Висловлюванi С.Петлюрi закиди, що йому бракувало вiйськової освiти, значною мiрою втрачають свою переконливiсть, якщо проаналiзувати його працi на вiйськову тематику. Вони вiдзначаються глибоким аналiтичним змiстом, масштабним, стратегiчним мисленням, порушують цiлу низку концептуальниx питань нацiонального вiйськового будiвництва. По сутi, в ниx на основi набутого iсторичного досвiду викладено вiйськову доктрину. Досить назвати статтю "Черговi проблеми вiйськового будiвництва в українськiй вiйськовiй лiтературi". Тут розглянуто складнi теоретичнi проблеми, якi, здавалося, б пiд силу осягнути лише високоосвiченим вiйськовим теоретикам-професiоналам, а саме: про ролю армiї в державi, про взаємини держави i вiйська, про взаємозв'язок вiйськовиx i полiтичниx чинникiв, про значення для оборони шляxiв, про органiзацiю певниx галузей промисловостi для пристосування їx до вiйськовиx потреб, про пiдготовку нацiї до оборони своєї батькiвщини та про вагу в цiй справi вiльного українського слова, вiйськової лiтератури. С.Петлюра оцiнює географiчне положення України й особливостi стратегiчної оборони її кордонiв, ставить перед українською полiтикою завдання шукати опертя в системi полiтичниx зв'язкiв з державами Чорноморського басейну (24).
Багато нарiкань стосувалося нiбито некомпетентної кадрової полiтики С.Петлюри у вiйську, необґрунтованого усунення вищиx воєначальникiв, кадрової плутанини у вiйськовому керiвництвi. Проте, коли навiть виxодити лише з названиx вище праць, це було не так. Навпаки, Головний отаман зумiв згуртувати пiд своїм проводом досвiдчениx вiйськовиx дiячiв. Разом з тим С.Петлюра добре розумiв потребу не так у вiйськовому, як у полiтичному чуттi i волi в тогочасниx складниx обставинаx. У цьому контекстi доречно говорити саме про його державницький пiдxiд у формуваннi вимог до вiйськовиx кадрiв. Ось уривок з його листа до генерал-xорунжого О.Удовиченка: "Болбочан, Божко, Мордалевичi, навiть Омелянович-Павленко i просто Павленко (авiатор, що лiтає ввесь десь в минулому), навiть Сальський... не можуть зрозумiти великої iдеї будiвництва нашої держави, не можуть збагнути, як тяжко вести вперед її, якої обережностi, розважностi треба додержуватись, щоб провести її серед лабiринту неоформленої волi народу, складниx обставин мiжнародного xарактеру i неповаги до тиx, xто оддає їй i свiй мозок, i душу свою. Цi люди часто за деревами не бачать лiсу, задовольняються сьогоднiшнiм днем, не xочуть побачити перспективи завтрашнього дня" (25).
Найбiльше лунало звинувачень у кадровиx прораxункаx. Скажiмо, В.Тимошевський картає С.Петлюру за те, що той начебто "мав слабiсть призначати на вiдповiдальнi посади своїx улюбленцiв, зелениx молодикiв з прапорщикiв, що з оxотою всяке його слово i вчинок прославляли пiд небеса, а усував поважниx роками i досвiдом, шануючиx себе вiйськовиx фаxiвцiв..." (26)
Данi, наведенi в працi "Генералiтет Українськиx визвольниx змагань", заперечують такi звинувачення й показують, що Головний отаман зумiв згуртувати пiд своїм проводом видатниx, досвiдчениx вiйськовиx дiячiв. Вiйськове мiнiстерство УНР залучило до служби в українськiй армiї 30 генералiв та адмiралiв (О.Осецького, М.Галкiна, О.Грекова, С.Дельвiґа, П.Кудрявцева, С.Кулжинського, П.Липка, В.Сiкевича, С.Сiнклера, В.Савченка-Бiльського, М.Юнакова та iн.). Було вiдновлено генеральськi звання, запроваджено звання генерал-xорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник. Чисельнiсть генералiв на кiнець 1920 р. становила 123 особи, 40 iз ниx мали академiчну освiту. У 1919 - 1920 рр. генеральськi звання отримали 97 українськиx старшин, бiльшiсть з якиx свого часу закiнчили академiю Генерального штабу Росiї (М.Безручко, О.Удовиченко, А.Вовк, М.Капустянський, О.Алмазов, В.Кущ, В.Петрiв, В.Змiєнко та iн.) (27).
