В'ячеслав Липинський.
«УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ЧИ УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ» ?

 

В'ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ.
Із «Листів до братів-хліборобів» (1920)


…По законам Сольона кожний громадянин, що під час внутрішньої домашньої війни заховувася невтрально, мусів бути засуджений на вічне вигнання...
І досвід історії дійсно підтвердив, що нації, де переважають "невтральні" чи то у внутрішній, чи то у зовнішній боротьбі, неминуче засуджені на смерть і на рабство...

Між іншим і наше історичне поневолення в першій мірі пояснюється тим, що ми під час "Руїни", в боротьбі поміж Москвою й Польщею, будували свою будуччину не на власній перемозі, а на перемозі то одного то другого сусіда. "Хай Бог тому помагає, хто нам добре бажає" - так казали наші тодішні невтральні. В результаті нація наша опинилась у залежності і від Москви, й від Польщі...
Коли провідники нації боряться за повне визволення й за державну незалежність цілої нації - кожний член нації для них дорогий союзник, жовнір однієї й тої самої армії, без якої здобуття незалежности неможливе. Але коли ці провідники борються за право посередництва між чужою державою й своїм "народом", кожний член нації, що до їхніх "партій" їхніх клюбів чи товариств не належить, це чужий, це ворог і можливо небезпечний конкурент...
Розвал російської імперії був катастрофічною несподіванкою для української інтелігенції. Довго невірячи своїм очам, вона всіми силами намагається виконувати далі свою ролю посередництва, чипляючись при тім руками й ногами за послідні фікції старої російської держави...
І не тому проголосили інтелігентські українські, соціялістичні партії самостійність, що вони раптом відчули непереможне бажання мас мати свою державу, а просто тому, що нова Росія большевицька не захотіла з ними, як репрезентантами української нації, говорити. Не стало раптом того, перед ким можна було посередничити...
"Гадки про відновлення гетьманства - пише часи Центральної Ради згадуючи, її Голова проф. Грушевський - про відродження козацького війська, українського панства, національної аристократії, про сильну українську владу, Україну для українців і можливо найбільше поширення української держави - все те не могло подобатись українським кругам настроєним демократично й соціялістично. Вони бачили в таких бажаннях погрозу для свободи й демократії, тому виступили проти самостійників".
Так, дійсно, ми самостійники-несоціялісти, ставши до державної роботи за Гетьманства Павла Скоропадського, всього того хотіли. Нам не допомогли, нас саботували, а потім силою скидали українські соціялісти і демократи. Перший і найдовший період Гетьманства Павла Скоропадського був безумовно періодом будівництва державної й національної української незалежности. Як такий він дав максимум того, що до цього часу могла здобути українська нація, зденаціоналізована й здеморалізована попереднім російсько-петербургським періодом свого державного існування. І в ньому було найбільше задатків для дальшого й буйного розвитку нашої нації, не зважаючи навіть на деякі великі політичні помилки й хиби, що були й у цьому періоді. Помилка найважніша - безсилість і пасивність Уряду супроти "карательних експедицій", організованих найбільше нікчемними і хамськими елементами - грабіжниками, пройдисвітами й провокаторами, що навмисне й свідомо дискредитували серед селянських мас ідею української держави. Але відомий факт, що Гетьман не раз просив представників української демократії допомогти йому боротись з тим розкладовим явищем. Бойкотуванням своєї власної держави українська демократія несе за її помилки перед історією одвічальність не меншу, чим ті, що тоді на чолі української держави стояли...

(…)

...Наша національна "весна" прийшла тоді, коли в Европі була вже національна "осінь", коли понадклясова ідея національности стала вже там старенькою європейською міщанською демократією в достаточній мірі зогиджена й запаскуджена. Форм новітнього європейського національного руху наша інтелігенція, з чужоземними мовами мало знайома, на жаль зовсім не знала. А в російській літературі, на якій була вона вихована, відбивалась тільки вся гостра й заслужена зрештою критика націоналістичної російської буржуазії.
І наша молода міщанська демократія в молодечу, романтичну національну ідею своєї старшої європейської сестри вже не вірила та й завдяки свому становищу автономістів і посередників - повірити не могла. Вона була по російському "соціялістична" й сама в загальнонаціональну, об'єднуючу всі кляси ідею не віруючи, не могла такої всенаціональноі віри дати українським народнім масам, які під синьо-жовті прапори до такої ідеї йшли, такої всенаціональної визвольної, повстанської, "противочужинецької" ідеї шукали та її від проводирів своїх сподівались. І вийшов із того всього страшний трагічний розгардіяш...

