Розділ 34
Події в Одесі. – Українська Армія в запіллі Червоної Армії. – Становище Галицької Армії. – Атака Вознесенська

Деморалізована Добрармія швидко наближалася до Одеси. Незначні частини червоних військ, переважно кінноти, гнали її до берегів Чорного моря. Вороже ставлення українського населення до Добрармії, поява на фронті Української Армії під командуванням генерала Омеляновича-Павленка, взагалі стихійне національне піднесення українського населення – усе це примусило врешті представників Антанти в Одесі правдиво і реально оцінити ситуацію. До цього часу територія України була головним театром війни, а населення її несло найбільші жертви, зв'язані з умовами жорстокої громадянської війни, а в той час його політичні й національні інтереси не тільки не було визнано, а у брутальний спосіб зневажено російським урядом Денікіна, який мав повну підтримку Антанти.
Перспектива неминучого опанування Одеси червоними військами, на рейді якої стояла могутня антантська ескадра і пристані якої були завалені незліченним військовим майном, привезеним для Добрармії, примусила голову англійської військової місії майора Йолша для врятування загальної ситуації Одеси приступити до переговорів з українцями.
Для нав'язування цих переговорів послужили причини, крім згаданих вище, такі:
У січні 1919 року в Одесі та її околицях перебувало до 20 000 українських вояків. Опинилися вони там в силу різних причин: чи то їх було взято до полону хворими на тиф (до цієї категорії належав і автор цих рядків, якого – хворого – захопили в полон у Проскурові), чи то вони видужували після поранення, чи відстали від Армії УНР. Серед них було кілька тисяч вояків Галицької Армії. Цих людей було досить, щоб не тільки оборонити Одесу, але і щоб розбити червоні сили, які переслідували Добрармію.
Але їх треба було організувати, озброїти. Всі українські вояки готові були стати на оборону Одеси, але за однієї умови – створення українського корпусу з українським командуванням, з тим щоб битися за Україну.
18 січня 1920 року голова англійської військової місії в Одесі майор Йолш викликав до себе автора цих рядків та кількох українських діячів і запропонував негайно приступити до формування українських полків.
"Ми мусимо відстояти Одесу. Честь Англії вимагає цього. Добрармія втратила значення. Все військове майно у вашому розпорядженні. Наш флот допоможе вам своєю могутньою артилерією". Так сказав майор Йолш, але українські представники поставили свої умови:
1. Загальне командування всіма військами в Одеському районі мусить перейти до рук українського штабу.
2. Добрармія згортається в корпус та при першій нагоді мусить покинути територію України.
Однак ці вимоги зустріли категоричний спротив з боку генерала Шилінга, командуючого частинами Добрармії на Правобережній Україні.
Для досягнення порозуміння між українськими представниками і Добрармією з ініціативи майора Йолша відбулися дві наради в присутності двох англійських і французьких старшин.
Лише 23 січня представники генерала Шилінга згодилися на пропозицію українських представників, але згодилися тому, шо червоні війська вже були у 60 кілометрах від Одеси. Було вже запізно. В ніч на 25 січня більшість українських вояків окремими відділами почали прориватися крізь фронт червоних на північ на з'єднання з повстанцями та відділами Української Армії. Ранком 25 січня 1920 року союзна ескадра відкрила гарматний вогонь по червоних військах, що підійшли до північних околиць Одеси, але о 12 годині Одесу було вже повністю зайнято червоними. Тільки в порту під прикриттям кулеметного вогню з кораблів ще йшла посадка на пароплави небагатьох щасливців з цивільного населення.
Вулицями Одеси йшла різня. Недобитки Добрармії форсованим маршем з Одеси відходили до Тирасполя, де вони сподівалися перейти на територію Румунії.
26 січня ескадра мусила покинути одеський рейд.
