“Коли в кого серце тужить за людиною – нехай іде на війну: там він скорше, як деінде, знайде людей...” – так починаються спогади Валентина Сімянціва, козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського полку, пізніше – 3-ї (Богданівської) сотні полку Чорних запорожців. “Наша сотня, – розповідав Сімянців, – це була велика родина, і коли говорити про побратимство, то в нашій сотні це почуття знайшло майже завершення”.
Богданівська сотня ділилася на “квартири” – по 4 – 6 чоловік. Кожна з них мала свої особливості: в одній гуртувалися невтомні співаки, в іншій – ті, що “занадто не цуралися” прекрасної статі, а в третій – ті, що завжди лізли вперед... Звичайно “квартира” мала старшого. Його ніхто не обирав, він ставав лідером само собою – без голосувань та інтриг. Ці люди були моральними авторитетами і “загальним сумлінням сотні”.
Такою совістю в “квартирі” Валентина Сімянціва був Андрій Пасько. Коли після бою чи переходу вечеряли, Андрій завжди головував за столом. Був він талановитим промовцем, тож і до кожної чарки вмів приговорювати. Пасько завжди пропонував випити першу чарку герою дня – тому, хто першим врізався у ворожу лаву, здобув кулемет чи влучно збив кількох ворогів.
Герою кричали “Слава!”, а він мусив у деталях розповісти, “як воно було”. Товариші щиро раділи успіхові один одного. Якщо за день ніхто особливо не відзначився, то першу чарку випивав Андрій. Траплялося, що Пасько когось обносив. “Це була кара, страшна кара”. Її мало хто чекав – своєчасно “змивався” з “квартири”. З’являвся лише тоді, коли подвигом відновлював свою репутацію. А тоді вже діставав від старшого першу чарку – і все забувалося.
Одного разу двоє хлопців із “квартири” Сімянціва під час атаки сотні затримались за кущами. Це помітили товариші.
Зрозуміло, що на вечерю хлопці не прийшли...
Невдовзі штаб послав їх із донесеннями. Під час виконання завдання вони втрапили в халепу, з якої вийшли героями: розігнали близько 20 червоних, які були їх оточили. Під час короткого бою козаки вбили чотирьох нападників. До сотні повернулись із трофеями: чотири шаблі, чотири рушниці, два револьвери, двоє коней із сідлами та розбитий бінокль. Один із хлопців, Яків, все бідкався, що під час сутички прострелив бінокль, “але перша чарка загоїла цей жаль” і помирила їх із товаришами. Лише тепер вони пояснили, чому спізнилися до тієї злощасної атаки: не потрапили одразу на брід. Тепер їм охоче повірили.
Першу чарку часто пив Переведенець. Він уславився тим, що ніколи не кидав на полі бою пораненого чи вбитого товариша, а завжди виносив його, та ще й сердився, коли хтось мішався до того, намагаючись допомогти йому. Це була його, Переведенця, робота.
Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар’єргард, вони маскувались (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз’їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат – і дужі коні виносять їх на безпечну відстань.
“Чи повірив би я тоді (та й тепер), – писав на еміграції Валентин, – що може бути на світі краще, як у нашій сотні?”
Справді кожний богданівець готовий був усе віддати, аби тільки залишитися серед товаришів. Козакування в Богданівській сотні багатьом дало “на решту життя радість прожитого”.
Хто ж такий цей Валентин Сімянців? Звідки він?
Народився він у сім’ї безземельного селянина Івана Сімянцева та Марії (з Давиденків) 24 квітня 1899 року в слободі Великий Бурлук Вовчанського повіту Харківської губернії. Закінчив Великобурлуцьку двокласну школу (1906 – 1911), Великобурлуцьку вчительську семінарію (1914) та Липковатівську сільськогосподарську школу імені Петра Столипіна (1918). До української армії зголосився 1918 року. Служив у ній ще з часів Центральної Ради. Потім – в Армії Української Держави (бунчужним). Основний бойовий шлях випав йому на часи Директорії...

