Розділ 33
Зимовий похід. – Партизанські дії Української Армії. – Командування денікінської армії шукає порозуміння з повстанцями й Українською Армією

Вирушаючи в запілля ворога, рештки Української Армії мали своїм завданням:
1. Прорвавшись у запілля ворога, нищити його живу силу, руйнувати залізниці, склади та ін.
2. Зв’язатися з повстанцями, організувати їх та упорядкувати їхні бойові дії.
3. Вести пропаганду серед українського населення, підняти його моральний і патріотичний настрій, закликати до подальшої збройної боротьби. Сама поява Української Армії в запіллі ворога мусила ствердити, що боротьба за визволення України продовжується, Українська Армія жива і б’ється всупереч усім голосним заявам червоних і білих москалів про те, що Українська Армія вже не існує.
4. Українська Армія мусить вести свої бойові акції до того часу, поки Український Уряд проведе намічену політичну роботу серед держав Антанти. Віра у справедливе вирішення українського питання державами Антанти все ще не згасала.
Командування армією Уряд доручив генералу М. Омеляновичу-Павленку, який був до того командиром Запорозького корпусу. Після нашвидку проведеної переорганізації, пристосованої до партизанської війни, всі боєздатні частини були зведені у 4 групи:
1. Запорозька група з частин Запорозького корпусу під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка.
2. Київська група, що складалась з 5-ї та 12-ї дивізій, полку морської піхоти, частин 9-ї дивізії та з частин корпусу Січових Стрільців. Командиром групи призначено отамана Ю. Тютюнника.
3. Волинська група складалася з частин 1-ї, 2-ї і 4-ї дивізій. Командир – отаман О. Загродський.
4. 3-я стрілецька дивізія та Спільна Юнацька Школа. Замість полковника Удовиченка, що захворів на тиф, командиром цієї групи призначено полковника Трутенка.
Українська Армія на партизанці складалася приблизно з 10 000 бійців при 2000 шаблях та 12 гарматах, але майже 75 відсотків з них було хворими на тиф, до того в цей же підрахунок входили немуштровані частини, обслуга обозів та ін. Воювати була здатна дише жменька від 3000 до 3500 вояків.
Більшість хворих ні за яку ціну не хотіли покинути свої частини, благали взяти їх із собою, через що обози значно збільшились, а це не могло не позначитися на рухливості війська.
Отже, 5 грудня 1919 року військові частини вже були готові до походу. В історію Української Армії цей похід увійшов під назвою "Зимовий похід". Армія мала свої завдання, але ніхто не знав, чи пощастить їй виконати їх. До 3500 голих, босих, хворих вояків з сотнею набоїв на рушницю були готові на ризик, на героїчний подвиг, на нові, невідомі перешкоди й дії. Розум говорив, що з такими слабими силами прориватися в запілля майже 40 000 денікінської армії було абсурдом, загрожувало неминучою загибеллю. Однак ця жменька людей, гарячих і щирих патріотів, вважала краше загинути, ніж припинити боротьбу.
Командуючий Українською Армією генерал М. Омелянович-Павленко намічає такий план прориву фронту та виходу в запілля ворога:
1. Місцем прориву мав послужити район розташування Галицької Армії в її нових обставинах у складі Добрармії у смузі Козятин-Гайсин-Вінниця-Хмельник. Для цього вже 6 грудня частини, що мали брати участь у поході, мусили зосередитися у південно-східній частині трикутника: Шепетівка-Миропіль-Любар та зайняти вихідні позиції.
2. 7-9 грудня перейти через райони, зайняті Галицькою Армією, а вже 10-11 грудня форсувати залізницю Козятин-Жмеринка.
3. Після форсування залізниці Українська Армія мусила зосередитися в районі Липовця.
Увечері 6 грудня армія вирушала в похід. Під прикриттям зимової ночі частини розпочали свій рух по ґрунтових дорогах до лінії фронту денікінської армії.