(…)

Коли кляса хліборобська, кляса землі, що у всіх націй і в усіх країнах світу є носитилем традицій цієї землі, тобто національної традиції - починає до тієї традиції ставитись байдуже й холодно, коли замість традиційної любови до України й аристократичної пошани до себе виховується у ньому рабська "преданність Москві", або "Варшаві" й хамська погорда до своєї національної індивідуальности, то це знак, що нація починає вмирати. Й у тім, а не в інтелігентській демагогії була наша найбільша трагедія...
Тодішню національну слабість та політичну нерішучість єдиної державно-творчої української хліборобської кляси, таку ж слабість та зденаціоналізованість кляси революційної: українського пролетаріяту - використала інтелігентська українська демократія.
Її перемога означала: з боку ідеологічного - мішанину російського брошуркового соціялізму з українським театральним козацьким жупаном; з боку політичного - шукання здеклясованою інтелігенцією, яка раптом опинилась в ролі державних будівничих, а не політичних посередників і опозиціоністів, того, чого нема - творчої ідеології здеклясованого селянства, ідеології пів-пролетаря, пів-хлібороба...
Коли відродження націй відбувається без національного ідеалізму, без любови до цілої нації в усіх її клясах і групах, без того ідейного національного патосу, того романтичного захоплення образом повної волі й незалежности нації, що йшло в парі з відродженням усіх європейський народів, то в наслідок того ж самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст. Остається тільки форма - мертва шкаралупина без зерна...
Досі принаймні не було відомо, щоб якась нація відроджувалась під гаслом прирізки землі. Ірляндці, наприклад, у яких питання аграрне в тисячу разів гостріше від нашого, та й то об'єднуються всі не коло гасла "бий льордів і хапай землю", а під державно-національним гаслом "Home Rul'y". А у нас за Україну давали десятини.
Один мій знайомий політик довго морочився над статистикою, щоб вирахувати, скільки треба дати селянинові землі, щоб його задовольнити й у той спосіб патріотизм національний у ньому розбудити...
Цей національний меркантилізм глибоко розложив і здеморалізував усю без винятку нашу націю. Україна-десятина... Бери й бий! Не дай і бий!...
Побили себе ми самі. Ідеї, віри, легенди про одну єдину, всіх українців об'єднуючу, - вільну й незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролись і тому розуміється така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла.
Натомість створила українська інтелігенція ідею про залежну від перемоги тієї чи іншої сторонньої сили і з цими сторонніми силами об'єднану, а внутрі роз'єднану її непримириму в собі Україну, і таку розпорошену, здеморалізовану націю українську ми тепер маємо...

(…)

Німець південний тяжче розуміє німця північного, як "малорос" москаля, або "русин" поляка - а проте творять вони одну націю...
Та українська національна ідеологія, та віра українська, з якої виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження, з якої виросли ми - це стара віра колишньої старшини козацької..., що газет тоді не маючи, живим словом про свої діла й заміри лицарські оповідали, про них думи складали, а народ весь український через своїх оборонців козаків ті думи старшинські підхоплював, далі в степи широкі ніс...
Їдучи на мотоциклеті з газеткою в кишені, старих дум запорозьких творити вже не можна. Але той самий дух громади-нації може творити тепер ідеї-думи інші. Можна з оцими самими мотоциклетами сформувати кулеметний загін, що, може статися, в рішаючій битві вільне, гарне людське життя для української нації здобуде. Тільки людей на ці мотоциклети не треба сажати з оселедцями на голові, в довгополих жупанах і давніх козацьких шараварах...

(…)

