У Перемишлі

Улітку 1920 року Валентин нарешті зустрівся зі своїм братом Олексою, про якого нічого не знав від 1918 року. Виявилося, що той в інших частинах української армії повнив свій шляхетний обов’язок перед Батьківщиною.
А закінчилася для них боротьба у листопаді 1920 року за польськими дротами у Пикуличах під колись українським Перемишлем...
У Перемишлі, у військовому шпиталі, Валентина прооперували – не давала спокою грижа, яку він заробив у Катеринославі, закочуючи до вагонів гармати. Післяопераційний період ускладнився хворобою Боткіна. Він став “жовтий, як цитрина”.
Прогулюючись якось шпитальним двориком, зупинився біля гурту реконвалесцентів. Були тут і більшовики, і поляки, й наші. Мирно згадували часи, коли “один одному розбивали голови”.
Раптом до Валентина підійшов червоноармієць. Він пильно-пильно приглядався. Всі на нього звернули увагу. Вмить урвалася спільна балачка.
– Он! Точно он! – хвилюючись, вимовив чолов’яга.
– Я – то я, а що далі? – відповів Сімянців.
– А Тульчін забил?!
– Тульчин забути не забув, але нащо це?
І тут більшовик розповів про бій біля криниці в Тульчині.
– Я ж просіл тєбя добіть – а ти нє добіл. А тєпєрь я как рєшето.
І почав демонструвати дірки в тілі та голові. Та ще й перерізаний шаблею язик. І згадав Валентин той день...
Було це 1 чи 3 травня 1920 року. Тоді сотник Соловйов вислав попереду Богданівської сотні роз’їзд на чолі з поручником Шенгуром. Був у тій групі й Сімянців. Він і Гриць Українець їхали на сотню кроків попереду стежі. Насторожено розглядалися, чекаючи з-за кожного кута більшовицького “привітання”. Та й самі готові були щохвилини привітати гарячими “гостинцями” ворога. Вже в Тульчині, перед майданом, стали, чекаючи своїх. Бачили, як із протилежного боку майдану, від хати до хати, перебігають червоноармійці.
Хоч козаків було менше десяти, поручник Шенгур наважився на атаку.
– Вперед! Слава! – гукнув він.
І першим вихопився на майдан.
Густим вогнем зустріли більшовики ріденьку лаву. Одразу впав Роман Звоник і його кінь, інші ж “одприснули за хати”.
Тут підійшла богданівська піхота. Знову спалахнув бій – іще запекліший. Більшовики опирались недовго...
“Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. Багато куль мав і його кінь. За всіх нас дістав... І хоч казали ми Звоникові “до побачення” і “не журись”, та до вечора він не дожив”.
Червоних наздогнали за садком, коло криниці. Розпашілі, вони жадібно пили воду.
Тут і почалася січа... Багато полягло тут москалів...
Після бійки Валентин вертався через побойовище повз криницю. Все було встелено трупом. Раптом піднялась голова:
– Дабєйтє, таваріщі, – ледь вимовив поранений і знову вкляк до землі.
Валентин пройшов мимо...
І ось тепер вони знову зустрілися, у Перемишлі, у шпиталі...
І хоч Валентин був “жовтий, як цитрина”, червоноармієць впізнав його... Говорив він погано – адже мав порізаного язика. Валентин так і не зрозумів, дякував йому більшовик чи дорікав.


