РОЗДІЛ VII
ЗАХОДИ, ПРИЙНЯТІ УКРАЇНСЬКИМ УРЯДОМ ТА СИМОНОМ ПЕТЛЮРОЮ ПРОТИ ПОГРОМІВ

Які ж заходи уживали проти погромів Уряд та Симон Петлюра? (Ми вважаємо своїм обов'язком навести тільки найбільш важливі та характерні документи. Щодо інших, то сподіваємося надрукувати їх після закінчення процесу над Шварцбардом (писав 1927 р. автор — Н.П.))
Вже 11 січня 1919 року, як тільки прокотилася хвиля погромів, Директорія звернулася до народу із закликом, зверненим проти погромів (див. документ № 3). Він викликав незадоволення євреїв, бо констатував, що частина єврейського населення виявляла анархічні та комуністичні тенденції (хоча це визнають усі єврейські історики й публіцисти).
Але в цьому самому документі говорилося, що увесь єврейський загал не має нічого спільного з більшовиками, і Директорія вірить у його відданість.
Хоча в час крайньої анархії було майже неможливо боротися з безладом, Уряд робив усе можливе, розповсюджуючи відозви та надсилаючи слідчі комісії. Як приклад наводимо декрет від 9 квітня 1919 р. (див. документ № 7). Наводимо також документ (див. документ № 5), підписаний Головою Ради Міністрів, що був призначений Симоном Петлюрою у квітні 1919 р. Це офіційний комюнікат, датований 12 квітня 1919 p.; Мартос починає з дуже енергійного засудження погромів і закінчує підтвердженням переконаности Українського Уряду в тому, що український народ, який сам зазнав довгого національного поневолення, поважає свободу (адже вона принесла автономію меншинам України) і охоче допоможе Урядові в боротьбі з бандитизмом.
27 травня 1919 року цей самий Уряд видав закон, підписаний заступником голови Ради Андрієм Лівицьким (Пізніше, під час еміґрації Андрій Лівицький був кілька років головою Ради Міністрів. Після загибелі Симона Петлюри саме він очолив Уряд в екзилі), Міністром Єврейських Справ Красним та ратифікований головою Директорії Симоном Петлюрою і ще двома його колегами. Цей цікавий закон ми подаємо повністю. Зазначимо лише, що згідно з цим законом створено комісію, яка складалася з п'яти міністрів, в числі яких був і Міністр у Справах євреїв. Ця Комісія не повинна була задовольнятися лише розслідуванням погромів: вона одержувала, як це зазначено у першому параграфі, найширші повноваження. Вона мала право передавати винних військовому трибуналові (§ 2). її рішення не підлягали апеляції (§7) (див. документ № 6).
Заслуговує на увагу також комюнікат Головного Отамана Симона Петлюри, датований 4 липня 1919 р.) (див. документ № 7). Головний отаман доводив до відома відповідних міністрів, що він та всі командири Української Армії енергійно борються з погромами та переслідуваннями, яким піддається єврейське населення. Він зазначав, що євреї понесли великі втрати в людях, прихильниках української незалежности; він нагадував, що багато євреїв було розстріляно комуністами та більшовиками, які зчинили численні погроми. Він також говорив, що євреї доглядали за хворими та пораненими українцями у шпиталях, організованих ними нашвидку в 5 км позаду лінії фронту з більшовиками. Головний Отаман був зворушений вдячністю хворих та поранених за сердечний догляд, який їм надавали євреї. З іншого боку, Головний Отаман з радістю помітив, що козаки Української Армії виставили пости охорони перед крамницями та складами євреїв, щоб захистити їх від пограбування. Він сподівався, що в майбутньому такі приклади примножаться для добра країни та її спокою (ми привертаємо увагу читача до документу №8, що точно показує характер відносин, які Отаман підтримував з євреями).
Ми бачимо тут методи, які застосовував Симон Петлюра для послаблення обопільної ненависти. Він завжди був радий наголосити на добрих вчинках з одного чи другого боку. Іноді навіть перебільшував, говорячи про їх взаємну лояльність, яка була така бажана за тих обставин.
