Давно помічено, що найвизначніші люди свого часу зазвичай закінчують життя в злиднях і забутті. Історія долі видатного діяча українського руху на Далекому Сході Юрія Глушка-Мови, людини, яка свого часу була на вістрі політичного життя Приамур’я та Уссурійського краю, прем’єр-міністра далекосхідного українського уряду, на жаль, ще раз підтверджує цю сумну тезу.
От як описує останні дні цієї людини українська письменниця Докія Гуменна: «Голодна зима в Києві 1941 — 42 року... Глушко-Мова голодував, мінявся на очах. Через місяць чи два після першого нашого знайомства він уже подався, потім побрезк, був жовтий, опухлий... В безлюдді, ніким не підтриманий, хоч міг би ще багато чого зробити, жив останні свої дні. Сам він усе добре розумів, що на ньому ще лежить обов’язок подати спогади про свою діяльність і мав усі до цього дані, бо володів пером. Але нікому те не було потрібне!.. Ще через який місяць прийшла звістка, що Глушко-Мова помер. Це було напровесні 1942 року. Помер він не стільки від старости, як з голоду...»
Сьогодні українці Далекого Сходу порушують питання про те, що настав час вшанувати пам’ять цього визначного сина українського народу, принаймні, належним чином впорядкувати його могилу на Лук’янівському цвинтарі в Києві, вирвати із забуття його колись знане і поважне ім’я.
Яка шкода, що історія українських колоній на території сучасної Російської Федерації так мало знайома широкому загалу! Цілі країни україномовного населення на початку ХХ століття розкидала доля широкими просторами величезної імперії. Хтозна, якби історія повернулася трохи інакше, чи з’явилися б на політичній карті світу українські Кубань, Сірий і Зелений Клини — як з’явилися англомовні Сполучені Штати Америки, Канада і Австралія, іспаномовні країни Південної і Центральної Америки?..
Одним із головних українських анклавів на теренах імперії був так званий Зелений Клин — україномовний південь російського Далекого Сходу, заселений в пошуках кращої долі переселенцями з України наприкінці XIX — на початку ХХ століття. Українець Юрій Косьмич Глушко, уродженець містечка Нова Басань Козелецького повіту Чернігівської губернії, відсвяткувавши 4 квітня 1901 року своє дев’ятнадцятиліття, влаштувався машиністом у «Доброфлот» — акціонерну пароплавну компанію, яка здійснювала прямі рейси з Одеси до Владивостока і займалася перевезенням українських переселенців на Далекий Схід. В 1904 — 1907 рр. Глушко працював на щойно збудованій Китайсько-Східній залізниці на території Маньчжурії, по якій з 1901 р. також ішов масовий потік українських селян-переселенців на Зелений Клин, на якій працювало багато українців. З 1907 р. працює креслярем і техніком на будівництві Владивостоцької фортеці.
Уже в першому десятиріччі нашого століття в Зеленому Клині з’являються перші прояви українського громадського життя: виникають театральні гуртки, а за ними — так звані Українські Громади і клуби. В лютому 1910 р. в Нікольську-Уссурійському було зроблено спробу зареєструвати статут українського товариства «Просвіта». Юрій Глушко активно працює в українських організаціях: владивостоцькій громаді, напівлегальному українському гуртку при місцевому Народному домі. Як актор і режисер бере участь у театральному житті Владивостока, виступає організатором і активним учасником Шевченківських свят. На початку Першої світової війни Юрій Глушко відбуває на фронт і повертається до Владивостока лише в 1918 р.
За час відсутності Глушка в українському русі на Зеленому Клині багато що змінилося. «Лютнева революція 1917 р. стала для українців Російської імперії справжньою національною революцією, — пише сучасний далекосхідний історик — українець за походженням В.Чорномаз. — Найпоширенішим типом національних українських організацій на Далекому Сході стали громади, які об’єднували найширші верстви українського населення незалежно від соціального, класового становища, освіти чи роду занять... В цей же період розгорнулися українізаційні процеси і в армії. Зокрема, у владивостоцькому гарнізоні, де українці складали до двох третин особового складу, протягом літа 1917 р. було сформовано 9 українських рот». У червні 1917 р. у Нікольську-Уссурійському було скликано перший Український далекосхідний з’їзд, на якому було представлено понад 20 українських організацій Далекого Сходу. В телеграмі, надісланій до Тимчасового уряду, з’їзд вимагав надати Зеленому Клинові широку національно-територіальну автономію.
