РОЗДІЛ IV
ХВИЛЯ ПОГРОМІВ

Можна не поділяти ненависти, яку мав Тен до Французької Революції; треба збагнути і навіть схвалити таку революцію як різновид історичної необхідности. Але треба визнати, що великий французький психолог добре зрозумів певні акти, які характеризують трагічні часи, коли, охоплений раптовим та одностайним поривом, народ сам починає міняти власну долю. Тен точно виміряв глибоку різницю, що існує між солдатом реґулярних військ, який проливає кров свого ворога, і простим громадянином, добрим буржуа, мирним селянином, що загіпнотизований «великим жахом» революції, їх єство, що не змінюється так швидко, не має звички вбивати; вони засліплені кров'ю. Вони не володіють нервовим опором солдат; коли вони кидаються на свого ворога, реального чи уявного, коли його вдаряють, коли вбивають його, їх нерви дуже скоро виснажуються. Цей буржуа, цей селянин, цей громадянин підкоряється збудженню, для якого він не створений. І раптом з глибини їхніх душ, де давно була похована первісна людина, оживає та вискакує справжній дикун, горила, монстр. Так, Тен пояснює, як люб'язні французи XVIII ст. могли творити акти справжнього варварства, як вони могли позносити стільки невинних голів.
Скільки разів з'являлося в інших народів це гидке обличчя доісторичного предка? Будь-яка революція є більшим або меншим страхіттям. Революція, така ґрандіозна, як та, що охопила всю східну Европу й половину Азії, перейшла, можливо, все, що знали історики досі. Величезні хвилі цього революційного океану накрили Україну. Мільйони українців мертві, і серед усіх цих мертвих є також євреї, жертви масового вбивства.
Антисемітські погроми лютували, власне кажучи, тільки у 1919році. Вони поновилися в 1920 році та ще кілька разів трохи пізніше. Але вже в 1917 році констатує спроби погромів Черивовер (Див. Чериковер. І. Антисемітизм та погроми в Україні в 1917—1918. — С. 188, 189, 190, 191 та ін.), багато про них говорить. При цьому дуже часто він називає погромами колотнечу, безладдя, жертвами яких були як українці, так і євреї. В дійсності майже завжди мова йшла про заворушення, організовані бандами демобілізованих солдат. Ці безпорядки мали місце в Гайсині, Літині, Умані, Овручі, Рашкові, Євреїв там грабували, зрозуміло, але в той же час нападали на банки, скарбові палати, будинки багатих, не дуже беручи до уваги, якій громаді, визнавцям якої релігії належала здобич. Не дивлячись на безконечні труднощі, Український Уряд зміг у 1917 році успішно боротися проти злочинства і це до того моменту, коли більшовики в перший раз захопили Україну. В той час безладдя ніколи не сягали значного розміру і бували придушені досить швидко. Деякі свідчення запозичені з книги історика, вже цитованого (Чериковер. — С. 178 та наступні). У Сквирі 23 жовтня 1917 р. «багато єврейських магазинів були серйозно пошкоджені, шість євреїв сильно поранені, інші четверо — легко. Негайно було проведено суворе слідство комісією, зорганізованою Українським Урядом. Численних винних було заарештовано й передано до компетентних судів». В Літині (Поділля) 24 жовтня 1917р. демобілізовані та ще недемобілізовані солдати разом із селянами вчинили погром. (Скільки жертв? Можна повірити, що там не було ані вбитих, ані поранених, оскільки І.Чериковер не говорить про це). «Було створено слідчу комісію і революційний трибунал». 16 грудня 1917 року в Овручі мав місце погром. «В місто були введені козаки і були прийняті заходи для наведення порядку». Ті заворушення, ті порушення порядку, як видно, були відносно малотрагічними. Тим не менш вони сильно хвилювали і євреїв, і Уряд. 28 листопада в Центральній Раді єврей з партії сіоністів Шехтман поставив запит до Уряду. Саме Симон Петлюра, тодішній Міністр Військових Справ, йому відповів. Петлюра визнав, що було багато випадків погромів і що заходи, вжиті для їх припинення, ще недостатні. Він схвалив задум організації єврейських загонів і категорично заявив, що будуть вжиті заходи, щоб покласти край погромам. 19 грудня — новий запит У Раді; і головуючий на засіданні Винниченко знову заявив, що все можливе було зроблено для захисту єврейського населення. Уряд багато разів звертався до населення. 26 жовтня звернувся До народу Олександер Шульгин, Міністр Закордонних Справ та Національностей: «Від різних партій України надходять сумні звістки стосовно не тільки пограбувань, але також спроб організувати антиєврейські погроми. Злочинні агітатори, користуючись настроями темних мас, зробили все для збудження національної ненависти. Кожний свідомий українець повинен допомогти зі всією своєю енергією Генеральному Секретаріятові та місцевій адміністрації в їх боротьбі з лихом, переданим нам царизмом... Нас уярмлювали, але ми не повинні пригноблювати нікого... Якщо ми дозволимо розростатися національній ненависті та хвилі погромів, ми відвернемо від себе весь народ; ми будемо мати чорну пляму на нашій совісті, і весь світ буде вважати нас народом, що не заслуговує на свободу».
