РОЗДІЛ V
ПРИЧИНИ ПОГРОМІВ

Анархія, як наслідок приходу більшовиків, була головною причиною погромів в Україні. Та між наслідком і причиною існує тисяча різних обставин. Без більшовицької навали в нас не було б погромів. Це безперечно. Але, якщо б вона не була ускладнена іншим, дуже суворим збігом обставин, ця навала, можливо, не мала б подібних наслідків. Усі ці обставини та причини погромів доволі добре сформульовані в книжці Ґольдельмана. Цей автор досліджує феномен українського вояка. Ким був козак, який воював в Українській Армії? «Це був, — пише Ґольдельман (с. 45), — колишній український кріпак, чиє тіло і душа тільки півстоліття тому належали власникові землі, на якій він жив і був чимось на кшталт худоби. Роки мерзенного рабства, насаджуваного впродовж багатьох поколінь, накопичило в його душі проти поневолювача безмежне обурення та ненависть. І ця ненависть, це обурення мали рано чи пізно вибухнути із жахливою силою». Поневолювачем, експлуататором на селі був поляк або росіянин, рідше — українець. А в містах службовцями та жандармами були росіяни. Помічником, правою рукою визискувачів був єврей. Ґольдельман мав рацію: євреї завжди були чимось на зразок управителів у землевласників, особливо на правому березі Дніпра, у дворянполяків. З давніх часів це викликало серед українського населення певну антипатію до євреїв. З другого боку, український народ, відданий сільському господарству, завжди ставився з підозрою до людей, що займалися комерцією. А комерція в маленьких українських містах та містечках протягом цілих століть була в руках євреїв. Отже, характер, праця, релігія, старі звички українців та євреїв, самі їхні приміщення відрізнялися та протиставлялися одне одному.
Справедливо це чи ні, але українські селяни були переконані, що євреї ставляться до них вороже, вважають їх нижчими за себе і такими, яких можна експлуатувати. Проте український народ, У глибині душі дуже добрий, не мав сильної ненависти до євреїв. Правда, українські селяни виявляли до євреїв певну, доволі явну іронію. В дійсності селяни ніколи не робили погромів. За царя ці трагічні події траплялися завжди в містах, і їх підбурювачами дуже часто були робітникиеміґранти з півночі, які, не звикши бачити навколо себе стільки євреїв, з великим задоволенням дуже часто грабували їх та вбивали.
Щоб зрозуміти походження антисемітизму у війську, треба згадати, яку ролю за часів царя грали монархісти та так звані члени «чорної сотні». Це були відверті антисеміти й прихильники погромів. Постійно підтримувані царським урядом, вони пропагували відкрито, тоді як контрпропаганду завжди підозрювали як вияв революційних настроїв, їй чинили перешкоди або суворо забороняли. Тому в деяких місцевостях України, особливо в найбільш відсталій частині, на Волині, антиєврейська пропаганда мала реальний успіх.
Неуцтво — це той ґрунт, на якому слід перш за все шукати коріння антисемітизму певних, мало культурних областей України.
Повернемося до Ґольдельмана. Він нам розповів, що український селянин, мобілізований на війну 1914 року, приречений був опинитися під впливом леґенд, офіційно розповсюджуваних, про мішки з грошима та золотом, які євреї начебто носили німцям, говорили по телефонних апаратах, встановлених ними для зв'язку з ворогом. Розповідали, що вони добивали та роздягали на полі бою поранених солдат російської армії. І особливо розповсюджувались казки про шпіонаж, що практикувався євреями тощо... (Ґольдельман, с. 46). Усі ці чутки, особливо ті, що торкалися шпіонажу, настільки пропагувалися в Росії, що один з ліберальних російських лідерів відверто заявив: «Я не кажу, що всі євреї — шпіони, але я певний, що всі шпіони — євреї!»). Ніхто, звичайно, не перевіряв усіх цих чуток. Одначе залишалося в душі солдата щось таке, що не швидко стирається. Констатуємо також підлу поведінку російської військової влади відносно євреїв. Усе єврейське населення якогось найбільш наближеного до фронту міста виганяли та привозили до Києва чи ще кудись. Жалісно було бачити цих нещасних, майже роздягнутих, часто хворих, що важко тягли свої розбиті ноги. Автор цих рядків не раз був свідком таких тяжких сцен. І солдат, той, хто,
можливо, пізніше чинив погроми, звикав поступово слухати людей, які йому говорили та показували: «Ось як треба поводитися з євреями, які є «шпіонами». Ось ще одна з причин, які доклалися, щоб залити кров'ю 1919 рік: провина цьому — у світовій війні, прихильній до пропагування брехливих чуток та розбурхання помсти в людях.