Грунтові шляхи взагалі були в такому жахливому стані, що на половині переходу більшість коней не могли витягнути возів та пристати. Розпачливі благання хворих і поранених вояків неслися з цих возів: "Не кидайте нас". Найтяжче враження робили ті вояки, що вже видужували після тифу, або ті, що були легко поранені. Вони, напіводягнені, з шматтям на ногах замість чобіт, вирішили пішки йти за армією. Самопосвяту і глибоке переконання у своїй ідеї мусили мати ці герої, щоб перетерпіти усі ті лиха. Неможливо описати ті муки, що тоді переніс український вояк. У колоні йшов пішки і єдиний духовний пастир – священик П. Пащевський.
Перший день руху армії був надзвичайно важким, але тверда воля командуючого генерала М. Омеляновича-Павленка, твердість духу, що виявляли вояки, з повним напруженням фізичних сил допомогли виконати завдання першого дня походу – зробити 40-кілометровий перехід.
Кінні розвідки енергійно, але обережно шукали шлях для переходу крізь ворожий фронт. На 8 грудня 1919 року кожній колоні було дано окремий маршрут для сфорсування залізниці Козятин-Жмеринка, яку оберігали денікінські війська за допомогою численних бронепотягів. Операція щодо сфорсування залізничної колії Козятин-Жмеринка минула без особливих перешкод з боку ворога, якщо не рахувати, що на станції Голендри одна з колон Української Армії з боєм мусила прорватися через цей пункт на схід.
Велике здивування було в денікінській армії, коли на її фронті з'явилася "знищена" Українська Армія. На 17 грудня Українська Армія у ворожому запіллі виходить в район Липовця. Командарм віддає черговий наказ про перехід армії в район Тетієва-П'ятигір-Животова і Лукашівки, де окремі колони мають зосередитися з 21 по 25 грудня 1919 року.
У цей час ситуація на фронті денікінської армії була така:
Армія Денікіна відступала під ударами Червоної Армії у двох головних напрямках: 1. Уздовж залізниці Козятин-Бірзула. 2. Фастів-Цвітково. Аби не дати можливості ворогові вивезти багате майно, командарм вирішує ударити по ворожому запіллю.
У цей час шляхом з Білої Церкви через Ставище-Жашків-Умань відходила колона кінноти денікінської армії в складі кількох полків. У районі Жашкова ця колона зустрілася з нашою 3-ю дивізією. Після короткого бою денікінська кіннота сильно пошматувала 3-ю дивізію, захопивши наш санітарний обоз із хворими вояками. Більшість безборонних козаків денікінці порубали. Але пізніше цей денікінський відділ був, у свою чергу, повністю знищений українськими повстанцями. Після цього бою 3-ю дивізію переформовано на 3-й кінний полк, командування прийняв полковник П. Чижевський. Українські частини незабаром мусили опинитися у смузі бойових сутичок між червоною і білою арміями. Командарм генерал М. Омелянович-Павленко не вважав за доцільне тримати свої частини у цій смузі та віддав наказ про зосередження їх у районі Умані. Становище денікінської армії значно ускладнилося. З півночі тиснула її Червона Армія, у запіллі гасала Українська Армія. Всю свою лють денікінці перенесли на Українську Армію. По дорозі до району Умані ліва колона Запорожців атакувала Ставище та розбила досить великий відділ Добрармії.
31 грудня одна група нашого війська займає Умань, а на схід, у напрямку на Звенигородку, посувається Київська група.
Кількаденний спочинок у районі Умані дав змогу командуванню армії провести велику пропаганду серед селян та видати кілька чисел газети "Україна".
Поява Української Армії в запіллі ворога справила величезне враження на населення, підняла його дух і зміцнила волю до боротьби. Селяни рішуче виступили проти військ Добрармії. Останні, майже без спротиву та уникаючи бойового контакту, швидко відходили на південь, у напрямку Одеси.
Лінія фронту білої й червоної московських армій проходила через Христинівку-Тальне-Цвітково, наближаючись до Умані – району зосередження українських сил.
