РОЗДІЛ II
ПОГРОМИ ТА ВЕЛИКІ ПОДІЇ В УКРАЇНІ (1917-1920)

Сумна річ для українського патріота констатувати, що погроми в Україні справді мали місце під час величних років боротьби за незалежність.
Погроми, взагалі, річ жорстока. Озброєні чоловіки, банда кидаються на єврейське населення, грабуючи багатих, зовсім руйнуючи бідних, вбиваючи здорових чоловіків, жінок, старих та іноді й дітей. Але погром ще страхітливіший через невимовну паніку, що охоплює з його наближенням усе населення села, містечка чи міста. Батьки, матері тремтять за своїх дітей, чоловіки — за жінок. Чути жахливі зойки. Збожеволілі люди кудись кидаються, біжать, повертаються. Де знайти порятунок? Куди втікати? Драма жахлива, гидка, варварська.
Ніхто не знає, що за царизму погроми відбувалися в багатьох місцях імперії. Це був час, коли імперська адміністрація була майже всемогутня. Вона володіла такими засобами, що могла б передбачити погроми чи придушити зразу, захищаючи населення від дій бандитів. Тому, як тільки траплявся погром, євреї та ліберальні росіяни засуджували, і не без підстав, адміністрацію, докоряючи їй, що дозволила злочинство, та ще, може, й заохочувала до їхнього розбою. Євреї, на жаль, зберегли це переконання, що позаяк погром стався в Україні або в іншому місці, то винна адміністрація, що його організувала або просто допустила. Євреї, навіть найбільш неупереджені, здається, забули, що царська адміністрація щезла, що Росія розвалилася на багато часток, що все змінилося. Звичайно, люди, які керують країною, відповідають за безладдя, що твориться в ній, але ця відповідальність розрізняється залежно від того, чи це стара
державу, чи це держава, яка тільки формується чи реформується. Є також велика різниця між спокоєм, який панував у російській імперії перед революцією, та станом кривавого збудясення, що панував в Україні, захопленій страшними ворогами, якій припало відроджуватися саме в цей час.
Справжній історик ніколи не вивчає подій, ізолюючи їх від загалу інших фактів. Життя складне: історія не повинна, не мозке бути занадто простою. Тому не можна досліджувати страхітливе явище погромів в Україні, не беручи до уваги подій, які там відбувалися між 1917 та 1920 та в наступні роки.
Російська революція вибухнула в кінці лютого (за ст. ст.) 1917 року. Напрямок цього руху, яким російські революціонери міркували керувати по всій імперії, вирвався з їхніх рук миттєво швидко. У всіх частинах Росії, де жили неросіяни, піднявся національний рух. Народи, підкорені старим режимом, радісно вітали перші прояви революції в Петрограді, яка, вони думали, йде їх звільнити. Вони спочатку висловилися за перебудову Росії на федерацію, але невдовзі, розчаровані централізмом Тимчасового уряду та більшовиків, заявили про свою повну незалежність.
Навесні 1917 року створився революційний парлямент України: Центральна Рада. Ця Рада мала у своєму складі не тільки українські партії, а майже всі інші політичні партії, що існували на території України, тобто партії російські, польські та єврейські. Вона користувалася дуже великим авторитетом у країні. У червні 1917 Рада створила уряд, який було названо Генера\иьним Секретаріятом України. З того часу Тимчасовий уряд Петрограду повинен був вести переговори з Радою, як із іншою державою. Три російські міністри: Керенський, Церетелі, Терещенко приїхали до Києва для укладання угоди. Була створена тимчасова установа для ведення справ з Україною.
Незважаючи на це та на дуже лояльну поведінку України щодо Росії, відносини між Києвом та Петроградом ускладнилися і боротьба між двома центрами скоро проявилася відкрито. Така ситуація не могла тривати довго : у жовтні 1917 року більшовики скинули уряд Керенського.
У наступному місяці, а саме 7(20) листопада 1917 року Центральна Рада в Києві, висловлюючи загальне бажання всіх українських областей, проголосила створення Української Народньої Республіки, що було підтверджено 22 січня 1918 року.
Уряд цієї республіки не мав намірів ані воювати з новими господарями Москви, ані втручатися у внутрішні російські справи. Але наміри Москви були зовсім протилежними. На початку грудня 1917 р. уряд Рад надіслав уряду УНР ультиматум, який був відхилений. Почалася війна, неминуча, страшна для України.