Олекса

Валентин, як і його товариші, сподівався на “продовження початого”. Тож і вирішив він здобути насамперед військову освіту. Командування скерувало його до Державної спільної юнацької школи, яку він закінчив 1923 року, склавши всі іспити. Та, не дочекавшись, коли оформлять документи про підвищення у званні, покинув Польщу і нелегально перейшов чехословацький кордон. У Подєбрадах у господарській академії навчався вже його старший брат Олекса.
Кілька слів про нього. Народився він 9 березня 1893 р. у Великому Бурлуці. 1910-го закінчив двокласну школу, а 1914 року – Олександрійську вчительську семінарію. “Того ж року був мобілізований москвинами і відправлений на службу до Петербурга”, – писав він у своєму “Короткому життєписі”. 15 лютого 1916 року закінчив 3-тю Петергофську школу прапорщиків. Наприкінці 1916-го потрапив у дієву армію. На фронті пробув до кінця 1917 року. “Наприкінці 1917 р. приїхав додому, а... 8 квітня вступив добровільно в Українську армію, в якій і був весь час без перерви, аж до інтернування армії поляками року 1920 листопада 22”.
Перебував у таборах Пикуличі, Вадовиці, Стршалково.
На початку липня 1922 р. Олекса “втік від ляхів до Чехословацької республіки з метою продовжувати освіту”. 20 вересня 1922 р. вступив на матуральні курси, а 20 липня 1923 року отримав свідоцтво про середню освіту. Ще 16 липня 1923 р. написав прохання прийняти його до Української господарської академії. І був зарахований на технологічний відділ інженерного факультету...
Так розходилися козаки по світах. Та, хоч і кидала доля їх у різні країни, а часом і континенти, все ж друзі “шукали один одного й знаходили. І знову верталися до спогадів... та вірили, що знову покличе Україна”.


