Зимовий похід

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР докотилися до “трикутника смерті” (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – Красною, Добровольчою та польською.
Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. “Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії – завтра ніщо”, – писав у своїх споминах “В Зимовому поході” Валентин Сімянців.
Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. І козаки мусили зносити на купи рушниці. Зі зброєю прощалися по-різному: одні рушниці були вичищені та змащені, інші – понищені (щоб ворог не скористався). “Ремені всі познімані – дорогий матеріял у той час”. Витягувалися замки із гармат, які вже ніколи не завдадуть ворогам смертельного удару.
Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво... А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців... Говорили, що Божко та Данченко вже не визнають Головного отамана.
І раптом – “хто хоче, може залишитись в армії”. Це був “блиск віри” – і за якусь мить любарська трагедія стала “виходом до слави”. “Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. – ...Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду”, віри в перемогу.
“Хто не чується на силі, може залишити лави”, – кажуть козакам старшини. “З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце”, – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко. “Радісне “Слава” виливає обітницю-присягу”, – описував побачене і почуте Валентин.
6 грудня 1919 року вояки рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє... Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців... Йшли вперто – попри крижаний зустрічний вітер. Валентина вперед штовхала надія, що армія вийде на Лівобережжя, а там вже й до Слобожанщини недалеко.
1 січня 1920 року, після трьохгодинного бою, українські частини зайняли Умань. Населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму “Всім, всім, всім” – про те, що українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка “розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси”.
В Умані козаки та коні нарешті спочили. Та о 4-й годині ранку 11 січня через необачність командира 6-го загону Запорозької дивізії Івана Литвиненка українську залогу обеззброїли волохівці, які непомітно увійшли до міста. Богданівцям поталанило – їхню частину волохівці не встигли виявити, і зброя лишилась у козацьких руках.
Невдовзі командування приєднало богданівців до Другого кінного полку Івана Литвиненка, а згодом – до Першого кінного Чорних запорожців полку – найславетнішої частини української армії. Всі козаки полку страшенно любили свого командира Петра Дяченка. “Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного козака знає що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, – бо то прийшла “амба” большевикам”. Та хоч і стали богданівці чорними запорожцями, все ж не забували, що лишаються богданівцями...
Ось вже позаду Поділля з його кам’яними огорожами довкола хат... Полк Чорних запорожців мандрує Південною Київщиною. Київські села здивували Сімянціва високою національною свідомістю та патріотизмом. В одному селі зупинилися на спочинок. Господар приніс свіжої соломи і розстелив на долівці. Сімянців перший упорався з конем і поспішив розлягтися “на отій розкішній постелі з пахучої соломи”. Лежав він і розглядав хату. “Ікони в рушниках, прикрашені зіллям і засушеними квітами. Між вікнами також прикрашений портрет Тараса Шевченка. Чистеньке таке все”. На вікнах – фіранки.
Раптом під лавою Валентин зауважив якісь довгасті згортки. В хаті нікого не було, і він розгорнув їх. А там були рушниці. До того ж заладовані. Богданівець насторожився. Хто ж цей господар? Друг чи ворог? Ззовні ніби добрий чоловік, “але хто знає, що скриває в собі”. Про всяк випадок Валентин розладував рушниці й загорнув знову. Потім звернув увагу на папірець, прип’ятий до лутки вікна. Це був друкований на машинці список прізвищ людей: чотового, підстаршин і близько 30 козаків...
Ось вже й вечеря парує на столі. Першу чарку, як годиться, випили за господиню. А другу...
– А тепер вип’ємо за пана чотового! – несподівано виголосив Валентин. І назвав його ім’я.
Господар і вусом не повів. Перехилив чарку і взявся закусувати.
– Так це ваше прізвище? – розгубився Сімянців.
– А так! – відповів дядько...
І почали розпитувати козаки, що ж це за військо.
Господар поволі розповів, що їхнє село має кілька таких чот. Об’єднані вони у сотню (всього в ній було до трьохсот козаків). Під командою чотових хлібороби відбувають військові вправи. Розповів, що вони вже мали кілька боїв із більшовиками... Коли вранці прощались, господар, взнавши, що у запорожців обмаль набоїв, дав їм цілу цинкову скриньку.