Однак прийшов великий 1917 рік. Це була революція. Ідеї братства народів, ідеї гуманізму розповсюджувались скрізь. Більш не було пропаґанди погромів.
Чули зовсім протилежне, кожного разу, коли траплялося якенебудь з цих неминучих під час революції заворушень і було скероване проти євреїв, воно старанно розслідувалося та дуже суворо каралося. Ми не передамо куті меду, якщо це повторимо.
Але ось Україну захопили більшовики. Вся ситуація знову змінилась, і майже раптово. Більшовизм запровадив такі методи боротьби, таку жорстокість і породив такі жахи, таку ненависть, що в цей момент доісторична людина, про яку казав Тен і про яку згадували ми, пробудилася в людях України. Вони звикли бачити, як небезпека з'являється з усіх боків. Звикли бачити, як трупи встеляють вулиці міста і там розкладаються. Людське життя все більше знецінювалося. Вбити чи бути вбитим — це не мало значення.
Нагадаємо, що, згідно з Чериковером, саме більшовики дали перші зразки жорстоких погромів (за їх першої появи в Україні в 1918 p.). Вони пробуджували огиду. Ненависть, яку вони викликали, була особливою. Щось від дикуна було в цьому стані постійної паніки, в якому перебували тижнями, місяцями, роками. «Більшовики наближаються!» Цей вигук був таким же жахливим, як колись зойк, що роздавався в цій самій Україні: «Татари! Татари!». Кожна поява червоних у селі, в місті коштувала життя сотень українських патріотів. Діти, жінки, люди, які абсолютно не займались політикою, піддавались переслідуванню та вбивству. Природньо, що ті, хто був присутній при подібних жахіттях, мали жагу помсти за убитих батьків, друзів, а також бажання примусити морально страждати так, як страждали ті, кому доводилося вижити...
Євреїв звинувачували в тому, що вони були співучасниками жорстокостей більшовиків. І ми констатуємо, що почав народжуватися новий антисемітизм, підігрітий злочинами більшовиків. Як добрий єврей при здоровому глузді, С.Ґольдельман сказав (с. 47) з гіркою іронією: «Дійсно, більшовицька революція зробила нам подарунок у вигляді великої кількости комісарів євреїв... Можна собі уявити, як український селянин сприймав цих євреїв (в більшості дуже молодих), коли вони з'являлися в селі на чолі військового загону, щоб або знищити його самого, або забрати його зерно». Ґольдельман додає, що неможливо виправдати в очах селянина поведінку цих молодих євреїв та переконати його, що вони мали право бути його хазяями, розпоряджатися у нього в хаті в якості представників, навіть командувачів окупаційної московської влади. Цей селянин, констатує Ґольдельман, згідно з старою традицією, не звик бачити євреїв у ролі службовців і ще менше в ролі військових зверхників. І ми повинні визнати, що велика кількість комісарів більшовиків в Україні, якщо не більшість — це були ті молоді євреї, що походили з українських містечок.
Яку ролю виконували євреї в більшовицькому русі? В інтерв'ю журналу «Єврейська хроніка» (16 травня 1919 р.) Марґолін цікаво відповів на це питання. Він висловився проти думки, майже загальновизнаної, що євреї грають вирішальну ролю в більшовицькому русі: «Безумовно, є євреї серед більшовиків, але євреї більшовики становлять меншість. Якщо складається враження, що серед більшовиків багато євреїв, то це тому, що вони, — пояснює Марґолін, — проявляють завжди велику енергію, коли займаються якоюсь справою». Марґолін, може, й має рацію. Але не можна заперечувати очевидного факту, що євреї відіграли велику ролю в підтримці більшовизму в Україні. Цей факт пояснюється, проте, дуже легко.
Згадаємо, що в кожному маленькому місті чи містечку України мешкали не тільки багаті євреї, великі й малі комерсанти чи маклери, але також велика кількість євреїв дуже бідних, ремісників чи робітників. Якраз ці бідні євреї і складали елемент, найбільш податливий на комуністичну пропаґанду. Ми вважаємо це цілком природним і, якщо в цих містечках та містах було б стільки нещасних ремісників росіян чи українців, вони теж, мабуть, стали б гарячими прибічниками комунізму. Ґольдельман слушно зауважив, що багато заможних євреїв було знищено більшовицьким режимом. Ми погоджуємось з ним у тому, Що цей режим повинен би бути сприйнятим однаково згубним Для інтересів робітників та ремісників євреїв; ми переконані, що ніде більшовизм не поліпшує долі робітника чи когось іншого. Але це лише наша думка.
