РОЗДІЛ III
АНАРХІЯ В УКРАЇНІ ТА ЗАГАЛЬНЕ РУЙНУВАННЯ КРАЇНИ

Історичного факту не можна аналізувати, не беручи до уваги Інших фактів. Перед тим як викласти свою думку про погроми, розглянемо, в якому стані знаходилася тоді Україна. Ми побачимо, як анархія, що прийшла з півночі, потягла у свою прірву нашу нещасну країну. Побачимо, з якими перешкодами, з якими муками зіткнувся уряд, керований Симоном Петлюрою, котрий повинен був одночасно боротися з зовнішніми ворогами та все більш загрозливими підбурювачами анархії. Ми побачимо, що якщо погроми стосувалися лише євреїв України, то руйнування стосується вже всієї України тих часів.
Погроми євреїв, безумовно, гидка річ, і ніхто їх не засуджує більше за нас. Але вони являють собою тільки особливі, окремі випадки посеред безмежного пограбування всього великого народу, нечуваного знищення країни з населенням 40 млн.
Як усі революції, що досягають вищої межі, революція в Росії із самого початку породила певний безлад, певні анархічні заколоти, які її більшменш гальмували. Ця анархія не проявлялася одразу у всіх кінцях величезної імперії. Темп самої революції не був однаковим скрізь, вона сповільняла хід у губерніях, більш віддалених від центру, тобто від Петрограду, Москви, великої Росії взагалі.
Завдяки інерції віддалені провінції не наважувалися раптово порушити віковий порядок і завжди відставали на кілька тижнів, місяців від центру.
Україна ще не була так спотворена революцією, як Росія. Вона лишалася набагато здоровішою не тільки завдяки її віддаленості, а особливо тому, що революція в Україні набула характеру чисто національного та патріотичного.
Це було якраз протилежне тому, що відбувалося в Росії, де від самого початку вона стала інтернаціональною та антипатріотичною. Національне почуття та романтичний ентузіазм України були найкращими ліками проти духу розбрату, анархії, що прийшли з півночі.
Саме тому Центральна Рада (революційний парлямент України) завдяки її патріотичному духові могла поширити свій вплив на всю країну. Підтримана, навіть керована, суспільною думкою, яка доручила їй узяти владу у свої руки, вона зорганізувала «Генеральний секретаріят України» (червень 1917 p.). Це було тим більш потрібним, що Тимчасовий уряд Керенського був у повнім безсиллі керувати такою великою країною під час революції. Однак, аби уникнути негайного відокремлення від Росії (яке навіть під час війни здавалося нездійсненним), Київ спробував домовитися з Петроградом, радив Керенському прийняти співробітництво з Центральною Радою та Генеральним Секретаріятом. (Керенський, звичайно, не сприйняв цих порад). Саме в цьому була велика сила, яку пропонувала Україна, що завдяки своєму національному духові була б кращим союзником російського Тимчасового уряду в боротьбі проти більшовизму, вже тоді дуже небезпечного.
Але українці не були сліпими. Спостерігаючи із занепокоєнням за тим, що відбувалося в Росії, вони намагалися ізолюватися, наскільки можливо, від впливу півночі, захиститися проти цієї пропаганди, яка ставала вже страшною небезпекою. Крім того, існувала на території самої України, на південнозахідному та на румунському фронтах, а також в гарнізонах багатьох міст України інша небезпека, не менш страшна, яка створювалась мільйонами солдат російського чи іншого походження. Майже всі чужинці в Україні іноді вороже до неї ставилися і були дуже сприйнятливі до більшовицьких ідей. (Солдати української национальности були розсіяні по всіх частинах російської армії. Царський уряд мав за принцип не залишати українських солдат в Україні; їх посилали в інші частини імперії). Симон Петлюра, тоді Міністр Оборони в першому Українському Уряді, передбачав, як і всі його колеґи, анархію, яка виникне в результаті демобілізації (фатально хаотичній) мільйонів солдат, чужих Україні. З іншого боку, він розумів, що Український Уряд не може бути відповідальним за підтримання фронту проти армій союзницьких держав так, якби всі підрозділи цього фронту складалися з солдат українців.