Петлюра, як ніхто, знав душу вояка. В цьому комюнікаті він говорить і про більшовицьких агітаторів, які, пропагуючи погроми, всюди призводили до безладдя. Виходячи з тих обставин, Головний Отаман був впевнений, якщо селянин або вояк визнає погроми справою рук більшовиків, вони посоромляться взяти в ньому участь або тільки споглядати це.
7 серпня 1919 року (див. документ № 9) була розповсюджена відозва до громадян та робітників євреїв України. Вона була підписана Головою Ради Міністрів Мартосом та Міністром у Єврейських Справах Красним: «Уряд УНР разом з Головним Отаманом Симоном Петлюрою веде енергійну боротьбу з погромами». Далі Уряд нагадує про існування спеціяльної Комісії для боротьби з погромами. Вона також нагадує єврейським громадянам, що державні інспектори з широкими повноваженнями вже запроваджені в Армії. Ці інспектори були зобов'язані боротися з усіма проявами погромів. На останньому з'їзді інспекторів було прийнято за проханням Міністра Єврейських Справ рішення про представництво євреїв в корпусі інспекторів. В цій відозві маємо дуже цінне свідоцтво щодо діяльности Отамана Петлюри. Він не тільки залишився у згоді з Урядом, але й оприлюднив цілу низку указів, у яких вимагав радикального припинення всілякої спроби погромів та покарання підбурювачів заворушень. Трибунал вже виніс кілька смертних вироків, декілька агітаторів було розстріляно — стверджує цей документ. Відозва нагадує, що в цілій серії звернень Головний Отаман Петлюра посилається на підтримку, яку єврейське населення виявило УНР своєю боротьбою за незалежність, і звертається з закликом «до всього населення і до повсталих на другому боці фронту боротися з погромами, що є руїною для країни та загрозою її існуванню». Таким чином, цей дорогоцінний документ доводить, що Симон Петлюра видав багато відозв та репресивних наказів. Чи можемо знайти їх всі? На жаль, це сумнівно. Але документ, щойно наведений, кладе край брехні ворогів Петлюри, коли вони припускають, що Уряд вів боротьбу з погромами, а Головний Отаман протистояв його ініціятиві або не брав ніякої участи в тому. Цю явну несправедливість переконливо спростував сам Уряд.
У тому самому документі говориться, що євреям, які постраждали від погромів, призначено було допомогу в сумі понад 20 000 000 гривень. Розпорядження з 15 серпня 1919 року сповіщає про ще 11 мільйонів 460 тисяч гривень для видачі євреям Урядом. Ці 31 460 000 серпня становили тоді значну суму. Але Уряд не обмежував себе в цьому кредиті (див. документ № 10 та примітку).
18 серпня 1919 року Рада Народних Міністрів знову розглянула питання погромів і прийняла ряд заходів. Вирішили, крім того, просити Головного Отамана видати спеціяльний наказ до Армії і звернення до народу (див. документ № 11). Ми маємо наказ № 131 Головного Отамана Армії з 26 серпня 1919 року (див. документ № 12): «Армія, яка несе всім народам України, — говорилося в наказі, — братерство, рівність та свободу, не повинна бути причиною нещасть для євреїв. Той, хто звершує подібні злочини, є зрадником і ворогом батьківщини; його треба викреслити з людської родини». Далі, аргументуючи свою позицію, Симон Петлюра казав воякам, що вороги України використовують погроми у своїх цілях. Стосовно цього ми констатували певне обурення кількох євреїв, ворожих до України: «Петлюра, який випустив свою першу відозву тільки 26 серпня 1919 року (яка брехня — О.Ш.), посилається лише на утилітарні аргументи», — заявляють вони. Читайте цей документ до кінця! Візьміть всі звернення Петлюри, постарайтеся прочитати його очима українського вояка 1919 року, то збагнете, що цей аргумент, серед багатьох інших, не був зайвим. Коли вояк, можливо, зовсім неосвічений, справедливо чи ні, але є переконаний, що євреї відповідальні за всі нещастя його країни, треба використати багато різних аргументів, щоб зробити його толерантним і совісним у ставленні до них.
