Розділ 22
Припинення бойових операцій між Польською та Українською арміями (УНР). — Армія генерала Денікіна та Україна. — Становище Червоної Армії

Ще 1 червня 1919 року до командування Польської Армії відправлено було військову делегацію під проводом генерал-поручника Дельвіга з метою встановлення перемир'я поміж двома арміями. З боку поляків для переговорів призначено комісію під проводом генерала Радзієвського. Ці переговори йшли дуже складно, не раз доходило до повного розриву, бо залежно від обставин на фронті мінялися й вимоги поляків.
З відходом Галицької Армії в так званий “трикутник” між річками Дністром і Збручем вона, як було вже згадано, опинилася в надзвичайно важкому стані, майже без жодних надій на перемогу. Ясно було, що єдиним виходом для неї було покинути територію Галичини та відійти за Збруч. Разом з тим польські дивізії генерала Галера на Волині, розбивши наші нечисленні частини, зайняли Луцьк і майже без перешкоди посувалися на схід до Рівного. За такої невідрадної ситуації на фронті українських армій делегації генерала Дельвіга надзвичайно важко було виконати своє завдання без шкоди для українських інтересів. За основну базу для порозуміння делегація генерала Дельвіга взяла демаркаційну “лінію Бертелемі”, на якій війська обох сторін мусили б зупинитися. Поляки, що мали перевагу на всьому фронті, не згоджувалися з цим. Вони спочатку вимагали цілковитого роззброєння Галицької Армії та, врешті, під впливом успішної контрофензиви останньої згодилися 15 червня на нову демаркаційну лінію, яка значно відходила на схід від “лінії Бертелемі”. Галицький Уряд під впливом успіхів своєї армії відмовився визнати цю умову, тому бойові дії між Польською Армією та Галицькою відновилися, тоді як бойові операції між Польською Армією та Армією УНР припинилися. Таким чином, Армія УНР один із своїх фронтів ліквідувала, хоч і шляхом тяжких політичних територіальних втрат.
Але з ліквідацією польського фронту перед Армією УНР вирисовувалась нова загроза, а саме: наступ Армії генерала Денікіна, що вже входила своїми передовими частинами в південно-східну частину України (Донецький басейн).
Добрармія складалася переважно з донських і кубанських козацьких полків та корпусу добровольців. До складу останнього входило чимало старшин, юнкерів, кадетів та взагалі російської інтелігенції. Загальна кількість тієї армії на 1 вересня 1919 року доходила до 100 000 багнетів та шабель. Армія була добре озброєна й екіпірована, бо весь військовий матеріал вона одержувала від Франції й Англії. Взагалі армія генерала Денікіна являла собою значну мілітарну силу з добрим старшинським складом. Внутрішні стосунки між козаками і добровольцями були дуже загострені, бо як донські, так і кубанські козаки, що складали майже 80 відсотків Добрармії, ще з початку революції створили свої уряди та виявили бажання до незалежного державного існування, а з цим не міг примиритись генерал Денікін та створений при ньому уряд. У кінці 1919 року між Кубанським урядом і генералом Денікіним дійшло до гострих суперечок, внаслідок чого 13 червня 1918 року в Ростові російськими монархістами був убитий голова Законодатної Крайової Ради Кубанщини М. С. Рябовол.
Пізніше за наказом генерала Врангеля командир дивізії генерал Покровський 6 листопада 1918 року оточує військом у Катеринодарі Крайову Раду, заарештовує видатного члена цієї Ради Кулабухова та ще 12 членів Ради і другого дня, виконуючи вирок воєнно-польового суду, прилюдно вішає Кулабухова “за зраду Росії”. Життя інших членів Ради куплено ціною бажаних Денікіну змін кубанської конституції. Донська ж Армія з огляду на економічну залежність від генерала Денікіна (бо всі засоби для армії він безпосередньо одержував від Франції й Англії) змушена була примиритися та підкоритися генералу Денікіну. Отже, внутрішньої спайки в Добрармії не було, а це сильно відбивалося на її бойовій чинності. Однією з головних хиб внутрішньої політики генерала Денікіна треба вважати його нерозуміння обставин, що склалися на території бувшої Росії після революції 1917 року. Незважаючи на національні течії, що буйно розвивалися серед неросійських народів, бо вже Україна, Грузія, Азербайджан, Північний Кавказ, Вірменія та інші народи оголосили свою незалежність, генерал Денікін уперто намагався відродити “неділиму Росію”. Він абсолютно не хотів брати до уваги не тільки політичні, але хоч би культурні вимоги цих народів. Наслідки політики генерала Денікіна гостро відчуло українське населення, коли Добрармія після розгрому червоних сил на Кубані вийшла на територію України, прямуючи на північ, у загальному напрямку на Москву.
