РОЗДІЛ VI
ТРУДНОЩІ УКРАЇНСЬКОГО УРЯДУ ТА
ГОЛОВНОГО ОТАМАНА СИМОНА ПЕТЛЮРИ
У ПОДОЛАННІ ПОГРОМІВ

Завжди є якась трагічна сторона в житті великої людини. Якщо ви не народилися принцом чи королем, досить важко в нашому житті добитися успіху. Коли хтонебудь починає вирізнятися, скільки заздрощів виринає навколо нього! Його кращі друзі іноді намагаються завадити тому, щоб він зайняв місце, яке йому належить. Але якщо, попри все, піднесена подіями або народними масами, людина починає ставати великою, все змінюється: її негайно наділяють всіма можливими найкращими якостями і не бачать нікого, крім неї. Його співробітники, його старі суперники відходять на другий плян чи майже зникають. Якщо це державна людина, міністр, голова парляменту, всяка щаслива ініціятива, всякий сприятливий акт, який виходить від нього або від його секретаря, — все це приписується єдино йому. Для нього всі лаври. Та приходить день, коли доведеться йому нести на своєму страдницькому чолі вінець із терня. Якщо народ невдоволений, якщо приходить якесь лихо, то завжди він, велика людина, відповідає за все.
Попри всі неймовірні труднощі Петлюра йшов до слави кроками велетня. Він заслужив свої лаври, і ми бачили, якими високими якостями справжнього провідника володів чоловік, який щойно (пройшов один рік після убивства С. Петлюри, коли була написана книжка — Н.П.) загинув так трагічно. Він жив в епоху історії народу, коли вольова людина мала шанс піднятися і стати великою. Але ці епохи, які так легко народжують великих людей, бувають також найбільш невдячними для них. Якраз у такі періоди події особливо підпорядковані величезним, різнобічним, темним, майже містичним силам. Петлюра був великою людиною, але він не був всемогутнім. Не треба перевищувати його ролі. І коли говорять, що саме він відповідає за програми в Україні, це обвинувачення набуває такого вигляду, наче він був справжнім Богом. Ми розглянули причини погромів, ми зрозуміли, як важко було їх зупинити; для того, щоб звинувачувати Симона Петлюру, треба знати точно, якою владою він володів в Українському Уряді 1919 року.
Ми знаємо, що Директорія заступила владу гетьмана Скоропадського. Негайно після перемоги, в грудні 1918 p., новий Уряд організував тимчасовий парлямент, Трудовий Конгрес, котрий виробив конституцію, засновану на ідеї парляментаризму з повною відповідальністю міністрів перед Зборами. Незважаючи на назву Директорії, запозичену, вочевидь, у Французької Революції, ця українська Директорія ні в чому не нагадувала Директорії 1795 року. Це було колективне головування на чолі Республіки і нічого більше. Коли більшовики почали свій наступ на Україну, Трудовий Конґрес вимушений був припинити свою діяльність: його не можна було більше скликати. 1919 року його було заступлено центральними комітетами головних політичних партій. Це вони в той рік були дійсною владою.
Симон Петлюра, який був на початку тільки одним з п'яти членів Директорії, став після відставки Винниченка головою Директорії. Яку владу йому давало це звання? Разом з своїми колегами він міг формувати міністерства, міг відмовитися ствердити акт, який йому пропонували, але не більше: як Президент Республіки він не міг звершити ніякого акту без підпису хоча б одного міністра. Не Петлюра, а Кабінет Міністрів і Кабінет Партій керували країною. І якщо в цей час мали місце погроми, і якщо можливо за таких обставин перенести на когось відповідальність за ці злочини, то не на Президента, а на його Уряд. У 1918 році були дві соціялістичні партії, які грали вирішальну ролю, оскільки три голови Ради — Чехівський, Мартос та Мазепа були соціалдемократами. Саме соціялістичні партії із значно більшими правами, ніж Симон Петлюра, повинні були б розділити відповідальність за погроми. Що б не стверджували деякі євреї та особливо вбивця Отамана, Симон Петлюра ніколи не був диктатором.
У час, який передував Директорії, він був Головним Отаманом Армії Республіки, а потім, одночасно з постом Голови Директорії, Петлюра займав пост Головного Отамана Армії УНР. Так, але ми знову поставимо це питання: яку владу давало йому це звання? Владу, схожу на владу Президента Республіки, який майже у всіх республіканських країнах має звання Головнокомандувача Армії. Завдяки обставинам, завдяки постійному станові війни, Симон Петлюра мав, звичайно, із своєю Армією більше зв'язків, ніж має президент країни в мирний час. Але, якщо Петлюра був ГЬловним Отаманом Української Армії, то не треба забувати, що ця Армія мала Верховного Головнокомандувача (в 1919 році генерала Осетського), не кажучи про багатьох генералів дивізій. Це вони віддавали накази, це вони командували Армією в дійсності. Петлюра не втручався прямо у справи Уряду, як і у справи Армії. І позаяк за кожен крок уряду повинен відповідати Кабінет Міністрів, за кожен крок армії несе відповідальність Головнокомандувач або генерал, що безпосередньо керує окремою операцією.