На другий день після того, як даний наказ було видано, тобто 27 серпня, Симон Петлюра випустив відозву до українських вояків, де він знову наполягав на лояльності євреїв до Української Республіки. Він заявив, що головні політичні партії євреїв підтримали ідею незалежної України. Петлюра не зупинився на цьому. Він погрожував, він говорив: «Смертна кара постигне учасників погрому так само, як і підбурювачів. Я вимагаю від вас ще більш суворої дисципліни, аби жодна волосина не впала з невинної голови» (див. документ № 13). Так може казати лише щира, чесна людина, котра знає того, до кого звертається, і котра вміла захопити уяву та торкнутися серця своїх вояків. Щоб краще зрозуміти пристрасну мову Петлюри, треба хоч на мить опинитися за кордоном України (де Головний Отаман змушений був шукати притулку із своїм Урядом після всіх ударів долі, про які ми знаємо). Також, ізпоза меж батьківщини він звернувся до українського народу із чудовим маніфестом, який ми наводимо повністю:
«До вас, невтомні борці, які зробили стільки зусиль, щоб захистити свою батьківщину від ворогів, до вас, котрі перед усім світом покрили себе славою, до вас, мої дорогі брати, звертаюся я. Наші кати, більшовики, розповсюджують чутки, що повсталі українці воюють проти єврейського населення. Я, Головний Отаман Української Армії, цьому не вірю, тому що знаю, що український народ, що страждав від грабіжників та загарбників, не може переслідувати іншого народу, який так само, як і сам, потерпає від більшовицького гноблення. Подивіться навкруг себе пильно і ви побачите, що не тільки селяни, а й робітники, ремісники, комерсанти, одним словом, все те, що є в Україні живого та чесного, стогне під більшовицьким ярмом. Всіх тих, хто звик чесно добувати хліб щоденний своєю працею, фізичною чи розумовою, комуністи хочуть примусити працювати на комуну.
Єврейське населення: маленькі комерсанти, ремісники та робітники, котрі, як всі трудящі люди, заробляють на щоденний хліб працею, вас також грабує та обманює більшовицька система; товари комерсантів, приладдя та матеріяли ремісників було забрано на користь комуни. Хіба це не повна руїна для єврейського населення?
І це саме єврейське населення, пограбоване і голодуюче, чи може воно бути задоволеним більшовицьким правлінням?
Ні, євреї, як і селяни, з нетерпінням чекають, щоб їх визволили від комуністичних грабіжників..
Якщо ви зустрінете між комуністами євреїв, згадайте, що єврейський народ вважає їх зрадниками, які забули віру та закони батьків, так само, як і наші, котрі стали комуністами. Та було б несправедливим накладати відповідальність за них на весь єврейський народ, так само, як не може весь український народ відповідати за зраду наших прихвоснів — комуністів. Я знаю, що всі чесні євреї затаврували їх і відреклися від тих зрадників.
Я переконаний, що ви це розумієте добре і що це не ви переслідуєте євреїв. Вбивають євреїв більшовики та банди грабіжників, що розплодилися в Україні за їхнього режиму.
У своїй боротьбі проти нашого народу більшовики не гребують ніяким засобом: ані брехнею, ані підкупом. За допомогою награбованого золота вони посилають в усі країни представників, видають журнали різними мовами, у яких зводять наклепи на нашу святу справу: визвольний рух нашого народу, — і виставляють його як заворушення бандитіворганізаторів погромів; і на кожній сторінці вони пишуть про антиєврейські погроми, скоєні так званими повсталими українцями.
Робітники та селяни багатьох країн Европи, котрі не мали нагоди бачити більшовиків, прийняли їх за благовісників народу, вони повірили брехні про повсталих українців і на наші визвольні змагання дивляться з підозрою.
Але симпатія, сердечність, з якою єврейське населення зустріло повернення нашої Армії на рідну землю в минулому році, сльози, які це саме населення пролило при нашому відступі, жах, яким воно було охоплене при об'яві більшовицького наступу, тисячі євреїв, які втікали від того наступу, та які тут, за кордоном, розділяють нашу долю та наші надії, — все це доводить цілому світові, що бандити — це більшовики, а не ми.
Мені боляче, брати селяни, чути всю цю брехню більшовиків про вас; і якщо поміж вас є паршива вівця, яка всіх забруднила скоєнням бандитизму, ви повинні негайно її відкинути і не терпіти поміж собою.