Здавалося що після цих двох прикрих експериментів політики держав Антанти мали врешті зрозуміти силу українського національного руху, мусили скерувати їхню політику в бік, прихильний для України, але даремно. В 1920 році держави Антанти знову стали на шлях відбудови "єдиної Росії" (армія Врангеля), і знову ця політика провалилася.
У січні 1920 року Червона Армія на Правобережжі напружувала всі свої зусилля, аби приборкати українське населення та втихомирити його, але даремно. Польська Армія просунулася на схід та вийшла на лінію Лунинець-Сарни-Шепетівка-Старокостянтинів-Проскурів-Кам'янець. Між Польщею й більшовиками назрівав конфлікт. Усі вільні сили Червона Армія скерувала на фронт проти поляків. Така ситуація значно полегшувала бойові дії Української Армії.
Головний Отаман С. Петлюра перебував у цей час в Польщі, а урядова делегація вела переговори з польським урядом про порозуміння між Польщею та Україною і можливості спільних акцій проти червоних. Хоч ці переговори взагалі мали позитивні наслідки, однак остаточний результат їх залежав від подальших взаємовідносин, які встановляться між Польщею та більшовиками.
До часу остаточного вирішення долі переговорів Українська Армія мусила за всяку ціну продовжувати свої бойові операції.
13 лютого 1920 року партизанські відділи Української Армії переправились через Дніпро на Лівобережну Україну та рушили на схід у напрямку на Золотоношу. Наша кіннота з боєм захопила Золотоношу, в той час як інші частини нищили по селах дрібні ворожі відділи і водночас вели пропаганду серед населення. Але рейд наших партизанів на Лівобережжі було припинено з тих причин, що від Уряду одержано інформацію про можливість збройного конфлікту між Польщею та більшовиками. Командарм вирішує пересунути свої війська на захід, ближче до театру можливих подій. Коротке перебування нашої кінноти на Лівобережжі наробило великого бешкету серед червоних військ та примусило червоне командування наспіх стягнути до району перебування Української Армії значні сили для ліквідації її, але командарм щасливо виводить свої війська з небезпечного району та на 25 лютого зосереджує їх між Новомиргородом і Новою Українкою (села Хмілево-Миролюдівка-Копанки).
Між тим ситуація Української Армії з кожним днем ставала складнішою. Захопивши Одесу, розбивши там частини Добрармії, червоне командування мало досить вільних сил для боротьби з Українською Армією і для її оточення. Тільки шляхом швидкого маневрування Українська Армія могла врятувати себе від знищення.
Отже, командарм 28 лютого переводить свої частини в район Тишківка-Липняжка, а 2 березня зосереджує їх у районі Ольвіополя. Під час цього маршу кінний полк Запорожців з боєм взяв Голованівське, а 4 березня так само з боєм захопив Хощевате. З допиту численних полонених червоноармійців, захоплених під час маршу, та з відомостей, що дала розвідка, командування Української Армії виявило розташування червоних сил. Так само виявлено, що частини Галицької Армії займали район Ольгопіль-Крижопіль-Балта й Бірзула.
Становище ж Галицької Армії було просто трагічним. Після поразки військ генерала Денікіна Галицька Армія опинилася в руках Червоної Армії і мусила на вимогу Москви визнати владу більшовиків. До Армії було призначено совєтських комісарів, внутрішня організація її була змінена на зразок Червоної Армії. Замість українського герба галицький вояк мусив одягнути емблему совєтської влади – червоний бант з серпом і молотом. Тих з вояків, що запротестували проти цього, було розстріляно, а решта непокірних втекла зі своїх частин, та чимало їх приєдналося до Української Армії. В масі галицьке вояцтво розуміло примусову "совєтизацію" армії, зберігало дисципліну і повагу до старшин, але подекуди в частинах на поверхні опинився демагогічний елемент. Уся ж Галицька Армія була під контролем московських комісарів, призначених совєтською владою.
