Розділ 24
Жмеринська операція.— Акції на Шепетівському напрямку.— Утворення вищого органу управління арміями УНР

Жмеринська операція.
З 2 по 10 серпня Запорозька група (без 9-ї дивізії) та група отамана Ю. Тютюнника розпочинають свої операції на оволодіння жмеринським вузлом. Загальні сили ворога в районі Жмеринка — Вінниця збільшилися до 7000 бійців.
Група отамана Ю. Тютюнника складалася з 5-ї та 12-ї піхотних дивізій, що їх було сформовано з самих повстанців отам. Шепеля із Літинського району й 2-ї дивізії. Бойовий запал у цієї групи був великий, але почувався і великий брак досвідченого командного складу та добре налагоджених штабних апаратів, як також бракувало старшин генштабу й артилерії. Напередодні боїв штаб армії призначив до цієї групи кілька старшин генштабу та досвідчених муштрових старшин, але цього було замало для управління операціями.
3 серпня 2-а дивізія раптом кинулася з південного заходу на Жмеринку, захопила Станіславчик і підійшла до самої станції Жмеринка, але ворог контратакою її відкинув. Решта повстанської групи не підтримала наступу 2-ї дивізії. Атаки 5-ї і 12-ї дивізій повстанців не принесли бажаного результату: оволодіти Жмеринкою. З огляду на таку ситуацію командування Української Армії дає наказ 1 і 3 галицьким корпусам під час свого руху на північ своїм правим крилом допомогти отаману Тютюннику захопити Жмеринку.
7 серпня 1-й галицький корпус розгорнувся на схід від Братова трьома бригадами. 3-й галицький корпус зосередився в Барі. Отаман Тютюнник тримав фронт на захід від Жмеринки по обидва боки залізниці Проскурів — Жмеринка.
8 серпня група Тютюнника та 1-й і 3-й галицькі корпуси перейшли в наступ. Повстанці отамана Тютюнника до вечора підійшли під саму Жмеринку з заходу. З півночі на Бранлів дружньо наступали бригади 1-го галицького корпусу, яким після кривавих боїв пощастило захопити Браїлів. 3-й галицький корпус загрожував Жмеринці з півдня; На всьому фронті точаться уперті бої. 7 ворожих бронепотягів б'ють по наших лавах. Ми несемо великі втрати в людях; лише вранці 9 серпня наші частини врешті рішучим ударом захоплюють Жмеринку. Ворог залишає все своє майно, кількасот полонених, але його 7 бронепотягів своїм рясним вогнем змітають наші частини, що зайняли станцію Ворошилівку, та прориваються на Козятин.
Щодо руху Запорозького корпусу, то, зважаючи на гостру потребу у відпочинку і на налагодження власного запілля, він приступив до виконання директиви лише 4 серпня. Шлях Проскурів — Летичів — Літин був вільний від ворога, бо там були лише дрібні відділи розвідки. На вечір 9 серпня Запорозький корпус зосереджується в районі Якушинці —хутір Мизямівський. Того ж 9 серпня Запорожці відбивають атаку невеликого відділу ворога, що складався переважно з матросів та жидів, а 10 серпня 6-а Запорозька дивізія атакує Вінницю. Вона ранком захопила станцію, але внаслідок контратаки ворога, якому допомогли частини, що відступали з Жмеринки, була відкинута назад. Лише о 16 годині Запорожці знову атакують Вінницю та захоплюють саме місто. Майже одночасно до Вінниці з півдня підійшла 10-а галицька бригада. В наші руки попадає чимало майна. Населення, змучене більшовицьким терором, радісно вітає наші війська. Ворог відступив до станції Калинівка.
Акції на Шепетівському напрямку також поступово розгорталися. Група Січових Стрільців поволі посувається вперед. Одну дивізію вона тримає на фронті, другу — в резерві. 4 серпня ця група виходить на річку Хомора. В цей час 2-й галицький корпус займає Старокостянтинів. Під час боїв за це місто взято два ворожих бронепотяги міцної конструкції, полонених та майно.
Для захисту Проскурова від небезпеки з заходу Волинську групу пересунуто в район станції Війтівці. На 10 серпня наші частини в Шепетівському напрямку успішно просуваються на північ, але 10 серпня ворог, скупчивши свої сили в районі Шепетівки (1-а совєтська дивізія), зміцнив їх свіжим резервом та перейшов у контрнаступ і тим примусив лівофлангову бригаду 2-го корпусу відійти на південь і навіть залишити Старокостянтинів, але небезпеки для Проскурова не було, бо 2-й галицький корпус більшість своїх бригад тримав у резерві.