Як Головний Отаман Української Армії я наказую вам відповідати суворою і безжалісною карою більшовикам, комуністам та іншим бандитам, які чинили погроми та знищували народ; я наказую вам встати як один на захист бідного населення, яке так страждало, і негайно віддати належне бандитам за допомогою ваших військових трибуналів.
Невдовзі я повернуся в Україну з Армією та Українським Урядом, і всі ті, хто приєдналися до повсталих з метою грабунку та скоєння погромів, будуть суворо покарані за законами військового часу за зраду нашого народу та служіння ворогові». Великий учитель народу писав ці рядки. Між проводирем народу та людиною, яка навчає дітей, є іноді помітна схожість. Добрий вихователь не буде завжди картати дитини, говорячи їй: «Ти — дурний» чи «Ти — злодій». Це ранить її самолюбство й ризикує породити в ній віру, що вона не зворотньо дурна чи нечесна, і їй тільки й лишається, як стати такою.
«Я, Головний Отаман, не вірю, не хочу вірити, що український народ є заплутаний в погромах»...
По суті Петлюра повністю правий: погроми є фактом дії недисциплінованих банд, що розперізуються внаслідок нечуваних подій. Але Петлюра всетаки занепокоєний: він побоюється, що антисемітська пропаганда уразить українців, і тому він каже, що єврейський народ більш схожий на них, ніж вони думають, що цей народ також страждає від комуністичного ярма. Петлюра знає, що звинувачують багатьох євреїв (справедливо чи несправедливо) у тому, що вони брали участь у більшовицькому русі. Та він знаходить добру відповідь: «Це погані євреї, їх батьки, їх одновірці засуджують їх. Єврейські маси не більше відповідальні за своїх більшовицьких перекинчиків, ніж ми, українці, за зрадників, яких маємо поміж нас». Петлюра закінчив погрозами на адресу погромників.
Що стосується 1920 року, ми знаходимо в кінці Марґоліна розповідь про декілька дуже важливих фактів, хоча і дуже ще неповних (Марґолін, с. 285 та наступні). Командувач Армії Омельянович-Павленко та командуючий армійським корпусом Ніконов (обидва призначені, звичайно, Симоном Петлюрою) у своїх наказах з 28 лютого та 12 березня 1920 року ганьблять тих, які щось вимагають, які безчестять Армію недозволеними обшуками, незаконними реквізиціями худоби у селян та іншого добра у мирного населення. У цих наказах злочинцям загрожувала смертна кара.
29 лютого того ж року Ніконов скликає надзвичайну військову раду, щоб винести рішення у справі пограбування аптеки Шейфеля (єврея) в містечку Яськи.
25 квітня 1920 року ОмельяновичПавленко, начальник штабу Липко та полковник Ткачук підписали наказ, яким призначали спеціяльних командантів, відповідальних за запобігання грабунків та погромів. Цим командирам надавалася влада задля припинення безпорядків розстрілювати грабіжників на місці.
Наказ про розстріл злочинців був виданий 25 жовтня 1920 року головнокомандувачем 2ї стрілецької дивізії Волині.
Існує низка наказів, якими певні військовики були позбавлені права на службове підвищення, були звільнені з посад чи засуджені до тілесних покарань за окремі випадки пограбувань єврейського населення. Марґолін також наводить завірену копію протоколу засідання Надзвичайної Військової Ради, що відбулася 22 серпня 1920 року у справі Вінника, звинуваченого в тяжкому пораненні Йоселя Астера в селі Залуківці (Галичина). Справу прослухувано при зачинених дверях. Військова Рада визнала акт Вінника нелюдським та засудила його до розстрілу. Того ж дня судове рішення було підтверджене полковником Гулим, який наказав виконати вирок та прочитати наказ в усіх частинах.
Згідно із свідченнями генерала ОмельяновичаПавленка, Красного, Міністра Єврейських Справ, та заявами ряду інших осіб, які заслуговують на довіру, багато винних у грабунках та погромах було розстріляно на місці.
Також ціла низка аналогічних вироків за грабунки та погроми була винесена військовими радами. 30 травня 1920 року головнокомандувач армії ОмельяновичПавленко був із членами свого штабу у Міністра Єврейських Справ Красного. Вони розробили плян найбільш радикальних заходів для попередження погромів під час бойових дій (це було в момент українськопольського наступу). Згідно з твердженням Марґоліна та єврейського міністра Красного інспектори в армії виконували дуже ефективну ролю у виконанні репресивних заходів, а поміж ними Кедровський проявив себе особливо енергійним (див. документ від 9 серпня 1919 p.).
