Які повноваження були у надзвичайних комісарів, відомо. У примітці вказано, що цей документ вперше надруковано 1945 року.

15-го січня Ленін пише до Морського революційного комітету: "Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради". У ці ж дні він шле телеграми в Харків Антонову-Овсієнку і Орджонікідзе з вимогами: "Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних заходів. Просимо послати загін абсолютно надійних людей. Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод. (...) Ради бога! Ленін".

Далі Іван Валько цілком слушно зауважує: "Багато історичних документів я перегорнув, та абсолютного обгрунтування такого ультиматуму (йдеться про цитований ультиматум РНК до Центрально! Ради. - О.Р.) виявити не вдалось (підкреслення моє. - О.Р.). До речі, у примітці до цього документа історики написали: "Далі текст написаний Л. Д. Троцьким, з виправленнями В. I. Леніна і Й. В. Сталіна". (...) До речі, в ультимативних вимогах РНК до Ради про хліб, продовольчі справи не згадувались жодним словом".

Основне звинувачення РНК РРФСР на адресу Центрально! Ради полягало в тому, що, мовляв, козачим частинам не перешкоджалось повернення на Дон, а більшовицьким військам із Росії пропуск через територію України на південь не давався. Та навіть з елементарних міркувань зрозуміло, що забороняти козакам повертатися з фронту на батьківщину, на Дон, більш ніж протиприродно. До того ж на боці Дону значка військова сила, якої Україна не мала. З іншого боку, в Центральній Раді прекрасно усвідомлювали, що пропуск більшовицьких військ для боротьби з Каледіним неминуче втягує Україну у війну й може призвести до насильницької совєтизації республіки, чого, зрештою, і не приховувала РНК РРФСР.

У "Журналі засідання Генерального Секретаріату від 15/28 грудня 1917" року зафіксовано, що, згідно з повідомленням генерального секретаря Єщенка, "сил для боротьби з більшовизмом у Генерального Секретаріяту немає. Він спирається на залізничників, які зупиняють наступ більшовиків. Щоб підтримати їх, вірно на них спертися, потрібні гроші".

В цьому ж документі читаємо далі:

"П е т л ю р а підтверджує, що становище дуже грізне. Основна причина - брак грошей (...) Треба виділити із складу Генерального Секретаріяту трупу секретарів з особливими уповноваженнями щодо охорони Республіки. Коли нема вільних грошей, треба конфіскувати налічні капітали, де б вони не були.

П о р ш пропонує негайно випустити українські гроші і тимчасово конфіскувати капітали ощадних кас. Коли робітники, військо не одержують грошей, от де крах Республіки...

П е т л ю р а каже, що війська дуже мало...

Ш а п о в а л повідомляє, що в Харкові всіма більшовицькими силами командує барон Розен, німецький офіцер, Антонов тільки ширма. В Харкові більшовики їздять на автомобілях із плакатами "Смерть українцям".4 Треба розірвати цілком з Совітом Народних Комісарів і розпочати рішучу боротьбу з більшовиками. Продовольча справа в сучасний момент - засіб війни...

В и н н и ч е н к о каже, що всі ті засоби, які пропонують генеральні Секретарі - Єщенко і Шаповал - занадто серйозні, щоб їх можна було вжити без крайньої для цього потреби. Раніше треба запитати Совіта Нарід. Комісарів, чи воює він чи ні; тільки тоді можна зважитися на такі рішучі засоби боротьби. Крім того, треба зробити учот військових сил і зброї.

П о р ш каже, що на відповідь Генерального Секретаріяту на ультиматум більшовики організували польовий штаб і почали війну, а ми все ще не знаємо, чи воюємо, чи ні. Козаки з одного боку, а більшовики з другого хотять одрізати Україну од Донецького басейну. (...) Треба утворити колегію по охороні України, організувати штаб, послати Совіту Нарідних Комісарів ультиматум з вимогою припинити війну. Оповістити людність про дійсний стан річей. Колегія повинна зробити учот сил і зброї, використати "Вільне Козацтво" 5, підчинити міліцію. Колегія мусить мати право робити від імени Генерального Секретаріяту, вона може в разі потреб розбирати залізні шляхи.

