Як сприймали січневі події 1918 року в Києві російські монархісти? В часописі "Малая Русь" (К., 1918. - Вып. II), редактором якого був відомий В. В. Шульгін, у спогадах Костянтина Бельговського (С. 12-20) читаємо:

"15 января (1918 року. - О.Р.) среди киевских рабочих распространялось воззвание от имени большевиков к открытому выступлению против Центральной Рады и генерального секретариата. В воззвании Рада обвинялась в контрреволюционности. (...)

Воззвание имело успех. На окраинах города 16 января уже можно было наблюдать группы вооруженных красногвардейцев. В этот день во многих предприятиях рабочие, записанные в красную гвардию, не вышли на работу.

Красногвардейцы были в возбужденном состоянии, потому что в этот день, 16 января, вблизи поста Волынского был обнаружен труп похищенного из своей квартиры на рождественскую ночь неизвестным партизанским украинским отрядом лидера киевских военных большевиков Л. Пятакова.6 (...)

Весть об убийстве Л. Пятакова с быстротой молнии разнеслась среди рабочих, и к большевистским политическим лозунгам у красногвардейцев присоединился новый боевой клич: "Месть за Пятакова". (...)

16 и 17 января небольшие бои происходили главным образом в районе арсенала на Печерске. Арсенал переходил из рук в руки. В 2 часа ночи на 16-е января отряд красногвардейцев захватил арсенал и укрепился в нем, выставив несколько трехдюймовых орудий и пулеметов. Днем 16-го января войска, сохранившие верность Центральной Раде, атаковали арсенал и выбили из него красногвардейцев, но в это время украинские полки имени Сагайдачного и Богдана Хмельницкого, - подобно тому, как это сделал полк имени Орлика в Екатеринославе, - перешли на сторону большевиков. Большевики, получив численное превосходство, вновь атаковали арсенал и, после непродолжительной схватки, вторично овладели им.

К вечеру войска Центральной Рады начали обстрел арсенала артиллерийским огнем. Арсенал отвечал, и снаряды его орудий разрывались над наиболее людными улицами: Владимирской, Пушкинской, Прорезной и Фундуклеевской. (...)

К вечеру 18 января как в Старом городе, так и на Печерске успех начинает склоняться на сторону украинцев, захвативших опять арсенал и важнейшие правительственные здания.

Вместе с тем возрастает и ожесточение большевиков, решивших во что бы то ни стало захватить Киев в свои руки. (...)

Обе стороны за пять дней войны устали, поэтому замечается затишье, а 21 января в городе совсем тихо, если не считать редких выстрелов из винтовок. На улицах города оживление. Распространяются летучки. (...)

"Ко всем рабочим города Киева. Товарищи! Избранный вами стачечный комитет постановил забастовку прекратить". (...)

"Военно-революционный комитет большевиков постановил прекратить вооруженную борьбу. Арсенал сдался 21 января около 12 часов дня. Посланы делегаты в железнодорожные мастерские с предложением прекратить вооруженное сопротивление. Стачечный комитет постановил прекратить забастовку. Некоторые пекарни приступили к работе и с понедельника 22 января городская продовольственная управа возобновит отпуск хлеба и продуктов на общих основаниях. В понедельник в 4 часа дня состоится заседание городской думы".

Читая эти летучки, можно было подумать, что борьба окончена. Быть может, это и было бы так, если бы не подкрепление, полученное киевскими большевиками, как раз в момент кризиса, со стороны большевистских армий Муравьева. Большую помощь большевикам оказал броневой поезд, прибывший на киевские железнодорожные пути со ст. Дарница. Броневой поезд открыл по городу сильнейший орудийный огонь.

23 января... 24... 25... Смерть носилась по Киеву в эти кошмарные дни. Киевляне переселились в подвалы, в нижние этажи, в погреба. (...) Свой огонь большевики направили, главным образом, на арсенал, на крепостную территорию и на здание Педагогического музея, то-есть на то место, где всегда заседала Центральная Рада. (...)

В 2 часа ночи (з 25 на 26 січня за ст. ст. - О.Р.) украинцы начали оставлять Киев.7 Из Киева в Житомир, спешно, на автомобилях, уехали все украинские власти и вся Рада во главе с председателем ее проф. М. Грушевским. Дорогу им освещал огромный факел, пылавший на углу Паньковской и Никольско-Ботанической. Это горел семиэтажный дом проф. М. Грушевского. (...) Брест-литовское шоссе и Дорогожицкая улица были наполнены уходившими из Киева украинскими войсками. (...)

26-го на рассвете, когда орудия еще достукивали последнюю очередь, на улицах появились первые прохожие; измученные, усталые, потому что в эту ночь в Киеве почти никто не спал.