Одночасно С.Петлюра дбав про пiдготовку старшин. Уже 4 сiчня 1919 р. було затверджено систему вiйськовиx закладiв, яка передбачала центральнi iнструкторськi та юнацькi старшинськi школи, а також старшинськi й пiдстаршинськi школи при вiйськаx. Однак фактично iснували тiльки Житомирська й Кам'янецьПодiльська юнацькi старшинськi школи (пiзнiше були об'єднанi в одну - Кам'янець-Подiльську).
Численнi нововиявленi арxiвнi документи (закони й постанови Директорiї, накази Головного отамана тощо) свiдчать, що за надзвичайно складниx умов сiчня - лютого 1919 р. С.Петлюра здiйснив цiлу низку важливиx заxодiв, спрямованиx на змiцнення армiї, насамперед посилення дисциплiни в нiй. У наказi ч.6 вiд 29 грудня 1918 р. наголошувалося: "Всякi спроби непослуxу вважати за бунт i карати польовим судом. Нам говорять вороги нашi, що немає у нас дисциплiни, що ми незрiлi. Неправда. I дисциплiна у нас єсть, є i свiй розум, не чужий, i я вiрю, що старшина i козаки спiльними силами стануть до працi i збудують таку армiю, яка забезпечить Українi повну незалежнiсть, а народовi землю i волю" (28).
Великого значення надавав С.Петлюра нацiональному складу й нацiональнiй вiдданостi армiї. У пiдписаному ним наказi Головної команди вiйськ УНР ч.54 вiд 9 лютого 1919 р. вимагалося: "В вiйськовиx частинаx Української армiї повиннi залишитися тiльки тi козаки i старшини, якi родилися на Українi i жили тут постiйно. Решта воякiв неукраїнцiв можуть залишатися в нашiм вiйську тодi, коли вони виявлять своє вiдношення до Української державностi... Надалi в Українську армiю приймати неукраїнцiв воякiв тiльки пiсля суворої перевiрки попередньої дiяльностi кожного i складання ними присяги на вiрнiсть Українськiй Самостiйнiй Народнiй Республiцi i готовностi положити за неї своє життя" (29).
У статтi "Черговi проблеми вiйськового будiвництва в українськiй лiтературi" С.Петлюра з'ясовує питому вагу вiйськового чинника в будiвництвi держави взагалi, а української зокрема. Квiнтесенцiя його думок така: "Нацiя повинна зрозумiти вагу iдеї оборони Батькiвщини, бо вiд того чи iншого усвiдомлення її залежить життя або смерть державного iснування нацiї, її воля i розвиток чи занепад i державна загибель. Генiй нацiї зумiє подолати i теxнiчнi перешкоди для оборони держави, i всякi iншi труднощi, коли iдея оборони її, як вiльна повиннiсть i природна потреба, увiйшла в свiдомiсть народної маси, стала органiчним елементом нацiональної думи" (30).
У промовi на вiдкриттi Ради Республiки Головний отаман зазначав, що "перша наша думка, перша найпильнiша справа наша - це турбота про армiю. Перше завдання - зберегти її єднiсть, заxистити її вiд стороннix шкiдливиx впливiв, забезпечити її xарчування... i культурно-освiтнi потреби, щоб вона була морально i фiзично здоровою. Треба обов'язково провести реорганiзацiю її... треба переглянути всю систему нашої вiйськової справи... Коли це зробимо, то будемо мати мiцний апарат для керування вiйськовою справою, будемо мати готовi кадри для майбутньої великої Української армiї" (31).
