Своєрідним документом тієї буремної епохи служать щоденникові записи Валер'яна Поліщука, знайдені і розшифровані львівським літератором Зиновієм Суходубом. Ось такий витяг:

"15 квітня (1918). (...) Я був за большевиками, чи лучше, за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього. Закриття українських газет, театрів і т. ін. - це мене дуже обурило і тепер я зненавидів оту "красную гвардию", що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український - зараз розстрілює".

А ось що писали "ВІСТІ ВУЦВКу" від 9 березня 1923 року: "На Україні повітові Наросвіти з недовір'ям й підозрою ставились до українського вчительства. Доходило до того, що в школі заборонялось учням декламувати вірш Воробкевича "Мово рідна", байку Л. Глібова "Вовк та ягня" з огляду на те, що в ній згадуеться Вовк, який "неначе Комісар кричить", заборонялось співати Франкові "Шалійте...", навіть Шевченкову "Зоре моя вечірняя", бо в цій пісні, мовляв, натякається на "нехрещених дітей".

Ну що тут скажеш...

Не минуло і трьох років з моменту оголошення Раднаркомом РРФСР ультиматуму Центральній Раді, як прямий його наслідок - спроба експорту "пролетарської революції" на Захід - згодом дуже влучно був змальований Уласом Самчуком в його романі-трилогії "Волинь" (Війна і революція. - Львів, 1935. - Ч.2. - С.253):

"...Нам ось тільки Варшаву... А там... Берлін, Париж... Котовського посадимо у Варшаві. Бульонному - Берлін... А Париж у царство Тухачевському. Над усім Лєнін із Троцьким управлятимуть... З Москви! Цілою Європою! Розумієш! (...) Москва центр усього. Вліво - Азія, вправо - Європа. А в Москві червоний прапор. Інтернаціонал. Кремль - серце пролетарського миру. Наш прапор проповідує: "Пролетарі всіх країв - єднайтеся!" Всіх країв. Розумієте?.."

Такою була позиція не тільки будьонівця з роману Самчука. Тож цілком закономірно, що в 1920 році Москва "робить соціалістичну революцію" для Польщі з далеким пролетарським прицілом на Берлін... Фактично повторювалась ситуація, що мала місце на Україні на початку 1918 і 1919 років - в обозі Червоної Армії їде маріонетковий польський уряд на чолі з "залізним" Феліксом. Однак, на відміну від "українського радянського уряду", що рвався до Киева, цей бутафорний польський уряд до Варшави не потрапив. Національна єдність поляків виявилась вищою за декларований Москвою "пролетарський інтернаціоналізм". Українцям такої єдності забракло... У своїй "Декларації" фракція незалежних Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (Червоний прапор. - 1919. - 22 січ.) цілком слушно констатувала, що "велика частина пролетаріату на Україні засліплена ще шовінізмом і імперіалізмом російського большевизму". При цьому слід зазначити, що ця фракція не підтримувала тогочасний український уряд. "Сучасний уряд України "Директорію" ми не піддержуємо", - йдеться у згаданій вище "Декларації" (Перший номер "Червоного прапора" вийшов у Києві 22 січня 1919 року, коли там ще перебував уряд УНР).

Натомість "Тимчасове Робітничо-Селянське Правительство України", експортоване з Росії, декларувало: "Ми переконані, що нашою революцією на Вкраїні ми даємо значну поміч нашим братам - московським робітникам і селянам, а також розв'язуємо революцію на Балканському півострові і Румунії, в Бессарабії, в Буковині, в Галичині, в Польщі та утворюємо економічну опору для перемоги пролетарської революції в Німеччині" (Червоний прапор. - 1919. - 15 лют.).

Протягом семи десятиліть політичні жерці маніпулювали версіями про революційність ситуації на Україні. Вони вправно затушовували обставини проголошення Радянської влади на Україні, що стала полігоном експорту політики "світової революції".

(…)

Історія Росії - це, по суті, постійна боротьба єдинодержавної і федеративновічевої сил. I ось що цікаво: Микола Костомаров, як і Карл Маркс, заперечував те, що Московська держава - це історично закономірний продукт розпаду Київської Русі. Лише за доби феодалізму спостерігалося відродження вічевих традицій Київської Русі: міста-республіки Псков і Новгород, а на Україні - "козацька республіка" (за висловом К. Маркса). Створення Російської імперії відбувалося в результаті боротьби з цими демократичними осередками.

