Розділ 20
Бої за Кам'янецький плацдарм. — Перехід через Збруч Галицької Армії

З відступом Української Наддніпрянської Армії на південь від залізниці Волочиськ — Проскурів становище її стало катастрофічним. Фізичні її спроможності дійшли до краю. Крім того, повний брак набоїв і зброї. Україна була в повній ізоляції, і дістати військове знаряддя з-за кордону не було змоги навіть за величезні кошти. Армія діставала набої тим способом, що забирала їх у ворога або у населення, яке переховувало їх після розграбування прифронтових складів, що їх залишила після себе Російська Армія. Такі способи здобуття набоїв не були надійними, зв'язували війська в їхніх бойових операціях, а часто-густо частини не могли виконати бойового наказу за відсутністю набоїв. Під час залишення Запорозьким корпусом Проскурова були справді трагічні сцени. Деякі козаки, не маючи набоїв, випускали останній у себе, щоб не попасти беззбройними в руки більшовикам.
За час прориву фронту та проскурівських боїв війська понесли важкі втрати в людях. Щодо організації запілля, медичної допомоги, — то усе це було в примітивному стані. Інакше і бути не могло, бо вся Українська Армія не мала свого стратегічного запілля.
Аби дати можливість військам хоч якийсь спочинок та привести себе до ладу, командування вирішило відірватися від ворога та відвести свої частини на лінію Зіньків — Ярмолинці — Городок — Гусятин. Плацдарм, обмежений із заходу річкою Збруч, з півдня Дністром з променем до 60 кілометрів, був тим трикутником, на якому мусила вирішитись доля Української Армії. Незважаючи на такий важкий стан армії, вона воліла загинути, ніж піддатися ворогові. Між тим червоні вже 8 липня увійшли в бойовий контакт з нашими частинами на зайнятій останніми лінії фронту. Але разом з тим для армії намічалися деякі можливості щодо виходу з важкого стану:
1. У разі повної поразки в “трикутнику”, про який ми казали вище, рештка сил Української Армії могла під прикриттям своїх східних дивізій (2-ї і 3-ї) прорватися на схід, у район, зайнятий нашими повстанцями (Гайсин — Брацлав).
2. Галицька Армія, що під натиском Польської відступала та наближалася до Збруча, мусила або капітулювати, або перейти на територію, зайняту нашою армією, очолюваною Головним Отаманом С. Петлюрою, на схід від Збруча. Отже, у .перспективі намічалося з'єднання та спільна боротьба двох українських армій.
Як видно було з захоплених у червоних документів, червоне командування мало на меті:
1. Як можна швидше захопити Кам'янець і відрізати нашу армію від Збруча і тим унеможливити їй перехід через Збруч для з'єднання з Українською Галицькою Армією.
2. Червоне командування було дуже занепокоєне енергійним наступом 3-ї дивізії, бо вона перетинала залізницю Одеса — Жмеринка.
3. Для червоних потрібно було відібрати Жмеринку.
Сили ворога складалися з тої ж трьохбригадної Таращанської дивізії, різних невідомих за назвою частин, яких було перекинуто з центру України, та інтернаціональної бригади в 2000 багнетів, до складу якої входили виключно мадяри. Ці мадяри, бувші вояки Австрійської Армії, групами чи поодиноко поверталися на батьківщину з російського полону, але більшовики затримали їх, сформували з них бригаду та поставили їм вимогу: зі зброєю в руках, допомагаючи Червоній Армії, пробиватися додому через український фронт. Билися вони добре, по дорозі грабували населення, врешті, під час перемоги українських військ, вийшовши на лінію Збруча, кинули зброю. Їх відправлено через Галичину до Угорщини.
Чимало в Червоній Армії було й китайців, що служили за нікчемну платню, але головне — за право грабунку населення. З характерною їм байдужістю вони сумлінно й жорстоко виконували свої обов'язки червоного вояка, не розуміючи ані російської, ані української мов, як і того, за віщо він б'ється. В бою вони стріляли механічно аж доти, поки їм не вибивали з рук рушниці. Всі китайці, опинившись у полоні, відразу виявляли бажання битися на нашому боці. Їм усе одно було кому служити. Як населення, так і військо не любили китайців за їхню жорстокість, але, незважаючи на це, до сотні їх було залишено на господарській праці при українському війську, бо не було куди їх подіти.
Всього на кам'янецькому напрямку загальна кількість ворога була до 12 000 багнетів, до 800 кінноти при 40-50 гарматах.
