Розділ 29
Політика генерала Денікіна. – Зустріч Української Армії з армією Денікіна в Києві. – Бій. – Відступ Української Армії. – Активність червоних у районі Коростеня

Армія генерала Денікіна вільно просувалася на північ та підходила вже до північних кордонів України. Харків – Полтава – Черкаси вже були в її руках. Українське населення на Лівобережжі, пізнавши червону владу, ставилося до останньої з ненавистю та готово було допомагати в боротьбі з нею навіть Добрармії, аби тільки позбавитися комуністів. Навіть українські повстанці не перешкоджали рухові армії Денікіна. Українське населення ще не уявляло собі, що принесе йому нова “біла” влада, тому, хоч і без особливого бажання, пішло до армії Денікіна після оголошення мобілізації. Генерал Денікін вів свою армію на Москву найкоротшою лінією через Харків – Орел. Донська козацька кіннота під командуванням генерала Мамонтова вже випередила свою піхоту, прорвала фронт червоних та гарсувала в їхньому запіллі, наближаючись до Орла.
Генерал Денікін та його уряд, як ми вже не раз зазначали вище, в основу своєї політики ставили відновлення єдиної неділимої Росії. Наука революції, створення Української Держави, проголошення інших незалежних держав – Грузії, Азербайджану, Вірменії, Північного Кавказу — усе це проходило перед їхніми очима, але вони не хотіли того помічати. “України не було й не буде” – таке гасло було в денікінського уряду. Політика генерала Денікіна стосовно України, безперечно, мусила відбитися і на стратегії його армії. Для оволодіння Правобережною Україною, де так успішно діяла проти комуністів Українська Армія, командування Добровольчої Армії мусило відтягнути значні сили з головної операційної лінії – Харків – Москва. Ці сили доходили до 40 000 найкращої козацької кінноти і піхоти та одного корпусу Добрармії. Політика генерала Денікіна вимагала також захопити столицю України – Київ раніше, ніж його займуть українські частини. Адже зайняття Києва українцями могло зруйнувати політичні плани росіян.
Для зайняття Києва командування Добрармії мало виділити окрему групу (7-а піхотна дивізія та низка інших частин) під командуванням генерала Бредова. Отже, для зайняття Правобережної України генерал Денікін мусив виділити велику кількість бійців, чим, безперечно, ослабив себе в головному напрямку на Москву. Між тим червоне командування енергійно готувалося до контрудару по армії Денікіна, яка з огляду на широчезний фронт буквально витягнулася в “нитку”, залишаючись без будь-яких резервів.
Український Уряд не мав жодного бажання вступати в боротьбу з Добрармією, навпаки, вся його політика була скерована на порозуміння, на спільні акції двох армій проти Червоної Армії. Цього домагалися перед державами Антанти українські делегації в різних країнах, а головне – у Парижі та, нарешті, й саме українське командування намагалося безпосередньо зав'язати контакт з Добрармією. Зустріч українських військ з військами Добрармії в районі станції Цвітково та пертрактації між арміями в справі встановлення демаркаційної лінії подавали надію на порозуміння з Денікіним. Українським військам знову було підтверджено наказ про необхідність уникати акцій, що могли б призвести до збройних конфліктів. Крім делегації на станції Цвітково на чолі з полковником генштабу Пересадою штаб Дієвої Армії визначив другу делегацію на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком. Ця делегація мала увійти в контакт з частинами Добрармії, що наступали на Київ з Правобережжя. Ще раз мусимо підкреслити, що Українським Урядом і командуванням армії було вжито всіх заходів для уникнення бойових дій проти Добрармії.
Між тим середня група генерала Кравса, зайнявши 30 серпня своїми передовими частинами Київ, ранком 31 серпня рушила колоною через Київ, яку українське населення урочисто і радісно вітало. Але одночасно зі сходу через київські мости до Києва почали входити денікінські війська під командуванням генерала Бредова, по дорозі обеззброюючи дрібні загони українських військ. Маючи наказ не вступати в бій з військами Добрармії, українські частини не знали, як їм поводитися, вважаючи, що це “непорозуміння”, яке буде ліквідоване командуванням українським і денікінським. Але за кілька годин розвіялися всі надії на встановлення мирних взаємовідносин і можливої бойової співпраці проти загального ворога – червоних.