У Бершаді в той час перебувала команда 2-го галицького корпусу зі своїми частинами та відділами московських червоних військ в силі до кількох тисяч вояків. 1-й кінний полк Запорожців під командуванням полковника Дяченка, роблячи авангардну розвідку, після захоплення Хощеватого вирушив до Бершаді. Московські й галицькі частини, довідавшись про рух полку до Бершаді, приготувалися до бою. Але ця операція скінчилася тим, що 1-й кінний полк захопив село Усте в 10 кілометрах на схід від Бершаді, де було без пострілу обеззброєно галицький курінь, причому взято 2 гармати. Обслуга гармат приєдналася до полку. За наказом штабу 2-го галицького корпусу своїм частинам вирушити до села Усте окремі коменданти частин відповідали відмовами з огляду на те, що вояки босі й голі. Ця перша зустріч з частинами Галицької Армії свідчила, що її міцно тримали в руках московські комісари та що сподіватися на її допомогу в боротьбі з московськими військами було важко.
12 березня командарм дає наказ про перехід груп у район Тростянець-Ободівка-Демидов. У міру того як Українська Армія просувалася на захід, її рух з кожним днем повільнішав унаслідок бойових сутичок з ворогом, бо армія входила в смугу, де йшло перегрупування совєтських військ. Рідко коли нашим відділам вдавалося простояти на місці та спочити протягом доби. Нерви людей почали слабнути, коні вимагали спочинку. Вже виникла думка прориватися крізь фронт червоних частин до поляків, але це ще було зарано, бо політичні обставини не сприяли цьому задумові.
Від Уряду вже довгий час не було інформацій та директив. Командарм вирішує продовжувати партизанські операції, для чого після денного спочинку (перекування коней і перегляд зброї) розпускає свої війська на широкому просторі в районі Умань-Гайсин-Ольвіопіль-Ольгопіль-Христинівка, даючи кожній групі окреме завдання.
Бойові дії кожної групи велися сепаратно. Київська група отамана Ю. Тютюнника з боєм захоплює Гайсин, а далі займає Христинівку. Волинська – Умань, Запорозька продовжує операції в районі Ольвіополя. 26 березня групи зосередилися в районі Торговиця-Тальне. Між тим командування 14-ї совєтської армії намагалося оточити наші відділи. На станцію Тальне прибули свіжі ворожі сили, а з району Ольвіопіль-Нова Українка-Єлисавет у північному напрямку широким фронтом просувалися червоні відділи. Пересування наших частин значно ускладнилося через поганий стан доріг та відсутність підвід, бо селяни вже розпочали весняну працю в полі. Крім того, бракувало амуніції. З метою вирватися з оточення командарм відає наказ групам до 4 квітня перейти на схід від залізниці Нова Українка-Знаменка та зайняти район Бобринця. Знищивши дрібні червоні відділи, групи зосередилися у вищезгаданому районі, де провели Великдень. Червоне командування, занепокоєне виходом їх у район Бобринця – в запілля фронту, розпочинає енергійний наступ з боку Знам'янки та Нової Українки. До 13 квітня наші частини відбивають усі ворожі атаки. Але брак амуніції (козаки мали по 10-15 набоїв, а гармати – по 5-10 набоїв) примушує командарма вивести свої сили з району Бобринця та повести наступ на Вознесенськ, де, згідно з точними даними розвідки, Червона Армія мала великі склади амуніції й зброї. Захоплення Вознесенська мало вирішити долю Української Армії.
16 квітня усі групи підійшли до Вознесенська і ранком розпочали атаку. Ворог уже приготувався до неї та, підпустивши наші лави на 400 кроків, зустрів їх кулеметним і гарматним вогнем. Ворожі бронепотяги також енергійно підтримували свою піхоту. Наші частини захиталися, на деяких відтинках фронту навіть примушені були відступити, а червоні перейшли в контратаку. В цей час у Вознесенську відбувався крайовий з'їзд комуністів, члени якого також взяли участь в обороні міста. Після швидкого перегрупування наші відділи знову перейшли в наступ і на цей раз захопили Вознесенськ. Червоні залишили на полі бою 280 трупів і до 400 поранених. Було захоплено до 2 мільйонів рушничних набоїв, 32 000 гарматних, 2 важкі, 18 легких гармат та багато іншого майна.