Відступ

Був кінець лютого 1919 року. Запорозький корпус, у складі якого воював Сімянців, відступив на Правобережжя – шлях поразки проліг через Валуйки, Уразове, Мерефу, Харків, Краснопавлівку, Катеринослав, Тальне та Шполу. Страшна пошесть тифу шматувала сотню. Занедужав і Валентин. Він, як і інші, намагався приховати свою недугу: хто ж хотів розлучатися з товаришами?! Але старшини вишукували хворих, щоб відправити їх до шпиталю чи обозу, – з метою розвантажити бойову частину від немобільних уже вояків та врятувати інших від зараження. Врешті між командиром і особовим складом витворилась неписана умова: хто не може сам осідлати коня, має залишити частину.
Валентину Сімянціву було дуже зле, проте він продовжував виконувати обов’язки. Виснажений хворобою, їхав слобожанець обабіч обозу. Шелестіли колеса, хляпали ноги стомлених коней, селянські вози тягли по грязюці вбоге майно “недобитої ще цілковито нашої армії”. Ось Валентин порівнявся з тачанкою, прикритою наметом. “І так мені здавалося, – признавався він, – що і в раю не може бути краще, як сидіти зараз під наметом, сховатися від того сніжку з дощиком”.
Гукнув візнику – мовляв, посунься, сяду. В цей момент несподівано відкрився намет і хтось із глибини махнув рукою: лізь сюди! Сповз Валентин із коня, прив’язав його і “штовбухнувся під намет”. Одразу почув якесь харчання. Людина схопила його за руку, потиснула і намагалася щось сказати. Потім рука закрила намет.
Це був поранений богданівець Куць. Нарешті Валентин пізнав його! “Це той Куць, що його очі зустрілися з моїми, коли його, раненого, виносили з бою. Куць – мій старий знайомий по полку ще з давніх часів... Куць, Куць! Де він тепер? Зробив мені хвильку раю на землі та подав тепла, яке ще й сьогодні мене гріє. Більш я Куця ніколи не спіткав...”
У сотні всі непорушно вірили, що “найкращий лік на тиф” – кисла капуста, мочені яблука і, звичайно, горілочка. І хоч здоровіші постачали хворим те добро, ті “однаково хворіли”. Василь Коваленко дістав для Валентина гарних мочених яблук, та той їх їсти не хотів, точніше, не міг. А хлопці силували...
Товариші розчаровано дивилися на нього, доходягу, мовляв, от з’їв би і був би здоровий.
Козаки вже кілька разів дурили сотника, потай допомагаючи Валентину сісти у сідло. Сотник, який слідкував за Сімянцівим, вкотре був розчарований: нічого не поробиш – козак знову сидів у сідлі...
Сунулись далі... Куди? Ніхто достовірно не знав. “Кінські копита з хрустом провалювалися у сніг, і сліди наповнювалися водою, що грайливо виблискувала на сонці”. Була весна 1919 року...
Ось зупинилися біля скирти. Валентин схитрував – заїхав на другий бік, хлопці кинулись допомогти злізти з коня, а тут раптом – сотник...
Уже ввечері Сімянціва відправили до обозу.
Попрощався Валентин зі своїм жеребцем Еротом, “погладив його горду шию, потримав його легкі копита, які той так елегантно вмів подавати на команду: “Ніжку!”


Тиф

Залишили Валентина у шпиталі в якомусь повітовому містечку, він навіть назви його не запам’ятав, ніби Липовець, чи що? Тут він уперше в українській армії побачив медичних сестер і санітарів із червоними хрестами...
