Лютнева демократична революція 1917 р., що призвела до краху самодержавства в Російській імперії, не лише докорінно змінила політичну структуру суспільства, а й створила сприятливі умови для розгортання національно-визвольної боротьби російських колоній за державне відродження. Не винятком цьому був і 30-мільйонний український народ – найчисельніший серед поневолених народів імперії. Втративши понад двох століть тому власну державність, він також піднявся на боротьбу за визволення.

В авангарді цієї боротьби стали українці, які в умовах Першої світової війни 1914-1918 рр. були призвані на військову службу до російської армії. Український військовий рух, що розгорнувся в російській армії з падінням царату, став важливою складовою національного відродження доби Визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні.

За підрахунками істориків з 4 млн. українців у російській армії у 1917 р. військовим рухом було охоплено близько 1,5 млн. осіб [1, т. 2. с. 507].
(…)

Національне державотворення та військове будівництво не оминуло і українців, що мешкали на російському Далекому Сході (популярна українська назва – Зелений Клин, Зелена Україна). Адже на початку ХХ ст. серед 1,5 млн. населення цієї віддаленої окраїни Російської імперії, яка охопила південь азійського узбережжя Тихого океану (на той час територія Амурської області та Усурійсько-Приморського краю), біля мільйону були вихідцями з України. Тогочасні національні та соціальні устрімлення та державні змагання українців Зеленого Клину вписали славну сторінку у національно-визвольну боротьбу всього українського народу за незалежність, оказали певний вплив на перебіг подій Громадянської війни на Далекому Сході Росії.

Одними з перших питання українського військово-політичного руху на Далекому Сході під час Громадянської війни 1917-1922 рр. в Росії на сторінках своїх статей та спогадів підняли закордонні українські дослідники: М. Андрусяк, І. Світ, В. Кубійович [2-5] та ін. У своїй більшості історичні дослідження авторів цієї групи спирались на доволі слабку джерельну базу.

Сьогодні українське військове будівництво як складова національного державотворення українців на Далекому Сході у 1917-1922 рр. в центрі досліджень вітчизняних та закордонних науковців: В. Вериги, В. Сергійчука, В. Черномаза, С. Чорного та ін. [6, т. 2, с. 380-390; 7; 8, с. 243-248; 9-11].

Навесні 1917 р. серед українців Далекого Сходу розгортається національний рух. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. зі знищенням монархії ліквідувала в Росії багаточисельні обмеження національних прав та свобод різних народів та етнічних груп, поклала початок бурхливому розвитку українського громадського життя, яке проявилось у створенні цілої мережі українських громадських організацій (громад, кооперативів, товариств «Просвіта», військових рад, вчительських спілок, професійних об’єднань акторів, залізничників, поштово-телеграфних службовців тощо). Ці організації спочатку не мали певного об’єднувального центру та чітко окресленої мети, а їх головним завданням було відстоювання національних інтересів українського населення, з метою реалізації його прав як етнічної спільноти.

У квітні 1917 р. такі громади були створені у Владивостоці, Хабаровську, Благовіщенську, Свободному, Імані, Микольську-Уссурійському, Харбіні та інших містах та селах Далекого Сходу, де компактно проживали українці.

Найбільш чисельною була українська громада у м. Владивосток, яка у своїх лавах об’єднувала понад 1,5 тис. осіб, серед яких чимало було вояків місцевого гарнізону. Її зусиллями з 30 квітня 1917 р. почав виходити перший на Далекому Сході український часопис "Українець на Зеленому Клині". «Часопис опублікував резолюції ІІ Військового з’їзду в Києві та обіжник про важливість формування українських військових частин, тексти Універсалів Центральної Ради» [6, т. 2, с. 385].

Активну культурно-просвітницьку діяльність проводило громадсько-культурне об’єднання "Просвіта", Широкий розвиток набув кооперативний рух, який очолював крайовий український кооператив «Чумак». Виникли і активно діяли осередки українських політичних партій – есерів (200 членів) та соціал-демократів (150 членів) [9, с. 27-28].

1 травня 1917 р. у м. Владивосток вояки місцевого гарнізону разом з цивільним населенням під жовто-блакитними прапорами взяли участь у масовій демонстрації. А згодом заходами вояків-українців у місті було проведено українське військове віче, на якому з промовою виступили сотник К. Андруженко та полковник Ф. Стешко.