Червоне командування, довідавшись про перебування Української Армії в районі Умані, що було повною несподіванкою для нього, виявило бажання налагодити бойову співпрацю з Українською Армією проти "білих", але на цю пропозицію воно не одержало відповіді.
Становище Української Армії 10 січня 1920 року стало дуже загрозливим. Вона опинилася між двома фронтами. 11 січня до Умані несподівано вдерся авангард 44-ї совєтської дивізії, який вибив з міста нашу невелику залогу (1).
Командарм, не бажаючи ув'язуватися в бій з міцнішим ворогом, вирішив відвести свої групи в напрямку на Нову Українку, ала розвідка виявила в цьому пункті значні сили Добрармії, які займали позицію по річці Чорний Ташлик. 20 січня наші відділи зосередилися в районі Тишківка, де наша кіннота мала кілька успішних боїв з окремими відділами Добрармії. Між тим червоні частини з району Тальне-Умань посувалися в напрямку Нової Українки та Ольвіополя. Щоб вийти з "кліщів", командарм вирішує вивести свої групи в район Черкаси-Чигирин-Канів, у запілля Червоної Армії, для чого групи мусять самостійно пробиватися через червоний фронт. Цей марш-маневр при зимовій стужі, при кепському стані ґрунтових доріг мав дуже великі труднощі як з боку технічного, так і оперативного, але всі труднощі маршу значно полегшила повна симпатія селян до своєї армії. Селяни служили провідниками, доставляли розвідницькі відомості, давали харчі, а також цілими селами брали участь у боях. Скрізь виникали українські повстанські відділи, які нападали на малі й великі сили червоних чи білих військ. Після революційного чаду, покуштувавши білої і червоної московської влади, населення зрозуміло наміри як одної, так і другої і з великим запалом відплачувало ворогам за кривди, за наругу над національним "я".
Ці повстання мали стихійний характер. Їх не можна було впорядкувати, а це давало змогу ворогові маневрувати і придушувати окремі вибухи. Немало хитрощів і трюків придумувала червона Москва в своїй пропаганді серед українського населення. До рук українських повстанців попала таємна інструкція для комуністичних агітаторів, видана Лейбою Троцьким, у якій, між іншим, були такі завдання:
1. Не навязывать украинскому крестьянству коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет.
2. Утверждать, что в России нет коммуны.
3. В противовес самостийныку Петлюре и другим говорить, что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью, а Петлюра продает Украину буржуазным государствам".
У тій же інструкції Троцький радив казати українським селянам, що більшовики проти Петлюри не воюють, а поки Денікіна не розбито, то пускати чутки, ніби совєтська влада в союзі з Петлюрою. Якщо совстська армія допускає грабежі, то треба звалювати це на повстанців та на петлюрівців.
"Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, а нашей она будет только тогда, когда она будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда".
Так казав Троцький, виряджаючи своїх агітаторів в Україну. З цією комуністичною пропагандою успішно боролась Українська Армія словом, відозвами, пресою, що її видавав пропагандистський відділ при штабі нашої армії.
Щодо червоних сил, то поки що наша розвідка виявила присутність у районі Умані 45-ї і 60-ї піхотних та латиської стрілецької дивізій. Під впливом повстань в Україні настрій совєтських вояків став дуже пригнічений.
1 лютого наші групи після 10-денного маршу майже безпострілу проскочили крізь фронт червоних та зосередилися в районі Канів-Чигирин-Черкаси. Опинившись у запіллі Червоної Армії, наша армія почала руйнувати його, нищити окремі ворожі відділи. Вона захоплює Канів, Черкаси, район Сміла-Бобринська. 12 лютого всі наші групи з наказу командарма з'єдналися в районі Медведівки, у 25 кілометрах на схід від Бобринської, де відбулася нарада старших начальників для підбиття підсумку першого періоду бойових акцій, для обговорення загальнополітичних подій в Україні та для затвердження подальшого плану операцій у зв'язку з одержаними інформаціями від Уряду УНР.