Очевидно, що Симон Петлюра завдяки своєму моральному авторитетові міг, попри все, мати великий вплив на Армію, але треба зрозуміти, що цей моральний авторитет не завжди був однаковим. Він був дуже великим, коли Петлюра ввійшов до Києва як переможець гетьмана Скоропадського. Його престиж був такий високий, що не зменшився через прискорений відступ Отамана перед другим наступом більшовиків у січні 1919 р. Але саме у цей час важкі удари почали сипатись на Петлюру. Пригадаємо (див. розділи II та III), що всі його надії на Антанту, особливо на Францію, не виправдалися. Народ, що бачив скрізь нещастя, втратив віру і покидав його. Люди слухали більшовицьких агітаторів, які обіцяли земний рай та всюди розповідали, що Петлюра продав Україну Антанті. Країна більшовизувалася, Армія — теж. Це була глибока реакція на спробу німців та Уряду Скоропадського відновити старий соціяльний лад в Україні. Пізніше, й навіть дуже скоро, ці настрої розвіялися. Спробувавши «більшовицького раю», український народ швидко зненавидів його всім своїм єством. Але під час більшовицької кризи в Україні популярність і авторитет Петлюри значно зменшились.
Треба не забувати, що взимку та навесні 1919 року Петлюра змушений був постійно відступати до польськорумунського кордону Безладдя в Україні стало неймовірним. Кожна людина із здоровим глуздом розуміє, що цей момент був більш ніж важкий для введення порядку та ліквідації погромів. Не можна обійти й тої обставини, що сама організація Армії була тоді дуже далекою від довершенности. Коли Директорія розпочала боротьбу з Гетьманом та німцями, в її розпорядженні була армія, сформована нашвидкоруч із усіх невдоволених попереднім режимом. Вона невповні підкорялася своїм командирам. Кожний загін мав отаманів, які все більше й більше вважали себе незалежними від штабу Головного Отамана Петлюри. Армія була погано споряджена, з неналаднаним постачанням. Петлюра все сподівався на допомогу Антанти і вимагав французьких інструкторів. Та він чекав даремно. І треба сказати, що цей період був найбільш злощасним для Симона Петлюри в усіх відношеннях. Тимчасовий успіх більшовицької пропаґанди, швидкий відступ Української Армії, стан отаманії негайно спричинили хвилю погромів. Цьому сприяло і зменшення авторитету Петлюри та його уряду. Все це робило боротьбу з погромами особливо тяжкою. І дійсно, найбільш значні погроми сталися саме у першій половині 1919 року. Та влітку ситуація змінилася. Злочини більшовиків відкрили очі людям, і вони знов перенесли свої надії на Симона Петлюру. І знову особистий авторитет його дуже вивищився. Завдяки величезним зусиллям Армії почався наступ на більшовиків. Стан отаманії потроху поступився організації регулярної армії. Саме про це виразно пише генерал Капустянський у своїй праці (Капустянський М. Операції Української Армії та марш на Київ. — Одеса, 1919; Львів, 1921.—Т. 1, — С. 321), виданій українською мовою: в кінці великого відступу (тобто у травні 1919 року) завдяки героїчним зусиллям штабу та частково пресі вдалося обмежити претенсії різних отаманів, зменшити число військових одиниць та організувати кадри регулярної армії. В боротьбі з отаманією природний відбір також відіграв певну ролю: всі авантюристи, які прибилися до Української Армії в момент боротьби проти Скоропадського, щезли, відійшовши від регулярної армії: маленькі отамани, як і мало дисципліновані козаки, зрозуміли, що їм нема чого робити в армії, яка стала регулярною. Армія стала набагато меншою за складом, але краще організованою.
Тільки тепер можна було розпочати систематичну боротьбу проти безладдя та погромів. Але ні Уряд, ні Головний Отаман Петлюра не діждали цього слушного моменту, щоб розпочати боротьбу з погромами. Ми не маємо зараз усіх наказів, прокламацій тощо, які були видані в той час. Багато архівів (і особливо архіви окремих частин Армії, які були б тут найбільш дорогоцінними) зникло. Ті, що вдалося врятувати, не приведені ще в порядок. Але ми маємо декілька документів особливої ваги, а також свідчення самовидців.
Директорія не обмежувалася виданням наказів та прокламацій; міністрів, спеціяльних пропагандистів посилали до Армії та в інші місця, щоб затаврувати погроми перед народом та перед солдатами. Безпалько, відомий соціялдемократ (він тепер (у часи написання книжки. — Н.П.)
член виконавчого Комітету другого Інтернаціоналу), який у 1919 році був Міністром Праці, протягом кількох місяців їздив по країні для зустрічей з населенням та навертання його до порядку і проти погромів за відрядженням Уряду та за згодою Симона Петлюри. Безпалько виконав свою місію наскільки було можливо; на той момент (червень 1919) територія, вільна від загарбників, становила лише вузьку смугу землі на берегах Дністра та Збруча.