І почалися його мандри, вже без своєї частини, між людей, яких не знав... Опинився аж в Одесі. Тут побачив зблизька “золотопогонників” – денікінців. Було дивно дивитись, як по перону ходять і наші, і білі. Хоч і косо поглядали вони один на одного, та не билися... Все ж одного натовкли – колишнього старшину української армії, який опинився серед “денікінської сволоти” та ще й “викозирювався” в золотих погонах. Старшину “розжалували” – зірвали погони і таки добре відлупцювали. Врятував його французький патруль.
На французів була надія, що вони візьмуть під свою опіку українські шпиталі. Казали, що поранених вони ніби забрали, а від тифозних відмовилися та ще й наказали негайно забиратися з Одеси – щоб у місті не почалася епідемія. Ой і кляли ж тоді французів наші хлопці...
Отож покотилися ешелони від Одеси-мачухи подалі. Куди – ніхто не знав. “Та багатьом і знати не хотілось; почувалися “падлом”, від якого відсахнулися всі ті, в кому хтось людей хотів бачити...”
Валентин лежав на горішній поличці й тихенько стогнав. Раптом у нього вихопилося: “Мамо...” Він почув свій голос і похолов – адже “козакові це не личить”. Його слабкість зауважили. Й одразу підняли на кпини, та на його захист став сотник. “А кого ж я мав тоді згадати, – писав Валентин, – коли, здавалось, ось-ось і урветься життя?” Це була мала подяка за мамині молитви і сльози...
Так доїхали до Тирасполя, що над Дністром. Хворих перетягли у військовий шпиталь. Щодня сюди привозили все нових поранених і хворих. Це були своєрідні “живі газети”. Завдяки ним довідувались, що українська армія продовжує відступати, а більшовики підходять під Тираспіль.
У шпиталі Валентин, знесилений кількома нападами поворотного тифу, захворів ще й на червінку (плямистий тиф). Смерть була вже зовсім близько... Слобожанець провалився у півзабуття-півсон-півсмерть...
Час для нього вже не існував. Його “життям” стали галюцинації, божевільний страх і падіння в темінь. У своїх спогадах Валентин описав ці галюцинації. Ось один із цих “снів”...
“Переді мною направо величезна заля, а наліво – ряди колон. І колони стали ніби скляні, і в кожній із них, як у пробірці, по одному стоять на дні козаки, старшини нашої сотні, полку, цілої дивізії. Стоять на струнко. Дивлюсь, а ніби всі ці люди поволеньки починають підноситися, ніби випливали догори. І нараз бачу, всі стали на якійсь висоті в оцих колонах-пробірках, а кров і далі підіймається все вище та вище, щоб залляти-втопити цілу нашу дивізію. Тривожне почуття в могильній тиші цієї залі поступово, як підіймається кров, переходить у жах. В одній із колон бачу брата Олексу... Кров іще підіймається...”
Валентин зіскакував із ліжка, кричав, бігав по палаті, кликав Олексу. Безумця ловили, клали в ліжко, а він знову зривався. Тоді його прив’язали. Він лежав тепер “зашнурований, як черевик”. Та все одно продовжував кричати. Було важко зрозуміти зміст його містичних послань, а все ж одна думка повторювалась часто: всі в палаті вже знали, що Сімянців – козак і “не дозволить із собою так поводитись”.
Якось Валентину привиділась сонячна Україна. “Благодать на небі й на землі... Все таке свіже, чистеньке, все напоєне спокоєм. Люди, хати, небо й земля – ніби з чарівної казки. А я – ніби дух. Мене ніхто не бачить, а я бачу усіх душі. А там ніби в кожних грудях – “Кобзар”. І коли я так дивлюсь, то легенький вітер перегортає сторінки “Кобзаря”. І мені так гарно, гарно... (І раптом) – оглушуючий гуркіт барабана. І знову провалля...”
Оцей гуркіт барабана був гарматною стріляниною, яку вчинили більшовики по Тирасполю, і зокрема по шпиталю. Дехто вішався, щоб не потрапити в полон, хтось стрілявся, а більшість безсило лежали в очікуванні неминучого.
