Іван Полтавець-Остряниця відіграв важливу роль у житті багатьох українців. Один із них, Каленик Лепикаш, зустрівся з ним у Петроградській школі броньових автомобілів у червні 1917 року. Полтавець, згадував Каленик, аж палав вогнем любові до козацької історії українського народу. Він захоплено розповідав про козацтво і казав, “що настав час стати нам на ноги і відділитись від Москви”. “Його розмови вплинули на мене, – писав Лисюк-Лепикаш, – і я став сам почувати себе козаком”1.
Полтавець-Остряниця залучив Каленика до Петроградського відділу Вільного козацтва. Невдовзі підбив його й інших відчайдухів взяти участь у нальоті на Історичний музей із метою відібрати стародавні козацькі прапори, а заодно і козацьку зброю. Експропріація українських скарбів відбулася успішно…
Напевно, активна діяльність петроградських вільних козаків була не до шмиги прихильникам “єдиного революційного фронту”. Тож довелося невдовзі підполковнику Полтавцю-Остряниці тікати з Петрограда до Києва і творити збройну силу українського народу тут. Зокрема, взявся він за підготовку Першого з’їзду Вільного козацтва.
Полтавець-Остряниця належав до кола тих, хто завдяки своїм здібностям і творчій любові до України був здатний впливати на хід історії. Про цих небагатьох, “натхненних огнем любові до… історії українського народу”, писав у своїх спогадах вільний козак Демид Гулай: “Ці одиниці – підполковник Іван Полтавець-Остряниця… підпоручник Міхновський… ветеринарний лікар Луценко і суддя Сергій Шелухін… та десятки інших... Не дивлячись на те, що вони в питаннях ідеологічного характеру були самітні, почали вони посилено стукатись у серця українців”2.
Демид Гулай, змальовуючи невиразне українське національне лице революційного часу, коли мало хто мріяв про Самостійну Україну, писав: “Пригадую ті часи, коли й мені довелось розмовляти зі старшинами та вояками українського походження. У старшин національна свідомість – українськість – проявлялась хіба тим, що вони любіше співали свої пісні, шанували нашого генія Тараса Шевченка, дехто з приємністю пригадував оповідання Кащенка й інших письменників, що писали в своїх творах про лицарську славу та героїчну боротьбу козацтва за волю свойого народу і власну державу. Але у них і гадки не було, щоб ми, нащадки славних прадідів, використали революційний хаос та збудували державне життя”3. А Полтавець-Остряниця додавав: “Здавалося, що меч та чужоземна адміністрація остаточно вирішили національну проблему на великій східній рівнині, змішавши всі народності докупи і витворивши загальний тип – общероса; але пригнічене національне почуття очікувало першої нагоди і – коли на зміну силі повіяло лише правом – Світ знову почув за національну пожежу на Чорноморських ланах”4.
Одним із перших, хто підніс сірник до хмизу ображених національних почуттів, горами розкиданого по Україні, і був Іван Васильович Полтавець.
 

Народився він 26 вересня 1890 року у Суботові, колишній резиденції Богдана Хмельницького5. Суботівці відрізнялися від мешканців навколишніх сіл – і зовнішнім виглядом, і внутрішнім світом. Це були “люди високого зросту, сильної будови, чорноокі й темноволосі, в цілому суворо гарні. В мові були скупі, у висловах категоричні; ніколи не лаялися”. Суботівці були горді – ніколи не брали невістки з чужого села “й дочки не віддавали заміж у чуже село”, бо ж вони – “старі козаки”, а в навколишніх селах – “кріпаки”6.
“Ще до 1914 року в Суботові не було поліційного урядника чи стражника, – писав полковник Вартоломій Євтимович, – бо коли такого до Суботова й призначали, то по якомусь тижню-двох він або сам звідти переносився на інше село, або ж його “переносили” так, що й сліду по ньому не лишалося… У своїх суперечках… суботівці не вдавалися по присуд до мирового чи якогось іншого державного суду, бо це був би сором для “козаків”, першою й останньою судовою інстанцією для суботівців були “діди”… Вони, чи не єдині в усій передреволюційній Україні, зберегли традицію старої гетьманщини в тому, що кожного року “на Петра” на одному з численних островів у малоприступних і від людського ока скритих плавнях на Тясмині суботівські “діди“ збиралися на раду й на тій раді… обирали гетьмана й козацьку старшину – осавула, писаря, суддю, скарбника й полковників! Обирали й доручали їм знаки їхньої гідності – козацькі клейноди… Самі “діди” свято вірили, що в Україні має знову “об’явитися” Гетьман-Богдан, що він видасть “золоту грамоту”, приверне “людям” давній “козацький присуд” і буде гетьманувати в Україні – сам він і його діти – “доки сонця-світу”7.