За кілька днів ( 15 листопада) звернувся до народу Симон Петлюра: «Наша армія ще молода, і ми повинні довести своєю дисципліною, що ми є достойні нащадки наших славних предків... Не дозволимо чинити погромів та пограбувань, тому що ці акти покриють ганьбою славне ім'я Української Армії. Ніякий погром не повинен мати місця на нашій землі. Я вже викликав українські полки та дивізіони для підтримання порядку. Я відповідаю за спокій та порядок в нашій країні перед парляментом, Генеральним Секретаріятом та всім населенням; але я можу нести тягар цієї відповідальности тільки в тому разі, якщо обіпруся на вас, українські козаки».
У цей же час Винниченко, Голова Уряду та Міністр Внутрішніх Справ, видав циркуляр, в якому наказував адміністративній владі застосувати всі можливі заходи проти грабежів та погромів. Зазначимо ще, що Сіркін, єврейський депутат у Центральній Раді, один з керівників сіоністської партії, найбільш шанований євреями та українцями, надрукував 17 жовтня 1917р. в № 3 єврейського часопису «Дель телеграф» таку формальну заяву: «Всі заходи для захисту євреїв проти погромів та пограбунків прийняті. В цьому зв'язку Генеральний Секретаріят нам допомагає всіма заходами, які має в своєму розпорядженні. Ніхто не повинен мати сумніву в добрій волі Генерального Секретаріяту, який приймає всі можливі запобіжні заходи для збереження країни від дикунства та грабежів» (Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине в 1917—1918. — С. 190).
Таким чином, у цих заявах прекрасно визначене ставлення Українського Уряду до євреїв у час, коли, незважаючи на загрозу анархії, він ще володів реальною силою.
Не забуваймо також, що саме Петлюра, тодішній Міністр Військових Справ, брав найенерґійнішу участь у цій боротьбі проти погромів.
Доречно додати, що в цей період 1917 р. євреї одержали всі права, в яких їм відмовляли за умов імперського ярма: саме тоді був проголошений знаменитий закон про національну автономію меншин в Україні (див. документи № 1 та № 2).
Протягом 1918 року (тобто під час гетьманату Скоропадського та присутности німецьких військ в Україні) деякі спроби погромів загрожували єврейському населенню, їх безпосередня причина відкривається Чериковером та Ґольдельманом, які, як один, так і другий, нам стверджують, що євреї, будучи з давніх часів правою рукою великих землевласників в Україні, дуже часто супроводжували німецькі загони, які приходили одночасно захистити тих власників та жорстоко покарати селян. Ця підтримка, яку євреї надавали власникам та німцям, дуже вражала населення; і селяни, що повставали проти німців та власників, перші удари наносили єврейським поселенням (Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине. — С. 159).
Чериковер нам говорить також про декілька погромів, організованих військами гетьмана, але він стверджує, що, якщо, в основному, німецькі війська надавали захист своїм однодумцям, ці останні не завжди були лояльними до них (с. 165 та ін.). Взагалі євреї вважають час правління Скоропадського дуже нещасливим для себе. Ґольдельман, член єврейської соціялістичної партії (ПоалиЦіон), колишній Міністр Праці в Українському Уряді 1918 року, прямо заявляє в своїй книжці (Ґольдельман Соломон. Євреї та Україна, 1921. — С. 8 та наст.), що режим Скоропадського був для євреїв «поверненням до царської та реакційної Росії», тобто до Росії, ворожої до євреїв. «Гетьман знищив все те, що ми одержали з точки зору національної під час попереднього режиму; він знищив нашу національну автономію; нашу мову, яка була офіційно визнана у всіх суспільних закладах, наші права; Міністерство у Справах євреїв було ліквідоване», — писав той самий автор. Тому всі єврейські партії мобілізувалися на боротьбу з Урядом гетьмана. Коли встановився новий уряд, революційний та демократичний, тобто на початку Директорії (в листопаді 1918 p.), єврейські соціялісти України «звершили єдиний революційний та національний обов'язок, який вони мали звершити: вони активно підтримали повстання селян та робітників України, тобто Директорію».