Медичний персонал не кинув хворих, залишився з ними випробувати долю. Коли більшовицька банда увірвалась до шпиталю, почався грабунок, під час якого декількох пацієнтів було застрелено. Ліжко Валентина перекинули з лайкою, бо подумали, що то дівчина (був він патлатий). Один ще вилаявся:
– І ета курва била у Пєтлюри!
Більшовики пограбували все майно хворого, забрали і портсигар... Та йому було вже байдуже – стан богданівця погіршився катастрофічно, вже й лікар наказав прикрити йому лице покривалом і відтягти разом із ліжком у куток, щоб інші не бачили, як він умиратиме...
Одного дня Валентин почув, що живий, – “тільки ноги – окремо, руки – окремо, тулуб – окремо, окремо й голова”. Хотів повернути голову – не зміг. І знову впав у провалля. Отямився від вигуку: “Та він живий!”
...Був ранок. Санітари мили підлогу. Валентин, наскільки міг, оглядав палату. Раптом він побачив на столиках кашкети і шапки з червоними стрічками. Що це?! Знову галюцинації?..
Он і сестра з червоною стрічкою. А он ще люди з такими ж стрічками. Нарешті Сімянців зрозумів, що опинився серед більшовиків. Але лікар був той самий – Чекардекович. Він двічі на день підходив і зичливо посміхався.
Якось вранці санітар, миючи підлогу біля ліжка Валентина, нахилився і тихо сказав:
– Була морока з тобою, ну а тепер усе добре. Ти не бійся, я хотів тобі сказати це раніш, та не було як. Більшовики зайняли якраз на Великдень – і місто, і шпиталь. Але тепер нікому не сміють нічого зробити, бо місто заручилося за вас і взяло вас усіх під свою опіку – охороняє від більшовиків. Зліва від тебе лежить ваш, а справа – їхній.
Тепло усміхнувшись, санітар чи то погладив хворого, чи то дав легенького ляпаса. “Той ляпас такий був мені дорогий, – згадував Валентин, – у ньому було щось таке тепле, хороше”.
Одним із наслідків тяжкої недуги стала амнезія: Сімянців не пізнавав знайомих, позабував імена та багато чого. Ось як він згадував вірш Тараса Шевченка “Минають дні”.
Хтось біля його ліжка сказав: “Минають дні...” Валентина ніби вкололо: він щось таке знав, із цими словами були пов’язані якісь переживання... А далі?! Що далі?! Він напружувався, “давив на мозок”, тікав від людей... Нарешті його осінило: “Минають ночі...” А-а-а, це вірш... А що ж далі?! І раптом перед очима з’являється стрічка зі словами: “Минає літо...” А відтак знову – чорно...
Хоч пам’ять і далі затиналася, але Валентин уперто йшов до мети.
Вигляд у нього був жалюгідний: це була тінь, а не людина. Замість халата Валентин мав якийсь сірячок, що ледь накривав плечі та шматтями звисав униз. Підперезаний мотузком, із ціпком, він нагадував якогось старця з далекого минулого – хоч було йому 20 років. Його в палаті так і прозвали: Апостол.
Хворим, які одужували, більшовики одразу давали зрозуміти, що вони в полоні. Не описуватиму всіх збиткувань, які довелося зазнати їм від диких москалів... Врешті з полонених вирішено було зробити червоноармійців. Відповідав за це командир Аґєєв. Під його команду і потрапив реконвалесцент Сімянців. А підрозділ, в якому він мусив відбувати службу, називався Тираспольським охоронним батальйоном.
Та “навкруги вже стягалися громи на більшовиків” – до Тирасполя підійшли денікінці.


Досить воювати?

