Розділ 45
Мирна конференція в Ризі між Польщею та Совєтами. – Перспективи. – Наміри Української Армії відновити бойові дії. – Нарада. – Заключення миру між Польщею й Совєтами

У Ризі розпочалася конференція між Польщею й Совєтами. На вимогу більшовиків до складу делегації не було допущено делегатів від Уряду УНР. Уряд Польщі погодився з цим. Однак до складу своєї делегації більшовики демонстративно включили голову фіктивного Українського Радянського Уряду товариша Раковського.
Недопущення на конференцію делегації від УНР свідчило, що проблема подальшої боротьби Української Армії й доля її будуть вирішені залежно від інтересів двох сторін (Польща - Совєти) у відсутності третього чинника, що брав участь у війні, та, певно, і на рахунок його. Але тим часом оборону інтересів Уряду УНР та його армії мусила взяти на себе польська делегація. Про те, що мирний договір буде заключений, не було жодного сумніву, бо московська Червона Армія була небоєздатною, а внутрішнє становище в Совєтах рішуче вимагало миру.
Польща ж та її армія досягли всього, що вимагала їхня політика. А що станеться з Українською Армією, коли буде підписано мир між Польщею і Совєтами? Перед Українською Армією постала дилема: або вона складає зброю, капітулює, або на власний ризик веде боротьбу з цілою армією Совєтів.
Які результати й які наслідки могли бути з такої нерівної боротьби? Безперечно, поразка Української Армії. В разі успішного наступу Української Армії, розбиття червоних військ та енергійного переслідування їх наша армія могла б за тиждень вийти на лінію ріки Буг, що могло б послужити першою натуральною позицією для зупинки. На лінії Бугу Українська Армія мусила б зустрітися зі свіжими московськими частинами, що їх було б перекинуто з польського фронту. Якщо за такої ситуації праве крило Української Армії було більш-менш в безпечному стані з огляду на відсутність червоних у південній Україні та з огляду на неможливість для Совєтів перекинути їх у короткий час з польського фронту, то ліве крило нашої армії було в загрозливому стані. Червона Армія мала велику кількість кавалерії, тому для 14-ї совєтської армії неважко було зосередити хоч би в районі Козятина якусь групу, яка ударом в ліве крило Української Армії відрізала б її від польського кордону, притиснула до Дністра і там би її остаточно знищила.
Отож у такій ситуації мусила б опинитися Українська Армія, такий трагічний кінець чекав би її. Передбачаючи, що Ризька мирна конференція закінчиться неминучим заключенням миру між Польщею й Совєтами і що Українська Армія вестиме боротьбу на власний ризик, серед старшого командного складу виникла думка атакувати Червону Армію, поки вона не оправилася від поразок та не привела себе до боєздатності. Ця думка знайшла підтримку у командарма, і він віддає наказ армії про перехід у загальний наступ 1 листопада, не чекаючи кінця перемир'я. На фронті цей наказ було прийнято з радістю. Дивізії приготувалися до бою, але за кілька годин до початку наступу від штабу армії одержали наказ такого змісту: "Виконання наказу про наступ на 1 листопада відкладається з огляду на політичні обставини".
Для обговорення політичної й військової ситуації, що виникла, і для прийняття відповідних рішень Головний Отаман С. Петлюра скликав нараду членів Уряду та вищого командного складу. Нарада відбулася 7 листопада в Ялтушкові. Вже траплялося, що і Уряд, і Українська Армія переживали трагічні часи, але знаходили вихід, хоч і шляхом кривавих жертв. Однак це було в ті часи, коли Червона Армія ще була слабо організована, коли її сили були розкидані на численних зовнішніх і внутрішніх фронтах. Зараз же стратегічна ситуація змінилась на користь Червоної Армії. Останній фронт білої армії генерала Врангеля було ліквідовано. За тиждень мав бути ліквідований і польський фронт. Для 500 000 Червоної Армії – цього колоса – залишалося ліквідувати останній фронт – 20 000 Української Армії, численних повстанців, приборкати український народ, що так уперто боровся за свою незалежність. У такій боротьбі сили були нерівні. Кожний з присутніх на нараді ясно розумів ту долю, яка випала Українській Армії у двобої з Червоною Армією. Кожний переживав повноту духовної трагедії і відчував фізичне безсилля, але ніщо не могло зломити їх духовно. Дух і воля – боротися до останнього за незалежність України – панували серед присутніх і в армії. Скласти зброю перед Москвою – це було б негідним для молодої Української Армії, знеславило б її перед народом, перед історією, а, врешті, ніхто про це й не думав.