Добрармія та її урядова адміністрація розпочали боротьбу з українським сепаратизмом. Ця влада закривала українські школи, забороняла газети українською мовою, навіть розмовляти українською мовою вважалося за злочин. Чимало місцевих українських діячів було заарештовано, а то й розстріляно. Разом з цим ішов безкарний грабіж населення, яке в деяких місцях уже починало чинити збройний опір Добрармії. Всі ці події ясно давали знати, що Українська Армія у своєму русі на схід у разі зустрічі з Добрармією має вважати останню за армію ворожу. Але разом з тим між Українською Армією і Добрармією були спільні інтереси — боротьба проти Червоної Армії. Як ці спільні інтереси було вирішено між двома арміями, скажемо далі.
Між тим у Москві з огляду на небезпечну стратегічну ситуацію в Червоній Армії йшла жвава її переорганізація, формування нових та укомплектування фронтових частин. На чолі Революційного Воєнного Совєта став Лев Троцький-Бронштейн. Для цієї праці притягнено шляхом мобілізації старшин колишньої Російської Армії. Чисельність Червоної Армії доходила до 1 000 000 бійців.
Подаємо кілька думок зі згаданої вже книги генерала М. Капустянського (1): “Сила більшовиків полягала в:
1. Залізній організованості комуністичних верхів та бажанні їх лишитися при владі.
2. Скупченні всієї влади в руках Совнаркому (диктатура).
3. Безоглядному, нічим нестриманому, терорі в геніальній провокаторській здібності зруйнувати і знищити будь-який замах опозиції різних ворожих організацій на внутрішньому фронті.
4. Демагогічності і знанні психології народу. Троцький і Ленін висовували тоді гасла, які навіть не відповідали ідеяи комунізму, аби придбати собі нових прихильників”.
Далі генерал Капустянський порівнює обидві російськ армії — червону та білу — і пише: “Висновки. Отже, і червоній, і в білій коаліціях були великі сили і можливості.
Червоні взагалі мали більше війська, але його треба було використовувати і на зовнішніх, і на внутрішніх фронтах. Проти червоних — вороги навколо, небезпека ззаду, брак військової техніки, слабкий залізничний рух, господарча розруха, але у них одна залізна воля, яка не спиниться ні перед чим, навіть перед тим, щоб знищити увесь народ, аби лише досягти своєї мети.
Ворог (білі) не об'єднаний. Антанта, що мусить взяти твердий провід у свої руки, не має сталого політичної плану. Франція веде власну політику, Англія силкується якнайбільше використати для своєї економіки завірюху на сході. Вона однією рукою дає, ніби допомагає, другою — сама ж псує справу.
До того ж ні Антанта, ні російські кола не вжили всі заходів, щоб притягти до боротьби і всі новоутворені держави, використавши їхнє національне піднесення і свіжу творчу енергію, і таким чином збільшити свої сили і замкнуги оточувальне коло. Найбільша небезпека була для лівого крила Добрармії, а тому активна участь у наступі Української Армії набирала великого значення. Всього у білих було до 400 000 бійців на фронті у 10 000 верст, тому для перемоги тієї чи іншої сторони багато залежало від того, на який бік терезів кине свого меча майже стотисячна Українська Армія”.

Розділ 23
Плани українського командування. — Київ чи Одеса? — Директива

З розгромом більшовицьких сил під Проскуровом та виходом українських військ на річку Бужок, а правого крила армії — на лінію Бар — Томашпіль командування Української Армії при розробці подальшого плану операцій було дуже занепокоєне присутністю армії генерала Денікіна на Лівобережній Україні, ліве крило якої вже підходило до Катеринослава, а центр її посувався приблизно з району Бахмута на Харків.
Хоч уже з перших кроків посування цієї армії на території України видно було її вороже ставлення до українського національного руху, але українське командування сподівалося, що як Антанта, так і генерал Денікін досить зорієнтувалися у стратегічно-політичній ситуації, взяли до уваги наслідки Великої Війни і революції та факт існування Української Народної Республіки та її армії. Українське командування покладало надії, що Антанта примусить генерала Денікіна урегулювати свої взаємовідносини з Українською Армією, бо більшовизм був чинником світового масштабу і загрожував однаково і самій Антанті, а тому боротьбу з ним треба було провадити в міжнародному масштабі. Зі свого боку, українське командування на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою розуміло, що боротися українському війську проти більшовиків з надією на повний успіх і за здійснення прагнень української нації можливо лише в контакті з іншими антибільшовицькими силами.