З початку свого правління в Москві більшовики повністю дезорганізували фронт, імперська армія прийшла у стан абсолютного розпаду. У листопаді, після проголошення Української Народньої Республіки (вона була визнана урядом Рад перед початком війни) уряд Рад, не попередивши уряд у Києві, уклав перемир'я з союзницькими країнами (кінець листопада — грудень). Тобто Україна, яка ніколи не підписувала перемир'я з союзницькими країнами, була таким чином поставлена перед доконаним фактом. Український Уряд спробував налагодити відносини з країнами Антанти. Йому вдалося бути визнаним Францією, яка першою надіслала свого представника, генерала Табуї, та Великою Британією (представник М.Баг). У цей час, розуміючи свою військову слабкість та чекаючи на відкриття Генеральної Конференції для укладення почесного миру, Україна повинна була вступити в переговори з країнами Антанти. Але події прискорили хід. Перший уряд (Винниченко) пішов у відставку, і його наступник повинен був витримати бої з армією червоних перед самою столицею. Київ уперше перейшов до рук більшовиків, і новий уряд (Голубовича) підписав мир з Німеччиною. Між небезпекою повного знищення більшовиками та меншою німецькою загрозою Український Уряд вибрав останню. Українські війська знову забрали Київ від Червоної Армії. Німці прислали армію в Україну, і це з їхньою допомогою українські війська звільняли свої землі від безжалісного захоплення російськими більшовиками (березень 1918 p.). Після цього між Україною та Росією відбулося перемир'я.
Український Уряд не зміг домовитися з німецьким командуванням, яке підтримувало великих власників, консервативнії партії, генерала Скоропадського, котрий проголосив себе гетьманом України. В той же час Центральна Рада та її Уряд були розігнані німецькими військами. Скоропадський залишався при владі з травня 1918р. до 14 грудня того ж року. Але можна сказати, що український народ у його більшості не був йому близький. Йому дорікали за грубість, за репресії з боку німецьких військ. Також були незадоволені його консервативною та русофільською політикою. Інший революційний Уряд — Директорія — постав 15 листопада 1918 року. І перемога Головного Отамана Петлюри (який незабаром став головою Директорії) вирішила падіння Скоропадського. Цей новий Уряд змусив німців залишити Україну.
Головний Отаман завжди був схильний до Антанти. Він вірив, що французькі чи англійські війська, які на той час перемагали, допоможуть йому подолати більшовиків, котрі знову почали захоплювати Україну. Переговори з французьким командуванням мали відбутися в Одесі. На жаль, прискорена евакуація союзних військ з цього міста перервала спробу домовитися. Що більше, відступ з Одеси відкривав з цього боку український фронт; і армія змушена була відступити в тяжких умовах.
Взагалі молода Українська Армія зазнала тяжких випробувань у першій половині 1919 року. Вона не мала відпочинку для регулярної організації, тому що ворог наступав з усіх боків. Завдання справді величезне тиснуло на Симона Петлюру, який був змушений формувати свою армію під час боїв з більшовиками. І ця справа зробилася ще більш трагічною через брак спорядження, патронів, медикаментів.
В одну мить армія Отамана вимушена була відійти майже з усієї України. Але невдовзі (в червні 1919 p.), мобілізуючи всі свої сили, вона пішла в наступ на більшовиків. У кінці серпня Українська Армія переможно зайняла Київ, столицю країни.
У цей час російська добровольча армія під командуванням Денікіна, яку підтримувала Антанта, просувалася з Дону на північ (у напрямку Орла); її ліве крило діяло на лівобережжі Дніпра. Українська Армія була на правому березі. Дві армії наближалися одна до одної з кожним днем; вони повинні були зустрітися в Києві.
Головний Отаман Петлюра ужив усіх необхідних заходів, щоб у момент зустрічі цих двох антибільшовицьких армій вдалося уникнути пролиття крови. З іншого боку, українські дипломати за кордоном робили кроки перед союзними урядами з тим, щоб Денікін був запрошений на переговори, хоча б із військових питань, з представниками Української Армії.
Усі ці заходи були невдалими—Денікін, підвладний виключно імперіалістським російським почуванням, відмовився від будь-яких переговорів з представниками Українського Уряду і почав жорстоку війну не тільки проти Української Армії, а й проти всього, що було українським. Українські школи закрили, книжки українські палили та розстріляли більшість полонених Української Армії.
Ця жахлива війна Денікіна проти України розпочалася саме в день, коли Симон Петлюра здобув Київ, якраз тоді, коли Червона Армія безладно відступала. Починаючи з цього моменту, встановилося щось на зразок мовчазної домовлености між червоними військами Троцького та реакційними силами Денікіна, дві крайності об'єдналися для боротьби з Українською Армією. Денікін не передбачив такої очевидної речі, що після поразки Української Армії у свою чергу буде переможений він.