Перед українським командуванням основним завданням стало збереження Кам'янецького плацдарму, на який мусила відійти Галицька Армія, а також вжити заходів, щоб східні дивізії (2-а і 3-я) не були розбиті ворогом і щоб зберегли в своїх руках Нову Ушицю і Могилів на Дністрі. Останній пункт був важливим з огляду на торговельні зносини з Румунією.
З 9 по 14 липня на всьому фронті відбувалися бої, в яких червоні мали перевагу, відтісняючи наші частини на південь.
На лінії Дунаївці — Скала наспіх організовується нова лінія оборони, на яку з запілля стягаються всі сили аж до окремих дрібних відділів. Начальником її призначено генштабу генерала Колодія.
Саме в цей критичний момент Галицька Армія вже підходила до Збруча. За умовою з її командуванням 5-а бригада переправилася через Збруч коло Волочиська та рушила в напрямку на Проскурів. Загрожуючи ударом по запіллю червоних, вона 10 липня зайняла Чорний Острів. Разом з тим один курінь Галицької Армії обсадив Гусятин та вів розвідку на схід. Висунення 5-ї бригади під Чорний Острів занепокоїв червоне командування та підняв настрій в українських частинах. Між тим ворог вибиває нашу 2-у дивізію з Жмеринки, відкидає її в район Копайгорода та зненацька захоплює Нову Ушицю. 2-а і 3-я дивізії були відрізані від головних сил Української Армії. Командир 3-ї дивізії генштабу полковник Удовиченко, що дислокувався з дивізією за 80 кілометрів на схід від правого крила армії, залишає ар'єргард на станції Катюжани і вирішує відвести свою дивізію в район Нової Ушиці. Маршем уночі зробив він 40 кілометрів, а на ранок своїм авангардом легко вибив ворога з Нової Ушиці, зайняв її та переслідував ворога в напрямку на Ялтушків. Не маючи зв'язку зі штабом армії, він вирішив через Ялтушків іти в напрямку на Проскурів та атакувати ліве крило ворога.
13 липня ситуація на фронті ще більше ускладнилася. 5-у галицьку бригаду ворог відкидає від Чорного Острова на захід у напрямку на Волочиськ. Усі атаки Запорожців на Ярмолинці не мають успіху, а ворожа кіннота вривається в їхнє розташування та роз'єднує дивізії. Таке невиразне становище, без реальних наслідків для ворога і для нас, існувало до 15 липня.
Після 15 липня наші війська починають поволі активізувати свої чини, а Запорожці знову енергійно атакують Ярмолинці, займають їх, але внаслідок ворожої контратаки знов відходять на Солобківці. Волинська ж група захоплює Городок. Ворог через неактивність Січових Стрільців вдаряє цій групі в праве крило та відкидає на південь, причому Волинська група зазнає важких втрат. Становище значно погіршилось, хоч небезпеки вже не було, бо Галицька Армія 16 липня перейшла Збруч. Кілька її бригад відразу було скеровано в резерв у район Дунаївців.
На 22 липня командування Української Армії дає наказ перейти в загальний наступ, причому група Січових Стрільців має завдати ворогові головний удар у напрямку на Смотрич. Січові Стрільці розбивають Таращанську бригаду, захоплюють гармати, кількасот полонених та енергійно просуваються вперед. Запорожці йдуть на Ярмолинці. Ворог відступає по всьому фронту. 2-й галицький корпус зосереджується в районі Смотрича як резерв, 7-а галицька бригада і 9-а дивізія посувалися на Зіньків. 1-й і 3-й галицькі корпуси прямували на Нову Ушицю.
На правому крилі Української Армії 2-а дивізія з району Ялтушків знову веде наступ у напрямку на Жмеринку. В районі Копайгорода на фронт 2-ї дивізії виходить група повстанців (до 4000) під командуванням отамана Ю. Тютюнника, яка тимчасово спільно б'ється з 2-ю дивізією.
3-я дивізія, зустрівши під Ялтушковим 2-у дивізію, повертається на схід, у загальному напрямку на Вапнярку через Копайгород. У низці боїв вона по черзі розбиває окремі полки 45-ї совєтської дивізії та виходить на лінію Шаргород — Мурава.
Отже, в тяжких двотижневих боях за Кам'янецький плацдарм Українська Армія розбиває ворога. З прибуттям Галицької Армії розпочинається новий період її боротьби за незалежність України.

Розділ 21
Галицька Армія й Армія Української Народної Республіки. — Захоплення Проскурова. — Бої за Жмеринку. — Бої на Вапнярському напрямку

16 липня 1919 року Галицька Армія примушена була покинути свою рідну територію. Це була трагічна подія для неї. Вона опинилася в нових обставинах, перед лицем нового ворога — Москви. Майбутнє її не було в рожевих фарбах, але вихід для неї був один: спільними силами з Армією УНР звільнити від ворога територію Великої України та створити Українську Незалежну Державу з центром у Києві. Це завдання з'єднаних українських армій було єдиною моральною втіхою і могутнім імпульсом, що вів її на нові терпіння й на нові подвиги.