Відомо, що Скоропадський повинен був зректися влади перед Директорією і що він утік за кордон. Відомо такок, що після того, як німецькі війська вийшли з України, більшовики порушили перемир'я, і їх наїзд відновився, наїзд, набагато страшніший від попереднього. Це було 1919 року. Цей рік став найбільш болісним для євреїв і ще зловіснішим для нас самих. Це був час, коли Україну спустошили погроми.
Згадаймо, що тоді в Україні діяли армії Українського Уряду, війська генерала Денікіна, більшовицькі банди, банди Махна, загони повсталих селян. Містечка, міста переходили з рук до рук. Маленькі міста, села особливо піддавалися випробуванням; і позаяк в Україні більша частина населення малих міст та селищ складається з євреїв, то вони страждали особливо. Більш нема сумніву в тому, що широкий та глибокий рух був скерований спеціяльно проти євреїв.
Звикли думати, що більшовики та їхні війська були всюди захисниками євреїв. Нічого більш помилкового не може бути. Саме більшовики започаткували великі погроми в Україні. На початку розділу, в якому говориться про перше вторгнення московських червоних військ, Чериковер (с. 134) після визнання, що, по суті, антисемітське збудження 1917 року було несерйозним і що Український Уряд енерґійно боровся з погромами, зазначує: «Коли ми починаємо вивчення цього ноівого періоду, то зустрічаємо в березні та квітні на кордонах України декілька погромів, які за своїм характером дуже відрізняють ся від усіх ексцесів, які ми бачили в 1917—1918 pp. Вони зробили великий крок вперед, який набагато перевершує всі події попередніх років».
Ці події були прелюдією інших кривавих подій, .які розгорнулися в жорстокому році, що настав (1919р.). У цьому періоді (березень 1919 р.) погроми проявилися на обмеженій території східної півночі Чернігівської губернії. Міста Ілухів, Новгород-Сіверський та інші стали театром незрівняної жорстокости, масових убивств євреїв. Жахлива паніка погромів зіугусила євреїв шукати безпечніших місць, переїжджати з місця на місце, залишати маленькі містечка і перебиратися в міста. Пр»отягом цього періоду стався абсолютно новий феномен: зовсімг неочікуване збільшення погромів. У цих подіях проявився елемент ще незнаний: недисципліновані війська більшовиків.
Солдати та матроси Червоної Армії маскували тепер під знаменами більшовиків дух безладдя, що ним були просякнуті демобілізовані 1917 року солдати, які коїли погроми та грабунки в містечках Волині та Поділля. Чериковер не звинувачує Центрального Уряду Москви в цих погромах. Коли мова йде про більшовиків, цей єврейський письменник добре розуміє, що керівники не завжди відповідальні в момент анархії та безладдя за дії своїх військ. Він розсудливо говорить, що ці погроми не були інспіровані Урядом Москви, котрий мав спрямованість, зовсім протилежну погромам; він розуміє, що цей злочин треба віднести на рахунок військ, дуже вражених своїми поразками (українці та німці їх били всюди), і що ці полки, як усі війська, які 1 безладно відступають, а значить, знаходяться поза всякою дисципліною, шукають компенсації своїх невдач у пограбуванні міст та містечок. Нагадаємо, що такі самі злочини, такі самі погроми мали місце у східній Галичині у момент останньої поразки російської армії в часи Керенського. Керенського не звинувачують у репресіях, за які він не відповідає. Український Уряд також не винний у погромах 1919 року. Вони виникали всупереч усім його заходам. Незабаром ми це побачимо. Та повернемось до більшовиків. Чериковер, щоб їх вибачити, говорить нам, що в цей момент «червоні війська ще не були дисципліновані і ще не ввели в армії систематичної пропаганди проти антисемітизму». Цей же єврейський письменник констатує (с. 144), що антисемітизм був дуже поширений у більшовицькій армії.
