Розділ 36
Політична й військова конвенція між Польщею й Україною

5 грудня 1919 року Головний Отаман С. Петлюра від'їхав до Варшави, а рештки Української Армії рушили в похід на Схід – у глиб України. Цей момент був найважчий за весь час української визвольної боротьби. Здавалося, що не було жодних надій на кращі перспективи. У борців за свободу українського народу залишалася тільки непереможна воля на продовження боротьби, глибока віра в свою правду, готовність краще загинути, ніж зректися своєї ідеї.
Загальна політична ситуація в Європі була дуже несприятлива для праці української дипломатії. Український уряд фактично залишився без території, хоч мав за своїми плечима симпатію народу, повстанців і, врешті, маленьке ядро армії. Треба було в першу чергу зав'язати добрі стосунки з найближчими сусідами – Румунією і Польщею. Грунт для таких стосунків уже ясно вимальовувався. З ліквідацією фронту Української Армії, що прикривала Польщу і Румунію, московські червоні війська щільно підійшли до кордонів цих держав з гаслами: "На захід"; "На допомогу німецьким і угорським комуністам"; "Запалити в Європі вогонь пролетарської революції". Червова Армія, захоплена своїми успіхами, в першу чергу готувалася до походу на "білу" Польщу. Румунія, що захопила Бесарабію, хоч і мала добрий із стратегічного боку кордон з більшовиками (Дністер), але так само непокоїлася близькістю такого сусіди.
Після ліквідації українського фронту Польща найбільше відчувала червону небезпеку; їй найбільше загрожувала совєтська армія. Спільна боротьба проти загального ворога Польщі й України була необхідністю для двох народів, але Головний Отаман С. Петлюра мав перед собою ворожу опінію й вороже ставлення з боку польського громадянства до української проблеми. Перед С. Петлюрою постало важке завдання: вчорашнього ворога – Польщу – зробити приятелем і союзником.
Політичні стосунки між Україною і Польщею з часу становлення двох держав переживали різні фази. В кінці 1917 року та на початку 1918-го на території України за згодою Українського Уряду формувалися польські легіони й дивізії (Одеса), які послужили в майбутньому кадрами для розгортання молодої Польської Армії.
Для налагодження добросусідських відносин з Польшею туди в кінці 1918 року було вислано першу українську дипломатичну місію на чолі з професором Прокоповичем, але боротьба за Львів між Галицькою й Польською арміями, шо розпочалася в той час, не дала змоги встановити будь-який контакт і порозуміння.
Розпочата війна між Галицькою та Польською арміями, в якій взяли участь і війська Директорії, головним чином на Волині – в районі Луцька, унеможливлювала налагодження дипломатичних стосунків між Україною і Польщею. Лише з часу трагічного відходу Галицької Армії на територію Великої України, коли польські війська в липні 1919 року вийшли на лінію пізніших кордонів Польщі, настала можливість вступити в переговори про здачу зброї, а далі поступово і про встановлення дипломатичних стосунків з польським урядом. У серпні 1919 року до Польщі було вислано нову дипломатичну місію.
В основу переговорів було покладено таке: 1. Питання територіального розмежування між Українською Народною Республікою і Річчю Посполитою Польською. 2. Гарантія національно-культурних прав людності неукраїнської національності в Україні і української національності в Польщі. 3. Вирішення аграрного питання. 4. Справа допомоги зброєю.
Але остаточного порозуміння наша дипломатична місія не могла досягти, бо виникли суперечки, особливо в питанні кордонів між Україною і Польщею. В жовтні 1919 року до Польщі було вислано третю дипломатичну місію з більшими повноваженнями на чолі з міністром закордонних справ А. Лівицьким.
Проблема незалежності України зустріла підтримку тільки в польській соціалістичній партії, до якої близько стояв Начальник Польської Держави маршал Пілсудський. Питання про долю Галичини також чимало гальмувало хід переговорів. У кінці листопада 1919 року польські війська просунулися на схід та зайняли Кам'янець на Поділлі, Проскурів, Старокостянтинів, Шепетівку, де почали переслідувати українське населення, арештовувати бувших вояків Української Армії, громадських діячів і відправляти їх до концентраційних таборів, де розглядали їх як полонених, поводячись із ними дуже суворо.
У такій несприятливій атмосфері відбувалися переговори у Варшаві, які не давали жодних реальних наслідків.
З прибуттям Головного Отамана С. Петлюри до Варшави хід переговорів прийняв більш актуальні й жваві форми. Концентрація советськнх військ на польському кордоні після ліквідації армії генерала Денікіна, агресивна політика совєтського уряду проти "білої" Польщі, а головне, ліквідація фронту Української Армії, рештки якої пішли на партизанщину в центр України, завдяки чому Польща і Румунія позбавились "буфера", що прикривав кордони цих держав, – усі ці обставини спричинили, хоч і з великими труднощами, прискорення підписання політичної й військової конвенції між Українським Урядом і Польщею. Начальник Польської Держави маршал Пілсудський, який був душею і головним чинником визвольної боротьби польського народу, розумів, що майбутня доля Польщі зв'язана буде з існуванням незалежної Української Держави. Як Польща, так і Україна мали одного і головного ворога – Москву.
Авторитет і воля маршала Пілсудського спричинились до того, що 22 квітня 1920 року між польським та українським урядами було підписано політичний договір, а разом з тим і військову конвекцію.
Загальний зміст польсько-української політичної конвенції такий:
1. Польща визнає право України на неаалежне державне існування та визнає Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою за верховну владу України.
2. Кордони між Польщею й Україною проходять майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею і Совєтською Україною.
3. Як Польський уряд, так і Український зобов'язуються взаємно не укладати жодних міжнародних умов, що порушують інтереси договірних сторін.
4. Національно-культурні права українцям у Польщі, а полякам в Україні взаємно забезпечуються і т.д.
Щодо змісту польсько-української військової конвенції, то головні пункти її такі:
1. Польща дозволяє на своїй території формувати українські частини, допомагає їх організації та мусить постачити зброю, обмундирування, санітарне майно для 3 українських дивізій.
2. Польські та українські війська ведуть акцію спільно, як війська союзні, під загальним управлінням команди польських військ.
3. Український Уряд зобов'язується доставити польському війську харчові продукти, як і транспорт, а в разі невиконання цього польське командування матиме право реквізиції цих продуктів в Україні коштом Українського Уряду.
4. Уся здобич залізнична, за винятком панцерних потягів, взятих у бою, а також інша військова здобич, крім рухомої, є власністю Української Держави.