Отже, залишалося прийняти тільки одне рішення: вступити в нерівну боротьбу з московською Червоною Армією.
Таке рішення і було прийнято одноголосно.
Під час наради докладно було з'ясовано загальний стан Української Армії та її ресурси для продовження війни.
З моменту заключення миру між Польщею і Совєтами Українська Армія мусила спиратися виключно на свої матеріальні засоби.
До цього часу матеріальні потреби Української Армії (харч, одяг, взуття, зброя, амуніція) у міру можливості задовольняла Польська Армія, хоч і в дуже обмежених розмірах. З моменту заключення перемир'я Українська Армія втратила і це джерело, в той час як 10 000 вояків перебувало при обозах без зброї.
Наприкінці жовтня почалися морози, що доходили до 10 ступенів. Більшість вояків не мали шинелей, а взуття було в лихому стані.
Для підняття боєздатності частин командири використовували всі можливості. Тут на позиціях було влаштовано майстерні, в яких направляли зброю, перечищали заржавілі набої, знайдені у селян, шили обмундирування, черевики, кожушки, робили сідла і навіть списи для кінноти.
Селянство, в якого господарство сильно підупало, ледве годувало себе, однак ділилося зі своєю армією останнім шматком хліба. Сіль і нафта були рідкими і цінними продуктами. За гроші майже нічого не можна було купити, бо вони були повністю знецінені. Головною валютою став цукор. Багато цукроварень у районі розташування армії тримали на своїх складах сотні тисяч пудів цукру – цього цінного продукту, що його так потребувала Румунія і Польща. За цукор для армії і населення можна було дістати з цих країн усе необхідне – сіль, нафту, шкіру, сукно, білизну, мануфактуру, медикаменти та ін. – усе, крім зброї.
Цукор допоміг, врешті, налагодити нелегальну торгівлю з Румунією, уряд якої, боячись більшовиків, не відважувався легалізувати ці стосунки, тому йшла ця торгівля "пачкарським способом" – вночі з відома румунської влади. Головними контрагентами були жиди, які дерли надзвичайні відсотки за пачкарський крам.
Але найболючішим невирішеним питанням було питання амуніції. Кожний рушничний чи гарматний набій мав колосальну вартість. Армійські запаси були повністю вичерпані. Спеціальні відділи з селянських дітей за оплату шукали набої на місцях попередніх боїв, сапери шукали їх навіть на дні Дністра, де згідно з чутками під час Великої Війни затонула баржа з набоями.
Усі ці примітивні засоби для забезпечення амуніцією не дали належних наслідків. Напередодні відновлення бойових дій стан був такий: козак мав на рушницю від 10 до 40 набоїв. Кулемет – від 2000 до 3000. Гармата – від 50 до 100 гранат чи шрапнелей. Як рушничні, так і гарматні набої втратили свої основні балістичні якості, наприклад половина гарматних набоїв не вибухала. Наша піхота призвичаїлася до ощадності набоїв у боях з піхотою ворога, бо діяла вона здебільшого багнетом і маневром. Але за такого запасу амуніції вона була майже беззахисною проти Червоної Армії, яка мала велику кількість кавалерії.