Отже, восени 1919 р. Головний Отаман Петлюра знаходився між цими двома ворожими арміями: червоною і білою, які були об'єднані однаковим почуттям ненависти до всього українського. Він змушений був відступати, але не втрачав мужности. Армія захищала кожну п'ядь землі проти цих двох армій. Нестача спорядження (особливо патронів) відчувалася все більше й більше, у шпиталях не було медикаментів для лікування поранених і для боротьби з тифом, що косив кожен день сотні тисяч людей. Збираючи останні сили. Українська Армія відійшла до польського кордону. Частині армії вдалося перейти на другий бік фронту й організувати партизанські загони. Вони спиралися на українських селян, котрі теж масово підіймалися проти московських загарбників. Центром цих диверсійних операцій була частина Української Армії, якій належить честь проведення під командуванням генерала Омельяновича-Павленка зимової компанії 1919—1920 pp. і яка зі славою увійшла в сучасну історію України.
У той час як армія змагалася під командуванням генерала ОмельяновичаПавленка, Головний Отаман Петлюра вирішив шукати підтримки в Західній Европі. Він звернувся до найближчого сусіда — Польщі. Після довгих переговорів, довгих вагань була підписана угода 21 квітня 1920 р. між цією країною та Україною. Між сусідніми країнами здавна існує старе злопам'ятство. Між поляками та українцями зовсім нещодавно пройшла кривава війна, і багато ран було ще свіжих; паралельно до війни з советами поляки та українці запекло билися між собою в Галичині. Вони сперечалися за східну Галичину, цю землю старого суперництва та ворожнечі. Українців підтримували українські селяни, яких була більшість по селах, що займали, головним чином, плодючі долини краю. Поляки спиралися більшою чи меншою мірою на міста, де певну більшість мали вони. Початок відродження Польщі був позначений цією війною, яку вона вела проти Західної України. Остання на другий день після падіння АвстроУгорської імперії,частину якої вона становила, створила Західну Українську Пародию Республіку. Дві Українські республіки проголосили 4 січня 1919 року свою злуку в конфедеративній формі. (В «Енциклопедії українознавства» (II том), виданій у 1955 р., на с. 762 наведено: 1.12.1918 р. Держ. Секретаріят ЗУНР уклав з Директорією УНР «передвступний договір про маючу наступити злуку обох УКР держав в одну держ. одиницю». З 1.1.1919р. цей договір затвердила УНРада, а 22.1.1919 р. — Директорія УНР. — (Ред.)).
Але в реальності кожна з них зберігала майже абсолютну незалежність. Ця війна на заході, згубна для українців, була такою, можливо, для всієї східної Европи. Вона багато завалила боротьбі з Росією совєтів, забравши з полів цієї боротьби сили Польщі та Західної України. Поляки, які виступали легіонами генерала Галера, стали господарями східної Галичини. Війська України відступили на вільну територію великої України і стали під прапор Головного Отамана Петлюри. Питання східної Галичини повинно було вирішитися міжнародним трибуналом. У цій ситуації (весна 1920 р.) становище Українського Уряду та його голови Симона Петлюри було надзвичайно складним. Після місяців цього кривавого протистояння, здавалося, важко та небезпечно прийняти союз, якому уся українська історія, з часів XVI ст., могла лише опиратися. І справді, угода 1920 року з Польщею викликала у певних українських колах гарячу критику. Пізніше зрозуміли ідею, якій підкорився Симон Петлюра та його уряд. Ідея проста: найбільш небезпечний ворог України, який мав намір знищити її залізом та вогнем, — це Московія. Щоб її перемогти, не треба було далі воювати з Польщею. З іншого боку, Польща у цьому саме році ( 1920 р.) вступила в війну з червоними військами. Напрошується рішення: Україна повинна була домовитися з Польщею. Угодою від 21 квітня 1920 року Директорія була визнана Польщею як законний уряд України. Був встановлений військовий Союз. Коли польські армії почали кампанію 1920 року проти московських військ, вони мали на своєму правому фланзі армію Української Народньої Республіки, керовану Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Ці дії були спочатку переможними. Вони заволоділи Києвом. Але ворожому контрнаступові вдалося відкинути сили союзників; і російські війська поринули на Варшаву. Ці події знані у світі. Та ніхто не знає, що патріотизм поляків та рішуче втручання генерала Вейґанда призвели до поразки Червоної Армії і викликали її відступ. У цей час Українська Армія, яка героїчно підтримувала ліве крило польськоукраїнських військ, теж пішла в наступ проти більшовицької навали і звільнила великі території Волині, Поділля та уряд у Києві.