Хоч ми не раз ще будемо говорити про Галицьку Армію та її трагедію, однак зараз можемо сказати, що з часу переходу її через Збруч, 16 липня 1919 року аж до 1 червня 1920 року, вона втратила забитими та померлими від ран, тифу та інших хвороб майже 17 000 вояків.
Кожна з двох українських армій мала свої характерні особливості, а саме (1): “Галицьку Армію скомплектовано майже виключно з тих елементів, з яких складалася Австрійська Армія, тому цілком зрозуміло, що Галицька Армія мусила заховати деякі риси, аналогічні з австрійською. Ось ці риси: організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, упертість і витривалість у боях суцільним фронтом з забезпеченими крилами, порив в атаці, однак без належної завзяття та настирливості довести її до кінця за всяку ціну. Негативні: страх за свої фланги та запілля, велика обережність у маневрах на одшибі, відсутність взаємної виручки як наслідок різномовності армій та ворожнечі між різними націями; до того при відвороті австрійці швидко губили всяку упертість, досить легко підпадали паніці й боялися кінних атак. Ще помічалась у них відсутність широкої ініціативи і чекання на детальні розпорядження й накази зверху.
Але разом з цим Галицька Армія витворила деякі нові позитивні якості, а головне: одноманітний, національне вихований, з палкою любов'ю до свого краю елемент. Взагалі це була селянська армія, ще не захоплена заразливим і розкладовим духом революції. Вояки багато не вибагали й радо слухалися своїх старшин та були м'яким воском у їх руках.
Щодо командного складу, то він був різноманітний. Значний відсоток вищого командного складу та офіцери генштабу були німці-австрійці, елемент знаючий, працьовитий, енергійний; вони чесно виконували свої обов'язки щодо Галицької Армії й бажали добра своїй новій батьківщині. Решта старшин була різноманітна. Значний відсоток з них мав бойовий досвід, чималий відсоток був з вищою загальною освітою. На жаль, більшість не мала належного стажу й досвіду для керування великими відділами, на чолі яких їм випало стояти.
Таким чином, на нашу думку, Галицька Армія уявляла з себе боєздатну регулярну армію з не зовсім відповідним командним складом; у ній панував лад, карність і надзвичайно добре було організоване запілля. З національного боку це була одноманітна маса з піднесеним національним почуттям.
Головним ворогом для Галицької Армії були поляки, тому з огляду на це почуття треба брати під розвагу характер подій у майбутньому, які спричинилися до поважних політичних кроків командування Галицької Армії.
Щодо характеристики Армії УНР, що створилася на руїнах російської армії, то виглядала вона так: ... За мирних часів “хахли”, як їх називали в армії, були найбільш бажаним елементом у кожній частині. Це були здебільшого селяни, слухняні, нерозбещені, розумні. Великий відсоток із них ішов у фельдфебелі, вахмістри й лишався на понадтерміновій службі. Була також значна кількість “малоросів”, що комплектувала гвардію, флот і кінноту. Взагалі українці складали чудовий бойовий елемент. Таким чином, щодо вояцького складу Українська Армія мусила бути зразковою. На жаль, частина з бувших солдат зіпсувалася через революцію; деякий, правда, незначний відсоток, порушував дисципліну. Однак із цим легко можна було управитися, зміцнивши карність, бо значна більшість надавалася до ладу зі своєї істоти. А до того козаки перейнялися традиціями Запорожжя з його суворою карністю в поході і в бою. Краще заосмотрення армій, безумовно, сприяло зменшенню негативних явищ.
Зрештою, в армії лишився, так би мовити, войовничий, переконаний і національно освічений елемент. Щодо старшинства, то воно уявляло різноманітний елемент. Поруч з видатними, бойовими, національно вихованими старшинами з великою ініціативою і відвагою ще залишався гурт, якому бракувало відповідної школи, муштри й виховання. Старшини генштабу, за невеликим винятком, були пристосовані до обставин сучасної війни.
Армія УНР уже в період проскурівської операції являла собою майже регулярну армію з деякими особливостями, викликаними революцією і національним рухом. Вона мала різноманітний старшинський склад із здоровим бойовим осередком, прекрасний вояцький елемент, але потребувала більшої карності та налагодження запілля. Бойова здібність за умов партизано-більшовицького фронту і завзятість були назагал дуже високі.