Думка робітничих мас, особливо в країнах, індустріальне відсталих, протилежна. Робітники, особливо бідні та мало розвинені, всюди складають комуністичні кадри; і Ґольдельман зазначує, що, не дивлячись ні на що, євреїробітники йшли до більшовицької армії (Ґольдельман, с., 16; нім.).
Марґолін також визнає (с. 314), що євреїв було багато в Червоній Армії, тоді як в Українській Армії їх було декілька осіб. Чериковер (с. 116) також писав, що євреї дали певне число добровольців Червоній Армії, а Українській Армії не дали жодного (Єврейський автор трошки перебільшує. Ми знаємо випадки, коли євреї входили до нашої Армії). Цей самий автор (с. 110) наполягає на тому факті, що міста і містечка України, де євреї складали іноді більшість населення, стали справжньою базою більшовизму в Україні. Він повторяє, крім того, що певна кількість євреїв записалась до Червоної Армії. В той же час він підкреслює, що при Центральній Раді єврейські партії були ворожі більшовикам. І це незаперечне. Ми додамо до цього, що вони (сіоністи особливо) проявляли симпатії до України. Хоча ми зобов'язані сказати, що єврейські маси не пішли за своїми провідниками. Чериковер розділяє нашу думку (с. 115). Він стверджує, між іншим (с. 116), що крім сіоністів майже усі євреї, які за Центральної Ради проявляли симпатії до національної української справи, перейшли на бік більшовиків (він наводить прізвища знаних в Україні Рафеса, Золотарьова, Сінця, Літвакова, Новаківського, Кубкина та ін.). Це не доводить, звичайно, що всі євреї пішли примножувати ряди більшовиків; ми припускаємо, що буржуазія та велика частина середньої кляси євреїв залишилися ворожими до більшовизму. Факт, який здається нам незаперечним, це те, що робітники та ремісники, як і частина єврейської молоді, які за старих царських законів не могли одержати доброї освіти (див. Марґолін, с. 322), перейшли на бік більшовизму. Рафес, єврейський соціял-демократ (Бунд), який пізніше став палким більшовиком, сказав відкрито (Рафес. Два роки революції в Україні. — Москва, 1920), що маси єврейських робітників стали на бік більшовиків ще до того, як їх провідники (і Рафес в тому числі) показали їм цю дорогу. Рафес визнавав, що, беручи до уваги соціяльну структуру України, єврейські робітники відіграли і повинні були відіграти в революційному русі, зокрема більшовицькому, виключно важливу ролю. Він вважає, що без комуністичних організацій євреїв влада Рад не могла б встановитися в Україні. Цю точку зору, додає Рафес, підтвердили події. Єврейські робітники в Україні створювали основну базу Совєтів; і червона військова влада дуже опікувалася питанням залучення єврейських трудящих до Червоної Армії (той самий автор, с. 164).
Коли переможцям з півночі треба було призначати своїх комісарів, їм було важко знайти кращих прислужників, ніж серед тих молодих євреїв, які відразу ставали адміністраторами, військовими начальниками тощо. Коли треба було організувати в Україні червоний терор, більшість страшних ЧЕКА також склалося з тих самих молодих євреїв, що вийшли з наших українських містечок. І коли розказують про жорстокості, катування, вбивства без ніякого суду в підвалах ЧЕКА, в багатьох випадках називають імена євреїв. Можливо, іноді перебільшують, можливо, приписують євреям деякі варварські акти, які звершив російський чекіст чи навіть зрадник українець — не це важливо. Важливо те, що багато молодих євреїв було в ЧЕКА, тих євреїв, прізвища яких з жахом повторювали в різних місцях України. Єврейка на ім'я Фанні скоїла в Кам'янецьПодільській ЧЕКА стільки садистських злочинів, що її ім'я вкарбувалося в пам'ять людей.
І якщо б ми вивчали історію військової боротьби проти Росії Рад, ми б побачили, що ворог України шукав спільників у самій Україні, і що він їх знаходив дуже легко серед комуністично настроєних робітників міст та містечок.
Історичним фактом було, що цими робітниками були євреї. І ледве більшовицька армія наближалась до Армії Української Республіки, в містах та містечках спонтанно спалахували повстання, і легко було виявити, що серед повсталих була переважаюча більшість євреїв.