П о с т а н о в л е н о: Негайно послати Совіту Нарідних Комісарів ультиматум з вимогою припинити війну, відкликати «Совіцькі» війська з України і пропустити на Україну українське військо.

Обрати особливий комітет по обороні України в складі Ген. Секретарів: Порша, Петлюри і Єщенка".

Підстави для тривоги в Центральної Ради були не надумані. Про конкретні наміри РНК РРФСР однозначно мовилось у резолюції, прийнятій на засіданні Ради Народних Комісарів 30 грудня 1917 року (13 січня 1918 року за н. ст.). В ній, зокрема, було сказано: "Основным источником разногласий с Радой являлось то обстоятельство, которое Совет Народных Комиссаров ясно указал в своем первом обращении к Раде с предложением мирных переговоров. Именно в этом обращении было указано, что прямая или косвенная поддержка Радой калединцев является для нас безусловным основанием для военных действий против Рады". Одно слово, привід був знайдений для збройного втручання у внутрішні справи України.

Але того ж дня (30 грудня) стався й інший цікавий факт. У матеріалі "К отчету о I Всеукраинском съезде Советов Р., С. и К. Д." (Летопись революции. - 1928. - № 1. - С.265) читаємо:

"Делегация (РРФСР. - О.Р.) в Бресте признала законность представительства Ц. Рады, посланного ею для участия в мирных переговорах 30 декабря, т.е. через 20 дней после избрания ЦИКУ (в Харкові. - О.Р.), когда факт создания на Украине Советской власти (?!) не мог быть неизвестен Совету Нар. Комиссаров. Председатель российской мирной делегации в Бресте заявил, что процесс самоопределения на Украине происходит в свободных демократических условиях, что там всюду работают свободно-избранные Советы и самоуправления, выбранные на основе всеобщего, прямого и тайного избирательного права, а потому Генеральный Секретариат заслуживает признания в качестве законного правительства Украины. Еще позже, уже тогда, когда Затонский был принят в состав СНК Российской Совреспублики в качестве представителя Украинского совправительства, руководящие деятели СНК начали вести переговоры, помимо него, с левыми кругами украинских социалистов насчет внутреннего переворота в Центральной Раде (Знайомий почерк. Чи не правда? - О.Р.), который должен был передать власть в Ц. Р. в руки мелкобуржуазных украинских левых с переходом последних на сторону б-ков (см. воспоминания Затонского в "Октябрьском сборнике", изд. ГИЗ, 1924 г.).

Этот план не удался, национальный фронт расколоть не удалось (на самой Украине для этого было очень мало сделано), и Российской республике пришлось помочь советизации Украины (1918 г.) военной силой" (підкреслення моє. - О.Р.).

Хіба це не визнання більшовиками факту збройної агресії з боку Російської Республіки? Але звернімося до спогадів більшовиків. Ось що пише Георг Лапчинський, народний секретар Народного Секретаріату першого українського Радянського уряду, організованого в Харкові у грудні 1917 року (Летопись революции. - 1928. - № 1. - С.168):

"ЦБК України у відповідь на офіціяльне повідомлення Петербурзького уряду про своє обрання дістав телеграму, де Рада Народних Комісарів вітала й повідомляла, що надалі всяке фінансування України, всяка посилка туди грошей з центру йтиме виключно через Український радянський уряд" (підкреслення моє. - О.Р.). Як кажуть у таких випадках, коментарі зайві.

Цей факт фінансових ін'єкцій з боку Раднаркому РРФСР не випадковий. Бо, за свідченням Сергія Мазлаха (Летопись революции. - 1922. - № 1. - С.137), "ЦИК Украины заседал в Харькове, но его влияния нигде не чувствовалось" (підкреслення моє. - О.Р.).