Ось декілька прикладів: «В Глухові два дні лютував погром. Євреїв вбивали масами, їм відрізали руки, малих дітей вбивали на очах матерів. Солдати, між іншим, були мертвецьки п'яними... Кров текла всюди, цілі сім'ї були розстріляні». Чи не правда, схоже на прелюдію до подій у Проскурові? Тут також, як і в більшості погромів 1919 p., різня передувала справжній військовій чи цивільній сутичці. У Глухові погром скоївся після бою між українцями та більшовиками. Місто переходило з рук До рук. Вкінці його захопили більшовики і, влаштовуючись У місті, почали погром. Подібні погроми, які були на рахунку Червоної Армії, дуже численні в цей період; вони припинилися тільки тоді, коли німецькі війська вигнали більшовиків з української території 1918 року.
Але, коли більшовики захопили знову Україну (1919), погроми, незважаючи на політику Уряду Москви, відновилися з поверненням червоних солдат. Так що потоки крови лилися в Могилеві та Дунаєвці. (Цікаво зазначити в дужках, що більшовики звинуватили євреїв у симпатіях до Української Армії). В Любарі (Волинь) погром продовжувався 15 діб: він був розпочатий 5ю та 6ю дивізіями армії Будьонного. Воякикомуністи 215 та 216 більшовицьких полків його продовжили. У цьому погромі було багато вбитих, багато тяжкопоранених та багато зґвалтованих жінок (сімсот жінок). Така мерзенність чинилася відкрито і на вулицях міста. Ґвалтували як маленьких дівчат, так і дуже старих жінок. Усе добро було забрано у євреїв. В Острополі (Волинь) і погром було організовано загоном комуніста Котовського. В Староконстянтинові погром також був організований більшовицькими бандами. Згідно з повідомленнями, що надійшли у Париж, погроми, проведені червоними бандами, відбулися та кож у вересні 1920 року в Любарі, в Острополі, в Полоннім, у Чорториї та Славуті (Ґольдельман, с. 147). Більшовики, крім того, спровокували багато інших погромів у місцевостях, не зайнятих червоними військами, збуджуючи проти євреїв темні маси та підозрілі елементи. Колотнеча, безладдя, що стали вислідом такої діяльности, полегшували червоним захоплення цих міст. Таращанська більшовицька дивізія стала сумнозвісною через великі та жорстокі погроми, які вона чинила всюди, куди проходила.
Більшовики, однак, не були єдиними винуватцями погромів. Згідно з нашою документацією саме армію Денікіна, армію, яку, на жаль, субсидувала Антанта, треба звинуватити у найбільш жахливих погромах, що мали тоді місце. Це сумне ствердження виходило не тільки від самих українців, а й від єврейських письменників, які займалися цим питанням. Велику відповідальність у цій справі щодо армії Денікіна підтверджує Марґолін (Марґолин А. Украина и политика Антанты), до свідчення якого ми будемо звертатися ще багато разів.
Марґолін — це найбільш видатна особистість у політичному світі України. Це він захищав Бейліса, звинуваченого в ритуальному вбивстві. Він протягом багатьох років був президентом великої єврейської організації, яка мала інтернаціональний характер: територіялісти. Одним з перших серед євреїв він зрозумів могутність національного українського руху; і він сам став переконаним прихильником української справи. Він неодноразово висловлював думку: «Для того щоб якнайкраще прислужитися своїм браттямєвреям в Україні, треба надати свою поміч їх спільній батьківщині — Україні». Марґолін постійно був членом касаційного суду в Києві, членом української делегації на Мирній конференції в Парижі, головою Дипломатичної української місії в Лондоні.
Другий єврейський свідок, Тьомкин (його багато і дуже точно цитує Марґолін), також констатує, що «найстрашніші, найбільш жорстокі погроми в Україні було організовано добровольчою армією Денікіна. (Доповідь Тьомкина, прочитана на сіоністському конгресі в Карлсбаді, ще не була опублікована, коли ми мали можливість ознайомитися з нею в рукописі).