18 липня 1920 року спеціяльний наказ був виданий у ковалерійській дивізії про початок наступу; було наголошено про відповідальність кожного командира за грабунки вояків (наказ генерала ОмельяновичаПавленка з 15 вересня 1920 р.) 15 вересня 1920 року один з командирів Армії Отамана Петлюри видав наказ розстрілювати на місці винних в грабіжництві. Такі ж накази видали декілька командувачів Армії. 20 вересня Головний Отаман Петлюра сам видав звернення, в якому закликав підтримувати порядок та переслідувати мародерів. 11 жовтня він наказав передати військовому трибуналові усіх грабіжників, а також командирів, які не вжили необхідних заходів.
Усі факти, які ми щойно навели, є змістом тільки невеликої частини документів, що стосуються зусиль, витрачених Урядом для боротьби з погромами. При наявності тих переконливих фактів, які є незаперечними доказами, стає незбагненним, як можна звинувачувати Симона Петлюру чи його Уряд в неприйнятті заходів проти погромів та їх винуватців.
Без сумніву, на початку 1919 року, в час сумнозвісного відступу перед більшовицькою навалою, в момент, коли нелад панував усюди, коли авторитет самого Симона Петлюри дуже послаб, неможливо було вживати таких заходів, як у другій половині 1919 чи 1920 років.
Можна докоряти Українській Армії за те, що поруч з чудовими воякамипатріотами в ній бували й бандити. Але хто не знає, що під час революції є неминучим проникнення підозрілих елементів скрізь, де можна грабувати та користати з пануючого безладдя. Тільки час та досвід дозволять командувачеві позбутися негідних вояків. Можна пожалкувати, що на початку Директорії Петлюра погодився на співпрацю з кількома отаманами, які пізніше стали такими небезпечними для нього. Але повторюємо: революція була в повному розпалі, і яким би справедливим, яким би ідеалістичним не був характер революції, вона не має заходів позбавитися відразу і миттєво від сумнівних осіб та особливо бандитів. У час, про який іде мова, бандити розпоряджалися значною силою та нікому підкорятися не хотіли. Вони організовували грабунки, вони робили погроми.
Як не було важко, Урядові все ж таки вдалося поступово зреорганізувати Армію у другій половині 1919 року.
За тих обставин, у яких знаходилася Директорія, важко було бути занадто вимогливим, і слушно нагадати, що погроми були тільки порівняно малою часткою ударів, які впали на нашу країну.
Хай не забувають, що часи єврейських погромів були часом погрому всієї України.
Симон Петлюра та Уряд не мали чого приховувати; і вони самі вимагали поінформованости. Марголін нагадує (Марголін, с. 296), що восени 1919 року Український Уряд звертався до видатних євреїв, а також до єврейських організацій за кордоном, пропонуючи їм створити міжнародну єврейську комісію, яка б приїхала в Україну та сама розслідила погроми на місці. Туди запросили Усишкина (Париж), Ґольдштейна (Париж), Моцкіна (Париж), Ахад Гаама (Лондон) та Іохельмана (Лондон) бути членами цієї комісії. В телеграмі, яка була їм надіслана, Уряд наполягав на важливості того роду слідства та обіцяв певну підтримку. Усі ці особи гаряче сприйняли ініціятиву Українського Уряду та дякували за неї. Але вони відхилили пропозицію приїхати та порадили звернутися до організацій, а не до окремих осіб. Уряд Дотримався цієї поради і звернувся до міжнародних єврейських організацій. Уряд знову одержав подяки, на цьому й закінчилося. За словами Люсьена Вульфа (Лондон) стан анархії в Україні не дозволяв здійснити слідства, про яке йшлося. «Отже, — додає Марґолін, така енерґійна спроба висвітлення погромів не вдалася (с. 300)». Видатний єврейський автор легко докоряє за це єврейським організаціям.