Запам’ятав Валентин на все життя і зустріч в іншому селі – з високопатріотичною родиною козаків-хліборобів “Крицьких” (лише на початку 1970-х рр. Сімянців назвав їхнє справжнє прізвище – Пиріг). Батько сімейства, кремезний і широкий у плечах, мав трьох синів. Найменшому, Семену, було близько 17 років.
Запорожці стали свідками такої сцени: посеред сіней стояли всі чотири “Крицькі” (Пироги). Сини “по ранжиру” – в лінію, з рушницями “на вільно”, а батько – перед ними.
– Семене, дай-но сюди рушницю! – суворо сказав батько.
– Тату, а нащо ж?.. – намагався сперечатися хлопець.
– Семене, подай мені свою рушницю!
Син мовчки протягнув зброю, потім благально подивився на братів, а тоді вже й на гостей.
– Приймають же у вас у козаки таких, як я? – запитав із надією він.
– Та не відганяють, – відповіли запорожці.
Тут із другої половини хати вийшла господиня:
– Старий, що ти робиш?
– Пильнуй своє... он дивись кури... – відрізав той...
Невдовзі Семен підійшов до запорожців і блиснув очима:
– Їй-богу, буду у вас...
І справді, на другому постої Семен наздогнав відділ і приєднався до своїх братів та батька... Був він у повному виряді, на коні та зі зброєю.
Бідна матір... що лишилася сама.
Щаслива матір... що мала таких синів...

Уже пізніше командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав, що, “опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих із себе видавала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом”.

У лютому 1920 року дивізії Армії УНР вийшли на Чигиринщину, – і зустрілися коло Медведівки. Тут ухвалили перейти на лівий берег Дніпра.
Тим часом полк Чорних запорожців стояв у селі Плеваки, що за сім верст від Дніпра. Петро Дяченко вже вислав фуражирів на Полтавщину у Золотоніський повіт.
Настрій у козаків був піднесений. Вони з цікавістю поглядали у бік Дніпра, адже за ним – Полтавщина, звідки походило багато Чорних запорожців. Як-не-як два роки не були вони вдома!
13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися жарти, лунав сміх. Полтавці радили подолянам лишатись, “бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони не вміють їсти”.
І ось перед полком простяглася широка рівнина, за якою синіло Лівобережжя.
– Дніпро! Дніпро!!! – вирвалось раптом із сотень грудей.
“Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали...” – згадував командир полку Петро Дяченко.
Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя...
А головні сили армії цього дня вийшли до Дніпра через Худоліївку та Топилівку. Хоч і замерз Дніпро, та подекуди були широкі ополонки. На лід вийшли в районі сіл Топилівки і Погорілого. Козаки сердечно вітали старого батька – Дніпро-Славуту. І тут над кригою полетіли могутні слова:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Можна уявити психічний стан Валентина Сімянціва – він повертався на рідне Лівобережжя, та ще й на коні! Напевно, вже уявляв, як в’їжджає з чорними запорожцями у дорогий серцю Великий Бурлук...
Ворог перешкод не чинив. Дніпро перейшли без пригод.
Штаб армії та штаб Запорозької дивізії зупинилися у Москаленках.
“Полтавщина зробила на всіх надзвичайно добре вражіння, – писав командарм Омелянович-Павленко, – перш за все кидалася в очі хазяйновитість населення: двори заповнені стіжками сіна та збіжжя; з усіх закутків виглядали спокійні голови круторогих волів; хатки надзвичайно привабні, а в них всюди прикрашені рушниками образи, портрети Тараса Шевченка і майже всюди – Кобзар”.
З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Його командир наказав захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на Золотоношу. Лютувала дика хуртовина. За нею не було видно колони. Кожен бачив перед собою лише круп переднього коня. Поранені та хворі, прикриті лахміттям і снігом, їхали на возах тихо, без нарікань. Сніг, мов гострі голки, забивав усім очі та вуха. А до Золотоноші тягтись ще 20 верст. Тож мусили відпочити у с. Ірклієві годину.
О 10-й знову довелося зупинятись на годину в с. Кам’янці: снігу насипало по коліна, і коні вибивались із сил. Наступний відпочинок був уже вночі – в селі Деньги. До слова сказати, з цього села походив начальник штабу Київської групи Армії УНР Андрій Вовк, який також брав участь у Зимовому поході, але не в цьому рейді через його рідне село.
До Золотоноші лишалося вісім верст. О 5-й ранку 15 лютого, залишивши в Деньгах обоз і частину тяжких кулеметів, чорні запорожці вирушили. О 7-й годині вже засіріли будівлі повітового міста. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта козаки захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини.