Наші предки-козаки теж не все бували переможцями. Мали й вони свої Солониці, Кумейки, Берестечка й Полтави. Але вони вміли дуже скоро залічувати свої рани... Це була організація клясова, це був органічний колектив однаково працюючих, однаково борючихся, люблячих і поважаючих себе сімей, який поруч з іншими такими ж клясовими колективами боровся за спільне, органічно їм усім потрібне, діло нації.
В тім власне, в способі, в методі національної організації наших предків лежало джерело їхньої моральної сили. І причина нашої страшної сучасної деморалізації полягає не в тім що наші інтелігенти індивідуально гірші від інтелігентів інших націй, або що ми індивідуально нищі від наших предків... Гіршими тільки є методи національної організації, гіршими є способи національної боротьби.
Кожна демократія в чистім виді, така, як наша сучасна демократія українська - це організм без спинного хребта. Спинний хребет кожної державної, отже й державної демократичної організації - армія, не твориться "виборами", ані демократичною, найбільше "народолюбною" політикою. Армія твориться силою, зверху вниз а не знизу вверх - монархічними, коли ж монархія в даний момент неможлива - то аристократичними, хоча б навіть большевицькими - диктатурами. І наша Народня Республіка могла б армію створити тільки в такім разі, коли б у самім початку російської революції найшовся був український диктатор. Подібно як Хмельницький зумів сполучити українську "чернь" з українською шляхтою - так він мусів би сполучити соціяльний селянський фермент з творчим українським аристократичним елементом у одній понадклясовій всенаціональній армії й армію цю кинуто в війну - за оборону віри, за здобуття єгипетських пірамід, за світову соціяльну революцію, за захист цивілізації варварами, за священні права людини, за винищення "буржуїв" усього світу. Гасло це справа другорядна, аби армія й аби війна, бо без того ні одна держава в світі на руїнах революції повстати не могла. Й не може. А гасло саме тоді напрохувалось - це війна за волю України з Росією временного правительства - з Керенським. За цим гаслом пішла б була вся "большевицька" Україна, пішли б були всі праві хліборобські й монархічні круги, що всяких "кадетів" російських не переварюючи, з хвилиною абдикації Царя могли б вважати, що переяславська умова й злука Московщини з Україною перестала існувати...
Це були часи для українського Леніна. Леніна ми не знайшли. І в тім уся трагедія Української Республіки, трагедія, якої коріння спочиває в традиційній українській демократії.

Бо коли замість війни за повну волю цілої української нації пропонується українському "народові" автономій й земля, а .українські "пани" виділяються в якусь окрему категорію й говориться про них народові: ось це твій найбільший національний ворог, а це ми твої оборонці - то чесний селянський народ одвертається від хитрих "народолюбних" політиків і йде туди, де є велика ідея, де є творчий розмах, де є війна за цю ідею.
Соціялізацією землі, федералізмом і національними меншостями українська демократія знищила не тільки нас - ненависних їй "контрреволюціонерів, хліборобів, самостійників і гетьманців" - вона зарізала й себе. Поддєливаня под мужицький розговор - для мужика неінтересно. Ця геніяльио схоплена істина мусить бути вогненними літерами вписана в "книги битія" української демократії для науки як не сучасного, то принаймні всіх будучих поколінь.
Завдяки українській демократії не зміг появитись великий український Диктатор революції. Чи завдяки тій же демократії не зможе появитись і великий український Господар Землі, Ладу й Праці?... Чи справді вічно тяготітиме над Україною це прокляття демократичного вирівнювання нації по найнижчим типам - і людей, і ідей?

Часи революції вже минають. І на цій руїні, що по ній залишилась, знов той самий український плуг, як це робилося віками, мусить нові пустирі, нові пожарища зайняти, розорати й засіяти. А це вже не революція, це повільна, тяжка, будуюча праця.
Для праці цієї потрібні спокій, лад і порядок.
Не може бути хліборобського господарства без голови-господаря, - не може бути без Господаря й Держави. Й тому ми - Української а не чужої Держави бажаючи - хочемо свого Господаря Землі Нашої мати. Тому ми "гетьманці", тому ми оце будуче Гетьманство-Господарство в формі наслідственної монархії собі уявляємо...

Той Господар - Монарх, якого ми хочемо, повинен стояти понад клясами, понад партіями, понад цілою Землею і понад цілою Нацією.
Він не "перший дворянин" і не "перший пролетарій" - а Господар національної Праці. Працюючи сам, як людина, що стоїть на чолі армії й державної адміністрації, він працю цілої нації охороняє на зовні й забезпечує потрібний її порядок і спокій унутрі...

(…)

Нація наша роз'єднана політично, ідейно й культурно. Щоб не загинути на віки вона мусить створити свою державу, свою одну національну ідею таку, яку в формі національно-державної незалежности - мають москалі, поляки, чехи, угри, не кажучи вже про інші великі культурні нації, - й одну національну культуру таку, що об'єднує кожну націю на цілім світі в одно тіло.
Коли свобода дається всім із низу, а зверху нема для неї ніяких обмежень, коли вона є еманацією влади народу в пустопорожній наднародній простір, то яка різниця між проявами тієї свободи в формі заведення Народньої Республіки Української чи тільки Народньої Республіки Гуляйпольської. Отаман Махно, це найбільший найкосеквентіший і може політично найчесніший республіканець на всій Україні. Не дурно його присшествіє було предсказано мало не сто літ тому назад:
Гей я козак - звуся: Воля, Українець з Гуляйполя... - так писав у другій половині минулого століття один із наших шляхетських правобічних поетів. Льоґічною, не минучою консеквенцією (наслідком – О. Р.) нормального розвитку кожної дійсно народньої, дійсно Демократичної республіки є анархія.
Тільки Господар Землі Української - тільки Монарх Український може створити силу, без існування якої свобода це анархія. Тільки одна людина, один провід, одна воля, тільки він. Господар, може створити підставу Держави - Українську Армію. І тільки стоячи сам один на чолі тієї армії, він буде авторитетом, що свободу українських громадян заґварантує і тільки він один дасть дійсну свободу, бо свобода без гарантії авторитету це пустий згук без ніякої вартости...
Господар-Монарх... може без ніякої шкоди ні для Землі ні для Нації якнайширшу автономію й кожній клясі й кожному селі дати. Але разом із тим тільки він один у силі примусити всіх найкращих людей із сіл і клясів пожертвувати інтересами свого села, своєї кляси для спільних інтересів Нації й Держави. Бо він, Господар, особисто зв'язаний з будуччиною Нації й Держави. Бо сила Держави, це його сила. Він сам росте з її ростом і падає з її упадком...