Також Симон Петлюра наполягав, щоб уряд Керенського (повне відокремлення України відбулося тільки пізніше) провів перегрупування всіх військ таким чином, аби українські солдати замінили російських солдат на південнозахідному та румунському фронтах. Уряд Керенського, який дивився недоброзичливим оком на національний український рух, спротивився цьому перегрупуванню, в цьому полягала одна з великих причин анархії в Україні.
(Ці пропозиції Українського Уряду тим більше могли бути реалізовані, що під час перших місяців революції українські солдати, розсіяні по всіх російських частинах, виявили гаряче бажання бути згрупованими в полки тільки українські, на що уряд Петрограду і зокрема Міністр Оборони Керенський, змушені були погодитися. Організацією цих полків керував Петлюра).
Коли більшовики прийшли до влади (жовтень 1917 p.), вони розірвали фронт, як ми вже казали про це вище, і спровокували демобілізацію, яка була такою, як і передбачали, тобто абсолютно безладною.
У цей час уряд УНР (вже незалежної) не мав більше засобів тримати фронт. Банди російських солдат, повертаючись масами в Росію, посунули в безладді з південнозахідного та румунського фронтів на всю Україну. Вони захоплювали маленькі міста та містечка, не визнаючи ніякої місцевої влади, грабуючи великих власників та чинячи погроми. Само собою зрозуміло, що уряд України енергійно реаґував проти злочинів, що вони чинили. В листопаді — грудні 1917 р., за наказом військового міністра Петлюри, українські війська оточували всі скупчення російських солдат, які вони зустрічали, обеззброювали, закривали у вагони та відправляли на інший бік кордону. Так, полковник Капкан захопив у самому Києві 40 000 солдат, запідозрених у більшовизмі. Додамо, що з цим випадком пов'язані гарячі поздоровлення, які генерал Табуї, представник Французької Республіки, надіслав Українському Урядові. На жаль, ці російські орди були дуже численними, і більшовики мали час провести пропаганду між українськими вояками, котрі, втомлені довгою та тяжкою війною, досить легко давали умовляти себе агітаторам, які обіцяли визнання незалежної України, зовнішній мир та внутрішній рай.
Українські солдати не стали ворогами Центральної Ради, але вони зайняли пасивну позицію. Це був сумний наслідок невдачі пляну Петлюри ізолювати Україну від російських та більшовицьких частин. Ще можливо було вигнати російські банди, але вже неможливо було зарадити деморалізації українських військ. Звичайно, були серед них хоробрі люди, котрі стійко боролися із загарбниками, але були також у більшості невігласи, які чекали ліниво «раю», обіцяного більшовиками.
У січні 1918р. війська Муравйова та Криленка захопили перший раз Україну. З грабуванням та смертю вони принесли ні з чим не зрівняний жах. Певні місцеві елементи, робітники міст, частина бідних селян, спокушених більшовиками, ще погіршили страшний стан анархії, який припинив тільки прихід німців, який, одначе, сам по собі був далеко не щасливим для України. Не дивлячись на всі умови, укладені з Українським Урядом, військовий німецький штаб поводився як у завойованій країні.
Його головною метою було відправити з України до Німеччини все зерно, весь цукор, всю провізію, яку можна було знайти. Крім того, він служив великим землевласникам, які скористалися з присутности німців для репресій проти селянських заворушень, репресій, таких безглуздих та прикрих, як і акти непокори, скоювані самими селянами. Це становище ще погіршувалося поганою політикою гетьмана Скоропадського; і одне, і друге багато долучилися до розповсюдження комунізму. Не треба забувати, що більшовицька пропаганда не гребувала будь-якою брехнею, щоб завоювати симпатії темних мас. Девізом більшовиків було: «Грабуйте награбоване» (тобто буржуазію). Кожне незграбне рішення уряду Скоропадського, кожну пригноблюючу акцію німців більшовики експлуатували з незрівнянним умінням.
Відомо, що в грудні 1918 р. Уряд Директорії скинув гетьмана Скоропадського. Директорія урочисто увійшла до Києва, але їй не вдалося довго там протриматися. Знову почалася війна з Радянською Росією, і це був її найгірший період. Справжнє нищення, глибоке руйнування поглинуло колись багату Україну. Нещастя, агонія всього населення країни були жорстокими, більш жорстокими, ніж це можна уявити, більш жорстокими, ніж суспільна думка знає про це.