Як же працював новостворений Радянський уряд України? Той же Г. Лапчинський згадує, як народний секретар військових справ В. М. Шахрай скаржився йому: "Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тількі не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за «військовий міністр», коли всі українізовані частини мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?" (підкреслення моє. - О.Р.)

(Летопись революции. - 1928. - № 1. - С.171-172).

Далі Г. Лапчинський пише: "У Харкові в нашому розпорядженні збройної сили фактично не було. Військові частини, українізовані там, як я вказав, нам довелося роззброїти. (...) Але в Харкові стояв штаб тов. Антонова-Овсіенка, посланого з Петербурга для боротьби з Каледіним (...) В його розпорядженні було військо, сформоване з різних частин старої армії, що перейшли на бік радянської влади, з матроських загонів та випробуваних вже червоногвардійських частин, з різних російських промислових робітничих центрів. Командували декілька офіцерів-більшовиків, лівих есерів, анархістів, а також і позапартійних, що віддалися на нашу службу. Начальником штабу був полковник Муравйов, що виявив себе за революціонера в боях проти Керенського біля Гатчини. (...) Але, оскільки в Харкові вже існував Український радянський уряд... було піднесено питания, щоб частину своїх сил тов. Антонов вирядив у західному напрямі" (підкреслення моє. - О.Р.). (Летопись революции. - 1928. - № 1. - С.172-174).

Цікавими є спостереження Г. Лапчинського за військом Антонова. "Нас обурювали, - згадує Лапчинський, - самовільні труси та реквізиції різних штабних комісарів, їхня брутальність до місцевої влади. Нас дратувало, що поруч з відомими нам партійними товарищами та революціонерами навколо тов. Антонова крутилися якісь окремі, як нам здавалося, явно чужі для робітничої класи суб'єкти офіцерського типу, з нахабними та бандитськими фізіономіями... Я пам'ятаю, яке неприемне враження на мене особисто справляли, коли я приїздив до залізничного двірця, де стояли штабні вагони та ешелони з антонівським військом, його вояки, зокрема матроси, увішані всілякою зброєю, інколи п'яні, із специфічною брудною лайкою після кожного слова... Настоювання Українського уряду, щоб було відряджене військо в Полтавському напрямі, нарешті дали наслідки. Антонов наказав Муравйову розпочати 18 січня наступ... Наша концепція була така: проти буржуазної влади на Україні йде війною Українська радянська влада, Народній Секретаріят за братньою допомогою від Ради Народніх Комісарів" (підкреслення моє. - О.Р.).

Цікава "концепція". Чи не правда? Самі більшовики визнають, що ніде не відчувається впливу ЦВК України, що Радянський уряд у Харкові не мае військової сили, що цей "уряд" фінансує Раднарком РРФСР.

Присутність Г. Лапчинського та Ю. Коцюбинського з кількома українськими радянськими частинами повинна була спростувати, як пише Г. Лапчинський, "наклепи Центральної Ради, що нібито на Україну наступає військо "червоних імперіялістів" з півночи".

Однак Г. Лапчинський суперечить сам собі. У зверненні Народного Секретаріату за підписом народного секретаря Г. Лапчинського до робітників, селян і солдатів (Вестник Укр. Нар. Респ. - 1918. - № 17. - 25 янв.) чітко сказано: "...Революционные войска, посланные Рабоче-Крестьянским правительством Российской Республики по требованию Народного Секретариата Украины, сегодня подошли к Киеву..."

Але знову-таки надамо слово Георгу Лапчинському: "20 січня (1918 року. - О.Р.) тов. Ю. М. Коцюбинський і я виїхали з Харкова на Полтаву, щоб прилучитися до штабу Муравйова й репрезентувати там український радянський уряд під час походу на Київ ("а то Питеру неудобно вести войну", як висловився т. Зайцев на першій всеукраїпській нараді більшовиків у Києві. - О.Р.). (...) В армії, що була під командою Муравйова, так само дуже мало спочатку було свідомого елементу, щодо будівництва української радянської держави та центральної української радянської влади. Значну частину складали в ній північні московські відділи або донецькі робітничі частини, а також частини Червоного козацтва, щойно організованого з українізованих частин, і червона харківська гвардія..."