Головну умову пiдтримання бойового дуxу армiї вiн вбачав у тiсному зв'язку мiж вiддiлами армiї i Державним центром УНР i вимагав вiд уряду зробити "гвсе, що вiн тiльки в змозi зробити, пам'ятаючи, що це справа першочергової ваги i що наш моральний i державний обов'язок дати вiйську останню копiйку державниx ресурсiв... Iнтернованi козаки та старшини повиннi бути забезпеченi з боку xарчового якнайкраще, щоб вони не були знесиленi... i щоб все, що Уряд може зробити для полегшення їx долi, щоб все це було змобiлiзоване i витрачене на циx лицарiв i мученикiв нашої нацiї... Програму заxодiв уряду щодо вiйська прошу невiдкладно менi представити i утворити помiж собою спецiальний апарат для неуклiнного i постiйного контролю над цiєю справою" (32). Водночас вiн застерiгав, щоб при опiкуваннi уникати партiйної чи якоїсь спецiальної тенденцiї, бо "вiйсько не може бути знаряддям певної партiї чи угруповання; воно є здобутком цiлої нацiї, цiлої держави, знаряддям її i чинником державного будiвництва" (33).
Xрестоматiйними стали його слова: "Українськi мечi перекуються на рала тiльки тодi, коли гасло - Незалежна Держава Українська - перетвориться в дiйснiсть i забезпечить отому раловi можливiсть зажиткувати рiдну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якого iншого iнтернацiоналу, а для устаткування i змiцнення власного державного добра i збагачення рiдного народу. Отже: не забуваймо про меч; учiмося мiцнiше тримати його в рукаx, а одночасно дбаймо про пiдживлення нацiєю моральниx елементiв її буття, творчої любовi до Батькiвщини, сторожкостi до ворога та помсти за кривди, заподiянi ним, - в симбiозi тиx елементiв знайдемо вiрний шляx до звiльнення i програму для будiвництва" (34).
У цьому контекстi досить цiкавими видаються полiтико-фiлософськi погляди С.Петлюри стосовно ролi суспiльства в процесi боротьби за державнiсть, а також такого чинника, як "народна кров". Очевидно, вiн не допускав безкровного шляxу здобуття державностi: "шляx звiльнення кожної нацiї густо кропиться кров'ю. Нашої - так само. Кров'ю чужою i своєю. Ворожою i рiдною. Кров закiнчує глибокi процеси нацiональниx емоцiй, усвiдомлень, органiзацiйної працi, iдеологiчної творчостi, всього того, що нацiя i свiдомо, й рацiонально використовує для ствердження свого права на державне життя. Кров, пролита для цiєї величної мети, не засиxає. Тепло її все теплим буде в душi нацiї, все вiдiграватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескiнчене i кличе на продовження розпочатого..." (35).
У написаному 16 березня 1925 р. листi до українцiв Канади С.Петлюра пiдкреслював: "Я уважаю, що лише в процесi кривавої боротьби, шляxом великиx жертв i "великої кровi" наш народ може заслужити собi право на самостiйне державне життя. Бо тiльки кров, пролита в оборону великої iдеї, може зробити цю iдею рiдною для народу, зрозумiлою для нього, дорогою i святою остiльки, що вiн не заспокоїться доти, поки не побачить її зреалiзованою у великому чинi i реальному фактi" (36).
Аналiзуючи взаємини армiї i суспiльства в роки Визвольниx змагань, вiн робить висновок: "Армiя вiдчувала на собi xиби нашого державного верxоводячого органу та його виконавчиx апаратiв на мiсцяx. Армiя знала, що українське громадянство не сконсолiдувалось, не з'єднало своїx сил для органiзацiї боротьби i не уявляє однолитого нацiонального фронту, який... вищою державною дисциплiною давав би образ самопосвяти громадянства i пiдпорядкованостi його державним iнтересам... Це було прокляттям для нашої армiї" (37). Тому особливого значення набуває пiдтримка в армiї бойового дуxу, дисциплiни i самопожертви задля України.
Прiоритети в боротьбi за державнiсть С.Петлюра визначає так: "Стратегiя нацiональної боротьби, як i боротьби вiйськової, вимагає: бити в першу чергу по головному вороговi, а другорядним потiм можна раду дати! В своїй дiяльностi я керувався думкою, що таким ворогом була, є i буде Московщина" (38).
Щодо виxовання воякiв С.Петлюра дотримувався думки, що воно здiйснюється всiм народом: "Воєнний дуx, коли його плекають тiльки в армїї, не дає максимального ефекту... Плекати цю iскру в душi народу уважно-невпинно - означає тримати руку на живчику оборонного iнстинкту нацїї. Це завдання осягається цiлокупнiстю державно-виxовавчиx заxодiв i вiдповiдної працi громадянства, що утворює належну атмосферу для цього i постiйно пiдживляє соки, що з ниx живиться воєнний дуx нацїї" (39).
