Розділ 15
Український національний рух в Австро-Угорській монархії. — Проголошення Української Держави. — Переворот у Львові.— Початок війни міх українцями й поляками.— Перші українські військові формування в Галичині

Питання націй, боротьба їх за свої політичні й культурні права в Австро-Угорській монархії стояли дуже гостро. З початком великої війни у 1914 році ця боротьба значно посилилася, і в міру того як військо держав Антанти почало перемагати на фронті, народи, що складали Австро-Угорщину, передбачаючи швидкий занепад її, стали на шлях рішучої боротьби за своє майбутнє політичне існування. Одним з головних питань, долю якого мусила вирішити Австро-Угорська монархія, було питання українське. Українські політичні кола сподівалися, що австро-угорський уряд в належний спосіб вирішить і задовольнить національні нтереси українського населення, але ці сподівання були марними. Центральним пунктом у внутрішній політиці австро-угорського уряду було залагодження польського питання, яке знаходило співчуття та підтримку не тільки в деяких політичних колах Центральних Держав, але і серед держав Антанти. Категоричні вимоги польських політичних кіл про приєднання Галичини до складу земель майбутньої Польщі, з одного боку, та нещире ставлення австро-угорського уряду — з другого, примусили українців з недовір'ям поставитися взагалі до внутрішньої політики австро-угорського уряду. Революція в Росії, на руїнах якої постала Українська Держава, розклад самої Австро-Угорської монархії, оголошення пактів Вільсона, нарешті поразка на фронтах Центральних Держав, а головне, загроза польської інвазії на Галичину — все це примусило українські політичні кола різко змінити тактику боротьби. На території Галичини, особливо в столиці її Львові, серед українського і польського населення йшла жвава підготовка до боротьби.
10 жовтня 1918 року Українська Парламентарна Репрезентація на своїх загальних зборах прийшла до висновку про необхідність створення Української Національної Ради. 18 жовтня 1918 року таку Раду було створено, до складу якої увійшли всі українські парламентарні посли та по три представники від кожної політичної партії. На чолі цієї Ради поставлено доктора Є. Петрушевича. 19 жовтня 1918 року Національна Рада проголосила всі українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини, Незалежною Українською Державою. Одночасно з цим Національна Рада приступила до організації українських військових сил. Головною базою для створення такої сили послужив Легіон Українських Січових Стрільців. Цей Легіон було створено ще на початку великої війни на бажання самих українців для боротьби проти Москви, яка так душила всілякі прояви українського національного життя серед 35-мільйонного українського населення, що перебувало під її владою. Але з огляду на внутрішню ситуацію в Австрії, побоюючись, що цей Легіон може стати головною мілітарною силою українського населення в Галичині в боротьбі за свої національні прагнення, уряд Австро-Угорщини обмежив чисельний склад його до 2000 бійців, в той час як зголосилися до служби в ньому кілька десятків тисяч українців, переважно молоді. Цей Легіон, що вже мав бойовий досвід, і послужив головною базою до створення Української Галицької Армії.
Між тим поляки вели також інтенсивну підготовку для захоплення влади на терені Галичини, формуючи свої власні бойові відділи. Взаємовідносини між українським і польським населенням в Галичині, особливо у Львові, прийняли надзвичайно гострі форми.
Ця атмосфера мусила привести до збройних виступів як з одного, так і з другого боку, хоч фактично вся влада в Галичині ще була в слабких руках австро-угорського уряду.
Щоб попередити збройний виступ з боку поляків, Українська Національна Рада вирішила фактично перейняти владу на терені Галичини. Днем збройного повстання визначено було день 1 листопада 1918 року. Проведення військових операцій взяв на себе Український Військовий Центральний Комітет. Цей комітет мав у своєму розпорядженні незначні збройні сили, які складалися з невеликих українських формувань, заснованих ще в частинах австро-угорської армії, де переважну більшість становили вояки української національності. Так, у самому Львові, столиці Галичини, Центральний Військовий Комітет мав у своєму розпорядженні від 1400 до 1700 вояків при 60 старшинах, маючи проти себе австрійську залогу в складі двох ударних куренів та інших частин, таємні польські військові організації (Польська Військова Організація – ПВО), велику кількість здемобілізованих австрійських старшин і легіонерів та польську студентську й гімназіальну молодь.
1 листопада 1918 року українські відділи 15-го полку піхоти, 19-го полку краєвої оборони, 50-го вартівничого куреня та дрібні формації вийшли зі своїх касарень, роззброїли вояків неукраїнської національності, обсадили урядові будинки і вивісили на ратуші національний жовто-блакитний прапор. Без пролиття крові Львів опинився в українських руках. Австрійський комендант генерал Пфефер і цісарський намісник Гуйн змушені були передати владу в українські руки.