Армія генерала Денікіна упиралася своїм лівим крилом у Дніпро, за яким на Правобережній Україні стояла Українська Армія, що мала своїм завданням звільнити Україну від ворога. Для генерала Денікіна треба було або протягнути своє ліве крило аж до Збруча, а це призвело б її до збройного конфлікту з Українською Армією, або шукати з нею згоди та за її активної допомоги надійно забезпечити свій лівий фланг. У цей час прибули до Кам'янця-на-Поділлі військові представники від Америки, Франції й Англії, яким українське командування 30.07. висловило свої погляди й міркування. Тут же було запропоновано план операцій проти червоних на південному фронті. Згідно з планом у цих операціях мусила взяти участь і Польська Армія.
План цей намічав таке:
Генерал Денікін провадить головну операцію на Москву, тому треба дати йому можливість повної свободи рухів і скупчення більшості його сил на напрямку Харків — Курськ — Орел.
Щоб створити сильну загрозу для Москви з заходу, Польська Армія просуває свої сили на Дніпро до Річиці, що вона могла легко зробити, знявши свої дивізії з зовсім безпечного для неї українського фронту.
Українська ж Армія звільняє від Червоної Армії Правобережжя та займає своїми частинами напрямок Київ — Ніжин (1).
Такий план виробило українське командування. Про нього були поінформовані не тільки вищезгадані військові чужинецькі представники, а також і польське командування. Однак ці плани не було реалізовано, і то не з вини українського командування.
При обміркуванні плану дальших операцій Української Армії та вибору напрямку для наступу виникли дві думки: чи головний напрямок мусить бути в бік Києва чи Одеси?
З політично-національного боку захоплення Києва як столиці України давало повне моральне задоволення для війська й громадянства. З економічного боку Київщина була багата на хліб і цукор. Там було багато цукроварень, гарбарень та винокурень, в продукції яких була заінтересована сама Армія, бо чимало з того добра могло піти як експорт в обмін на потрібний військовий матеріал для України.
Зі стратегічного боку київський напрямок давав змогу перетяти шляхи відвороту 14-ї совєтської армії на північ, бо переправи через Дніпро від Херсона аж до Кременчука вже були в руках Армії генерала Денікіна, крім залізничних мостів біля Черкас та Києва.
Рух Української Армії в цьому напрямку й опанування переправами дало б змогу захопити в наші руки всю запільну базу 14-ї армії на Правобережжі з усім залізничним майном та засобами транспорту, що його так потребувала Українська Армія. Крім того, за прийняття київського напрямку говорило ще й те, що більшовики тримали в своїх руках залізницю Коростень — Мозир, і вони легко могли перекидати свої сили хоч би в район Коростеня для удару по лівому крилі Української Армії. І це було великою загрозою для нас.
Одеський же напрямок в разі опанування побережжя Чорного моря між Одесою і Херсоном мав величезне економічне значення, бо звідсіля ми мали б доступ до Європи і могли б налагодити безпосередні торговельні й політичні стосунки з нею. Українське командування сподівалося отримати через Одесу такий потрібний військовий матеріал. Але зі стратегічного боку одеський напрямок не давав жодних вирішальних результатів у боротьбі з Червоною Армією.
Отже, добре зваживши всі ці аргументи, командування Української Армії вибирає напрямок на Київ.
Штаб Дієвої Армії видає таку директиву:
1. Загальний наступ починається 02.08.
2. Операції в напрямку Жмеринки ведуть дві групи: отаман Тютюнник з дивізією повстанців і 2-а дивізія атакують Жмеринку з південного заходу. Запорожці від Проскурова фланговим маршем через Літин виходять на Вінницю, щоб захопити її і цим допомогти отаману Тютюннику та перегородити відступ червоним.
3. Група Січових Стрільців і 2-й галицький корпус наступають на Старокостянтинів — Кульчин і виходять на річку Хомору. Два корпуси Галицької Армії (1-й і 3-й) наступають через Летичів — Літин приблизно на фронті Янів — Уланів — Любар. 3-я дивізія активно прикриває Вапнярку.
4. На Старокостянтинівському напрямку наші бронепотяги й кіннота далі переслідують ворога на північ.
Це — перший етап. У подальшому передбачалося розгорнути Галицьку Армію на лінії Козятин — Бердичів — Житомир. Група Січових Стрільців через Шепетівку прямує на Звягіль (Новоград-Волинський) і далі на Коростень; 2-й галицький корпус зосереджується в резерві в районі Шепетівки і підтримує наступ на Коростень. Запорожці, захопивши Вінницю, дальшим рухом забезпечують праве крило нашим головним силам. Для забезпечення лівого крила 3-ї дивізії отаман Тютюнник через Жмеринку прямує на Брацлав і далі на Христинівку.
Волинська група і бригада Українських Січових Стрільців — в резерві Головного Отамана, зосереджені в районі Жмеринки.
Цю директиву, як буде видно з ходу операцій, не дотримано.