«Це була, — сказав він, — епоха офіційного зовсім відкритого антисемітизму». Погром у Фастові перевершив, за свідченням Тьомкина, все, що ми бачили в наш час у сфері погромів. На Поділлі, куди відступила з Києва армія Денікіна, були поновлені всі інквізиторські страхіття середніх віків: спалювали євреїв живими, поливши їх керосином. Тьомкин називає імена полковників, які керували погромами. Свідок звинувачує Денікіна персонально: «Він схвалював дії тих, хто робив погроми, і він стає відповідальним перед історією за пролиття єврейської крови».
Багато погромів ставиться у вину військам Махна, відомого анархіста. Махно та його прибічники не визнавали ні української влади, ні влади більшовиків, ані Денікіна, але надавали при нагоді свою допомогу то першим, то другим. Іноді він воював на боці червоних, іноді — разом з українцями, іноді — з російськими добровольцями. Ніхто з них не повинен відповідати за акти насилля, що чинили прибічники Махна. Між іншим, він був не одним таким авантюристом. Григор'єв теж бився то за тих, то за інших і ніколи не забував грабувати, ніколи не пропускав нагоди розпочати погром, не роблячи при цьому великої різниці між євреями і християнами. Махно та Григор'єв мали в Україні багато інших їм подібних отаманів розбійницьких банд. Усі були проти уряду Української Республіки. Отже, ми бачимо, що численні погроми були скоєні на українській території, але групами та бандами, які ніякого підпорядкування Українському Урядові не мали. Навпаки, ці війська Денікіна, більшовицькі банди, або банди Махна та інші були у стані війни з Українською Республікою.
Тьомкин не завжди справедливий стосовно Українського Уряду. І все ж він визнав, що у багатьох випадках Українській Армії вдалося попередити погроми і навіть їх зупинити. Так, 13 березня 1919 р. в Коростені солдати Червоної Армії почали погром, а вояки армії Петлюри, що вели наступ у тих місцях, зненацька з'явилися та поклали край погромові. У серпні українське військо звільнило Білу Церкву від армій Денікіна та червоних, які чинили погроми в цьому місті. Вояки Петлюри «поводились дуже добре» — говорить нам Тьомкин, але ця армія була витиснута бандами Зеленого, і ці останні поспішили розгорнути погром. Зелений був головою великого загону повсталих, що, як і Махно та Григор'єв, часто змінював орієнтацію. Після того, як нещасне містечко Коростень побачило їх у ділі, воно ще змушене було переносити злочини якогось Соколова того самого дня, як Українській Армії вдалося встановити порядок. У Лубнах погром був зупинений сотнею вояків Української Армії, що із зброєю в руках розігнали погромників. Чотирнадцять наших вояків було вбито в цьому бою, але місто було врятоване. І так бувало часто, та, на жаль, не завжди. Ми змушені визнати, що декілька погромів скоїли нездисципліновані загони Української Армії чи то в момент раптового відступу, чи то в момент битви з ворогом. Ніхто не сумує більше від нас з приводу цих злочинів. Українські патріоти вважають ці злочини такими ж згубними, такими ж судними для себе, як і для євреїв. Такі погроми, які були в Проскурові, були страшним нещастям для всієї України; вони глибоко порушили комерційне та промислове життя, яке було майже повністю в руках євреїв, і ці акти варварства пригнічують наше сумління. Ми можемо стверджувати, що ці погроми скоєні найгіршим елементом нашої нації. Не слід також забувати, за яких трагічних обставин проходили ці криваві погроми. Не слід тим більше забувати і про те, що Уряди УНР засуджували ці насильництва, як засуджуємо їх ми тут, і як голова нашої держави Симон Петлюра проклинав їх так само, як проклинаємо їх усі ми.
Що ж то були за елементи в Українській Армії, що спричинили погроми? Винуватцями були перш за все злочинці, випущені більшовицькою владою з різних в'язниць України та Росії, які вступили до Української Армії в надії на можливість грабунку. Подруге, це були аґентипровокатори, заслані советами для збудження розрухів, ворохобень в запіллі Української Армії. Потретє, це були темні люди, кинуті проти єврейської людности червоними та реакційними агітаторами, що ставили за мету дискредитувати український національний рух в очах цивілізованого світу. На превеликий жаль, маси були іноді сприйнятливі до цієї огидної пропаганди. Чому? Ось на це запитання ми й шукаємо відповіді.