У той же день майже в усіх великих центрах Галичини українські відділи перебрали владу в свої руки, обеззброївши австрійські залоги.
Перебрання влади в Галичині українцями, розуміється, викликало негативну реакцію з боку поляків. Уже ввечері 1 листопада на вулицях Львова розпочалися перші бойові сутички українських відділів з польськими. Ці сутички були прелюдією до дальшої кривавої боротьби поміж українцями і поляками, боротьби, яка увійшла в історію двох народів під назвою — Українсько-Польська війна.
Як українці, так і поляки не мали досить військової сили, щоб відразу розпочати війну на широкому фронті. Ці сили — як українські, так і польські — творилися під час самої війни. Перший період Українсько-Польської війни в Галичині минув у боротьбі за Львів, який для українців був центром їхнього національного життя, столицею, а для поляків — стратегічним пунктом для їх інвазії на Галичину.

Розділ 16
Боротьба за Львів та вихід українських частин з нього. — Усталення лінії фронту. — Нова українська атака на Львів. — Формування Галицької Армії

Захоплення Львова українцями викликало значне занепокоєння в польських політичних і військових колах, які розуміли всю політичну і стратегічну вагу Львова. Тому польське командування спрямувало всі зусилля на відібрання Львова від українців.
З 1 по 22 листопада 1918 року на вулицях Львова точилися жорстокі і криваві бої, щастя схилялось то на бік українців, то на бік поляків. Як одна, так і друга сторони підтягали до Львова свіжі бойові сили. На допомогу українським силам до Львова прибули частини Українських Січових Стрільців, що перед тим перебували в Буковині, але це був останній резерв. У ніч з 21 на 22 листопада українська залога змушена була покинути Львів та зайняти фронт на схід від нього. Це був великий моральний і політичний удар для українського визвольного руху в Галичині. Польські війська виграли бій за Львів, але це не зламало дух українського народу в Галичині.
Боротьба розпочалася з новою силою на широкому фронті, починаючи від Сокаля і аж до річки Дністра. В цій боротьбі політичні і військові умови сприяли Польщі, а не українцям.
Для історії Української Галицької Армії розпочався новий період її існування і бойових дій. Усі тилові сили її були скеровані на фронт, оголошено мобілізацію населення, створювалися нові формування, провадилася переорганізація Галицької Армії. Командуючим Галицькою Армією було призначено генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Начальником штабу — генштабу полковника Мішківського. Обидва — старшини колишньої Російської Армії.
Праця по організації Української Галицької Армії велася в надзвичайно важких умовах. Бракувало досвідчених штабних та муштрових старшин, підстаршинських кадрів, зброї, амуніції, одягу. Відчувалася велика нестача харчів, бо Галичина під час великої війни була головним театром війни, завдяки чому цілі села і міста та великі господарства були знищені, а поля — зриті окопами. Населення напівголодувало. Незважаючи на такі важкі обставини, Галицька Армія вже до 1 січня 1919 року, після напруженої праці всього армійського складу, прийняла до певної міри організовані форми.
В грудні 1918 року Українська Галицька Армія була поділена на окремі групи в складі 3-5 куренів піхоти, при 2-3 батареях, при невеликій кількості кінноти, виключно для підтримки зв'язку. А на початку 1919 року організація Галицької Армії прийняла остаточні форми. Армію складали три армійських корпуси, по чотири піхотні бригади в кожному. Кожну самостійну групу чи самостійні курені злучено в бригади, а бригади — в корпуси. До 1-го корпусу належали такі бригади: 5-а Сокальська, 6-а Равська, 9-а Белзька і 10-а Янівська. До 2-го корпусу належали: бригада Українських Січових Стрільців (от. Ос. Букшований), 2-а Коломийська (от. Тінкль), 3-я Бережанська (полк. А.Вольф), 4-а Золочівська (от.д-р Ст. Шухевич). До 3-го корпусу: 7-а Львівська (полк. А. Бізанц), 8-а Самбірська (полк. А. Кравс), 11-а Стрийська і Гірська (от. Черського). Кожна бригада складалася з 4-х піхотних полків, гарматного полку, сотні саперів і відділу кінноти. Один курінь мав 3-4 сотні піхоти і сотню скорострілів. Кількість гармат різного калібру доходила до 50-60. Галицька Армія налічувала у грудні 1918 року 20 тисяч стрільців.
Налагоджено та приведено до ладу запілля армії. Територію Галичини поділено на три військових округи: Львівський, Станіславівський і Тернопільський. Ці округи, нашвидку організовані, вже розпочали забезпечення фронту людьми, кіньми, харчами, амуніцією та іншим. З Великої України налагоджено було постачання військового матеріалу і тих запасів, що залишилися після розвалу Російської Армії.