Коли голова колони українських військ вийшла на головну вулицю Києва – Хрещатик, то добровольчі частини, увійшовши на цю ж вулицю з протилежного боку, відкрили по ній кулеметний та рушничний вогонь. Серед величезного натовпу населення, що вийшло урочисто зустрічати Українську Армію, сталася паніка. Юрба, серед якої було багато жінок і дітей, змішалася з військом. Відповідати на стрілянину денікінців не було змоги, бо це спричинило б жертви серед мешканців Києва. І на цей раз наші війська, пам'ятаючи наказ про уникнення сутичок з військами Добрармії, утрималися від бойових дій.
Колону було завернуто в бокові вулиці та зосереджено на західних околицях Києва. Між тим відділи Добрармії в різних пунктах Києва оточували окремі українські відділи та обеззброювали їх. Добровольці-росіяни зустріли глузливо вислані окремі делегації від українських частин. Декому навіть загрозили розстрілом. Командування середньої групи на чолі з генералом Кравсом розгубилося і втратило зв'язок зі своїми частинами, в той час як останні не знали, що їм робити; чи вступати в бій, чи уникати його. Тут треба відзначити психологічний стан українського вояка з Галичини. З тяжкими моральними муками він перейшов Збруч, покинувши свій рідний край. В ім'я національної ідеї після невдалої боротьби з поляками він пішов на боротьбу з новим ворогом – червоним москалем. У тяжких умовах, спливаючи потом і кров'ю, він дійшов, нарешті, до столиці Києва, промарширувавши 500 кілометрів. Розбивши “червоного москаля”, він у Києві зустрів нового ворога – “білого москаля”. Перед ним була нова боротьба, яка потребувала нових жертв. Моральні й фізичні сили галицького вояка не витримали, він почав втрачати їх. Цей перелом у настроях галицького вояка спричинився пізніше до важливих рішень командування Галицької Армії.
Тим часом командир середньої групи генерал Кравс шляхом безпосередніх розмов із командиром київської групи Добрармії генералом Бредовим намагався дійти до порозуміння. Водночас із цим урядова делегація під проводом генерала Омеляновича-Павленка також намагається вступити в переговори зі штабом генерала Бредова. Однак генерал Бредов заявив, що жодних переговорів з урядовою делегацією не може бути, а якщо вона і з'явиться, то її буде заарештовано. Переговори з представниками Галицької Армії, мовляв, можуть вестися, бо політична ситуація цієї армії одмінна з моменту залишення нею свого рідного терену.
У такій прикрій політичній і військовій ситуації опинилась Українська Армія на початку вересня 1919 року. Український Уряд мусив шукати вихід із цього становища, але як його знайти? Українське громадянство й уряд не втрачали надії, що Антанта нарешті зрозуміє революційні обставини на терені колишньої Росії та своєю могутньою силою примусить генерала Денікіна рахуватися з фактом постання незалежної Української Держави. Стратегія також вимагала, щоб Українська Армія не мала нового ворога — Добрармії.
Виходячи з цих міркувань, уряд вирішує уникнути війни з Добрармією. Середня група Української Армії з наказу командування почала відходити на захід, у напрямку Козятина. Внаслідок цього відходу війська Добрармії мусили безпосередньо зустрітися з групою червоних військ (до 20 000 бійців) в районі Коростеня, як і з групою червоних військ (47-а, 58-а і решта 45-ї дивізії), що уперто та успішно пробивалася з району Вознесенська на північ для з'єднання з частинами 12-ї й 14-ї армій.
6 вересня середня група Української Армії під командуванням генерала Кравса, прикриваючи станцію Козятин, зупинилася на лінії станції Попельня.
Західна група (2-й галицький корпус і корпус Січових Стрільців) увесь час намагалася виконати своє основне завдання – захопити станцію Коростень. Але ворог дуже добре розумів значення цього вузла як вихідного пункту для скупчення нових сил, підвезених з центру Росії, та для удару по флангах або тилах Української Армії чи Добрармії. Західна українська група 10 вересня підійшла до Коростеня з півдня майже на 12 кілометрів, але ворог у свою чергу перейшов у рішучий контрнаступ та своїми ударами по 2-у галицькому корпусу примусив останній відходити в напрямку на Житомир. Січові Стрільці внаслідок відступу 2-го корпусу розпочинають відхід у напрямку на Звягіль (Новоград-Волинський). Активність коростенської групи червоних можна пояснити і тим, що ця група хотіла очистити шлях для південної групи 14-ї армії, що пробивалася на північ та яка 9 вересня вже підходила з півдня до Попельні.
Відбиваючи безперервні атаки ворога, корпус Січових Стрільців зосереджується 18 вересня в районі Полонне – Шепетівка, а 2-й галицький корпус – у районі Бердичева.