Отже, Українська Армія виконала директиву штабу армії, хоч із багатьма відхиленнями та неточностями. Війська, що діяли на жмеринському напрямку, виконали своє завдання, але ворог під прикриттям 7 бронепотягів встиг більшість своїх сил відвести в напрямку на Козятин. 1-й і 2-й галицькі корпуси відійшли на схід від указаного їм директивою напрямку. Запорозька група не виявила належної енергії і швидкості. Ліве крило 2-го галицького корпусу змушене було відійти аж на південь від Старокостянтинова. Усе ж при виконанні директиви війська виявили багато відваги, щоправда, понесли чимало втрат, особливо корпуси Галицької Армії, які вперше увійшли в бойовий контакт з червоними, тактика і методи боїв яких були набагато відмінними од тактики й боїв, що Галицька Армія бачила на польському фронті.
На вапнярському напрямку 3-я дивізія уперто та успішно відбиває всі атаки ворога та міцно тримає в своїх руках цей важливий з стратегічного боку залізничний вузол.
Врешті, треба сказати про утворення вищого органу управління арміями УНР. Галицька Армія перейшла на територію Великої України зі своїм керівним апаратом — штабом армії. Такий же штаб мали війська Армії УНР. Не було потреби ліквідовувати ці апарати, бо кожний з них мав свої особливості, пристосовані до методів тактики та виховання підлеглих їм військ. З цих причин при Головному Отамані С. Петлюрі було утворено особливий штаб як виший орган для об'єднання дій двох армій. Зверхником Української Армії залишився С. Петлюра. Начальником штабу при ньому призначено бувшого професора Російської Військової Академії та бувшого командуючого 9-ю Російською Армією генерал-поручника Юнакова. Цей генерал був відомий ще до Великої Війни як апологет так званої нової системи викладання військових наук, яка робила з старшин генштабу практичних знавців військової справи. Генерал Юнаків був високої якості шляхетною й моральною людиною, авторитет якої у лавах армій був дуже високим. Генерал-квартирмейстером було призначено генерала Курмановича, бувшого старшину австрійського генштабу. Начальником оперативного відділу був підполковник Долежаль (чех за походженням), здібний і видатний старшина.

Розділ 25
Початок Вапнярської операції

Директива штабу армії зазначила кінцевим завданням для 3-ї дивізії захоплення та утримання у своїх руках станції Вапнярка та забезпечення правого крила армії. Ініціативу для виконання цього завдання передано в руки командира цієї дивізії генштабу полковника Удовиченка. Дивізія в своїх бойових чинах мусила спиратися тільки на свої сили, маючи до 2300 багнетів, 100 шабель, 18 гармат, з них — 4 гаубиці.
Фронт її охоплював простір до 50 — 70 кілометрів. Сили ворога складалися з 45-ї дивізії (до 4000 бійців піших, кінного полку — 600 шабель, 15 гармат, 7 бронепотягів). На підсилення 45-ї дивізії увесь час надходили окремі частини, що формувалися в Одесі, різної кількості й якості. Часом окремі підсилення 45-ї дивізії доходили, як, наприклад, морський полк, до 2500 багнетів. Нечисленна 3-я дивізія мусила дуже обережно вести свої операції, бо найменша невдача загрожувала їй повним-знищенням. Слабкість ворога полягала в тому, що він висилав свої резерви на фронт “пачками”, а 3-я дивізія розбивала їх по черзі. Таким способом 3-я дивізія за час Вапнярської операції розбила 22 ворожі частини в загальній кількості до 11 000 бійців.
20 червня через Заміхів 3-я дивізія рушає на схід. Збиваючи ворога, вона перетяла залізничний шлях та підійшла до Копайгорода. Несподівано численний відділ червоних, що його перекинуто було із Жмеринки, атакує ліву її колону — 9-й стрілецький полк полковника Шандрука. Під час запеклого бою 9-й полк, хоч і зазнав великих втрат, та не тільки відбив атаки ворога, але і розбив його вщент. Переслідуючи здеморалізованого ворога, дивізія виходить на лінію Шаргород — Мурафа. З метою прикрити своє запілля і ліве крило з боку Жмеринки один курінь її займає станцію Рахни, чим не дає ворогові змоги перекинути свої резерви з району Одеси на допомогу 44-й совєтській дивізії, що захищала Жмеринку.