Після захоплення Вознесенська кінноту було вислано на південний захід, яка мала завданням енергійно розчищати шлях для руху піхоти в бік Ананьєва. Серед нашого війська, де кожний з вояків придбав зброю та амуніцію, запанував добрий настрій. Селяни та повстанці, дізнавшись про рух Української Армії в район Ананьєва, розпочали бойові акції проти ворога. Під впливом подій на польсько-московському фронті та операцій військ генерала М. Омеляновича-Павленка галицькі частини частково почали переходити на бік повстанців й Армії УНР. Після захоплення Ананьєва і Балти наші групи зосереджуються в цьому районі. Для червоного командування присутність Української Армії у згаданому районі була повною несподіванкою. Всім своїм силам, скерованим на ліквідацію "петлюрівських банд" в районі Вознесенська, воно мусило дати новий оперативний напрямок на Ананьїв. Начдиву 41-ї совєтської дивізії було наказано "організувати в районі Бірзули міцний кулак" для паралізування акцій "петлюрівців". За цей час Українська Армія поповнилася повстанцями, а з галицьких частин до них приєдналася кінно-галицька бригада (400 шабель) під командуванням отамана Шепаровича та технічна сотня до 170 вояків з великим майном.
Починаючи з 20 квітня наші війська в районі Ананьєв-Балта ведуть жорстокі бої з червоними відділами. Цілий район – у полум'ї повстання. Частини нашої армії відбивають у ворога 2 гармати та багато військового майна і вже 30 квітня переходять у район Тростянця.

Розділ 35
Прорив на лінію польського фронту

Загальна політична ситуація в кінці квітня 1920 року складалася так: Польша і більшовики були в стані війни між собою. Польський й Український уряди дійшли згоди. Маршал Пілсудський і Головний Отаман С. Петлюра знайшли спільний шлях для спільної боротьби проти Москви. Польща визнала Україну як незалежну державу та уклала з Українським Урядом військовий союз. На території Польщі розпочалося формування українських частин. На польський фронт, що проходив по лінії: Ямпіль (на Дністрі)-Жмеринка-Козятин-Житомир-Коростень, прибув у лютому 1920 року до Могилева на Дністрі з групою повстанців полковник Удовиченко, який пробився з Одеси. Протягом тижня він створив зі старих українських вояків відділ в силі до 1500 багнетів та за згодою з польським командуванням зайняв відтинок фронту від Дністра до Нової Ушиці.
Командарм уже знав про ситуацію на польському фронті, тому й вів армію в північному напрямку, шоб за першої нагоди з'єднатися з українськими частинами на польському фронті. Кінець "Зимового походу" наближався, але перед Українською Армією стояло важке завдання – прорватися через червоний фронт. Було одержано відомості, шо деякі галицькі бригади повстали проти більшовиків. 1-2 травня розпочалась операція щодо прориву фронту. Загальний напрямок для прориву було визначено такий: район Вапнярка-М'ясківка-Ямпіль. Найважчим завданням було форсування залізниці Жмеринка-Бірзула, якою курсувало до 5 бронепотягів. На станції Вапнярка був штаб 45-ї совєтської дивізії та стояли численні ешелони з піхотою; в Тульчині – штаб 60-ї дивізії і штаб 14-ї совєтської армії. Цей район треба було вважати за найближче запілля, в якому перебували резервні частини 14-ї совєтської армії та штаби фронтових дивізій.
План прориву був такий: Запорозька група захоплює Тульчин і Журавлівку та прикриває з півночі перехід решти груп та численних обозів при переході ними залізниці Жмеринка-Бірзула. Київська група атакує Вапнярку зі сходу. Волинська група переходить залізницю в районі Крижополя. Після переходу через залізницю всі групи зосереджуються в районі М'ясківка.