Гетьманською ідеєю був перейнятий і Полтавець. Він з гордістю говорив, що походив із давнього козацького роду запорозького гетьмана Якова Остряниці, провідника протипольського повстання 1638 року. Дехто ставив під сумнів це твердження Полтавця, але не Павло Скоропадський. “Я знаю его семью… – писав він, – предположение, что он носит фальшивую фамилию, совершенно неверно... Его мать порядочная женщина... действительно предполагающая, что он гений... Окончил он Елизаветградское училище, поступил в какой-то пехотный полк, затем перевелся на Кубань, будучи сам кубанским казаком, увлекался историей Украины, писал по этому поводу кое-что. Во время войны, по словам генерала Рогозы8, был выдающимся офицером, имел все ордена, включая георгиевское оружие. Был командирован в Петроград в школу броневых автомобилей. Тут началась его политическая украинская деятельность, которая кончилась тем, что при Керенском ему пришлось удирать из Петрограда на юг…”9
Як діяча Вільного козацтва Полтавця кооптували до складу Генерального військового комітету Центральної Ради. Вже як представник української влади він скликав представників Вільного козацтва з різних міст і сіл. Нарада відбулася в його помешканні, “у неділю, між 20 – 25 вересня 1917 року”. Делегати від вільнокозацьких організацій Звенигородщини, Білоцерківщини, Чигиринщини та Гайдамацьких частин з Одеси постановили скликати 1 жовтня у Чигирині з’їзд вільних козаків.
Павло Скоропадський у “Спогадах” стверджував, що Полтавець-Остряниця не лише організував з’їзд у Чигирині, а й до останнього моменту приховував від соціалістичних керівників Центральної Ради день відкриття, аби вони не встигли “розпропагандувати учасників, а може, і навіть зірвати проведення з’їзду”10.
Полковник Яків Водяний, делегат з’їзду від Черкаського полку Вільного козацтва, згадував, що між іншими “звертав на себе увагу молодий старшина у однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом “Остряниця”, син учительки-удовиці з с. Балаклея біля Смілої”11.
 

З’їзд відбувся в Чигирині 3 – 7 жовтня. Згідно з Ярославом Пеленським, 200 делегатів представляли 60 тисяч організованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані12. Полтавець-Остряниця подавав інші цифри: “1000 послів, що заступали тоді вже 40000 Українського Козацтва, – писав він, – виявили з особливою яскравістю своє національне почуття, а в їхніх постановах ми знаходимо основи Державності та стремління до послуху та офір”13.
І знову слово Демиду Гулаю: “В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись нарада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними маяв отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор.
Перед початком наради відбувся молебінь, по закінченні його задзвонили дзвони, і коли їхній передзвін затих, довбуші вдарили у литаври. Це був знак, що Рада почалася. Литаври замовкли. На поміст зійшли старі запорожці – д-р Луценко14, Модест Левицький15 і кооператор, громадський діяч Б. Левицький. Вони тримали отаманський бунчук, прапор і пірнач.
Промову почав д-р Луценко. В короткому, натхненному козацьким духом слові виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового Отамана. Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. Пролунало гучне “Слава!”. Полковника Остряницю вкрили прапорами.
Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.
Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.
Знову подякувавши за шану, Полтавець категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, а на почесного Отамана – проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно”16.
Обрання Павла Скоропадського військовим отаманом Вільного козацтва було кроком до відновлення гетьманату. А от його пропозиція обрати Михайла Грушевського почесним отаманом вільних козаків була тактичним ходом: Полтавець, працюючи в Генеральному військовому комітеті, знав про негативну позицію професора Грушевського до ідеї створення сталого війська, а Вільне козацтво відновлювалося саме як збройна формація українського народу.