У березні 1918 р. Юрія Глушка обирають головою владивостоцької «Просвіти». В квітні 1918 р. він головує на третьому Українському делекосхідному з’їзді, в ході якого було вирішено для координації діяльності місцевих українських організацій створити десять окружних рад, представники яких брали участь у засіданнях загальнодалекосхідної Крайової Ради. Виконавчим органом Крайової ради ставав її секретаріат. Юрієві Глушку було довірено очолити Владивостоцьку окружну раду. А на четвертому Українському далекосхідному з’їзді (червень 1919 р.), який в умовах громадянської війни на Далекому Сході по суті репрезентував усе українське населення Зеленого Клину, його обрали головою Українського секретаріату.
От як незадовго до своєї смерті розповідав Юрій Глушко-Мова Докії Гуменній про свою роботу на цій посаді: «Вдосвіта встаєш, вдягаєш двірницького фартуха, береш мітлу й ідеш замітати вулицю та прибирати будинок і навколо. Приходить восьма година, — вже в повному блиску засідаєш в урядовому кабінеті, на високому посту прем’єра! Приходить час візитів до різних посольств, — удягаєш фрак, циліндр, рукавички, сідаєш в екіпаж і їдеш до японського посольства. Отак доводилося одночасно бути й двірником, і прем’єром, і послом!» На посаді керівника Українського секретаріату Юрій Глушко перебував аж до свого арешту більшовиками в листопаді 1922 р.
На четвертому надзвичайному Українському далекосхідному з’їзді, який проходив у Владивостоці в жовтні 1918 р., було вироблено проект Конституції українства Далекого Сходу, ухвалено постанову про організацію українського далекосхідного війська. Конституцію було затверджено на сесії Крайової ради в травні 1919 р. Українство Зеленого Клину прагнуло займати нейтральну позицію щодо російських політичних і військових сил, які протистояли одне одному під час громадянської війни. Проте позиція українців не знайшла відповідного розуміння. У червні 1919 р. Ю.Глушко-Мова був заарештований колчаківською владою за формування українських військових підрозділів. У вересні 1919 р. один із керівників колчаківської контррозвідки писав, що «Ю.Глушко-Мова... глубоко и фанатично предан идее самостийности Украины, а потому ясно, что будучи освобожден из-под стражи и оставлен на свободе в Приамурском крае, он неминуемо возобновит здесь свою противоправительственную деятельность в указанном направлении, поддерживаемый имеющимися у него связями и знакомствами, а также, пользуясь всем тем престижем, который он снискал себе среди местного украинского населения как председатель Краевой рады». За фіктивним звинуваченням у пробільшовицькій діяльності Юрій Глушко-Мова був приречений до страти, пізніше заміненої тюремним ув’язненням і засланням на Камчатку.
Через низку причин заслання не відбулося, і Глушко-Мова продовжував утримуватися у владивостоцькій в’язниці. Відтак у зв’язку зі смертю сина його було випущено на похорон, і він перейшов на нелегальне становище аж до падіння в Зеленому Клині колчаківського режиму.
Вдруге Юрій Глушко-Мова був заарештований 5 листопада 1922 р., через десять днів після того як Владивосток був захоплений більшовиками. «Одразу ж після введення більшовицьких частин до Владивостока, — пише далекосхідний історик українського походження О. Мамай, — ГПУ розпочало арешти місцевих політиків. Першими були заарештовані лідери Далекосхідної Ради і місцевих українських організацій, а не білі офіцери й російські чиновники. Але завдяки широкій популярності лідерів українського руху в Зеленому Клину більшовики побоялися їх розстріляти, як вони це робили з партизанами, що не збиралися складати зброї. Над ними було вирішено провести показовий суд у Читі, де радянська влада вже значно укріпилася».
