Розділ 18
Найвища Рада Мирної Конференції й Українсько-Польська війна. — Найвища Рада пропонує припинити бої в околицях Львова. — Наступ польських військ

Мирна Конференція, що відбувалася в 1919 році в Парижі, була єдиною авторитетною і рішаючою силою, від якої залежала доля поневолених народів, до яких належала Польща й Україна. Як польська, так і українська (від Галичини і Великої України) делегації вже були в Парижі, та кожна з них домагалась визнання незалежного існування своїх народів у тих політичних і етнографічних межах, які найбільше відповідали інтересам їхніх народів.
Українці чекали на справедливе вирішення їхніх домагань, хоч попередні переговори українських делегацій з державами Антанти (переговори в Одесі, Яссах, Парижі, комісія генерала Бертелемі) свідчили, що українці в їхніх національних прагненнях не знайдуть підтримки з боку Мирної Конференції.
Усе ж, недивлячись на це, українці вірили в справедливе рішення українського питання Мирною Конференцією, але ці сподівання швидко розвіялись, як дим.
З Франції на фронт Галицької Армії прямує польський корпус під командуванням генерала Галера.
19 березня 1919 року до командуючого Галицькою Армією генерала Омеляновича-Павленка наспіла телеграма з Парижа, підписана Вільсоном, Ллойд Джорджем, Клемансо і Орляндо, з пропозицією негайно спинити бої в околицях Львова. Така ж телеграма була вислана до генерала Розвадовського, коменданта Львова. Поки триватиме припинення бойових операцій, війська обох сторін залишаються на своїх позиціях. Комунікація залізницею між Львовом і Перемишлем залишається свободною з причини потреби щоденного заосмотрення міста Львова.
У телеграмі, між іншим, було зазначено: “Найвища Рада додає, що вона готова вислухати пропозиції щодо матеріальних і територіальних претензій обох сторін і посередничати в Парижі між українською і польською делегаціями або через посередництво відповідно до кваліфікованої репрезентації, на яку погодяться обидві сторони, з метою перейти від стадії припинення бойових операцій до стадії перемир'я. Вислуховування українських і польських представників щодо їхніх претензій залежить від формальної умови негайного припинення ворожих дій”.
У телеграмі вже не говорилось про “лінію Бертелемі”, а тільки про те, що обидві сторони залишаються на своїх позиціях. Це вже в очах українського командування було радісною надією на кращі перспективи.
Але до перемир'я не дійшло, бо польська делегація, що прибула до Хирова 27 березня, вимагала відходу Галицької Армії на “лінію Бертелемі”, з чим українське командування не могло погодитись. Через те бойові операції з новою силою розпочалися на всьому фронті.
Питання про заключення перемир'я протягом квітня і травня 1919 року виникало кілька разів. Так, 17 квітня голова польської делегації в Парижі Падеревський прийняв пропозицію Найвищої Ради щодо перемир'я, але, недивлячись на це, бойові операції все ж не припинилися. З травня командування Галицької Армії безпосередньо звернулося до командування Польської Армії з пропозицією заключити перемир'я, але відповіді не одержало.
13 травня 1919 року окрема комісія при Найвищій Раді у справі українсько-польської проблеми на чолі з англійським генералом Бота запропонувала українській делегації умови перемир'я і демаркаційну лінію, на яку мусила б відійти Галицька Армія та яка проходила значно далі на схід від лінії фронту, що її займала Галицька Армія. Недивлячись на очевидну невигоду цієї лінії, українська делегація прийняла її, але перемир'я не наступило. Не було перемир'я і далі, навіть тоді, коли Галицька Армія примушена була покинути рідні землі та відійти за річку Збруч.
Між тим на фронті Галицька Армія перейшла до активної оборони. Ініціатива й успіх переходять до Польської Армії. Українська Галицька Армія вичерпала всі матеріальні й політичні ресурси. Наступила криза. В квітні 1919 року на фронті 1-го корпусу полковника Микитки йдуть уперті бої в районі Сокаль — Рава-Руська. Хоч 1-й корпус тримається дуже уперто, але кілька селищ переходять до рук поляків.
На фронті 2-го корпусу під Львовом польська залога його енергійними ударами відкидає українські частини на кілька кілометрів на схід. Львів опиняється поза обстрілом української артилерії.
На фронті 3-го корпусу, на південь від Львова, точаться бої, однак ці бої не приносять жодних реальних наслідків тій чи іншій стороні.