На цих позиціях західна група залишалася приблизно до 20 жовтня майже за повної бездіяльності ворога, який, видно, не відважувався посуватися далі на південь, відчуваючи загрозу удару в його ліве крило Київською групою Добрармії.
Врешті, щодо переговорів з Добрармією треба зазначити, що 13 серпня делегація генерала Омеляновича-Павленка зустріла відповідних підпоручників Добрармії, але до згоди не дійшли, бо денікінське командування відкидало засадницькі національні вимоги українського народу.

Розділ 30
Антиукраїнська політика уряду генерала Денікіна і наслідки її. – Війна з Добрармією та з Червоною Армією

У міру того як війська Добрармії займали Лівобережжя і південну частину Правобережжя, на цих землях денікінська адміністрація заводила свої порядки. Українське населення, позбавившись комуністичного панування, чекало від нової влади спокою й порядку, але за короткий час воно відчувало, що нова денікінська влада не краща за комуністичну. В першу чергу денікінський уряд розпочав переслідувати українську інтелігенцію за її “сепаратистичні” настрої, а далі нищив українські установи культурного й економічного характеру, як, наприклад, “Просвіта”, кооперативи, школи, газети та ін. Навіть українська мова вважалася виявом сепаратизму. Одним словом, розпочалося винищення українського духу серед українського народу. Біла “чека” – денікінська контррозвідка – розстрілювала та масами заарештовувала українців.
Як війська, так і цивільна, монархічне настроєна адміністрація скрізь по всіх містечках громили жидів. Незабаром політика переслідування торкнулася й селян. У запіллі Добрармії з'явилися бувші поміщики, що розпочали боротьбу з селянами за повернення їхніх маєтків. Хабарництво, грабіж, злодійство, зневага і знущання над українським національним почуттям стали нормальним щоденним явищем. Українське населення не витримало цього режиму і розпочало боротьбу. Численні повстанські відділи нищили запілля Добрармії та висилали делегації до Українського Уряду з проханням розпочати бойові дії проти неї.
Думка про необхідність вступити в активну боротьбу з Добрармією стала з кожним днем міцнішати як серед війська, так і серед населення, проте перед Українським Урядом і командуванням виникало питання: з якими засобами Українська Армія могла б виступити проти Добрармії, що була добре озброєна і підтримана Францією й Англією. Українська Армія, крім глибокої віри в свою національну ідею, нічого не мала. Їй бракувало головним чином.зброї, вона була боса і гола. Вже почалися легкі морози, а за ними серед українського вояцтва розпочалася епідемія тифу, що пізніше прийняла жахливі форми і цілковито знищила Українську Армію. Санітарний стан армії був жахливий. Після замирення в Європі на складах псувалося багатомільйонне санітарне майно, а українські вояки десятками тисяч умирали від тифу та інших хвороб, не маючи елементарних ліків. Навіть ті медикаменти, що їх за українські гроші було закуплено у Франції й Італії, сусідні держави не хотіли пропустити в Україну. В такому важкому стані опинилася Українська Армія (авангард Європи) у боротьбі з комуністами.
Незважаючи на вищезгадані причини, якась фанатична віра в те, що держави Антанти, врешті, прийдуть на допомогу Україні та її Армії, стримувала Український Уряд від початку військових акцій проти Добрармії.
Та ось, спонтанно і зненацька, в середині вересня 1919 року розпочалися на фронті бойові сутички між нашою й денікінською розвідками. На станції Бірзула, яку займали українські й денікінські частини, виникла бійка між ними, і денікінський відділ було обеззброєно. Тоді ж наші війська перехопили наказ командуючого військами на Правобережжі генерала Шилінга такого змісту: “Срочно. Вознесенск — генералу Склярову, Николаев — генералу Слащову, Одесса — комдиву 4-ой дивизии. Ввиду указаний Главкома приказываю при встрече с войсками Петлюры предлагать им разоружиться или покинуть территорию, занятую Добрармией. В случае неисполнения этих требований обращаться с ними как с противником. При этом надлежит всячески затягивать разговоры и выяснить физиономию петлюровцев й их отношение к нам. Генерал Шилинг. 04.08.1919.”
Для Українського Уряду початок військових акцій проти армії Денікіна був неминучим рішенням незалежно від того до чого ця війна призведе, бо інакше в очах українського народу ця нерішучість була рівновартою зраді національних ідеалів.
21 вересня було перехоплено другий наказ Добрармії про відкриття бойових акцій проти Української Армії.
