РОЗДІЛ І
ТАЄМНИЙ ЗЛОЧИН

25 травня 1926 року на вулиці Латинського кварталу Парижу був убитий українець, саме ім'я якого викликало ненависть у одних людей, а в інших—захоплення, ентузіязм, любов. Це ім'я, ще донедавна незнане в Західній Европі, вже стало історичним. Воно увійде в історію його країни поруч з іменами, що мають найбільшу пошану серед українського народу, поруч з іменами його славних гетьманів XVII та XVIII ст. : Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи. Ми говоримо про Симона Петлюру.
Звістка про вбивство справила величезне враження на українців (див. документи № 16, 17). Незважаючи на приналежність до різних партій, сотні й тисячі українців приїхали з усіх куточків Франції та інших країн Европи, бо вважали за свій обов'язок скласти останній уклін Петлюрі. Похорон був грандіозний. Навіть чужинці були глибоко схвильовані тишею, суворістю, благородством нескінченного кортежу чоловіків та жінок у сльозах. Вони зрозуміли, що людина, яку проводжають на кладовище з таким почуттям скорботи й любови, була справжнім провідником цього народу.
Голова Директорії УНР та Головний Отаман (з 1919 р.) Петлюра напередодні його смерти вважався багатьма людиною минулого; вважали, що кар'єра його закінчилася, а він примирився з цим.
Але це хибна уява — Петлюра не відмовлявся ніколи від своїх посад, залишаючись на чолі національного уряду, що не переставав існувати ні на хвилину, і навіть після його смерти так само працює. Цей уряд спрямований до мети, що полягає у визволенні
України від червоних окупантів та створенні незалежної України. Петлюра був не тільки Головою цього Уряду, він був натхненником усіх українських визвольних змагань, національним героєм, знаним у всій Україні. Його прославляли в народних піснях. Він уособлював у собі всі надії своєї країни. Ця людина завжди спокійна, лагідна, схильна до замирення, котра вміла захопити як найвизначніші уми, так і душі найбільш сумирні, проявляла тверду, наполегливу волю, коли стосувалося це великої справи, якій присвятив він усього себе. Він любив свою країну, і щирість почуттів приваблювала до нього людей. У його абсолютній чесності не сумнівалися навіть відверті вороги. Він добре усвідомлював свою відповідальність перед Україною і вмів працювати задля виконання свого понадсильного завдання. Дуже культурний та освічений, він любив учитися і вчився до самого дня своєї смерти. Літератор, він трепетно любив книги і вмів знайти в них щось корисне для України. Він мав непереборні переконання, але ніколи не проявляв фанатизму і зневажав дріб'язковість. Він умів дослухатися до опінії інших та визнавати власні помилки.
Він не був військовим за професією, тож радився із своїми генералами та зважав на їхні стратегічні поради. Проте саме він був командуючим для своїх вояків і провідником незрівнянним. Завдяки неабиякій інтуїції він розумів душу бійцяукраїнця і зміг надихнути її на хоробрість, стійкість і безмежну жертвенність.
Він пізнав незрівняну славу. На жаль, зазнав і дні трагічних розчарувань. Його вітали, як Бога, люди, охоплені піднесенням. Та маси бувають невдячними і в якийсь мент втрачають віру у свого Бога.
На початку 1919р., під час другого нападу більшовиків, у час єврейських погромів, що стали, по суті, «погромом» усієї України, Отаман не переривав боротьби ні на хвилину, не втрачав з поля зору кінцевої мети. Він, наче добрий батько, чекав, поки бунтівничі дитячі вибрики поступляться здоровому глуздові. Був терплячий, не нарікав. Майже покинутий, оточений у своєму поїзді ворогами, Отаман Симон Петлюра взяв у руки Гвинтівку і залишився на своєму почесному посту.
Але ось як, наче чудом, змінюються події (літо 1919 p.): ворог утікає, і маленька Українська Армія збільшується завдяки новим прихильникам. Народ піднімається проти ворога. Петлюру зрозуміли. Він популярний, більш популярний, ніж будьколи. Під його орудою знаходиться регулярна армія, він має свої офіцерські кадри. Він добре тримає в руках своїх людей. Спокійний, простий, часто усміхнений посеред найгірших небезпек, найстрашніших випробувань, він проявляє такі сміливість, витримку, холоднокровність, що ними захоплюються старі військовики.
Якщо Петлюрі не вдалося втілити в життя свою мрію про вільну Україну, то це тому, що він опинився перед труднощами, яких ніхто не міг би подолати.
Думка його співробітників є одностайною, що за тих обставин він не міг зробити ані більше, ані краще. Саме його діяльність, його стійкість у боротьбі сформували морально українську націю, навчили народ захищати рідну землю від ворогів та об'єднуватися задля створення незалежної Держави.