Розділ 37
Українські дивізії на польському фронті. – 3'єднання з Українською Армією

Ще до підписання військової конвенції між Польським і Українським урядами в кінці березня 1920 року до польського фронту, в район Старої Ушиці, пробився український відділ під командуванням полклвника Удовиченка. З цього відділу за короткий час було наново сформовано 3-ю дивізію. До 3-ї дивізії приєдналася галицька кінна бригада, що підняла повстання в запіллі червоних, а пізніше примушена була під натиском червоних відійти в район Могилева. Водночас до дивізії приєднався кінний полк донських козаків під командуванням полковника Фролова з Добрармії, який з гаслом "За самостійну Україну, за самостіїйний Дон!" увійшов до складу Української Армії та до кінця 1920 року брав участь у всіх боях, виявляючи безприкладну хоробрість і відвагу.
Разом з тим у Брест-Литовську приступили до формування 6-ї піхотної стрілецької дивізії під командуванням генштабу полковника Безручка. Ця дивізія увійшла до складу 3-ї Польської Армії. Формувалася вона зі старшин і козаків, що були інтерновані в польських таборах.
Крім вищезгаданих двох піхотних дивізій спішно формувалися дві запасні бригади, які мусили поповнювати польові дивізії людським матеріалом; гарачкова праця відбувалася над організаціями апарату військового міністерства, на чолі якого стояв генштабу генерал-хорунжий В. Сальський.
Велася підготовка для проведення мобілізації коней і людей у повітах, зайнятих польськими військами, хоч польське командування затримувало і відтягувало дозволи на оголошення мобілізації, чекаючи на вияви настроїв українського населення до польських військ.
Українське населення повітів, зайнятих польськими військами, заскочене швидким розвитком політичних подій, підозріло ставилося до приходу поляків. Сотні більшовицьких агітаторів пускали чутки про наміри поляків відібрати від селян колишні панські землі, про повернення власників до своїх маєтків, про контрибуції, що мусять селяни заплатити за зруйноване панське господарство, та ін. З другого боку, польські війська поводилися з населенням, як у завойованій країні. Відбувалися самочинні безконтрольні реквізиції збіжжя, цукру, фуражу, коней і худоби. Скарги населення залишалися без наслідків, а це призвело до напружених взаємовідносин між українцями й поляками. Лише в квітні, коли Український Уряд, наспіх налагодивши адміністративний апарат, який рішуче став на оборону інтересів населення, взаємовідносини поліпшилися.
На початку травня Український Уряд нарешті добився згоди на оголошення мобілізації в кількох повітах. Ця мобілізація дала змогу довести 3-ю й 6-у українські дивізії до 5000 багнетів.
До складу 3-ї дивізії, яка тим часом була одинокою представницею Української Армії на спільному польсько-українському фронті, влилося чимало старшин і козаків української національності, що дійшли до польського фронту з відділом Добрармії під командуванням генерала Бредова та яких поляки обеззброїли. Але головні кадри Української Армії з досвідчених і свідомих вояків, наших лицарів, ще перебували десь у запіллі Червоної Армії. З ними вже кілька місяців не було жодного зв'язку. За долю їх турбувався Український Уряд. Кілька людей, висланих для зв'язку з Українською Армією, не повернулися. Очевидно, при переході через фронт Червоної Армії їх було спіймано.
На початку травня 1920 року 3-я українська дивізія, що займала фронт на правому крилі 6-ї польської армії (район Могилева на Дністрі), з боями вийшла на лінію Ямпіль-Чернівці. 5 травня ще зранку із запілля Червоної Армії було чути гарматні постріли. Один із висланих роз'їздів від 3-го кінного полку несподівано зустрівся в Дзягівці з роз'їздом 1-го запорозького кінного полку Української Армії, шо прорвався через фронт Червоної Армії. Ранком 6 травня всі славетні лицарі-вояки після кількаденного бою, прорвавши ворожий фронт, зосередилися в районі Ямполя.
Нарешті, скінчився їхній славний похід протягом 6 місяців без сталого пристанища, без спочинку, в оточенні білої та червоної армій. У житті молодої Української Армії починалася нова ера. Хоч вернулася вона повністю виснажена, втративши тисячі вояків на полі бою і від хвороб, але повна патріотичного запалу і віри у свою перемогу, вона гарячково приступила до виконання своїх важких обов'язків.