Подібні факти повинні були сильно вражати свідомість необізнаних українців. Злопам'ятність, ворожість, ненависть проявлялися не тільки проти зрадників, які піднімали пробільшовицькі повстання (що було б зрозуміло, але і проти єврейського населення взагалі. І його робили відповідальним за злочини євреївкомуністів, поглядів яких більшість євреїв не поділяла.
Було б несправедливо і нелогічно за злочини однієї єврейської частини (хоча б вона і була б дуже численною і активною) звинувачувати все єврейське населення. Але життя повне таких не
справедливостей та алопзмш Дуже важко було зупинити цей рух неоантисемітизму, який легко поєднувався з антисемітиз мом, старим довоєнним та з часів війни Справжні антисеміти які вбивали в 1917 році, вважали, що вони можуть знову розпо чати свою пропаганду, бо обставини, на їх думку, були сприятли вими 3 Іншого боку, ті, хто хотів просто пограбувати, завжди підтримували антисемітів Терен для погромів був вповні підго товлений За тих умов, зрозуміло, І єврейське населення не за лишалося Інертним Ґольдельман (с 44) пише, що «більшовики дуже спритно використали погроми для своєї пропаґанди» Єврейська молодь, сіоністи, члени її різних буржуазних партій молоді люди, політичне зовсім Індиферентні (чи навіть ворожі) до більшовизму — всі йшли до Червоної Армії Ґольдельман (ми повинні нагадати, що він в той час перебував в Україні І є цінним свідком) додає, що єврейські військові загони більшовицької армії воювали більш хоробро, ніж російські, що було цілком при родньо, тому що вони захищали одновірців від погромів (Ґоль дельман забуває тут про погроми, організовані самими бшьпіо виками) «Ця хоробрість використовувалась нашими нацюналь ними захисниками (це так Іронічно називає Ґольдельман більшовиків) для того, щоб посилати єврейські загони в найбільш небезпечні місця фронту».
Це шаленство, цю розлюченість єврейських полків проти своїх українських співгромадян у московській Червоній Армії бачили українські козаки, і це провокувало серед них страшну ненависть до євреїв взагалі (с 45).
Війна між Росією Рад та Українською Народною Республікою, війна міжнаціональна, що одночасно була війною двох режимів політичне та соціяльно зовсім різних, ускладнювалась ще й соціяльною боротьбою в Україні. (Марно казати наскільки небезпечною для держави була ситуація. За будь яку ціну треба було зупинити цей шалений конфлікт між більшістю та меншістю між громадянами одної країни Український Уряд ми вже бачили і ще побачимо добре це розумів. Але тільки вивчивши причини погромів та стан України на той час ми змогли б зрозуміти як важко було боротися з цією ненавистю). Селяни були глибоко ворожі до червоної Росії та національне настроєні, робітники ж, принаймні значна найбідніша частина їх, була за комунізм Москви. Примхи історії полягали в тому, що одні були майже виключно українцями, а другі — в більшості євреї. Соціяльна боротьба прийняла форму боротьби двох націй — української та єврейської.
Треба визнати: більшовизм довів почуття безладдя та антисемітизму до неймовірного рівня. А хто винен? Можливо, вони, дрібні євреї з містечок, що вдягай форму командирів армії чи комісарів чекістів і були найбільш відповідальні? Але у своє виправдання ті дрібні зрадники своєї української батьківщини могли б сказати, що вони були переконані в тому, що рятують цілий світ та домагаються разом з Леніном раю земного.
Чи треба звинувачувати українські маси, неймовірно постраждалі, ошалілі від грабунків, пожеж, бомбардувань, повного знищення домівок, коли вони іноді кидалися на людей, яких вважали помічниками ворогів? Для людей здорового глузду ясно, що всі ці звинувачення є безґрунтовними, неправдивими, марними.
В подіях таких грандіозних масштабів, посеред великих хвиль людського океану в момент страшної бурі, що значить сама воля? За подібних обставин іноді розумно зачекати, щоб вітер трохи вщух, аби можна було знову повести боротьбу з силами величезними, сліпими, розбурханими.
Але капітан завжди залишається на своєму посту, не дивлячись на небезпеку. Він робить все, що в його можливостях; і якщо його зносить хвилями, його не звинувачують — він виконав свій обов'язок. У океані України Український Уряд та його голова, Симон Петлюра, залишилися на своєму посту і виконали свій обов'язок.