Третя сотня, де служив Сімянців, разом із четвертою, під загальним командуванням поручника Броже рушила до міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Тут обстріляли будинок місцевої гімназії, де перебував один із відділів особливого призначення. Червоні поставили жорсткий опір. Особливо дошкуляли постріли в спину – з будинків, що були навпроти гімназії.
Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорних ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені Сагайдачного, іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.
Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку – бо лід був надзвичайно слизький, а бути живою мішенню для ворога ніхто не хотів. Тут, мабуть, пошкодував полковник Дяченко про тяжкі кулемети, які залишив у Деньгах. Вони б могли вирішити долю бою і міста загалом.
Надвечір запорожці, оповиті сутінками, відійшли на Деньги – адже наступ їхній був демонстраційний. По дорозі порубали комуністичний відділ.
Наслідком рейду на Золотоношу стало те, що близько сотні душ знищених ворогів України відлетіли у пекло. Запорожці теж мали втрати – чотирьох забитих, трьох поранених.
Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення іншими частинами української армії Черкас більшовики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що стояв у Кременчуці, мусив евакуюватися до Полтави... А полк Петра Дяченка, як і інші частини Зимового походу, тим часом отримав наказ повертатися на Правобережжя.
Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку, яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко: армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер полковнику Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб “нахилити їх до повороту на Правобережжя”.
Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом “та, як завжди, жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів... Селянство також поділяло смуток козаків... в усіх селах, де проходили, чути було: “Покидаєте нас?..”
Перейшовши 18 лютого Дніпро, знову опинилися на Холодноярщині. Армія верталася тими ж дорогами, по яких вже йшла, – щоб забрати всіх хворих та поранених старшин і козаків, яких залишила у селах під опікою добрих людей.
Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі “хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України” та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.
І армія широким фронтом рушила – через Уманщину – на південь...
Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі... Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили колосальні запаси зброї та спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії.
І це місто треба було взяти багнетами та шаблями…

Перед боєм, 15 квітня, сотник богданівців наказав козакам скласти всі набої на купу. Валентин мав вісім, а коли поділили порівну, йому дісталося лише три патрони.
У головній битві за Вознесенськ слобожанцю не пощастило взяти участі, бо отримав завдання зв’язатися з Київською групою Тютюнника і передати повідомлення, що запорожці пішли в атаку. І все ж невеликий відділ Сімянціва не прожив цей день марно: козаки розігнали більшовиків, які вивозили зі складів набої, гранати і гарматні стрільна. Захопили їхній обоз та ще й відібрали кулемет...
Взагалі зброї у Вознесенську захопили стільки, що не могли її всю забрати. Тож закликали хліборобів із навколишніх сіл, щоб негайно приїздили по рушниці до Вознесенська. І ті жадібно кидалися на зброю. Скрізь чулося радісне:
– Ну, тепер тримайтеся, товарищі! Годі вам стріляти, а нам дивитись!
Спочивши три дні у Вознесенську, полк Чорних запорожців вирушив на допомогу повстанцям Ананьївського повіту, які піднялися на відкриту боротьбу проти більшовиків.
“У пам’яті залишилися сумні-сумні картини спалених сіл. Стояли димарі, благально про помсту поминаючись над купами обгорілих решток хат. Переїздили вулицями, і де-не-де видно було людей, що, зігнувшись, перегрібали чорні купи з надією, може, хоч щось знайти в тих румовищах... Оповідали – село запалили, а людей, що ще там були, зігнали на вигін. Залишили дивитися, як їхнє добро поїдав вогонь. І большевики чекали, поки вогонь з’їсть до решток вікову працю. Ще й допомагали страшній стихії вогню там, де вона – та стихія, ніби страхаючись свого ганебного діла, хотіла виявити милосердя й оминала якісь хати...”
Бої з більшовиками не забарилися. Спалені села тільки додали люті чорним запорожцям...
Зимовий похід закінчився для Валентина Сімянціва в селі Писарівці 6 травня 1920 року.
“Пізніше, з роками, як розгублювалися друзі... росла туга – жаль за тим всім, чого було так повно тоді”, – отак закінчив свої спомини “В Зимовому поході” Валентин Сімянців зі Слобожанщини, нагороджений, як й інші учасники цього історичного походу, орденом Залізного хреста.