Між тим бої на фронті точилися безупинно. Загальна ситуація на 1 грудня 1918 року була такою:
Лінія бойового фронту поволі визначалася та проходила через такі пункти: Сокаль — Рава-Руська, на сході: від Ярослава на схід від Львова, далі через Рудки на схід від Перемишля, Добромиль до Балигорода.
Центральним пунктом боротьби був Львів. Нафтовий район Дрогобич — Борислав, головний скарб Галичини, мусив бути і головним фронтом боротьби між польською й українською арміями. Фронт на північ від Львова мав другорядне значення.
Польські сили значно збільшились, але, головним чином, в центральному пункті фронту — у Львові. Загальна кількість оборонців Львова доходила до 12 000 бійців. Це були регулярні частини та бойові відділи, складені з польських добровольців, переважно молоді. Найголовнішим завданням польського командування було утримати в своїх руках Львів, зайняти нафтовий район Дрогобич — Борислав, відкинути Українську Галицьку Армію на схід. Сили Польської Армії на загальному фронті доходили до 20 000 бійців, але ті сили з кожним днем збільшувалися, поповнювалися з глибини Польщі, а пізніше прибув польський корпус, сформований у Франції під командою генерала Галера, який остаточно вирішив долю боротьби за Львів на користь поляків.
Українське ж командування мало наспіх сформовану армію в складі до 20 000 бійців при 40-50 гарматах. Не бажаючи випускати ініціативи зі своїх рук, українське командування вирішує атакувати ворога, маючи загальним завданням захопити Львів, відкинути ворожі сили за річку Сян. Наступ розпочався 27 грудня 1918 року. Українські частини захопили передмістя Львова, просунулися вперед в інших точках фронту, але після кількаденних боїв, вичерпавши свої сили в упертих боях з поляками, примушені були відійти на попередні позиції.
Група українських військ, що атакувала Львів, складалася приблизно з 7000 бійців, майже без важкої артилерії, з примітивними засобами зв'язку. Замало вишколені частини, малий запас амуніції, молодий та недосвідчений командний склад — от що спричинилося до невдачі наступу. Але разом з тим після цього бою молода Українська Галицька Армія усвідомила свої хиби та мала змогу оцінити сили й упертість ворога.
Після грудневого наступу командування як з одного боку, так і з другого зрозуміло, що боротьба армій за здійснення своїх національних завдань прийме затяжний характер і буде запеклою й упертою. Водночас, як на фронті йшли безперестанні бої, обидві армії гарячково взялися за упорядкування своєї організації, за зміцнення свого фронту й запілля, за творення нових частин. У цій праці перевага була на боці поляків як з боку політичного, так і стратегічного.
Стратегічне завдання для нашої армії залишилося тим самим. Українська Галицька Армія, що складалася з трьох корпусів, зайняла приблизно такий фронт:
3-й корпус (полк. Кравс) — від кордону з Чехією, біля міста Балигород, далі через місто Хирів до Львова.
2-й корпус (полк. Тарнавський) — від села Басівка, далі через Сокільники — Козільники — Лисиничі — Малехів — Брюховичі, оточував Львів з півдня, зі сходу і з півночі. В руках поляків залишилась тільки залізнична колія Львів — Перемишль, на утримання якої вони звернули найбільшу увагу. Вона була єдиною залізничною колією, через яку до Львова йшли харчі, амуніція та нові польські формування.
1-й корпус (полк. Микитка) займав лінію від станції Брюховичі, далі на північ в напрямку Рави-Руської до міста Сокаль. На північ від Сокаля в напрямку Володимира-Волинського — Ковеля лінію фронту було обсаджено незначними частинами Армії Української Народної Республіки.
Загальний склад цих корпусів у кінці січня 1919 року доходив до 50 тисяч бійців при 60 гарматах. На підставі повідомлення харчового старшини Державного Секретаріату Військових Справ поручника Ол. Черкавського чисельність Галицької Армії в березні 1919 року становила в цілому 65 тисяч на фронті, а в запіллі — 55 тисяч стрільців. Цей склад треба вважати за максимальну цифру кількості армії, що могло дати й утримувати українське населення в Галичині, цілковито зруйноване великою війною, обезсилене морально й матеріально. Воно ж перебувало у замкнених кордонах з усіх боків і мусило спиратися тільки на власні матеріальні засоби, на свої сили.
Незваажючи на міцні морози у січні 1919 року, бойові операції на фронті не припинялися. 7 січня польська група атакувала частини 1-го корпусу на фронті між Равою-Руською і Львовом. Їй пощастило через Жовкву дійти майже до Львова, але контрнаступом частин 1-го корпусу її було відкинуто з великими втратами. Також невдало скінчився наступ польських військ у районі Сокаля.
11 і 12 січня 1919 року українські частини знов атакували Львів, але невдало. Контратаку польських військ було відбито.