«Після віча понад три тисячі учасників пройшли вулицями міста до залізничної станції, з якої вояки виїжджали на фронт, – пише у своїй монографії В. Верига. – На станції їх проводжав полковник Стешко, а вояк Савченко передав український прапор. Під звуки гімну «Ще не вмерла Україна» поїзд вирушив у далеку дорогу через Сибір на фронт в Європі» [6, т. 2, с. 385].

Планова робота українських організацій розпочинається з 11 червня 1917 р., коли в Микольську-Усурійському з ініціативи українських громадських організацій при участі 57 делегатів почав свою роботу 1-й Всеукраїнський Далекосхідний з’їзд.

Проте з першого дня своєї роботи делегати з’їзду зазнали утисків з боку російських політичних кіл. Так, командування російської армії заборонило на ньому бути присутніми 8-ми військовополоненим-галичанам, які у складі австрійської армії брали участь у Першій світовій війні [2, с. 6-7]. А Рада робітничих та солдатських депутатів м. Владивосток, більшість якої складали більшовики, прийняла рішення розігнати з’їзд, який на їх думку вносив розкол у «революційний рух». Однак солдати, більшість з яких були українцями, відмовились виконувати її резолюцію, і впродовж чотирьох днів (до 14.06) з’їзд проходи у спокійній обстановці [14].

Підсумком роботи з’їзду стало звернення до Тимчасового уряду з вимогою про визнання ним широкої національно-культурної автономії для українського населення, організацію українських військових частин з українців-вояків російської армії, створення Далекосхідної Української Крайової Ради та її Секретаріату.

Історичне значення першого Всеукраїнського з’їзду для Зеленого Клину було значним. Фактично з цього моменту починається організована боротьба українців краю за національну державність, у якій вирішальну роль повинні були відіграти національні військові формування.

Після з’їзду активізувалися процеси українізації і в російській армії. Майже у кожній військовій частині на території Далекого Сходу, де проходили службу українці, стихійно виникали Українські військові ради, які висували перед своїм командуванням вимоги про створення українізованих військових підрозділів. Так, наприклад, навесні 1917 р. виникла і короткий час проіснувала Українська військова рада амурської флотилії, «але тут праця не вийшла поза межі організаційних справ» [13, с. 433].

У той же час український військовий рух зіткнувся з певними труднощами: відсутність єдиних поглядів серед його керівництва щодо політичного майбутнього Зеленого Клину та його Збройних сил; значна віддаленість краю від України та слабкі контакти Крайової Ради з Українською Центральною Радою; брак національно свідомих генералів та офіцерів; сильна протидія з боку російського керівництва та російських політичних партій тощо.

Найбільш організованого характеру український військовий рух набув серед українців-військовиків, які проходили службу у Маньчжурії на Східно-Китайській залізниці із центром у м. Харбіні. Причина цього полягала у тому, що управляючий залізниці генерал Д.Л. Хорват (1858-1937), його помічник – генерал М. Афанасіїв, командувач військами охорони генерал Переверзєв та начальник штабу генерал А. Івашкевич були тісно пов’язані з Україною, симпатизували та допомагали українському рухові [6, т. 2, с. 384].

В липні 1917 р. у Харбіні відбувся загальний з’їзд делегатів, на якому була створена Українська Окружна Маньчжурська Рада, на чолі з лікарем штабу військ І. Модзалевським. При Раді, яка розміщувалась в будинку головного штабу, була заснована військова секція на чолі з ад’ютантом штабу 2-го відділу Кордонної сторожі поручником Петром Твердовським [6, т. 2, с. 383].

Влітку 1917 р. під час переговорів І. Модзалевського та П. Твердовського з генералом Д. Хорватом був отриманий дозвіл на формування українських військових відділів. Невдовзі в Харбіні на кошти українських громад Маньчжурії була створена перша українська сотня ім. Т. Шевченка, командиром якої став заступник голови Української Окружної Маньчжурської Ради П. Твердовський [6, т. 2, с. 384; 3, с. 116; 14].

У серпні 1917 р. активний громадський діяч Г. Живаго виступив з відозвою про потребу створення в Маньчжурії українського військового куреня з метою відправки його в Україну на захист Центральної Ради [6, т. 2, с. 384]. Але на практиці ця ідея була реалізована тільки у листопаді 1917 р.