Бачу тут геніальний жарт Полтавця-Остряниці, який використав популярність Михайла Грушевського проти нього ж, всупереч його поглядам, та ще й при цьому “освятив” ім’ям професора свій задум. І зняв із себе перед політичним керівництвом України відповідальність за результати з’їзду: Полтавець-Остряниця прекрасно знав про недоброзичливе ставлення до Павла Скоропадського соціалістичних керівників Центральної Ради, які небезпідставно боялися, що генерал силою зброї розжене їх.
Зрозуміло, Остряниця не питав у Михайла Грушевського згоди стати “на чолі” козацтва. Як, й у генерала Скоропадського, з яким навіть не був знайомий.
З’їзд у Чигирині закінчився – Полтавця-Остряницю обрали наказним військовим отаманом, а до складу Генеральної козацької ради увійшли д-р Іван Луценко, Семен Гризло17, хорунжий Кіщанський, Антін Шкільний18 та інші, всього 12 чоловік.
А ось що писав про цей з’їзд черкаський полковник Яків Водяний: “…Я не міг вийти з дива, що на з’їзді не було представника уряду Центральної Ради. Ігнорація урядом так важної і популярної тоді військової організації… мені була тоді цілком незрозуміла. (Генеральний) Секретаріат Центральної Ради, на чолі котрого стояв В. Винниченко, своїм знехтованням першого з’їзду Українського Вільного Козацтва спричинився до того, що Головним Отаманом Вільного Козацтва вибрано для уряду небажаного генерала бувшої російської армії Павла Скоропадського. А я пригадую, що з’їзд так патріотично і прихильно був настроєний до Центральної Ради, що коли б на з’їзді був представник Уряду, то, певно, провадив би зборами так, як це було би потрібно Урядові, і на Генерального Отамана був би вибрав бажаного для Генерального Секретаріату кандидата”19.
Яків Водяний помилився. Представник Центральної Ради на з’їзді був – Іван Полтавець-Остряниця. Саме його відрядив до Чигирина Генеральний військовий комітет. Інша справа, що він там руїнницької політики Центральної Ради не вів.
Згадав черкаський полковник і таку істотну деталь. “Певна група, – писав він, – на чолі з Полтавцем підтримувала думку вибрати гетьмана, але ця група була скоро збита поміркованими елементами…”20
Справді, Іван Полтавець, розуміючи небезпеку подальшого керівництва соціалістичних провідників Центральної Ради, вже у жовтні 1917 року планував відсторонити їх і поставити на чолі України гетьмана.
Але доля воліла продовжити випробування України…
Перебуваючи у Генеральному секретаріаті у справах свого корпусу, Павло Скоропадський через поручника П. Скрипчинського отримав телеграму з Чигирина про своє обрання “отаманом всіх Вільних Козаків”. Це для нього стало повною несподіванкою – адже з ним попередньо нічого не узгоджували. Генерал помітив, що подія “викликала надзвичайно неприємне враження” у Генеральному секретаріаті. На питання Скоропадського, що означає обрання його отаманом, Скрипчинський відповів, що це “почесна посада, не пов’язана з якоюсь діяльністю” і що подробиці будуть відомі лише тоді, коли Полтавець-Остряниця повернеться з Чигирина21.
Павло Скоропадський вирішив дочекатися Полтавця, і коли той наступного дня прибув до Києва, генерал сам поїхав на зустріч з ним, щоб розібратися, в чому справа. Полтавець-Остряниця на Скоропадського “справив добре враження”. Полтавець розповів “весь підспідок” діячів Генерального секретаріату і проінформував про козацький рух. Під час розмови Скоропадський збагнув, що Вільне козацтво “може стати тією здоровою течією, яка врятує Україну від того розвалу, що сильно виявилося і серед військових, і в колі мирних громадян”. Генерал сказав, що зайнятий формуванням корпусу, а козацтвом нехай поки заправляє Полтавець”22.
 

10 листопада 1917 року наказний отаман Вільного козацтва Полтавець-Остряниця з генеральною старшиною переїхав до встановленого з’їздом постою – містечка Білої Церкви на Київщині. На одному із засідань Генеральна козацька рада дійшла висновку, що Центральна Рада не спроможна створити Української держави. Вирішено було поставити на чолі України гетьмана. Вибір упав на Павла Скоропадського.
Гетьманський лад, на переконання генеральної старшини, закладе фундамент Української держави, стане її передумовою. Від того часу основними політичними засадами Вільного козацтва були такі принципи:
“1. Самостійна Українська козацька держава.
2. Тверда національна державна влада – диктатура.