Глаза первых смельчаков, рискнувших выйти на улицы, увидели пробитые стены многоэтажных громад, ... скрученные в клубки проволоки; увидели лежащие во многих местах неубранные трупы; увидели, наконец, страшные памятники минувшей ночи - пылающий пятиэтажный дом Богрова на Бибиковском бульваре и сгоревшую, расстрелянную большевиками из блиндированного поезда семиэтажную громаду - дом проф. М. Грушевского на углу Ботанической и Паньковской улиц. От последнего дома к утру 26 января сохранился лишь темноватый, закопченный остов, на котором у парадного входа белела табличка: "1908-9. Проектовано і будовано інженером В. Л. Максимовим. Декорація фасаду В. Г. Криченського. Майоліка Івана Гладиревського".

Навстречу прохожим стали попадаться вооруженные до зубов дикого вида субъекты. Это были новые властители Киева - красногвардейцы".

Підозрювати К. Бельговського в упередженості в оцінці січневих подій у Києві у нас немає ніяких підстав. Цитовані вище уривки з його спогадів написані, безперечно, по гарячих слідах. Автор переповідає лише бачене ним особисто. Підтвердженням об'єктивності свідчень К. Бельговського стае його, монархіста, оцінка зовнішнього вигляду солдатів армії Муравйова, що увірвалась у Київ, і оцінка цього війська більшовиком Г. Лапчинським у його спогадах "Боротьба за Київ. Січень 1918 р." (Літопис революції. - 1928. - № 2. - С.212):

"Вояки (армії Муравйова. - О.Р.) являли собою химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, увішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, всіх систем револьверами та бомбами. Між окремими командирами весь час виникали сварки и сутички. Партійної роботи навіть серед партійних осередків не було. Газет та літератури до армії не доходило. У штабі працювали якісь випадкові люди, з одного боку, кадрові офіцери, з другого - віддані революції товариші, що взялися за військову роботу лише за останні тижні.

Боєздатність ціеї армії для мене й тоді була и тепер зосталася дуже сумнівна. Але вона успішно посувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований. Єдине, що її затримувало, - це попсована залізнична путь та дуже погана інформація про ворожі сили та їхній стан. Бо справжнього опору військових сил Центральної Ради не було (бо цих сил, як ми вже знаємо, фактично не було. - О.Р.). Невеличкі сутички виникали коло Полтави, Ромодана, Гребінки, Бахмача, Баришівки, але вони обмежувалися короткою стріляниною, після чого ворог тікав, ніде не доходячи до безпосередньої зустрічі з нами. Лише біля Ніжина (станція Крути. - О.Р.) уперто оборонялася частина, сформована з "сметанки" київської націоналістичної інтелігентської молоди - здається відділ школи старшин. Більша їх частина полегла в бою, заподіявши й нам немалої шкоди".

Наприкінці лютого тіла 30-ти юнаків, полеглих під Крутами у нерівному бою з переважаючими силами червоних, були перевезені до Киева і перепоховані. Молодий Павло Тичина відгукнеться на це скорбне погребання віршем "Пам'яті тридцяти", надрукованим у газеті "Нова Рада" 21 лютого (8 березня за н. ст.) 1918 року:

На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! -
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? -
Квітне сонце, грає вітер
I Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! -
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. -
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

Але повернімося в Київ, коли до нього вступило військо Муравйова.

Цікавими є спогади В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". - Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117):

"Я приїхав до Киева саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. (...)

Можливо, ба навіть напевно, постраждали неповинні - у такому ділі всяке буває. Так, розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців, які тільки-тільки врятувалися від розстрілу, що його підписав Грушевський. Вони повтікали з-під арешту під час бомбардування, та коли наше військо увійшло до міста, у них були квитки членів Центральної Ради і, незважаючи на їхні докази, їх порозстрілювано на місці.

Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Мені кажуть:

- Га, піймався голубе!

Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, - тоді ж це просто на вулиці робилося,- коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. (…)

Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Його хтось прийняв за полковника царської армії, та ще й «очевидець» знайшовся, що його добре в обличчя знав. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича.

Ображатися не випадало - стан червоноармійців був зрозумілий. Гірше те, що командні їхні верхи: Ремньов, Муравйов та компанія, ці пройдисвіти та авантуристи, спекулювали на чуттях маси, граючи на її розгнузданості, свідомо ту розгнузданість підтримуючи" (підкреслення моє. - О.Р.).

I співали злюмпенізовані муравйовці и ремньовці, сунучи на Україну, на Київ:

Эх, яблочко, сбоку красное.
Что Украине конец –
Дело ясное...