаубиці).
3 — Стрілецька дивізія. Генштабу полковник Удовиченко. Склад: 1200 багнетів, 50 кулеметів, 16 гармат (з них 4 гаубиці).
4 — Холмська дивізія. До 1000 багнетів при 4 гарматах.
5 — В стадії формування.
6 — Запорозька дивізія.
7 — Запорозька дивізія. Генштабу полковник В. Сальський.
8 — Запорозька дивізія.
9 — Залізнична дивізія. Полковник Кудрявців. Склад: до 800 багнетів при 4 гарматах.
10 — дивізія.
11 —дивізія. Корпус Січових Стрільців. Полковник Коновалець.
З них 1-а і 4-а дивізії складали Волинську групу. До цієї групи входила Юнацька Школа. Командував нею генштабу полковник Петрів. Загальний склад її був до 4000 багнетів при 16 гарматах.
6-а, 7-а і 8-а дивізії складали Запорозький корпус. Командир генштабу полковник Сальський. Загальний склад його до 3000 багнетів при 8 гарматах. У Запорозькому корпусі після “конфіскації” його зброї Румунією можна було озброїти лише половину людей.
Нарешті, 10-а й 11-а дивізії становили Корпус Січових Стрільців. Командував ним полковник Коновалець, начальником його штабу був генштабу полковник Безручко. Склад корпусу: до 4500 багнетів, до 40 гармат.
Усього в армії з окремими піхотними частинами і батареями нараховувалося 14 000-15 000 багнетів, 350-380 кулеметів, до 100 гармат.
Загальна ж кількість людей, якщо рахувати тих, які через відсутність зброї перебували в запіллі, доходила до 30 000 вояків.
Формування кінноти йшло дуже повільно з причини браку коней, тому загальна кількість її доходила до 800-900 шабель. Брак кінноти дуже сильно відчувався в армії, у той час як вона в умовах тодішньої війни відігравала на полі бою велику роль.
Погана була справа й з постачанням армії різного роду припасів: хліба, обмундирування та особливо амуніції. Був великий брак медикаментів. Більшість складів залишилась на території України, і вони попали до рук Червоної Армії. А великі склади в Бродах і Луцьку попали до рук польської армії. Румунія захопила велике майно Запорозького корпусу. Українська Армія не мала бази, і не передбачалося поповнення її із закордону. В розпорядженні інтеадантства армії було 110 000 рушничних набоїв, до 3000-4000 гарматних, крім тих, що частини мали при собі. З такими засобами Українська Армія мусила розбити ворога та піти на схід.
З чого ж складалися московські червоні сили? Совєтські сили в Україні складалися з двох армій: 12-та армія оперувала в тодішніх Київській, Волинській та Подільській губерніях із штабом у Києві. 14-та армія оперувала на побережжі Чорного моря, в тодішніх Катеринославській і Херсонській губерніях із штабом в Одесі. Персональний склад частин поповнювався з мобілізованих українських селян, нечисленних українських комуністів та різного інтернаціонального зброду — латишів, китайців, мадярів, жидів. Крім частин, сформованих на терені України, з Московщини перекинуто в Україну кілька піхотних дивізій. Всього Україні оперувало до 70 000 червоних бійців.
Та перевага совєтських військ полягала не тільки в кількості, але і в озброєнні. Слаба ж сторона червоних — це брак дисципліни, завдяки чому насильство, грабіж населення, реквізиції, розстріли були нормальним явищем в Червоній Армії. Таке поводження ворога з населенням спричинило збройні виступи українського населення проти совєтських військ у багатьох місцевостях України. З кожним днем вогнища повстань ширилися. Загальна ситуація складалася не на користь Москви. До того ж із півдня просувалася армія генерала Денікіна, а зі сходу — армія адмірала Колчака.
Розташування сил ворога на українському фронті було приблизно таке:
1. В районі Скали, в кам'янецькому напрямку, — Бессарабська дивізія. Ця дивізія складалася виключно з мешканців Бессарабії, окупованої Румунією, та призначена була для бойових операцій проти Румунії. Крім того, тут же знаходились дрібні відділи кордонної охорони, міліції та ін. Уся ця група складалася з 3000-3500 багнетів при 12-ти гарматах і двох бронепотягах.
2. У районі Волочиська — Збірна бригада в складі до 2000 багнетів при 12-15 гарматах. У запіллі її, в Проскурові і Жмеринці, зосереджено резерви (інтернаціональна бригада). Усього в районі Волочиськ — Проскурів — до 5000 багнетів при 18 гарматах.
3. На лівому крилі Української Армії в напрямку Шепетівка — Броди діяла Таращанська дивізія в складі трьох бригад (Богунська, Таращанська та Волинська). Ця дивізія являла собою найбільшу силу як з погляду кількості, так і з погляду організації й озброєння. Загальний склад її доходив до 8000-9000 багнетів при 24 гарматах.
Усього в передній лінії ворог мав до 16 000-17 500 багнетів, до 1000 шабель і до 54 гармат.
Червоне командування мало змогу перекидати свої резерви з інших фронтів і центру.