3. Організація козацького війська як головної підвалини самостійності і державності України.
4. Розв’язання земельного питання на користь малоземельного і безземельного козацтва та громадянства.
5. Союз з козацькими і кавказькими державами.
6. Забезпечення законом соціальних прав та інтересів українських робітників.
7. Негайне проголошення автокефалії Української Православної Церкви”23.

Голова Генерального секретаріату Винниченко був вкрай занепокоєний з’їздом, що відбувся в Чигирині, а особливо його наслідками – обранням “царського генерала Скоропадського” військовим отаманом. Щоб опанувати козацтво, при секретаріаті було створено департамент Вільного козацтва.
“В цілях внесення розколу та гальмування розвитку Вільного Козацтва, – стверджував Демид Гулай, – Секретар Внутрішніх Справ п. В. Винниченко призначає директором департаменту Вільного Козацтва свого партійного однодумця, соціал-демократа П. Певного. Пан Певний, призначаючи повітових інструкторів по організації Вільного Козацтва, дав такий наказ: “Їдьте, працюйте та глядіть, щоб у вас не наросло Вільного Козацтва, як після дощу грибів…”
Призначений на Переяславський повіт пан А., котрий оповідав мені про це, заявив п. Певному, що було б нечесно з його боку одержувати платню й шкодити розвоєві козацького руху. Та й з яких причин він мусить це робити? Пан Певний пояснив: “Чи Ви маленький і не розумієте, що Вільні Козаки багнетами викинуть нас і поставлять гетьмана?..”24
Так виникло два центри: Генеральна козацька рада з наказним військовим отаманом полковником Полтавцем-Остряницею в Білій Церкві та департамент при Генеральному секретаріаті внутрішніх справ у Києві, “роботу котрого свідомо спрямовано на гальмування розвитку Вільного Козацтва”25.
І все ж “козацький рух ширився, змагаючи зробитися національною фортецею, він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника, – писав Полтавець-Остряниця, – але обставини для козацтва склались несприятливо – соціальні питання поділили сили Нації на кілька груп, а все-ж-таки в кождій з них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини. Сотки, тисячі вояцьких та козацьких могил вкрили сьогодні Україну і свідчать, як Козацтво виконало постанову Всеукраїнського Козацького З’їзду в місті Чигирині”26.

12 грудня 1917 року командир 1-го гвардійського корпусу Павло Скоропадський виїхав із Василькова до Білої Церкви, де вже місяць перебувала Генеральна старшина Вільного козацтва. Генерал був вражений зустріччю. На вокзалі Полтавець-Остряниця вишикував почесну варту. Скоропадського приємно здивувало, що караул чудово одягнений і вправно виконував команди. Сформував наказний отаман і отаманську сотню. “Полтавец завел… полный внешний порядок, – згадував Скоропадський. – Полтавец организовал дело с теми скудными средствами, которые у него находились, довольно хорошо... Содержались библиотека, целый небольшой штат агентов, кроме того, казачья сотня. Конечно, для нее приходилось прибегать к дополнительным средствам, главным образом помогала гр. Браницкая, но думаю, что тут не обходилось без контрибуций, налагающихся на евреев, хотя определенных данных на это не имею”27.
18 грудня 1917 року Павло Скоропадський із Полтавцем-Остряницею та ад’ютантом Гнатом Зеленевським виїхали на лінію Шепетівка – Козятин – Вапнярка...
Павло Скоропадський стверджував, що Полтавець-Остряниця і його помічники, звітуючи Генеральному секретаріату, навмисно перебільшували чисельність вільних козаків. На запит звичайно відповідали, що озброєних козаків 450 тисяч, тим часом як у генеральної старшини було лише 40 тисяч рушниць28. Хоча якщо враховувати особисте озброєння багатьох козаків (у тому числі формально не записаних до організації), то, може, і не надто перебільшував Полтавець-Остряниця.
Коли у грудні 1917 року на Київ посунули більшовики, командувач військами Центральної Ради Юрій Капкан звернувся у Білу Церкву до генеральної старшини по допомогу. І Полтавець негайно відгукнувся, виславши кілька тисяч козаків захищати українську столицю. Це різко підняло престиж Генеральної козацької ради в очах Центральної Ради29. Слід сказати, що козаки, коли з’являлися у Києві, до свого уряду ставилися не надто поштиво, погорджуючи, напевно, ними за дурну політику роззброєння України…