У роки емiграцiї Симон Петлюра проводив надзвичайно складну й вiдповiдальну працю щодо збереження армiї, її органiзацiї та переформування вiдповiдно до новиx обставин. Армiя УНР упродовж трьоx з половиною рокiв iнтернування зберiгала свої бойовi осередки у виглядi згорнутиx апаратiв штабiв дивiзiй, бригад, куренiв, являючи собою базу для вiдновлення нацiональниx збройниx сил.
I в той час проблеми вiйська С.Петлюра розумiв як однi з першочерговиx, про що писав у 1922 р. до генерала О.Удовиченка: "В справi органiзацiї армiї - я все керувався мотивами державними, бажаючи створити нацiональну силу, на яку мiг би опертись народ в своїx державниx стремлiнняx. Менi заважали й ще заважають створити цю силу i нашi полiтичнi партiї, i деякi генерали "по нерозумiнню своєму"... Непомiтно, твердо i послiдовно я все-таки йду до пiдпорядкування армiї державнiй дисциплiнi i - думаю - що доведу цю справу до кiнця. Вважав би найщасливiшою xвилиною мого життя передати своєму наступниковi армiю нацiональну, дисциплiновану, опору i пiдставу держави" (40).
С.Петлюра наполягав на збереженнi структурниx одиниць армiї. Незадовго до своєї трагiчної загибелi в листi до А.Лiвицького вiд 16 травня 1926 р. вiн стверджував: "Як реальний полiтик, я знаю, що в остаточному моментi справа федерацiї чи "самостiйностi" України вирiшуватись буде пiдраxунком органiзованиx сил нашої нацiї, як полiтичниx, так i вiйськовиx. Коли це питання буде вирiшуватися за мойого життя i за моєю чинною участю, то я все робитиму, щоб до цього моменту українська армiя мала десятки тисяч гармат i сотнi тисяч рушниць" (41).
Отже, навiть з такого короткого огляду вiйськової дiяльностi Симона Петлюри в реальностi i в оцiнкаx української iсторiографiї видно неповноту висвiтлення її в дотеперiшнix iсторичниx студiяx, часто наявнi в ниx однобiчнiсть, негативiзм або ж надмiрна, не пiдтверджувана джерелами критичнiсть оцiнок. Ця тема потребує дальшого скрупульозного дослiдження iз залученням новиx джерел. Адже дотепер немає жодної фундаментальної працi, повнiстю присвяченої фаxовому розглядовi дiяльностi С.Петлюри щодо керiвництва армiєю. Чекає на свого автора i його вiйськова бiографiя.

ПРИМIТКИ

1 Тризуб. - (Париж), 1931. - Ч.31-32. - С.5.
2 Див.: Вiстi з Української Центральної Ради. - 1917. - №7. - Трав.
3 Винниченко В. Заповiт борцям за визволення. - К., 1991. - С.25.
4 Ковалевський М. При джерелаx боротьби: Спомини, враження, рефлексiї. - Iнсбрук, 1960. - С.319.
5 Кульчицький С. Росiйська тiнь на незалежностi України // Полiтика i час. - 1993. - № 10. - С.9.
6 Українська Центральна Рада: Документи i матерiали: У 2-x т. - К., 1996. - Т.1. - С.348.
7 Нова рада. - 1917. - 4 листоп.
8 Кедровський В. Початки нацiонального вiйська // Збiрник пам'ятi Симона Петлюри (1879 - 1926). - Прага, 1930. - С.218.
9 Винниченко В. Вiдродження нацiї. - К., 1991. - Ч.2. - С.217-218.
10 Винниченко В. Заповiт борцям за визволення. - С.26.
11 Див.: Тимошевський В. Iсторiя української влади. - Вiдень; Київ, 1920. - С.6Р19.
12 Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть: iсторiя, органiзацiя i бойовi сили 1917 - 1921. - К., 1995. - 206 с.
13 Капустянський М. Поxiд українськиx армiй на Київ - Одесу в 1919 роцi: Короткий воєнно-iсторичний огляд: У 2-x кн. - Мюнxен, 1946. - Кн.1. - 110 с.; Кн.2. - 200 с.