Це був час, коли Українська Армія готувалася до літнього наступу 1919 року. Петлюра запросив Безпалька супроводити його на фронт довжиною в декілька сотень кілометрів. Вздовж усієї лінії фронту вони зверталися до вояків з промовами, маючи на увазі цей наступ, пояснюючи їм серйозність їх ролі та запрошуючи їх захищати єврейське та християнське населення і всюди боротися проти погромів і безпорядків. Безпалько розповів про один епізод, дуже характерний для цього періоду анархії: коли Головний Отаман та він прибули на певний відтинок фронту, досить віддалений, двоє молодих вояків попросили про змогу поговорити з ними. Вони прийшли з Кам'янець-Подільська, ще зайнятого московськими військами. Саме в цьому напрямку повинен був розпочатися український наступ кількома днями пізніше. Молоді вояки розповіли приголомшливі речі про те, що відбувається в Кам'янці. Вони казали якраз про чекістку Фанні, єврейку, яка не тільки сама вбивала без суду українських патріотів, а й піддавала їх тортурам та розпинала їх. Хвилювання цих вояків було невимовне. Вони звинувачували відкрито євреїв за їх участь в ЧЕКА й у знищенні патріотів, і це рішуче звинувачення занепокоїло дуже Петлюру та Безпалька. Вони розуміли, що якщо молоді вояки розкажуть про це Армії, дух помсти ризикує стати таким сильним, що заворушення і, можливо, погром неминуче стануться при вході військ до Кам'янця. Із міркувань обережности Петлюра вирішив ізолювати цих двох молодих вояків, щоб вони не могли передавати цих новин своїм товаришам.
Але, попри все, про події в Кам'янці було більш або менш відомо в Армії. І після поразки червоних військ, в момент входу до Кам'янця треба було побоюватися погрому. Генерал Удовиченко був на чолі українських військ. Він нам розповів, що одержав від Головного Отамана наказ запобігти будь-якою ціною погромові. Таким було бажання і самого генерала. Перед тим, як наблизитися до міста, він викликав до себе кількох представників муніципалітету, українського університету та єврейської общини. Всі ці люди відгукнулися на заклик генерала і обговорили різні заходи для недопущення до погрому. Щоб заспокоїти вояків, настроєних проти євреїв, домовилися, що генерал Удовиченко висловить перед своїми вояками докір представникам єврейської спільноти за те, що багато її членів вороже ставиться до Української Армії, але додасть в той же час, що не дозволить, щоб інші, невинні євреї постраждали від цього, що він не допустить ані безпорядку, ані погромів.
Щоб ще краще заспокоїти невдоволених вояків, він їм оголосив, що буде вимагати від єврейських представників покарання своїх одновірців за таку поведінку, та що забезпечать його Армію тим, чого їй так бракувало. Як було домовлено раніше, рабин негайно погодився допомогти Армії. Вояки трималися спокійно. Місто було врятоване. У будь-якому разі генерал Удовиченко провів свої війська по місту колонами, не дозволяючи розходитися. Раптом, вже як пройшли базар міста, почулися постріли з декількох сусідніх будинків. «Зрада! Зрада!» — кричали вояки, кинувшися на засаду. Там знайшли людей, що стріляли на вояків. Більшість з них була євреями. Розуміючи, що ситуація стає загрозливою, генерал Удовиченко наказав дивізії прискорити крок і вивів її за межі міста. Він залишив у місті тільки сотню вояків, вибраних серед найбільш свідомих, з
наказом підтримувати порядок та запобігти погромові. Генерал Удовиченко не знав, що перед ним до Кам'янця увійшли повсталі селяни, прихильники Української Армії, але він побачив, що в той момент, коли комуністи почали стріляти, селяни були готові кинутися в бій. Тоді генерал дав наказ своїм ста воякам оточити селян та роззброїти, хоча вони були антибільшовицькими та прихильниками української справи.
Увечері місто заспокоїлося, єврейське населення було живе і здорове. Були заарештовані (без визначення їх національности) лише ті, що стріляли у вояків. З цього лише прикладу видно, як важко було захистити євреїв серед безладдя, недисциплінованости, двобічної ненависти, серед загальних грабунків та страшних убивств, до яких звикли під час більшовицької навали.
Генерал Удовиченко розповідав, що скрізь і завжди він робив все можливе, аби запобігти програмам, і що декілька разів єврейське населення зворушливо віддячувалось йому. Він також розповів, що його командувач, Симон Петлюра, неодноразово наказував діяти так, щоб уникнути погромів, а людей, які їх провокували, розстрілювати на місці . Петлюра звертав до вояків, до народу свої пристрасні промови з переконливою щирістю, закликаючи не робити різниці між християнами та іудеями, захищати всіх громадян України.
Удовиченко не єдиний живий свідок всього того, про що ми розповіли. Всі генерали, всі українські командири можуть сказати те саме.
Висвітливши проблему погромів, перейдемо до розгляду тих документів, що маємо.