"Москва ж завжди хотіла бути державою централізованою, а не федеративною,- писав у своїй монографії "Гетьманування Самойловича" Микола Костомаров,- не такою державою, в якій кілька б національностей зв'язувались тільки єдністю верховної влади; такою була, так би мовити, споконвічна традиція Московщини, і від самого з'єднання України московські державні люди добивалися найтіснішої асиміляції прилученого краю і не залишали своею ласкою тих українців, що бажали догодити урядові, вдавали з себе прихильників такої політики".

(…)

Процес реабілітації Істини, що перетворилась у свого антипода, складний і суперечливий, навіть драматичний. Але життя вимагає здійснити вибір, цього вимагає суспільство (що обрало перебудову), яке прагне самоорганізуватися в ефективно функціонуючу соціальну, політичну й економічну структуру, в реальну (не декларовану) демократичну, правову і конкурентно-спроможну систему, котра б, не відмовляючись від своїх ідеалів, нарешті зуміла б розкрити свій невикористаний потенціал. I як знати, можливо, тоді й справдяться слова Мирослава Ірчана, сказані ним ще у 20-ті роки: "В народі великої України захована давня верва, розмах. Це - народ колосальної енергії, народ індивідуальностей і контрастів. Він здоровий, як дуб, і гнилий, як порохно. Твердий, як мур, і гнучкий, як дамасценське залізо. Народ мрійників і романтиків. Уміє на кожному кроці ризикувати життям і майном. Він має забагато людей ініціативи, і це закопує його. Кожний має свою думку й після неї все робить, бо переконаний, що вона найкраща. В цьому випадку треба нового генія - колективу, що зберіг би в тому народі непропащу силу енергії і звернув її на належний шлях, дав йому всебічну освіту, а тоді стане він зразковим народом, другою Німеччиною на Сході".

(…)

------------------------------------------------------------------------

[3] У російському тексті цієї ноти ще 5-й пункт такого змісту: "5. Вопрос о мире будет разрешен при участии Украинской Республики".

[4] Народний секретар Народного Секретариату України (Радянського уряду України. - О.Р.) Георг Лапчинський у своїх спогадах (Летопись революции. - 1928. - № 1. - С.166) пише: "Обивательщина (Харькова. - О.Р.) цілком зрусифікована й зоологічно ворожа до всього українського (згадаємо, що нині, через десять років революції, києм доводиться вибивати з неї російський шовінізм!)»

[5] На січень 1918 року в Киеві перебувало 20 сотень «вільного козацтва».

[6] Обставини вбивства голови Київського військово-революційного комітету Леоніда Леонідовича Пятакова досі непрояснені. Незважаючи на цікаві документи, опубліковані в «Українському історичному журналі» (1990. - № 4. - С.95-99), запитання продовжують залишатися.
Так, у показаннях свідка Михайла Леонідовича Пятакова, брата загиблого, читаємо: «Тоді брат Леонід відчинив двері. Нас усіх покликали вниз. Там було чоловіків 10-12 козаків, котрі кричали: "Де Пятаков?!". Брат Леонід сказав їм, що як вони шукають більшовика Пятакова, то він - більшовик. Зразу козаки були дуже знервовані, а після цього заспокоїлись. Кілька чоловіків вибігли на двір і вернулись з якимсь офіцером, котрий, глянувши на брата, сказав: "Это он самый" (Цікаво, чому цей офіцер підкреслено розмовляв російською мовою? - О.Р.). Я замітив, що і один із козаків теж придивлявся до брата і казав: "Це він". Офіцер приказав вивести брата на двір (...) Якої частини були ці козаки, я не знаю, але один із них казав, що він вільний козак. Мені здається, що цей офіцер, котрий пізнав брата Леоніда і котрого козаки лаяли і не слухали, був не їхньої частини, а якийсь чужий" (підкреслення моє. - О.Р.).

[7] Ввечері 25 січня більшовиками був убитий 70-річний Високо-преосвященний Володимир, митрополит Київський і Галицький.