З цього приводу Занґвіл написав листа, якого ми повинні навести тут, як цінне свідоцтво політики Уряду України відносно євреїв: «Користуючись нагодою, заявляю, що ані ваша пропозиція, ані поважні свідоцтва сумних подій в Україні, не є достатніми, щоб переконати мене в тому, що ваш Уряд доклав всіх зусиль, щоб припинити вбивства. Найбільшою причиною їх є нестабільні обставини в Росії. Надавши євреям національні права, ви довели справжню мудрість вашого Уряду. І я можу тільки констатувати, що ваша республіка намагається дати всьому світові приклад сили та патріотизму як результат взаємної поваги та спільних дій всіх членів сучасного Уряду, незважаючи на конфесію чи національність».
Процитуємо також свідчення людини, може, менш відомої, ніж видатний єврейський письменник, яким є Занґвіл, але який, безумовно, має право висловитись з цього приводу. Ми говоримо про доктора Вішнітцера, дуже знаного єврейського історика та одного з засновників Історично-Етнографічного Товариства в Петербурзі. З 1908 до 1913 року він редагував історичну частину «Енциклопедії російської юдаїстики»: «Не можна заперечувати, що погроми дійсно мали місце в Україні, — пише доктор Вішнітцер. — Внаслідок наступу російських більшовиків та тимчасової нестабільносте в країні лютувала анархія, абсолютна недостатність дисципліни поміж солдатами, які й організовували погроми.
Україна переживала страшні випробування, але скрізь, де успіхи національної Армії відновили Уряд України, життя та добробут усіх поважалися. За наказом Українського Уряду були проведені слідства, а винні обули розстрілювані. Голова української Директорії Петлюра сказав у своїй відозві, що він повинен особливо підкреслити допомогу, яку євреї надали Українській Армії у боротьбі з більшовиками, доглядаючи за пораненими. Він звернувся до населення, щоб воно об'єдналося з ним задля підтримки та спасіння євреїв».
Але скажуть: «Вішнітцер далеко, він у Лондоні». Тоді прочитаємо соціялістичною партією 3 вересня 1919 року в Кам'янці. Ця резолюція дає право одному з членів партії зайняти пост міністра в Українському Уряді. Цей дозвіл базується «на тому, що Уряд та командування Армією енергійно борються з погромами» (див. документ № 14). При наявності такого ствердження, яке ще свідоцтво могло б бути більш авторитетним та більш переконливим, ніж заява єврейської партії, що діяла в Україні 3 вересня 1919 року?
Одначе, ми процитуємо на закінчення статтю, що з'явилася в єврейській пресі після вбивства Симона Петлюри. Це стаття Жаботинського, сіоністаревізіоніста, єврейського письменникагероя, який боровся за Палестину із зброєю в руках. Україна також його добре знає. І ось що заявив Жаботинський з приводу трагічної події:
«Ні Петлюра, ні Винниченко, ні інші видатні члени Українського Уряду ніколи не були і не є тими, кого називають погромниками. Хоча особисто я їх не знаю, та я знаю цей тип інтелектуального лейбориста, що сповідує соціялістичні ідеї. Я жив серед них, я вів разом з ними в часи царизму боротьбу проти політики асиміляції, русифікації євреїв та українців. Мене не переконають так само, як не змусять повірити інших сіоністів півдня Росії, що людей цього типу можна назвати антисемітами. І це дуже важливо, оскільки це веде нас до загальної правди, до глибокої правди, про яку не слід забувати, до тої правди, що причина погромів знаходиться не в антисемітизмі окремих осіб, але в антисемітизмі подій. Умови в Україні були спрямовані проти нас. Цей стан речей виник історично. Даремно дискутувати, на кого (починаючи з XVII ст.) покласти вину: на євреїв, на поляків чи на українців. Сьогодні це так: ситуація дуже серйозна».
Ми згодні з видатним єврейським письменником і, цитуючи його, висловлюємо надію, що всі євреї закінчать тим, що розділять думку Жаботинського. А це дозволить легше подолати обставини, які розділяють євреїв та українців. Злагода між українськими та єврейськими інтелігентами могла б очистити політичну атмосферу, відновити спокійне життя, назавжди покінчити із страшним насиллям, огидними злочинами, які ми ненавидимо усім серцем: вона могла б назавжди загоїти, зарубцювати рани погромів.