Тут треба сказати, що, незважаючи на відірваність армії від Державного Центру та на її рухливість, командування і Уряд усе ж підтримували зв'язок між собою через кур'єрів. Одного разу до армії пощастило прорватись і голові Ради Міністрів пану І. Мазепі, який поінформував про політичну працю Уряду та на власні очі побачив стан армії.
На нараді було прийнято рішення про те, що частину сил армії належить перекинути на лівий берег Дніпра для агітації і організації повстання.
Тут же вималювалася більш-менш загальна ситуація в Україні, зокрема на Правобережжі, яка мала такий вигляд: Добрармія втратила свою стійкість та під натиском Червоної Армії відходила на південь, на побережжя Чорного моря. На Правобережжі вона прискореним маршем відходила в район північніше Одеси. Фактично Добрармія вже не являла собою повної бойової сили. Вона була цілковито здеморалізована і розкладена. Поява на її фронті Української Армії, бої, які вела остання, підтримка її повстанцями призвели до того, що в частинах Добрармії виникли незадоволення і нарікання на своє командування. Білому командуванню закидали те, що воно замість порозуміння з Українською Армією для спільних акцій проти комуністів придбало ще одного ворога — вескреслу Українську Армію, на боці якої було населення. Деякі частини навіть відмовлялися битися з українцями. Стратегічна ситуація Добрармії, особливо тих військ, що відходили до Одеси, була катастрофічною, перед ними стояла реальна перспектива – бути скинутими в Чорне море. Таке становище примусило керівництво Добрармії приступити до переговорів з командуванням Української Армії та з окремими відділами повстанців про спільні акції проти червоних.
Коли пригадати чванливий та різкий тон командування Добрармії щодо українських військових делегацій, які пробували вести переговори про порозуміння, про організацію спільних акцій проти Червоної Армії, то зараз ініціатива щодо такого порозуміння вже виходила під командування Добрармії. Ще в кінці грудня 1919 року, коли Добрармія розпочала свій відступ, вона зверталася до окремих повстанських відділів з пропозицією про співпрацю, обіцяючи ім допомогу зброєю та іншим. Повстанці категорично відмовилися від цього. 7 січня 1920 року від одного з начальників фронтового відділу Добрармії полковника Попова командування Української Армії одержало листа такого змісту:
"Начальник Ольгопольского отряда Добрармии. 7 января 1920 года. № 0341, станция Голта. Господин командир, согласно приказанию моего начальства, прошу Вас не отказать ответить на следующие вопросы:
1. Согласно ли украинское командование вступить в переговоры с командованием Юга России, возглавляемым генералом Деникиным, о прекращении между этими армиями враждебных действий для совместной боевой работы с нашим общим врагом — коммунистами.
2. Мне приказано передать просьбу, чтобы переговоры в случае благоприятного их исхода и будущий союз наш не обусловливался пока никакими "политическими" обещаниями той или иной стороны, так как политика требует времени, а враг сейчас близок.
3. Если Вы на эти переговоры согласитесь, то будьте добры для ускорения дела прислать какого-либо уполномоченного для переговоров на станцию Головатовское или иную, какую Вам будет удобнее, станцию. Какую станцию Вы выберете, благоволите сообщить, дабы я мог установить с Вами связь. Прошу принять уверение в моем к Вам уважении. Полковник Попов".
Не менш характерний і другий лист того ж полковника Попова, уривки якого в перекладі наводимо: "... У вас є те, чого немає у нас, – прихильність людності. У нас є те, чого бракує Вам, – військове знаряддя. Коли б ми йшли у згоді, то Україна не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія в Москві прикінчила б комуністичну гідру. Полковник Попов".
Треба було зазнати повної поразки, щоб командування Добрармії, врешті, зрозуміло необхідність спільних бойових дій з Українською Армією. Політика генерала Денікіна та його уряду стосовно України блискуче провалилася. З трупом, яким була в той час Добрармія, вже не було жодної користі вести переговори. Добрармія прогавила момент, коли можна було спільними зусиллями подолати спільного ворога. Від того виграла б не тільки Україна і сама Росія, але й ціла Європа.