Мабуть, саме ці якості зумовили те, що у Симона Петлюри було багато ворогів, і що саме ті люди вважали його однією з найбільш зловісних постатей нашого часу. Чому? Відповідь проста: його ворогами були усі вороги України. Ці останні дуже численні: Україна занадто довго лишалася під владою росіян та австроугорців. З часів гетьмана Івана Мазепи та його послідовника Орлика про неї не часто згадували в Західній Европі. Навіть її назва — Україна — так знана колись, була забута; нічого не знали на Заході, що протягом довгих років (XIX та XX ст.) Україна боролася проти царського уряду, який скаженів, бажаючи знищити цю націю, котра відстоювала право навчатися рідної мови, мати українську літературу, історію, право писати та розмовляти українською мовою, боролася без відома Европи за збереження та розвиток національної української культури та за політичну автономію краю.
Поява в 1917 році Української Народньої Республіки стала подією, до якої Західна Европа не була готова. Остання звикла бачити Східну Европу очима росіян. А вони за рідкісним винятком вороже ставляться до незалежности України, створення вільної держави на березі Чорного моря. Всі ті, хто носить українське прізвище, викликають у них не тільки гарячий спротив, а й справжню ненависть.
Симон Петлюра, роля якого в Україні була такою великою, став прицілом для цієї ненависти, яка прийняла всі форми зневаги, погроз та глузування. Політична мораль нашого часу не є, на жаль, дуже високою: всі засоби, придатні вражати супротивника, здаються добрими, і наклеп є одним з найбільш зручних і уживаних.
Треба визнати, що саме на Симона Петлюру було зведено найбільше наклепів. Якщо ми додамо до цього, що Петлюра, захищаючи Україну, боровся, головним чином, із совєтською Росією, зрозуміло, що для більшовиків його ім'я було найбільш огидним. Великі майстри в мистецтві найбрутальнішої і найбрехливішої пропаганди, вони взялися збезчестити Отамана та осміяти його. Таким чином, людина, яка пробуджувала прекрасні почуття самовідданости та любови, викликала в той же час найгірші вибухи ненависти та ницости.
Чому і ким він був убитий? Коли ми пишемо ці рядки, судове слідство ще не скінчилося, тому неможливо виражати своє судження в усіх деталях справи. Але вже тепер ми маємо відомості незаперечної достовірности: Отаман Петлюра був убитий якимсь Шварцбардом. Останній наблизився до Отамана та тричі вистрілив у нього. Отаман упав. Убивця продовжував стріляти в людину, вже непритомну та залиту кров'ю, і ще три кулі пробили тіло Отамана. Названий Шварцбард заявляв багато разів, що він не відчуває каяття за свій злочин, бо таким чином помстився за 100 тисяч євреїв, підданих смерті Симоном Петлюрою в Україні.
Ця заява звичайного вбивці не може мати ніякого значення через явну свою абсурдність, тому що пересічний злочинець не може судити діла великої людини.
Але ця обмова, цей наклеп дуже енерґійно підтримується комуністичним світом через зрозумілі мотиви, а також єврейським середовищем за кордоном, що пояснити важче. Як би там не було, преса стала більшою чи меншою мірою луною слів убивці. Ось чому ми змушені відповісти на їх наклеп, спростувати їх брехню.
Ми вже говорили: звістка про вбивство Симона Петлюри тяжко вдарила по його земляках. У цій трагічній новині їх вразили найсильніше так звані мотиви вбивства. Усі українці розуміють, що справжніх авторів злочину треба шукати серед ворогів самої України. І що, поза всяким сумнівом, для радянського уряду саме ім'я Петлюри становило постійну небезпеку. Непопулярність так званого уряду совєтів в Україні, цього генерального штабу окупаційних військ, робить його огидним в очах усього народу. Конспіративна діяльність українських патріотів за кордоном та в Україні, летючки, розповсюджувані по всій країні, у яких завжди говорилося від імені Симона Петлюри, підтримувалась мужність народу в його твердій волі відкинути у слушний час червоного загарбника — все це дратувало, розлючувало вождів з Харкова та Москви. Голова народних комісарів у Харкові Чубар (див. документ № 21) відкрито визнав за кілька тижнів до смерти Отамана, що уряд Петлюри підтримується не тільки еміґрантами українцями, а й багатьма прибічниками в самій Україні. Ясно, що існування Національного Уряду за кордоном особливо непокоїло Уряд у Харкові.
Усі ці факти, а також усі перипетії боротьби проти більшовиків добре знані в українському середовищі. Також відомо, що Комінтерн прийняв резолюцію організувати індивідуальний терор проти ворогів совєтів. Чи не був одним з найбільших ворогів голова Уряду України? Чи не був він першим, наміченим на смерть?