Бажаючи за всяку ціну утримати залізничну колію Жмеринка — Одеса в своїх руках, командування 14-ї совєтської армії намагається відкинути 3-ю дивізію на захід. Для чого на підтримку 45-й дивізії мобілізує всі свої резерви, перекидаючи їх переважно з району Одеси — Херсона. Перший резерв — Матроський полк у складі 2500 багнетів при одній батареї вивантажується на станції Юрківці. Командир 3-ї дивізії рішає розбити цей полк, доручаючи це завдання 7-у Синьому полкові під командою полковника Вишнівського. Хоч цей полк був і невеликий за складом (до 600 багнетів), проте командир його раптовою атакою розбив ущент матросів. Кількасот полонених, 4 гармати разом з командиром матроського полку опинилися в наших руках. 7-й піхотний Синій полк продовжує свій рух уздовж залізниці та захоплює станцію Юрківці, де його батарея вступає в бій з бронепотягами. 8-й Чорноморський полк полковника Царенка з батареєю з Шаргорода веде наступ на Джурин, де розбиває вщент два червоних полки. Між тим у Могилеві ще перебувають ворожі сили, які намагаються просунутися в запілля 3-ї дивізії вздовж залізниці на Жмеринку. Для ліквідації цього ворога з Шаргорода іде частина 9-го полку, яка б'є та жене його вздовж Дністра до Ямполя. Фронт дивізії значно поширився і доходив 60—70 кілометрів. Для безпосереднього прикриття вапнярського вузла 45-а совєтська дивізія займає фронт від Журавлівки до Томашполя, маючи на своєму лівому крилі, в районі Дзигівка, кінний полк і курінь піхоти. До 45-ї ворожої дивізії увесь час прибуває підкріплення. Загальна чисельність її доходить до 6000-7000 багнетів, бригади кінноти — 600 шабель, 20 гармат, п'ять бронепотягів, причому один з них мав 6-ти дюймову гаубицю.
Ворог готувався до наступу. Командир 3-ї дивізії рішив попередити наміри його та приблизно 10 червня сам перейшов у наступ, причому 7-й полк з одним із куренів 9-го полку атакували Журавлівку, а головний удар завдав 8-й Чорноморський полк по лівому крилі ворога — на Томашпіль. Решта 9-го полку зосереджується за правим крилом 8-го полку як резерв. 7-й Синій полк під міцним вогнем ворожої артилерії та бронепотягів (усього 15 гармат) атакує Журавлівку та після цілоденного гарячого бою вибиває ворога зі станції.
8-й Чорноморський полк збив ворога під Томашполем, але в 8-ми кілометрах на схід від цього міста, біля Комаргорода, його атакували два ворожих полки. Протягом трьох днів ідуть жорстокі бої за Комаргород. Особливу упертість виявив відділ, який складався з комуністів і в якому чимало було жидів. Атаки, як з одного боку, так із другого, кінчалися боями врукопаш. Командир куреня 8-го полку полковник Озелицький мав 14 багнетних ран і загинув на полі бою. Червоні знущалися над нашими пораненими, вирізуючи ножами на тілі пасма шкіри, тризуби та інше, а потім добивали їх. Убивали навіть санітарів, що несли поміч як своїм, так і ворогові. 8-й Чорноморський полк втратив тільки забитими 23 старшини та до 150 козаків, але, врешті, на третій день останніми зусиллями відкинув червоних москалів до Вапнярки.
Протягом цілого тижня точилися надзвичайно криваві бої. Врешті, за допомогою 9-го стрілецького полку, що підійшов з Могилева, станцію Вапнярку 21 липня було зайнято полками 3-ї дивізії.
Завдання своє вона виконала, але понесла важкі втрати. До 40 старшин і до 200 козаків було забито. До 300 поранених і хворих відправлено в запілля. Після захоплення станції Вапнярки 3-я дивізія розпочинає цикл боїв за утримання її в своїх руках.