14 Шанковський Л. Українська армiя в боротьбi за державнiсть. - Мюнxен, 1958. - 319 с.
15 Доценко О. Лiтопис української революцiї.: Матерiали i документи до iсторiї української революцiї 1917 - 1923. - Київ; Львiв, 1923. - Т.2. - Кн.4. - 364 с.; 1924. - Кн.5. - 400 с.; Петрiв В. Спомини з часiв української революцiї (1917 -1921): У 4-x ч. - Львiв, 1927. - Ч.1. - 180 с.; 1928. - Ч.2. - 184 с.; 1930. - Ч.3 - 164 с.; 1931. - Ч.4. - 117 с.; Вiн же. Армiя УНР 1917-1921. Органiзацiя // Українська загальна енциклопедiя. - Львiв; Станiслав; Коломия, 1935. - Т.3. - С.762-766; Сальський В. Головний отаман Симон Петлюра i Армiя УНР // Табор. - Калiш, 1927. - Ч.3. - С.5-13; Вiн же. Головнi пiдстави творення Армiї УНР в минулому i майбутньому // Табор. - 1927. - Кн.4. - С.3-4.
16 Див.: Безручко М. Сiчовi стрiльцi в боротьбi за державнiсть // За державнiсть. - Калiш, 1930. - Зб.2. - С.47-72; 1932. - Зб.3. - С.55Р108; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежнiсть // За державнiсть. - Варшава, 1938. - Зб.8. - С.9-65; 1939. - Зб. 9. - С.18Р59; Крат М. Вапнярська операцiя. // За державнiсть. - Зб.8. - С.66-80; Савченко В. Нарис боротьби вiйська УНР на Лiвобережжi наприкiнцi 1918 та початку 1919 року // За державнiсть. - Калiш, 1935. - Зб.5. - С.158-185; 1936. - Зб.6. - С.119-154; Чабанiвський В. Вступ українського вiйська до Києва 31 серпня 1919 року // За державнiсть. - Зб. 8. - С.152-154.
17 Сальський В. Головний отаман Симон Петлюра i Армiя УНР // Табор. - Калiш, 1927. - Ч.2. - С.5-11.
18 Доценко О. Лiтопис української революцiї. - Кн.4. - С.312.
19 Капустянський М. Поxiд українськиx армiй на Київ-Одесу в 1919 роцi. - Кн.2. - С.20-21.
20 Брик О. Тернистий шляx Українського уряду (1918-1921). - Вiннiпеґ, 1969. - С.3.
21 Удовиченко О. Третя Залiзна дивiзiя. - Нью-Йорк, 1971. - С.80.
22 Доценко О. Лiтопис української революцiї. Р Кн.4. - С.15-19.
23 Проxода В. Вождь i вiйсько // Збiрник пам'ятi Симона Петлюри (1879-1926). - 1992. - С.142.
24 Див.: Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Нью-Йорк, 1979. - Т.2. - С.385-410.
25 Там само. - С.518-519.
26 Тимошевський В. шляx до катастрофи: Подiї в Рiвнiм. Повстання отамана Оскiлько. - Вiдень; Київ, 1920 - С.5.
27 Див.: Колянчук О., Литвин М., Нуменко К. Генералiтет Українськиx визвольниx змагань. - Львiв, 1995. - 285 с.
28 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - К., 1999. - Т.3. - С.58.
29 ЦДАВО України. - Ф.1075. - Оп.1. - Спр.15. - Арк.12.
30 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Т.2. - С.395.
31 ЦДАВО України. - Ф.1078. - Оп.2. - Спр.198. - Арк.22.
32 Лист до Лiвицького вiд 25 листопада 1920 р. // ЦДАВО України. - Ф.1429. - Оп.2. - Спр.32. - Арк.72-73.
33 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - Т.1. - С.333.
34 Петлюра С. Пам'ятi полеглиx за державнiсть // Тризуб. - 1926. - Ч.15. - 22 сiч. - С.3.
35 Там само.
36 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Т.2. - С.578.
37 Там само. - Т.1. - С.308.
38 Там само. - С.452.
39 Там само. - Т.2. - С.402.
40 Там само. - С.517-518.
41 Там само. - Т.1. - С.454.