На УРОЦІ ІСТОРІЇ. Початок 1920-х. Поділля

…«Свій чоловік» інструктував мене:
— Багато шкіл не мають ще учителів. Сільські школи є на волостному бюджеті і приймати учителів будете мати право ви самі. Уникайте обсаджування шкіл учителями — дітьми священиків. Це переважно дуже добрий, національно свідомий елемент, але через пару місяців може бути «чистка» і їх усіх повикидають. Як трапляться вам відповідні поповичі та попівни — порадьте їм, так, «між иншим» поїхати до мене. Я їх буду улаштовувати у місцях, де не знають їх походження, а мовчати про нього — вони вже й без поради будуть. Старайтеся приймати якнайбільше освічених, національне свідомих дітей бідних селян. Це, зрештою, найкращий, добре «загартований» елемент, бо більшість із них здобували освіту самотужки. Українізація шкіл має за ціль прищеплення українцям культури «національної формою — інтернаціональної змістом». Ми мусимо виховати молоде покоління: — «інтернаціональне» зовнішньою формою — національне змістом. Я переконаний, що, помимо волі червоних москалів і нашої — цей процес буде розвиватися стихійно. Наше завдання лише пробуджувати й приспішувати його. Отут маєте виписаний плян шкільного політичного виховання. Під ним, обома руками може підписатися комуніст — москаль, жид, латиш, пізнання якого з ділянки національних питань — обмежуються політграмотою Бухаріна. Але будьте обережні з комуністами-українцями, особливо галичанами. Ті мають нюх. Ви мусите знати душу кожного підвладного вам учителя. Свою відкривайте лише там, де це буде необхідно й то абсолютно тільки до порога 58 артикулу карного кодексу. В такому випадку ви можете бути «з національним ухилом», але на «сто процентів совітський українець, який не мріє про жадну контрреволюцію».
* * *
Мене титулували вже «таваріщ інспектор». Мав не одну, а тимчасово дві волості — 53 школи. Жив я у величезному графському палаці. На долині містилася школа семирічка. Половину поверху займали: завідуючий школою із дружиною, дві учительки й учитель. Друга половина — сім кімнат — належали до «резиденції» товариша інспектора. У причудливої архітектури надбудові над нами — мешкали сови, галки і горобці.
Я особисто, власне кажучи, займав лише одну кімнату. Останні кімнати мали своїх додаткових мешканців. У блакитній салі з німфами і амурчиками — мешкали: страшно нервове порося, когут з трьома курками і гуска — власність товаришки «директорової». Товаришка Зіна зробила гнізда для своїх двох курочок у фортеп'яні з порубаним верхом і повириваними струнами (у господарстві здадуться...) який, певно сам не знаючи пощо, стояв ще у сальоні напроти. У сусідній з ним кімнаті, улаштувала товаришка Галюся свою «рябеньку» і «голошейку». Щоб не виглядало, що вони займають цілу кімнату — відгородила для них куток двома старовинними фамілійними портретами, яким хтось повиколював очі і подомальовував різні «штучки» вуглем. Учитель Анатоль Никифорович мав — чорт зна дня чого — бо не доїлася — козу. Через те, що вона не хотіла йти по мармурових сходах на гору — тримав її надолині в оранжереї. Їсти коза промишляла собі переважно сама у парку. Анатоль Никифорович був фахівець довоєнної продукції, мав довге брудне волосся і «поетичний ухил». Коли на нього «находило», він чомусь усамітнювався до сусідньої з моєю кімнати, ходив там з кута в кут і «творив» вірші, які відразу ж записував олівцем на стінах. Коли він відходив, звичайно прибігали туди обі учительки, заразливо реготалися і дописували до віршів їдкі завваги. Та це Анатоля Никифоровича зовсім не зворушувало. Він зішкрябував ножем ті завваги і писав собі дальше. Крикливі «рантки» всіх курей з єдиним на всі «господарства» когутом — відбувалися звичайно під моїми дверима. Через те я навіть симпатично сварився з підвладними жінками. Зрештою, я через ті двері, з причини «невихованости» розгулюючих по коридорі курей, ходив дуже рідко. Мав другий вихід надолину через шкляну ґалерею. На тій ґалереї я любив сидіти увечері в плетеному кріслі між двома засохлими пальмами і мріяти про Славцю. Написав до неї листа, що «для щастя» — тепер мені бракує тільки її.
Для роз'їздів я мав бричку і пару досить добрих коней. Що два тижні приїжджав до мене хтось із «своїх» з міста. Тоді я їхав на кілька днів в пограничні села. Однієї із тих ночей переходив кордон, розмовляв декілька годин з «начальником», а другої ночі вертався на «совтеріторію».
З початком шкільного року — роботи навалилося, хоч до сусідньої волости прислали вже інспектора.
(…)
 

Бричка зупинилася перед великим цегляним будинком школи. З учителькою, досить симпатичною курносенькою чорнявкою — зіткнувся у дверях кляси. Вона мала дуже добре «соціяльне походження» бо була дочкою незаможника-селянина. Учителювала в цій школі вже третій рік. Ми з нею вже раз коротенько бачилися.