Українське командування у свою чергу віддає наказ розпочати акції проти армії Денікіна.
Ситуація на ворожих фронтах складалася так:
Добрармія. На Лівобережжі війська Добрармії при дальшому русі на північних українських кордонах зустріли контрнаступ Червоної Армії. Розпочалися довгі і жорстокі бої без яких-будь рішучих наслідків у той чи інший бік. Рейд кінноти генерала Мамонтова наробив, щоправда, клопоту червоному командуванню, але, врешті, скінчився безрезультатно з боку стратегічної його оцінки. Взагалі у міру того як Добрармія виходила з України на територію центральної Росії (район Орловської губернії), суто московське населення не виявляло гарячого бажання допомогти Добрармії в боротьбі проти комуністів. Виникли окремі вогнища повстань, але масу вони не захопили.
Опір Червоної Армії примусив командування Добрармії поступово здіймати з Українського фронту цілі частини та направляти їх на допомогу в головному напрямку на Москву. Але це підкидання резервів “пачками” в головному напрямку не приносило користі, тому центральна ударна група Добрармії почала тупцювати на місці. Генерал Денікін добровільно зрікся бойової співпраці майже з 80 000-ю Українською Армією. Незабаром для генерала Денікіна наступив час розплати за його невдалу політику стосовно України та його стратегію. Він вирішив битися на два фронти, але силі Добрармії були вичерпані. Під ударами Червоної Армі фронт Добрармії в районі Харкова захитався та покотився на південь.
Незважаючи на свої невдачі в головному напрямку, генерал Денікін вирішує атакувати Українську Армію на двох напрямках: з району Балти – в праве крило Української Армії в загальному напрямку на Жмеринку та з району Цвітково – на захід.
Фронт Добрармії проходив приблизно через такі пункти: Бірзули, Балта, Голованівськ, далі по річці Синюха через Шполу – Цвітково до Білої Церкви. З боку Києва в напрямку на Козятин передові частини Добрармії займали Кожанку, а далі – по річці Тетерів.
Червона Армія головну масу своїх сил тримала в районі Житомир – Коростень з передовою лінією фронту по річці Тетерів, а далі приблизно по шосе Житомир – Звягель. Як праве, так і ліве крило її було під загрозою, з одного боку, Київської групи Добрармії, з другого – польських військ у районі Рівне, через що вона не в змозі була просуватися на Бердичів – Козятин. Загальна кількість червоних у цьому районі доходила до 18 000.
На фронті Української Армії йшло перегрупування. Розташування військ було таким:
У районі Вапнярки зосереджувався Запорозький корпус, що своїми передовими частинами займав фронт приблизно від Рудниці до Бершаді. В районі останнього дислокувалася 3-я Залізна дивізія. В районі Тальне – Умань – Христинівка – група отамана Ю. Тютюнника (5-а і 12-а дивізії) з авангардом на станції Шпола.
Далі, приблизно по лінії залізниці Козятин – Христинівка, фронт займали 1-й і 3-й галицькі корпуси. Фронт перед Бердичевом тримав 2-й галицький корпус.
Волинська група була в резерві в районі Гайсина. Водночас із цим з району Шепетівки до Жмеринки перекидали групу Січових Стрільців.
Польські війська, з якими Українському командуванню, врешті, пощастило дійти згоди, зайняли Шепетівку. Отже, фронт Української Армії був довжиною в 400 кілометрів.
Загальна кількість Української Армії з огляду на пошесть тифу зменшилася до 40 000 бійців при 150-160 гарматах.
Отже, Українська Армія знову мусила битися на два фронти з могутніми ворогами. Перед нею була майже 40 000-на Добрармія та Червона Армія до 20 000 бійців з необмеженим запасом людського і військового матеріалу. Сили були нерівні. Кожний вояк Української Армії, починаючи від козака й до старшини, розумів обставини, в яких він мусив битися. Кожний розумів, що без зброї і набоїв, голий і босий, з одною непереможною ідеєю в серці – Незалежна Україна – він не зможе подолати ворога. Ні з політичного, ні з стратегічного боку ця війна не давала надій на перемогу, але честь молодої Української Армії диктувала: або вмерти, або перемогти.
З цим гаслом український вояк пішов у нерівний бій.
У жовтні 1919 року на всьому фронті розпочалися бойої сутички з Добрармією. В цей час наступили зміни в складі командування Української Армії: на чолі армії став замість отамана Василя Тютюнника генштабу генерал Сальський.