На нещастя для України, Польща підписала з урядом Москви сепаратно прелімінарні мирні угоди в Ризі (вересень 1920 p.); з іншого боку, генерал Врангель, який вів боротьбу з більшовиками, раптово евакуював свої війська до Константинополя (жовтень 1920). Українська Армія була настільки знесилена, що Симон Петлюра був змушений відпустити до своїх домівок (по хатах) більше як 75 тисяч вояків. Зменшена до 45 тисяч Армія УНР, якій бракувало рушниць, при наявності лише 100 000 набоїв, незважаючи на завзятість і хоробрість, була не в змозі продовжувати змагання. Тому Головний Отаман був змушений відмовитися від операцій регулярною армією, мусив роззброїти у Польщі близько 30 000 вояків, доручивши іншим керувати на рідній землі повстаннями та вести партизанську війну, яка не припинялася.
Чому Радянська Росія за будь-яку ціну хотіла завоювати Україну? У неї для цього були різні спонуки.
Перша причина мала дещо психологічний характер. Росіянин був рабом свого царя та мав глибоке переконання, майже інстинктове, що він є господарем імперії. Він не міг і досьогодні не може збагнути, що народи, поневолені колишньою імперією, обрали свободу.
Характерна особливість: московські солдати, які у 1917 році втомилися від війни й масами кидали фронт, готові були в той самий час воювати проти України.
Друга причина цієї війни була наслідком загальної політики більшовиків. Із самого початку свого панування вони мріяли про світову пожежу та були певні, що їхня влада не може бути прийнятою і не буде тривалою без світової комуністичної революції. Україна ж повинна була стати підвалиною їхнього маршу на південь і на захід.
Третя причина полягала в самій організації московського режиму Рад, особливо на його початку. Такий режим спирається й спиратиметься на військову силу. Але червоні війська, природньо, являють собою небезпечне знаряддя для диктаторів, яким вони служать. Бо мають в собі постійний зародок інтриґ, незадоволення, заговорів. Щоб уникнути цієї небезпеки (яка була дуже великою в 1919—1920 pp.), треба було використати ці війська в войовничих авантюрах та здобути їм багаті краї, де їх домагання могли б задовольнитися. Україна була для цього ідеальною територією.
Четвертий мотив, який вирішив вторгнення, був економічного порядку. Вже доведено, що більшовики не здатні виробити, а значить, і забезпечити своє власне існування. В 1919—1920 pp. стан їхніх фінансів був катастрофічним. Що вони могли зробити? З одного боку, вони були змушені одержувати зза кордону те, чого їм не вистачало, а з іншого, вони повинні були платити за те, що купували. Майже всі державні фонди, що були у їхньому розпорядженні, вичерпалися через їх світову пропаганду та утримання Червоної Армії. Звідси — необхідність захопити сусідні країни і від них одержувати податки та, особливо, можливість грабувати. І зновтаки Україна, з цієї точки зору, була країною, ніби спеціально для цього створеною. Наша плодюча земля ніколи не переставала родити, навіть під чобітьми більшовицьких орд. Ніколи наші селяни, що чинять їм опір, не припинять своєї праці.
Росіянин звик жити в режимі примітивної общини і майже без спротиву прийняв комуну совєтів. Українець, навпаки, хоче працювати на своїй, хоча малій, але власній ниві і ненавидить того, хто хоче втручатися в його працю. Воюючи проти червоних військ, наші селяни захищають і саму країну: не тільки національну, але також економічну та індивідуальну незалежність.
Ніщо не може буги страшнішим за війну для будь-якого населення, чи то єврейського, чи то християнського, і всім добре відомий беззаперечний факт, що її розв'язала червона Москва. І нам лишається повторити нашу заяву, з якою ми звернулися від імені УНР в Лізі Націй до п. Голови на другій Асамблеї ( 1921): «Стверджуємо абсолютно категорично, що Україна не зробила нічого, щоб спровокувати цю війну. Вона ніколи не мала ані найменшого наміру втручатися у внутрішні справи російського народу. Українська Республіка прагне лише свободи і бореться за своє визволення (Див. публікації Ліги Націй (т. 80, 1921: «Ситуація в Україні». Лист та меморандум представника України).
Організаторами анархії погромів, голоду в Україні, винуватцями її руїни, нищення її земель були злочинці з Москви, котрі для забезпечення свого авторитету принесли Україні, що відроджувалася, вогонь і кров.