Дітей у клясі душ сімдесять, у віці від 8 до 14-15 років, бо деякі вчилися з двох-трьох літньою перервою. На стіні великі портрети Лєніна, Троцького і Зінов'єва. Переглядаю зошит із списком учнів.
— Чи ви, товаришко, провадите з дітьми години початкової політграмоти?
— Так. Але дуже тяжко... Немає ніяких підручників... От так загально... що сама знаю... ...
Учителька хвилюється. Зауважую, що робить якісь знаки дівчинці, що сиділа на першій лавці. Та, зачервонівшися, нахиляє голову і вкидає за ковнір хрестик, що висів у неї на стяжці поверх блузки. Коли б на моїм місті був якийсь комуніст, товаришка учителька дістала би солідно «на горіхи» за те, що не бореться у школі з «релігійним дурманом».
Викликаю учня з останнього — третього року і тикаю пальцем на портрет Лєніна.
— Хто це такий?
— Товариш Владімір Ільіч Лєнін. Великий вождь робітників і селян.
— А то?
— Товариш Лєв Троцкій — наркомвоєнмор і великий вождь непереможної червоної армії.
— А це хто?
— Товариш Зінов'єв — голова комінтерну, великий вождь світового пролєтаріяту.
— А як називається наша держава?
— Україна.
Учителька занервувалася помітніше.
— Як я вам казала? Підносяться на лавках руки.
— Ну, скажи ти.
— Наша держава називається росєйская сіцілістіческая фідіратівная республіка, або РСФСР.
— А що таке — федерація?
— Це такий устрій, коли всі незалежні совітські республіки є підпорядковані одному центрові у Москві.
— Ти хотів сказати «добровільно об'єднуються в одну спілку». Ну добре... А чи такий устрій є справедливий? — підіймаю старшого хлопця з задньої лавки.
— Такий устрій є справедливий, бо коли б увесь український нарід захотів, то може відділитися від Російської республіки і створити незалежну ні від кого соціялістичну республіку.
— Сідай. А що таке — Україна? Руки на лавках підносяться.
— Ну, скажи ти, — киваю на буцмоватого хлопця. Той встав і сочисто шморгнув пальцем під носом.
— Україна, — це земля, на якій ми живемо, на якій жили наші свободолюбиві предки козаки, які боронили зброєю українських селян від чужих панів, що грабували наш нарід і хотіли, щоб він на них працював, — випалив учень скоренько і шморгнувши пальцем з другого боку, запитливо подивився на учительку, мовляв: чи добре я відпалив товаришеві інспекторові?
Товаришка учителька трошки зблідла.
— А хто такий Лєнін? Росіянин чи українець?
— Росіянин.
— А — Троцький?
— Гаврей.
— А Зінов'єв?
Хлопець мовчить.
— Ну, скажи ти, — звертаюся до другорічника.
— Гаврей.
— А звідки ти знаєш?
Хлопчина зиркнув на портрет.
— По носі видно.
— А хто створив науку про комунізм? — питаю третьорічника.
— Комунізм створили Маркс і Енґельс.
— А хто вони були? — скажи мені ти, чорнява.
Циганувата другорічниця встає.
— Марс і Єндельс були жиди.
Її підштовхують з двох боків.
— Не жиди, а євреї, — поправляє її учителька.
— А батько казав, що жиди, ще й пархаті.
Кляса приснула сміхом і відразу ж споважніла. «Грізно» дивлюся на неї.
— А ти у школі всіх дурниць не повторюй, що батько дома наговорить. Бо учителька вижене тебе із школи. Ну, а хто мені скаже, хто такий був Петлюра? Підіймається декілька рук.
— Симон Петлюра — українець, контрреволюційний головний отаман українського війська, який не хотів віддавати большевикам України. Селяни його не підтримали і він відступив з своїми козаками у 1920 році за кордон, — відповідає запитаний.
— А що це була — Центральна Рада?
— Центральна Рада — то український контрреволюційний уряд, який український народ вибрав собі був після лютневої революції.
— Ну — досить. Розпускайте, товаришко, дітей та підем до вас у кімнату. Поговоримо трошки.
Діти проспівали «Інтернаціонал» і пішли.
У кімнаті учителька теж хвилювалася, але я відчув, що вже з іншої причини, як на початку у клясі. Вона дружньо дивилася мені в очі і чекала, поки я заговорю. Усміхаюся до неї.
— Вам цікаво чому я питав учнів якраз про те, що ви хочете, щоб вони знали?
— Так. Ви... Ви...
Якесь слово застрягло учительці в горлі і вона не могла його вимовити. Беру її за руку.
— Хочете, я відгадаю те слово, яке ви не можете вимовити. Ви хочете запитати мене чи я «самостійник»? Вона одверто усміхнулася.
— Ні. Не вгадали. Я не могла вимовити «петлюрівець»...
— Вам треба змінити дещо систему. Я вам дам деякі вказівки. А то так, як би хто приїхав до вас «чужий» — можете «всипатися». І взагалі треба бути обережнішою. Ви, оце зараз, так щиро відразу відповіли мені. А звідки ви знаєте, що я не тайний чекіст і не розіграв з вами «комедії»?