Становище 3-ї дивізії після захоплення Вапнярки було невідрадним. Жмеринка ще була в руках ворога. Звідти можна було чекати кожної хвилини або підходу червоних відділів, або бронепотягів. Як ліве, так і праве крило дивізії цілковито не були забезпечені, а в районі Ямполя на Дністрі з'явилася ворожа кіннота до 400 шабель. Залізниця на Христинівку й Одесу була в розпорядженні ворога для підвозу резервів. Але разом з тим, володіючи Вапнярським вузлом, 3-я дивізія, в свою чергу, могла загрожувати своїй південній частині Правобережної України. Командування 14-ї совєтської армії добре розуміло значення Вапнярки, тому всі свої зусилля скерувало на те, щоб знову перебрати її в свої руки.
Після кількаденного спокою на цьому фронті червоні починають систематично атакувати 3-ю дивізію. Одержавши підмогу — полк в складі до 2000 багнетів під командуванням якогось Мішки Японця (полонені говорили, що це відомий одеський бандит), — 45-а дивізія атакує Вапнярку. Червоним пощастило підійти аж до самої станції. Бій дійшов до ручних гранат. Незважаючи на міцний опір куреня 9-го полку, ми змушені були залишити станцію і тільки на другий день контратакою того ж куреня знову оволоділи нею. 3-я дивізія, залишивши заслін у напрямку на Христинівку, з метою надійного забезпечення Вапнярки розпочинає свій рух на Бірзулу — Одесу. Приковуючи ворога боями вздовж залізниці, вона обхідними ударами по лівому крилу змушує його поступово відходити на південь. Станція Крижопіль, потім Княжево переходять у руки 3-ї дивізії, але ворог підтягує свіжі резерви (54-й, 399-й полки, навчальний одеський батальйон) і починає рішучий контрнаступ з одночасним ударом з боку Тульчина. Зав'язалися безперервні бої, що тривали майже три тижні, без рішучих результатів у той чи інший бік. 3-я дивізія вичерпала всі свої резерви; у неї — повний брак набоїв, але 7-й, 8-й і 9-й полки упертістю і вдучними маневрами стримують ворожі атаки, хоч примушені були залишити Крижопіль. Надвечір 30 серпня становище 3-ї дивізії стало загрозливим. Дивізія зазнала великих втрат (до 40 відсотків свого складу). Поліг смертю хоробрих командир 8-го полку полковник Царенко. Командира 7-го полку полковника Вишнівського було важко поранено. Полковника Магеровського, що зайняв його місце, в той же день також було важко поранено. Забитими чи пораненими були всі командири куренів, а командирів сотень доводилося міняти двічі на день. Ворожим гарматним вогнем виведено зі строю 4 гаубиці і 5 легких гармат, підбито два наших бронепотяги. Лише 1 вересня останніми геройськими зусиллями з ударом по лівому крилу ворога 45-у дивізію було змушено відійти до станції Попелюхи. З огляду на повне вичерпання сил 3-ї дивізії штаб Дієвої Армії вислав на допомогу їй 11-у галицьку бригаду. З моменту прибуття цієї бригади 3-я дивізія знову відчула силу та почала готуватися до наступу на південь.

Розділ 26
Наказ Штабу Головного Отамана від 12 серпня 1919 р. — Розвиток операцій у напрямку на Київ та на схід

Щоб звільнити Правобережжя від Червоної Армії раніше, ніж надійдуть її резерви з Московщини, Головний Отаман наказав 12 серпня головними силами наступати на Київ, активно забезпечуючи себе з заходу і в напрямку на Одесу.
Для цього:
1. Східна група (вся Наддніпрянська Армія, крім гр. Січових Стрільців і Запорозької групи) під командуванням отамана В. Тютюнника має зайняти район Бірзула — Умань — Володарка.
2. Середня група (1-й і 3-й галицькі корпуси й Запорозька група) під командуванням генерала А. Кравса має зайняти район Сквира — Козятин — Бердичів із заслоном на Житомир.
3. Група західна (2-й галицький корпус і група Січових Стрільців) під командуванням полковника Вольфа має зайняти Шепетівку із заслонами на північ і північний захід.
Наші сили складалися з двох армій — Галицької і Наддніпрянської. Галицька Армія мала три корпуси і команду етапу — всього 80 000 люду, сюди ж входили до 40 000 багнетів і шабель, до 80 гармат і 546 кулеметів. Наддніпрянська Армія складалася з трьох груп: Січових Стрільців, Запорозької, Волинської і четвертої повстанської під назвою Київська. Опріч того, до армії входили дві окремі дивізії — 3-я й 9-а; 2-а дивізія була в стані переформування. Наддніпрянська Армія мала до 29 000 - 30 000 люду та 5000 мобілізованих, які за браком зброї перебували в запіллі. Всього було до 35 000 бійців, 90 гармат, 533 кулемети, 9 бронепотягів, б панцерних самоходів.