(…)

В який спосіб може бути об'єднана ідейно наша нація?...
Всі великі європейські нації були об'єднані монархіями. Чи можна без монархії помислити собі: з'єднання Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком? Чи тому може, що національна свідомість у нас менша?
Тільки Господар української землі, тільки українська монархія може об'єднати українську націю... Тільки національний принцип, проведений згори, покриє собою всю розпорошену нашу націю, а не розсадить її на смерть, як це робить республікансько-гайдамацький спосіб переведення національного принципу знизу...
Тільки українська монархія, тільки знищення республіканського демократизму з його поділом на висловлюючі "волю народу" парляментсько-плебісцитові партії покладе кінець як польонофільській так москвофільській і українофільській демагогії. Тільки українська монархія знищить "вищисть" та "панскість" наших власних общеруських та вшехпольських деструктивних хамів і одночасно врятує українську мову й культуру від монології української демократії. Тільки при українськім монархічнім ладі, що один в стані відділити культуру від політики, українське слово й література перестануть бути партійною зброєю більш або менш соціялістичних демагогів...
І тільки тоді українська культура стане не партійним, як досі, а всенаціональним добром. В її піддержці буде заінтересований Великий Господар землі нашої, бо ця культура, це слава його нації, а тим самим і його власна слава. Тому Гетьман Конашевич-Сагайдачний уписався зі всім запорозьким військом до Київського Братства. Тому Гетьман Іван Виговський, виконуючи заповіт Великого Богдана, дві академії хотів у козацькій Україні мати. Тому Гетьман Іван Мазепа маючи рейментарську патронствующую прихильність, київську академію возвеличив. Тому Гетьман Павло Скоропадський встиг навіть під час свого короткого гетьманування два українські університети й українську академію наук заснувати.

(…)

Але ж демократична й республіканська наша нація ніколи на монархію не пристане - так скажуть наші свідомі українці-демократи. Чи дійсно вірна оця легенда про демократичність і республиканство нашої української нації?...
Факти нашої історії говорять, що існували ми як велика держава й як велика нація за Великих Київських Князів і упали з упадком князівської влади. Після нашого першого "лихоліття" пристали ми до Литви й Польщі тоді, коли там була сильна монархічна влада й підняли повстання проти Польщі тоді, коли там влада Короля ослабла та запанувала
шляхетсько-республіканська демократія. Державою й нацією стали ми знов за Гетьмана Богдана, що єдиний із посеред Гетьманів був не тільки на словах а й на ділі «самодержцем руським». І не виконавши його заповіту, не створивши після його смерті власної наслідственної монархії, після послідньої спроби Гетьмана Івана Мазепи стати "самовладним князем в Україні", перехилились ми цілою вагою - власне маси народної - на бік монархії московської, проти якої підняли всенародне повстання тільки тоді, коли Царя в Петербурзі не стало. Трудно в тім усім бачити вроджене демократичне республіканство.
Всякий же соціяльний фермент: дейнеччина, гайдамаччина, коліївшина, опришківщина - це не демократичне республіканство. Це часові явища, що як скоро приходять, так скоро згоряють і зчезають. На такім "демократичнім" парламенті ні нації, ні держави будувати не можна.
...Трудова Монархія прийде, бо прийти мусить. Коли не збудуємо ми її тепер самі добровільно й свідомо, рештки старої цивілізації, культури й націю нашу при тім зберегти, то збудує її за деякий час людський інстинкт самоохорони під впливом економічної руїни, політичної анархії, голоду, тифу, холєри й чуми, які собою сучасну соціяльну революцію й усі повсталі з неї народні республіки завершать.