У такому стані Українська Армія опинилася напередодні перемир'я. Після закінчення наради в Ялтушкові, незважаючи на сумні перспективи перед Українською Армією, командний склад її в бадьорому настрої роз'їхався по своїх частинах, повний гарячого бажання виконати свій обов'язок перед Батьківщиною до кінця.
За кілька днів до 9 листопада з Риги надійшли відомості, що між Польщею і Совєтами підписано мир.

Розділ 46
На фронті під час перемир'я. – Російська армія генерала Перемикіна

Напередодні заключения перемир'я (18 жовтня) (1) червоне командування вживало заходів спочатку через командування польське, а потім і через своїх парламентерів, висланих 18 жовтня (1) на фронт Української Армії, щоб остання припинила бойові дії. 14-а совєтська армія була безсилою спинити рух Української Армії на схід, тим більше що в її запіллі повстанці знову відновили активність.
Навіть після того як перемир'я наступило на фронті Української Армії, червоне командування настільки боялося її наступу, що вимагало від польських парламентарів гарантій, щоб Українська Армія не відновила своїх бойових дій. На початку перемир'я червоні війська додержувалися умов перемир'я, але за кілька днів грунтовно змінили свою тактику. В нейтральній смузі (15 км) вони розпочали реквізиції, насилля над селянами, грабіж. Селяни жалілися і просили захисту в українських частин. Останні висилали парламентерів до червоних військ з протестами проти порушення умов перемир'я, проте українських парламентерів червоні не приймали і одсилали з попередженням, що Української Армії вони не визнають і після закінчення перемир'я знищать її.
Польське командування свої "репрезентаційні" курені вивело з району Української Армії, бо ж червоні охоче прийняли умови перемир'я.
Разом з насиллям над українським селянством у нейтральній смузі червоні частини розпочали відверто провадити перегрупування своїх сил і вели розвідку, з якою наша сторожова охорона вступала в сутички. Часом на фронті зав'язувалися і більші бої. В міру того як кінець перемир'я наближався, червоні частини виявляли більше активності. А це свідчило про те, що з кінцем перемир'я між Українською Армією та червоними мусять відновитися бойові дії.
Через брак сил Українська Армія не могла зайняти суцільну лінію фронту, а займала тільки опорні пункти, якими завжди були села. Між цими опорними пунктами відстані часто-густо доходили до 15 кілометрів, і ці відстані були лише під доглядом стеж.
У наших частинах ішла енергійна підготовка до боїв. Дух вояків був добрий, але матеріальний стан армії – жахливий. Як уже сказано, крім браку зброї й амуніції одяг також був злий. Вояки не мали шинелей і чобіт та під час служби на варті дуже мерзли.
Під час перемир'я було заключено договір між Урядом УНР та Російським Політичним Комітетом у Польщі, на чолі якого стояв Б. Савинков, видатний протибільшовицький діяч і організатор.
Комітет той визнав незалежність України, а сформовані ним на території Польщі російські військові сили підпорядкував командуванню Армії УНР. Ці сили складалися із двох піхотних дивізій та однієї кінної, які й увійшли до складу Української Армії як Окрема Російська Армія під командуванням генерала Перемикіна. Ця армія перебувала в стадії формування. Лише одна кінна дивізія була готова до бойових дій. Складалася вона з російських старшин і солдатів, що з відділом генерала Бредова (Добрармія) перейшли на територію Польщі в лютому 1920 року, з примусово мобілізованих до Червоної Армії донських козаків, що перейшли на бік Польської Армії, та ін. Усього в складі її здатних воювати було до 3000 піхоти, до 800 кінноти при 12 гарматах. Уперше російські й українські війська, маючи кожне своє окреме політичне завдання, розпочали співпрацю проти спільного ворога. Армія генерала Перемикіна мусила оперувати на лівому крилі Української Армії в напрямку Проскурів – Вінниця. На жаль, з огляду на незакінчене формування, ця армія, крім одної кінної дивізії, лише частково взяла участь у боях.