Загальна кількість бійців обох армій доходила до 85 000 людей. Сюди треба додати 15 000 організованих повстанських відділів, що чинили за вказівками штабу Дієвої Армії.
Зв'язок між групами і Штабом Головного Отамана був добре налагоджений за допомогою телеграфу. Організація запілля була слабшою. Війська мусили власними силами забезпечувати себе харчами й одягом. Запасу амуніції ніякого, крім того, що війська мали при собі. Медична допомога через брак медикаментів була в жахливому стані. Вже розпочиналась епідемія тифу. Для перев'язки поранених не було бандажів, йоду. Через блокаду кордонів України закуплений за кордоном запас медикаментів не було змоги доставити.
Щодо сил Червоної Армії, то на півдні Правобережної України оперувала 14-а совєтська армія в складі 45-ї, 47-ї та 58-ї дивізій, окремої інтернаціональної бригади, матроських відділів і залог різних етапів і міст. Усього — до 35 000 багнетів.
На Київському і Коростенському напрямках оперувало до двох дивізій, які були досить ослаблені, в загальній кількості до 12 000 багнетів та з резервом у 3000 - 4000 бійців. Бойову силу Червоної Армії значно ослабляли наші повстанці.
Події на фронті розвивалися так:
Західна група полковника Вольфа 13 серпня переходить у наступ та своїм правим ударним крилом займає місто Остропіль, а 14 серпня — Старокостянтинів. Бригади 2-го галицького корпусу, особливо 7-ма, під командуванням полковника Бізанця 15 серпня досягають Попонного, а лівим крилом підходять до Шепетівки.
Січові Стрільці, підтримані бронепотягом “Вільна Україна”, також 15 серпня виходять на лінію річки Хомора, захопивши в полон цілий курінь 2-го совєтського полку.
На 17 серпня 2-й галицький корпус зосереджується в районі Попонне — Миропіль, а Січові Стрільці — в Шепетівці. До групи приєдналося багато повстанців. Ця група виконала своє завдання.
Середня група генерала А. Кравса двома галицькими корпусами просувається вздовж залізниці в напрямку на Козятин, а Запорозький корпус іде праворуч. До 17 серпня корпуси займають: 3-й — лінію Чорнятин — Курава (в 10 км на північ від ст. Калинівка—фронтом на Козятин), 1-й галицький корпус у Калинівці збирається йти на Бердичів. Запорозький — виходить на лінію Вівсяники — Самгородок та в бою під Липовцем бере до 500 полонених. 9-а галицька бригада в бою за Калинівку зазнала важких втрат.
На 19 серпня 3-й галицький корпус захоплює Козятин; 1-й галицький корпус у напрямку на Бердичів захопив Райгородок; Запорожці перетяли залізницю на північ від Козятина, і одна його дивізія рушила на Сквиру.
21 серпня 1-й галицький корпус зайняв Бердичів.
Східна група під командуванням отамана В. Тютюнника (1) ще не зосередилася, тому не змогла свого часу розпочати наступ. На фронті фактично билася лише одна 3-я дивізія, що за свою стійкість у боях за Вапнярку одержала назву “Залізної”.
Не було достатньо виявлено сили ворога та його наміри (крім 45-ї совєтської дивізії), але штабові було ясно, що з рухом наших сил на Київ, як і під загрозою дій Добрармії, сили 14-ї Червоної Армії, що оперували у південній частині Правобережної України, мусили або відступати на північ, або капітулювати. Штаб середньої групи вирішує перетяти шляхи відступу ворога, для чого намітив два оперативних напрямки для наступу, а саме: на Бірзулу (група полковника Удовиченка) та другий — на Христинівку — Умань. Для операцій в останньому напрямку було призначено повстанські дивізії (5-а та 12-а) під командуванням отамана Ю. Тютюнника.
15 серпня отаман Тютюнник зі своїми повстанцями вирушає з району Жмеринка через Гайсин, Брацлав на Христинівку, яка вже була захоплена місцевими повстанцями. 19 серпня одна дивізія отамана Юрка Тютюнника увійшла до Умані, друга — в Христинівку, а окремі відділи просувалися на Шполу.