Оскільки червоні відступали в бік розташування української армії, то Валентин пішов із ними. Якийсь час був в охороні обозу 45-ї стрілецької дивізії. Зрозуміло, що скоро він звідти втік. Але як дістатися до своїх – виснаженому, без документів, без засобів для існування, у ворожому оточенні?! Скільки разів його ловили і завертали назад. Але Сімянців уперто йшов на захід, куди відступила українська армія.
Зазнав він під час мандрів, які розтяглися на кілька місяців, багато лиха, побував у Бердичеві, Житомирі, Гомелі, Козятині. Замерзав на відкритій платформі потяга, потрапляв під арешт, йому загрожував розстріл... Аж у Шепетівці знайшов він відділи постачання Запорозької дивізії.
На сходах Шепетівського двірця, на холодному камінні, Сімянців побачив хворих на тиф українських вояків. Як і він колись, у мокрому одязі, всіма забуті, голодні, нікому не потрібні, вони дожидали свого кінця... Тиф і далі “збирав свої багаті жнива, зрізаючи золоті колоски нашої армії”, клав у могилу тих, які “йшли на смерть, але не так хотіли вмерти”...
Взагалі на всьому лежала тінь печалі та приреченості.
У відділі постачання Запорозької дивізії богданівця зустріли тепло, швидко оформили необхідні документи, дали харчів на дорогу, порадили, де шукати його частину, хоч чесно визнали, що і самі не знають докладно.
А між людьми тільки й чув Валентин: “Досить воювати, розходьтеся, хлопці, по домах”. Від Тирасполя до Гомеля, від Гомеля до Шепетівки – скрізь одна й та пісня: “Досить війни!” І це при тому що абсолютна більшість населення вороже наставлена до більшовиків... А хто ж воюватиме проти них, хто захистить своїх батьків та дітей?!
Надломлений народ, повний суму і безнадійності...
Нарешті зусилля впертого слобожанця увінчались успіхом.
Підходив до хати, де мали бути богданівці, “а серце товклося в грудях, обливаючись чимсь таким гарячим”. Відчинив двері. І побачив на лаві своїх – Андрія Лепеху, Михайла Звоника, Андрія Паська і Ларка. Став у дверях і далі не міг ступити кроку. В горлі пересохло так, що й привітатися не зміг.
– Або йди до хати, або з хати, тільки зачиняй двері, – не роздивившись як слід, вигукнув Андрій Лепеха.
– Андрію! – ледь видавив із себе Сімянців.
За хвилину він вже потонув у обіймах товаришів. У грудях розливалося тепло радості... Злива питань впала на “поворотця з большевицького полону”. Почув і він – як розшукували його у різних шпиталях, як знайшли в Тирасполі, але лікар заборонив забирати – бо стан його був критичний.
Скоро всі звернули увагу на вбоге вбрання друга. Сміх змінювався “співчуттям-здивуванням”.
– Оце так шапка! З якого опудала ти її зняв?
– А чоботи! Так зовсім гусарські, тільки їм треба інші передки та халяви.
– А шинеля! Циган і влітку би в ній змерз.
– А пояс! Добрий християнин рахував би за образу честі, коли б на такому хотіли його повісити...
Кожен дотеп і вибух сміху супроводжувався стягуванням із Валентина тієї чи іншої частини одягу. Врешті він лишився зовсім голий, лише шапкою прикривався, як фіговим листком.
Тепер почався процес одягання. Він затягнувся, бо з сусідніх хат вже бігли інші козаки і несли одяг, чоботи, шапки... Тож мусив знову скидати Валентин те, що одягнув був, і вбиратися у новіше...
А о третій годині ночі сотня рушила в похід. Підвели коника і до Валентина, але не Ерота... Це була нещасна шкапа, яка не знала, що таке галоп чи рись, вона могла рухатись лише кроком.
“Хоч все і бадьорилось, та десь там, глибоко (в душі) кожен відчував трагічну нашу безвихідність, виявляючи її іноді гірким жартом”, – цією фразою закінчив “Спогади богданівця” Валентин Сімянців.