Звичайно, всі знають про страждання тільки частини населення України, зокрема єврейської меншини. Якщо міжнародні засоби інформації багато говорять про погроми в Україні, то лише пов'язуючи їх з українськими євреями. Відносно почуття єдности, стійкости, духу нації та в інших відношеннях багато народів мають чому повчитися у євреїв. Останні володіють схильністю до пропаганди, нечуваною здатністю до опору.
Нам стверджували, що коли в Женеві дискутувалося питання Палестини, телеграф не припиняв роботи три доби: євреї з цілого світу телеграфували, аби підтримати справу євреїв! Ось від чого ніяковіємо ми, українці. Ми занадто слов'яни, ми занадто молоді, можливо, й не мали достатньо грошей, ані досить енерґії, щоб розказати всьому світові про страхітливі спустошення, які принесло нам нашестя більшовиків. Це тим більш прикро, що світ сьогодні має таке враження, що один, без сумніву, варварський народ, який називає себе українським, захотів, через погроми, знищити (один Бог знає чому) інший народ, який живе на його території. Ніколи враження не було більш неправдивим, як це.
Повторимо сильно й наполегливо: український народ сам є великою жертвою незліченних страждань, яких ми зазнали під час захоплення більшовиками та під їх правлінням, під час їх наступу, як і нашого відступу, під шаблею всіх загарбників нашої землі, великих та малих. Хто не грабував України? Хто не заливав її кров'ю?
Більшовики її придушували, мучили, спустошували, жорстоко постійно та систематично. Хто не чув про останній російський голод? Україна мала у більшости своїх реґіонів достатньо зерна, щоб прогодувати свої південні провінції, де зібрали дуже поганий урожай. Більшовики, незважаючи на існування, як вони називали, радянського Українського Уряду в Харкові, захопили зерно й відправили його на північ Росії. Українці півдня помирали масами: вони вмирали сотнями тисяч, якщо не мільйонами. І в той самий час Петроград та Москва відправляли в Україну селян з Росії натовпами, щоб вони на місці доїдали хліб, який ще лишався в українських урожайних провінціях.
А боротьба в Україні з повстаннями!
Відома всім ЧЕКА працювала в нас із безперервною шаленістю. Вона назавжди вкрилася кров'ю українських патріотів, що помирали в неймовірних муках. Масово вбивали наших інтелігентів, селян, навіть робітників після того, як їх грабували червоні. А епідемії закінчували працю вбивць. В анналах Міжнародного Червоного Хреста зберігаються детальні повідомлення про санітарні умови в Україні. Ми доводили 1920 року в Женеві, то «Україна була країною найбільш постраждалою».
Чи відомі діяння знаменитого дипломата Раковського, болгарина за походженням, румунського громадянина, російського революціонера, що був закинутий в Україну, щоб міг стати в певний час головою радянського уряду? Він залишив в Україні велике свідоцтво своєї діяльности: свій вирок від 12 вересня 1920 p., коли на посаді голови держави нової школи повівся із повсталими українцями як з розбійниками. Згідно з цим вироком вони були приречені на знищення (див. документ № 15). Зрозуміло, що цей вирок було виконано: цілі села спалені, чоловіки розстріляні, жінки задушені, діти вбиті! Скільки українців загинуло таким чином? Українська мартирологія ще не складена; але вже тепер можна стверджувати, що наші жертви треба обчислювати сотнями тисяч, а можливо, й мільйонами.
Три рази протягом століть Україна зазнавала страждань, які важко описати. У XIII ст. вона бачила страшне нашестя татар. Історики припускають, що майже все населення повинно було тоді рятуватися втечею на північ та захід України. В XVIII ст. наша країна була спустошена, і не тільки татарами, а також і поляками, росіянами, самими гетьманами. Береги Дніпра стали майже пустельними. У наступному столітті, коли Катерина II здійснювала свою знамениту подорож в Україну, Потьомкін, щоб догодити цариці, мусив спішно побудувати по берегах ріки фіктивні села. «Руїна» — так називали згубні події XVII ст. І тепер Україна зазнала нової руїни: погром усієї країни.
Без сумніву, страждання всіх не применшує страждань когонебудь окремо: страждання всієї України не полегшує біди євреїв, яких мучать і обкрадають, євреїв, які втратили своїх батьків, братів, дітей, добро. Але ще раз наголошуємо, що з історичної точки зору лихо, яке називають «погромами євреїв», є тільки окремим випадком нещастя ще більшого, жертвою якого стала вся країна, вся Україна.