Зауважимо, що позиція "Козацької думки" (від 29 січня 1918 року), яка стала українською військовою газетою, тобто відображала позицію Центральної Ради, була цілком демократичною щодо більшовиків: "I серед українського народу можуть бути більшовики; і вони можуть стоять у влади; все то допустимо і цілком нормально. Але поставити на чолі влади людей, яким чужі інтереси України, в серці яких нема любови до українського народу і які дивляться на цей народ, як на предмет експлуатації, - чи ж може український народ допустити подібне знущання над собою?" (Йдеться про Пятакова і Бош. - О.Р.). Шовіністичні, великодержавні погляди щодо українського народу з боку Г. Пятакова і Є. Бош загальновідомі.

Цікаві спостереження зафіксовані в одного з учасників и очевидців тих буремних подій В. Аверина ("Октябрьская революция в Екатеринославе. Сентябрь 1917 - апрель 1918 гг." - Летопись революции. - 1927. - № 5-6):

"В ноябре 1917 г. из Екатеринослава в Москву к т. Муралову был командирован тов. Борис Ройзман с просьбой о выдаче оружия. Поездка увенчалась успехом. Было получено 10000 винтовок, 100000 патронов, 10 пулеметов и несколько сот наганов" (С.120).

"Утром (28 грудня. - О.Р.) стало известно, что к нам идут на помощь красногвардейские отряды из Советской России, что они находятся всего в 40 верстах от Екатеринослава. Нужно было выиграть время до их прихода. (...) Приближалось время развязки. Приехали "москвичи" с артиллерией. Это подняло дух даже у тех, кто непрочь был из-за "гуманных" побуждений пойти на мировую с петлюровцами. Эта мировая в тогдашних условиях означала бы не что иное, как сдачу на милость "победителям" - капитуляцию" (С.122).

"Екатеринославские рабочие при поддержке московских красногвардейцев победили контрреволюцию в открытом бою" (С.123).

Ще одна цікава інформація з "Летописи революции" (1928. - № 1. - С.258):

"Лишь в середине декабря (во время Всеукраинского съезда Советов) гайдамаки были разоружены большевистскими отрядами Антонова-Овсеенко, и опасность переворота отпала. (...) Победа (в Катеринославі. - О.Р.) над гайдамаками была одержана Красной гвардией. Победоносный исход восстания был ускорен той помощью, какую оказал ему московский отряд под командованием Егорова..."

На початку лютого 1918 року військо Муравйова підійшло до Києва. П'ять днів не вщухав жорстокий артилерійський обстріл міста. Не припинився він і тоді, коли в ніч на 8 лютого у штаб червоних з'явилась делегація від міської думи і повідомила про відступ війська Центральної Ради по Житомирському шосе.

Муравйов своїм наказом № 9 від 4 лютого 1918 року закликав "немилосердно винищувати всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів та всіх ворогів революції". З приходом червоних у Київ у місті запанував справжній терор. "Солдати забивали кожного офіцера або юнкера, якого попадали на вулиці, - згадує Г. Лапчинський. - Далеко гірше стояла справа з переслідуванням прихильників Центральної Ради, бо наші вояки не завжди вміли добре розбиратися в цій справі і під час масового терору могли потерпіти замість радовців просто українські національні елементи, навіть прихильні до радянської влади. (...) Але терористичний ефект од п'ятиденного обстрілу, а потім од суто класової помсти революційного війська, що вигнало з Киева Центральну Раду, був такий дужий, що серед міщанської київської людности та серед обивательських шарів по цілій СРСР спогади про "жахливі муравйовські дні" в Києві набрали суто легендарного розміру. (...) Але в моїй пам'яті співучасника й свідка цих подій вони завжди зберігаються як цілком нормальна и доцільна форма масового революційного терору".

Ось так. Ні більше, ні менше.