Якщо порівнювати обидві армії, то армія УНР була менше організованою й упорядкованою, ніж галицька, карність теж слабша, запілля і постачання погано налагоджені. Почасти це можна пояснити надто рухливою війною. Зосталася ще з часів Великої Війни звичка отримувати всі запаси з баз і не турбуватися про використання місцевих засобів, на що були такими спритними голодні німці й австрійці.
З боку суто бойового, як здібність маневрувати на широких фронтах і битися на всі чотири сторони, як і щодо персональної ініціативи, то Армія УНР була сильніша за Галицьку, особливо в умовах партизано-більшовицького фронту. Приклади цього добре видно з акцій Запорожців, 3-ї дивізії й групи Січових Стрільців у проскурівській операції. Самі методи боротьби, напівпартизанські, краще знані були Армії УНР, ніж Галицькій.
Акуратність, невибагливість, послух і лад галичан, ініціатива, войовничість з широким розмахом козаків з Наддніпрянщини були доброю комбінацією, що доповнювали одні других.
Після переходу за Збруч командування над Галицькою Армією прийняв генерал Тарнавський. Начальником його штабу було призначено полковника Шаманенка.
Після розгрому ворога нашими військами на кам'янецькому напрямку та після з'єднання двох армій командування Української Армії за згодою з командуванням Галицької Армії вирішило:
1) 3 метою захоплення Проскурова Українська Армія за допомогою 2-го галицького корпусу 26 липня розпочинає загальний наступ. Після захоплення Проскурова українські сили виходять на лінію річки Бужок. 1-й і 3-й галицькі корпуси відпочивають.
2) 2-а дивізія з повстанцями Тютюнника мають завдання зайняти станцію Жмеринка.
3) 3-й дивізії дається завдання захопити Вапнярський залізничний вузол та міцно його тримати.
Сили ворога та наміри його виглядали приблизно так: зазнавши поразки на кам'янецькому напрямку, ворожі сили значно ослабли та доходили в Проскурівському районі до 6500 багнетів і шабель. Вільних сил ворог не мав, бо все було скероване на боротьбу з армією Денікіна, що успішно просувалася на Правобережній Україні.
На допомогу своїй проскурівській групі червоне командування змогло вислати лише ті частини, що стояли на польському кордоні, а саме: 1б-й прикордонний полк та відділ китайців. Свою Жмеринську групу ворог зміцнив дрібними відділами з Києва й інших районів та збільшив її до 4000 багнетів. На вапнярському напрямку, який найбільше турбував ворога, з огляду на успіхи 3-ї дивізії ворог виставив 45-у піхотну дивізію у складі до 4000 багнетів, для якої увесь час йшли підкріплення з Одеси.
Наступ українських військ розвивався дуже успішно. 29 липня Запорозький корпус о 7 годині ранку вривається в Проскурів, у той час як Січові Стрільці займають Чорний Острів. 2-й галицький корпус обходить Проскурів із сходу, наступаючи в напрямку на станцію Деражню.
На 30 липня наші війська сповна виконують директиву штабу армії та виходять на лінію річки Бужок. Нами взято велике військове майно та сотні полонених. Ворог у паніці відходить на північ. Наша кіннота його переслідує.
У Жмеринському напрямку 2-а дивізія разом з повстанцями отамана Тютюнника веде наступ на Жмеринку вздовж залізниць Проскурів — Жмеринка та Бар — Жмеринка. Ворог уперто б'ється, спираючись на свої численні бронепотяги. На допомогу нашим військам надходять повстанці з району Летичева, яким дається завдання наступати на Жмеринку з півночі, але, незважаючи на це, до 30 липня Жмеринка залишається в руках ворога. Ворог під Жмеринкою наробив дротяних перешкод, які наші війська не змогли подолати, бо бракувало відповідної кількості артилерії (всього у нас було 8 гармат). Крім цього, повстанці ще не мали часу в належний спосіб переорганізуватися.
На вапнярському напрямку 3-я дивізія захопила станцію Рахни, виставляючи там заслін у бік Жмеринки, її завданням було після захоплення Вапнярки йти на південний схід, але цей рух був дуже небезпечним, поки Жмеринка була в руках ворога. Отже, 3-я дивізія, скупчивши свої сили в районі Джурин — Мураса, короткими ударами б'є частини ворожої 45-ї дивізії. З огляду на те, що на долю 3-ї дивізії випало почесне завдання оберігати праве крило фронту Української Армії, в напрямку на Одесу, увесь цикл боїв за оволодіння Вапняркою й утримання її в своїх руках надалі будемо називати “Вапнярською операцією”.