1 травня групи приступили до виконання наказу. Хід подій розгорнувся таким чином:
Запорозька група з боєм займає Тульчин, де бере в полон штаби 41-ї, 45-ї й 46-ї дивізій, але 2 травня з боку Журавлівки та Брацлава її атакують червоні в силі до двох дивізій. Після цілоденного жорстокого бою Запорожці відходять на південну околицю Тульчина, але на допомогу їм прибувають повстанці отамана Волинця. Спільними зусиллями Тульчин знову перейшов у наші руки. Виконавши своє завдання, Запорожці 3 травня розпочали відхід, між Вапняркою-Журавлівкою перейшли залізницю і розташувалися по селах, в районі М'ясківка.
Київська група атакувала Вапнярку зі сходу. Завдання її було найважчим. При підтримці трьох бронепотягів ворог виявив надзвичайну упертість. Батареї киян стріляли з віддалі рушничного вогню та понесли великі втрати. Надвечір Київська група зайняла Вапнярку. Ворог розбігся по лісах, скинувши свої два бронепотяги з торів залізниці.
Волинську групу, що наступала на Крижопіль, зустріли вогнем два ворожих бронепотяги та відділи піхоти. Розпочався бій, який затягнувся до вечора 1 травня. Врешті Крижопіль опинився в наших руках. Уночі з боку Вапнярки прибуло кілька ешелонів ворожої піхоти, яка міцним ударом знов оволоділа станцією, але 3 травня Волинська група після рішучої атаки таки сфорсувала залізницю.
З 1 по 3 травня всі групи вели запеклі бої. Полонених не брали як з одного, так і з другого боку. 4 травня всі групи зосередились у районі М'ясківка-Савчино-Томашпіль, де опинились у надзвичайно заплутаній ситуації.
З виходом Української Армії в район М'ясківка вона опинилася в безпосередньому запіллі червоних дивізій, які билися проти поляків. Останні розбили червоних і гнали їх на схід. Створилася ситуація, внаслідок якої польські війська натискали на червоних, останні – на Армію УНР, а з боку Вапнярки, в її запіллі, наступали червоні частини, що їх спішно було перекинуто для ліквідації "петлюрівських" військ.
Наші групи втратили зв'язок між собою та з командармом. Шляхи були заповнені тисячами возів червоних і наших частин, які почали битися між собою. Одні одних брали в полон, щоб пізніше помінятися ролями. 4 травня ранком до місця розташування наших груп почала наближатися ворожа піхота, що відступала перед поляками. Але випробувані в боях командири груп, хоч не мали зв'язку між собою, дали собі раду. Кожна наша група почала прориватися на захід крізь фронт червоних. Розпочалися запеклі бої, після яких групи прорвалися через фронт червоних, та 6 травня 1920 року передові наші роз'їзди зустрілися з роз'їздами 3-го кінного полку 3-ї української Залізної дивізії, що в районі Ямполя гнала перед собою ворога. Українське військо вивело всі свої обози, захопило до 2500 возів ворога та взяло до 1000 полонених.
7 травня 1920 року після шестимісячного перебування в запіллі ворога Українська Армія, зайнявши відтинок фронту та виставивши сторожову охорону, вперше могла спокійно відпочити, маючи тепер забезпечене своє запілля.
Залишивши в запіллі ворога для подальшої боротьби частину своїх сил, Українська Армія налічувала в своєму складі 397 старшин, 5950 козаків, 14 гармат і 144 кулемети.
За 180 днів армія пройшла 2500 кілометрів. За цей час вона провела велику бойову і пропагандістську працю і була тим моральним і духовним осередком, з якого українське населення черпало силу й енергію в боротьбі проти Москви. Своє завдання вона виконала блискуче. В пам'ять цього походу Український Уряд нагородив усіх його учасників відзнакою – Залізним Хрестом.