У травні Польська Армія завдає кілька ударів, які остаточно розхитують лінію українського фронту. Становище Галицької Армії ускладнилося ще й тим, що частину своїх сил вона мала відправити на східний фронт проти Червоної Армії, яка відкинула частини Армії УНР на північ, у район Рівне — Дубно — Крем'янець, та підійшла аж до східних кордонів Галичини, себто — до Збруча.
Становище Галицької Армії стало занадто важким. Серед нестійкого її елементу виникла думка пропустити Червону Армію під Львів, але цю думку було відкинуто, як незгідну для честі Галицької Армії.
Польська Армія, значно зміцнившись, атакує Українську Армію на всьому фронті. З Франції на польський фронт прибуває добре вишколений і екіпований корпус генерала Галера. На фронті 1-го корпусу йдуть уперті бої. Наступ польських військ чергується з контратаками українських частин. 1-й корпус твердо тримає свої позиції, але на фронті на північ від Сокаля (Волинський фронт) польські частини (дивізія ген. Галера) форсували річку Стохід, 16 травня зайняли Луцьк та посувалися далі на схід у напрямку на Рівне. Перед загрозою обходу свого правого крила 1-й корпус примушений був 21 травня зайняти нову лінію оборони: Камінка-Струмилова — Стоянів.
Міцний удар Польська Армія спрямувала на фронт 3-го корпусу. 15 травня 4-а польська дивізія з району Мостиська в напрямку на Самбір атакує відтинок фронту 8-ї бригади, що в складі 4 куренів та 3 батарей займала фронт в 50 кілометрів, та відкинула її на річку Стрвяж.
Водночас 3-я польська дивізія повела наступ з боку Хирова. Група українських військ перед Хировом була відкинута до чеського кордону та під натиском поляків примушена була перейти на територію Чехії в районі Турки.
Відсутність резервів та брак амуніції примушують 3-й корпус відступити по всьому фронту на схід. 17 травня поляки займають Дрогобич, центр нафтової промисловості, який українські війська з наказу командарма залишають без ушкодження. Це був реверанс у бік Антанти, якій на тому дуже залежало. Приблизно 19 травня фронт 3-го корпусу проходив по лінії Стрий — Миколаїв. У зв'язку з подіями на фронті 1-го і 3-го корпусів 2-й корпус мусив також відтягнути свій фронт на схід. Нові польські дивізії, що прибули з Франції, були рішучим фактором у перемозі Польської Армії над Галицькою.
24 травня Польська Армія вийшла на лінію Болехів — Ходорів, Бібрка — Буськ. Командування Галицькою Армією для паралізування наступу польських військ на фронті 3-го корпусу зосереджувало в Стрию ударну групу в складі 8 куренів та 8 батарей, але загальна ситуація на фронті корпусу склалася так, що ця група не змогла розвинути своїх акцій.
Командування Галицької Армії пробувало заключити перемир'я з командуванням Польської Армії, але нічого з того не вийшло. Генерал Галер вимагав від Галицької Армії повної капітуляції, що звичайно не могло бути виконаним. Тому становище Галицької Армії стало трагічним. Для неї було два виходи — або відійти за річку Збруч на терен Великої України, або використати всі можливості боротьби на терені самої Галичини. Остання думка взяла гору. Командування Галицької Армії рішило стягнути корпуси у трикутник між річками Збруч — Дністер приблизно на лінію Гусятин — Чортків — Бучач — Нижнів. Корпуси почали відступ.
1-й корпус відходив через Красне — Золочів — Тернопіль — Теребовля.
2-й — через Перемишляни — Підгайці — Чортків.
3-й — через Галич — Монастириска.
Несподівано 23 травня Румунія поставила Галицькій Армії ультиматум, щоб остання вивела свої війська з району Снятин — Коломия, Хриплин, Делятин — Хриплий. Не маючи сил встрявати у війну ще з Румунією, Галицький Уряд мусив згодитися на ультиматум румун. Без ніякого спротиву румунські війська протягом 24 і 25 травня зайняли смугу, означену вищезгаданими пунктами. Свій ультиматум румуни пояснили необхідністю зайняти залізничні шляхи в цьому районі для операцій проти мадярських більшовиків.

Розділ 19
Зосередження Галицької Армії. — Контрнаступ. — Розвиток його. — Останні змагання Галицької Армії та відступ за річку Збруч

Корпуси форсованим маршем у колонах відходили в “трикутник” для зайняття вищезгаданої лінії фронту. Становище було справді трагічним. З одного боку, на південь від Дністра була ворожа Румунська Армія, з фронту давила Польська Армія. Форсованими переходами Галицька Армія відірвалася від Польської Армії та протягом кількох днів втратила контакт з нею. З другого боку, остання поволі посувалася слідами Галицької Армії.