Українці не можуть погодитися з тим, що Шварцбард убив Симона Петлюру, щоб помститися за жертви погромів. Вони вважають убивцю людиною Комінтерну, яка чи то через переконання, чи то задля прибутку взяла на себе зобов'язання вбити Отамана та, удаючись до підлої спритности, говорити, що помстився за євреїв, замучених в Україні. Чи не хотів він цим відвернути очі правосуддя від справжніх авторів замаху?
Є ще одна причина, яка заважає українцям повірити, що їхній Отаман був убитий через погроми. Кожний щирий українець, кожний українець, який брав участь у житті своєї країни, як член уряду чи службовець, чи офіцер або солдат, може засвідчити, що усі можливі заходи були зроблені Симоном Петлюрою, щоб захистити єврейське населення від банд, які творили погроми. Кожна людина, яка жила тоді в Україні, чула хоча б одну промову, виголошену з цього питання Отаманом, а був він визначним оратором, або ж читала хоча б один маніфест проти погромів, або чула про результати роботи слідчих Комісій Українського Уряду. Відомо було також, що підбурювачі й організатори погромів були карані, включно із розстрілом, за наказом Симона Петлюри та його генералів. Чи можливо, щоб людину, яка стільки зробила для захисту єврейського населення, убив хтось через помсту за жертви погромів в Україні? Справді, це неможливо зрозуміти.
Дозвольте мені додати тут і особисті міркування. Я знав Симона Петлюру протягом 20 років. Я був у 1917 році його колеґою в першому Уряді України, де він був Міністром Оборони, а я — Міністром Закордонних Справ та Національностей. На цій посаді я займався питанням меншин в Україні та спеціально спілкувався з представниками наших євреїв. Ще є багато людей, які дуже добре пам'ятають, що під моїм особистим керівництвом було зроблено перші кроки для реалізації національної автономії євреїв та інших меншин в Україні. Коли з деяких місць України в 1917 році були одержані хвилюючі звістки про погроми, я першим звернувся із закликом, в якому категорично засуджував усі спроби погромів, як щось огидне та шкідливе для держави, чиєю основою є якнайширша демократія.
Пізніше, вже як дипломат, я неодноразово обговорював заходи з представниками євреїв у повній домовленості з ними для попередження погромів у майбутньому. Ніхто не може підозрювати демократа, яким я є, в тому, що він має хоч найменшу симпатію до антисемітизму. Охоче зізнаюсь, що мої особисті стосунки доводили: євреї в Україні вважали мене своїм другом.
Усе це дає мені певні підстави твердити те, що є, бо я працював з Симоном Петлюрою до останнього дня його життя. Я мав з ним дуже довгі бесіди з усіх політичних питань, і наше листування ніколи не переривалося. Я знаю, що Отаман був справжнім , демократом. Як по духу людяности, так і завдяки мудрості дер жавного діяча, він вважав погроми великим злом не тільки для єврейського населення, а й для усієї України. Додам і те, що як що б він був таким, ні я і ніхто з моїх політичних друзів не працювали б з Отаманом. Я засуджую погроми і ненавиджу їх усім своїм серцем. Я повторюю, що Симон Петлюра зробив усе від нього залежне, щоб зупинити цю страшну хвилю варварства, яка, на жаль, прокотилася по нашій країні.
Справа піднята невичерпна. Таке несправедливе звинувачення Симона Петлюри вражає усіх українців. Уся українська нація вважає Симона Петлюру своїм ватажком, своїм головою, і страшні наклепи на Петлюру падають на всю націю. Якщо б Симон Петлюра був прямим чи непрямим убивцею єврейського населения, то за злочини повинна б нести відповідальність уся нація, яка супроводила його в могилу. Але ті, що супроводили його, знали, що це наклеп, і заявили про це у своїх виступах на жалобних зібраннях. Уже наступного дня після вбивства була проголошена думка, яку всі повторювали: «Честь Симона Петлюри — це наша честь, честь усієї нації. Наш обов'язок — захистити його величну пам'ять від усіх наклепів та обмов».
І оскільки мова йде саме про погроми, треба детально розглянути таке серйозне питання; треба його добре зрозуміти; треба знайти людей, котрі справді винні в цих злочинах. Саме це ми пропонуємо зробити тут. І беручись за вирішення цих сумних проблем, ми спробуємо встановити основу, на якій віднині повинно буде розглядатися єврейське питання в Україні.
Як запобігти в майбутньому поверненню трагічних подій, які мали місце в минулому? Як встановити злагоду між українцями та єврейською меншиною?