Суд відбувся в січні 1924 р. Зал повністю заповнили читинські українці, і радянським суддям не вдалося винести підсудним смертний вирок. «Фактичний матеріал, який мав бути доказом гріховности українських організацій супроти радянської влади, був дуже слабкий і акт оскарження, щось понад 40 сторінок друку, зраджував повну неграмотність його авторів у справі української історії, історії переселення, фактів і шляхів, якими проходила організація українців після революції, — згадує один із тодішніх підсудних В. Кийович... — Під час процесу наша оборона і ми самі, загнали (прокурора Стрижевського. — М.С.) своїми зізнаннями на ковзькі місця, доказали йому повний абсурд оскарження так, що він під час розправи зімлів, і кінець суда (три дні) пройшов без оборони і без прокурора. Все ж таки головним моментом оскарження залишився сепаратизм і самостійність, аж поки спільними стараннями голови секретаріату Крайової ради Юрія Глушка-Мови і моїми і цей момент був розбитий... Та суд судом, а ГПУ зробило своє. О 12-й годині ночі 13-го січня 1924 р. суд виніс вирок, яким Юрій Косьмич Глушко-Мова, голова секретаріату Далекосхідної української крайової ради, Петро Іванович Горовий, голова крайового кооператива «Чумак» і Василь Козак, діяч читинської Ради — були засуджені до ув’язнення: Горового до 10 років, Мова і Козак — 3 роки (за іншими даними — на 5 років. — М.С.)! Але не за діяльність українських організацій, а за те, що одержали від отамана Семьонова якісь гроші, що мали служити доказом співпраці з білими...»
Після звільнення з в’язниці Ю.Глушко-Мова працював на будівництві доріг у Забайкаллі та Таджикистані, а десь у 1930 р. повернувся в Україну, де працював інженером у різних будівельних організаціях.
Яким чином Глушку-Мові вдалося пережити репресії кінця 30-х років — невідомо. Є припущення, що весь цей час він переховувався під чужим ім’ям. Останнє свідчення про видатного українця дійшло до нас із окупованого гітлерівцями голодного Києва.
«До Софіївської управи, — згадує Докія Гуменна, — прийшов Глушко-Мова, може не стільки по допомогу, як просити роботи. Це був дуже високий, ставкий і стрункий старий сивий чоловік понад сімдесят років. Не був опущений, а навпаки вражав на тодішньому тлі своєю елегантністю, артистичністю. Випрасуваність, чистота, добірна увага до своєї зовнішности й навіть чорний метелик під шиєю. Риси обличчя дуже аристократичні і, на диво, не вдіяла нічого старість із його красою. Імпозантність його, промовистість та свіжість думки й оцінок відразу завойовували.
Знайомившись, він рекомендувався:
— «Глушко-Мова, не Василь Мова, а Глушко-Мова».
З дальших розмов відразу відчувалося, що людина ця була в центрі культурного життя до радянського періоду. Згадував він видатних діячів як своїх особистих знайомих. Але після діяльності на Зеленому Клину та дальших подій, про які все ж неохоче згадував, проживав у Києві, здається, не під своїм прізвищем. «Доводилося усе життя ховатися, маскуватися під обивателя, щоб ніхто не догадувався, хто я такий», — пам’ятаю цю його фразу. Пригадую також, говорив, що з великим ризиком переховує важливі акти й документи, які вдалось йому зберегти. Але не було кому до цієї справи прилучитися, сам він не дуже кому й довіряв, час був дуже холодний, голодний, було «не до того». Сам він виглядав ще настільки бадьоро, що не було й мови про його близький кінець. Крім того, невідомо було, де певне місце, а де швидше можна загинути...
Дивлячись на нього, коли й нині його життя не зломило, не перетворило на безликого київського обивателя, уявляєш, який він був колись. Але закінчував часом свої розмови такими словами: «Ну, вгостіть обідом!», це означало, що просив 3 карбованці на водичку з помиями, які можна було тоді дістати в їдальні».
У 1942 р. від фізичного та морального виснаження, зламаний багаторічним напівпідпільним життям і тягарями окупаційного режиму, Юрій Глушко-Мова помер.

Іван СТЕПАНОВ