Це вже дало можливість кількаденного спочинку для Галицької Армії. Хоч багато вона втратила бійців за останній місяць, але все ж загальний склад її доходив до 30 000. В армії наступив моральний перелом у кращий бік. За цей час в командуванні армії сталися зміни, а саме: місце генерала Омеляновича-Павленка зайняв генерал Греків.
Значно гіршим був матеріальний стан армії. Всі склади з амуніцією залишились в руках ворога. Увесь запас гарматних і рушничних набоїв складався з того, що було на людях та при гарматах, але, недивлячись на це, в армії зміцнилася думка про необхідність подальшої війни, про виконання свого обов'язку до кінця. Що могла дати українцям така боротьба з Польською Армією? Боротися переважними втричі силами ворога, забезпеченого всіма матеріальними засобами, сподіватися на перемогу, на успіх у цій боротьбі було неможливим. Залишалася одна лише надія, яка ще не згасла цілковито в Галицького Уряду, — це віра в справедливе вирішення долі Галичини Міжнародною Конференцією. А тим часом треба було триматися хоч на клаптику своєї землі, поки Найвища Рада в Парижі не приступить до вирішення галицького питання. Ось що давало підставу для оптимізму і підтримувало моральний стан Галицької Армії. Думка про офензиву в самій армії вже цілком скристалізувалася.
8 червня 1919 року Галицька Армія переходить у рішучий наступ. Завзятий бій розпочався під Чортковом, а далі розгорівся і на всьому фронті. Польська Армія не сподівалася такого енергійного удару та примушена була відступати. Переслідуючи Польську Армію, Галицька Армія 20 червня вийшла на лінію Нараївка — Дунаїв — Зборів — Оліїв.
Перемога Галицької Армії викликала ентузіазм у населення. Тисячі добровольців вступали до армії, але через нестачу зброї більшість з охотників мусила повертатися додому.
24 червня 3-й корпус вийшов на лінію ріки Гнила Липа, а передові частини його сягнула річки Свірж. 2-й корпус вів бої за Перемишляни. 1-й корпус вийшов на лінію залізниці Броди — Красне. Львів був у 40 кілометрах від фронту. Але це був кульмінаційний розвиток наступу Галицької Армії. Праве крило Армії (1-й корпус) протягом двох тижнів пройшов з боями до 100 кілометрів. Армія видихалася, тоді як Польська Армія, скінчивши своє перегрупування, перейшла в контрнаступ. Цілий український фронт захитався. З усіх частин тільки й було чути: “Набоїв! Набоїв!” А набоїв не було. 28 червня Галицька Армія розпочала свій відворот у той же самий “трикутник”, з якого вона розпочала свій сміливий наступ.
Врешті, 13 липня командування Галицької Армії за посередництвом польського командування одержало з великими надіями очікуване рішення Найвищої Ради такого змісту:
“Для безпеки осіб і майна мирного населення Східної Галичини перед звірствами більшовицьких банд Найвища Рада Антанти і її союзників вирішила уповноважити провідників Польської Республіки продовжувати свої операції аж до річки Збруч. Це уповноваження ніяким чином не торкається тих рішень, що їх Найвища Рада думає прийняти в справі політичного становища Галичини”.
Галицький Уряд не мав ні засобів, ні сил далі продовжувати боротьбу з Польською Армією, тому вирішив відвести свої війська на територію Великої України. 16 липня Галицька Армія почала переходити через річку Збруч:
1-й корпус — на північ від Скали; 2-й — на відтинку Скала — Залуче; 3-й — на відтинку Залуче — Дністер.
На підставі повідомлень авторитетних осіб стан Галицької Армії після .переходу річки Збруч подавався ось як:
Начальний Вождь Галицької Армії генерал Михайло Омелянович-Павленко у своїй книзі “Українсько-Польська війна 1918-1919 років” подає, що “бойовий стан Галицької Армії ніколи не був вищий як 60 тисяч бійців”. (До цього числа треба додати майже 30 тисяч стрільців у запіллі).
Начальний інтендант Галицької Армії отаман Селезінка подає загальний стан Галицької Армії після переходу річки Збруч 16 липня 1919 року на Велику Україну 85 тисяч стрільців.
У “чотирикутнику смерті” на Великій Україні після всіх боїв і жахливих тифів чисельність Української Галицької Армії на підставі “Денника Начальної Команди УГА” з 21 січня 1920 року становила 1373 старшин і 20 576 стрільців.
Доля Галицької Армії була вирішена. Доля жорстока. Про неї та хресний шлях на Великій Україні буде сказано в наступних розділах.