У Чехословаччині

1924 року Валентин закінчив матуральні курси при Українському громадському комітеті у Празі й подав прохання прийняти до Української господарської академії. 17 липня 1924 р. на нього в академії завели особову справу – як на студента.
Перший час навчалося важко, нелегко було звикати до аудиторій, лекцій і лабораторних робіт людині, “яка прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго лівою рукою торкалася того місця, де колись була шабля”.
Багато чого нового почув богданівець на лекціях. Ось професор Маркіян Терлецький. “Викладав рівним голосом, спокійно ніби, але не раз морозець бігав по шкірі... Розказував професор про те, як поляки, розваливши нашу церкву, цеглу носили до річки, змивали з неї “схизму”, щоб уже з “очищеної” будувати собі костьол. Враження від оповіданого... проймало і серце, і мозок – по спині бігали мурашки. А рука хапалася шаблі, якої вже давненько тоді не було, – так писав-згадував Валентин Сімянців і підсумовував: – І не дивно, що в Галичині було стільки війська, коли мали таких викладачів”.
В УГА більшість студентів були козаками та старшинами Армії УНР. Тож поряд зі зверненням “пане колего” або “колего” було чути “пане хорунжий”, “пане сотнику” чи “пане полковнику” (так зверталися до полковників Миколи Сіпка, Івана Пекарчука і Михайла Палія-Сидорянського). А коли студенти бували в кабінеті професора Сергія Тимошенка, в якого асистентом працював колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося – “пане генерале”. “Та й хто б посмів не вшанувати цього видатного вояка і командира... – зазначав Валентин Сімянців. – Дуже мало забувалося те, що так міцно ввійшло в плоть і кров”.
У лектора української мови УГА Модеста Левицького Сімянців якось запитав про походження свого прізвища – чи дійсно воно московське, як запевняв дехто з товаришів. Модест Пилипович зробив аналіз кореня “сім’я” і довів, що воно українське, “а кінцівка, мовляв, почеплена, і це є свідоцтво русифікації”...
Слід сказати, що чехи, в тому числі й подєбрадці, добре поставилися до українських емігрантів і всіляко їм сприяли. Так само добре ставилися вони й до російської еміграції. Чехи були просто закохані у росіян, зазначав Валентин у своїх спогадах “Студентські часи”, “руско” було “їхня віра, любов і надія”. Між українцями і росіянами чехи різниці не бачили, може, тому так добре ставилися до українців...
Президент ЧСР Томаш Масарик, який загалом виявив зичливість до українців і розуміння їхніх потреб, все ж у своїх творах зазначав, що українці не є народом... Прочитавши таке в одній із його праць про Росію, Сімянців втратив повагу до Масарика і зарікся більше читати його твори.
– Дивись і слухай, Миколо, – сказав він своєму товаришеві Василевському, з яким мешкав в одній кімнаті, – коли б ще побачив мене, що я читаю Масарика, най і світової слави, можеш мені поодбивати руки і повиколювати очі.
Сказав і відклав убік книги цього філософа, щоб більше ніколи не торкатися їх, бо той “так погано знецінив нас, щоб догодити москалям”...
Студенти УГА були загалом високопатріотичні, вони хотіли зберегтися на еміграції як українці, тож “як зраду (ними) було трактовано глибше вростання в чеське суспільство”. Та Валентин Сімянців порушив цю неписану умову, одружившись із чешкою та сотворивши з нею хлопчика...
З академії Сімянців вийшов 20 серпня 1929 року з дипломом інженера-гідротехніка. Дипломний проект захистив з успіхом дуже добрим. А брат Олекса захистив диплом ще раніше – 16 червня 1928 року, здобувши той самий фах.
Випускникам господарської академії було нелегко знайти роботу в Чехословаччині, адже дипломи вищої української школи не цінувалися так високо, як дипломи чеських вищих учбових закладів. Тож і мусили абсольвенти погоджуватися на посади, які не зовсім відповідали високому фаху інженера, або їхати до Польщі чи в інші країни, де такої різниці не робили.
На наполягання родини Валентин мусив погодитися на посаду (в земському уряді) у Празі державного урядовця з невисокою платнею. Так він, інженер, став допоміжною технічною силою.
Працював до весни 1930 року, коли почалися великі демонстрації чеських інженерів, студентів та абсольвентів проти засилля в урядах (адміністраціях) чужинців. Вже 15 березня Валентина було звільнено з цієї, не надто престижної, посади.
Далі він працював у різних фірмах на роботах, пов’язаних із будівництвом водоканалів і каналізацій. Врешті здобув добру репутацію, тим більше що мав прекрасну рекомендацію професора Яна Граского, найавторитетнішого фахівця у цій галузі в усій країні...
На лацкан костюма Валентин часто надягав орден Залізного хреста. Зауваживши це, чехи допитувались, що то за знак. “І так заходила мова про Україну, про нашу Визвольну боротьбу”. Одного разу співробітник Сімянціва інженер Севера, несподівано зробивши щигля під хрест, легковажно кинув:
– А це що за цяцька?
“Я вже й сам не знаю, як то сталося, – розповідав пізніше Валентин Сімянців. – Афект – ніяк інакше... Севера (ще) не відтягнув своєї руки від хрестика, як я його рукою стукнув по дверцятах авта. Повернувся і пішов. Від тої події я ніколи не сів із ним за один стіл у ресторані, як бували спільні обіди по комісіях. Не їздив із ним в одному переділі потягу, вважав, що, коли він хоче миру, має прийти до мене”.
Чи треба пояснювати, чому так вчинив слобожанський козак?
Як бачимо, вибухова енергія у Валентина не вивітрилась. Тож і не задовольнявся він лише своєю фаховою працею, а й брав активну участь у громадському та спортивному житті української еміграції. Очолював “Український Сокіл” у ЧСР (чи один із його відділів), був активістом Пардубіцької філії Українського національного об’єднання.
Очевидно, В. Сімянців прийняв громадянство ЧСР, бо напередодні Другої світової війни його мобілізували до чехословацького війська, до 31-го пішого полку, і вислали на фронт у Судети. Та воювати не довелося – його відкликали назад, у технічний полк у Пардубіци працювати інженером, прокладати труби.

 

Карпатська Україна

1939 року Валентин Сімянців, як і багато інших козаків і старшин Армії УНР, вирушив до Хуста – столиці Карпатської України, щоб запропонувати свої сили, знання й уміння в обороні рідної землі. Їхню групу очолив інженер Синявський. Він і намагався пробитися до уряду Карпатської України.
У Хусті Сімянців зустрів своїх старих друзів: чернігівського повстанця інженера Дмитра Оснача та вояка Армії УНР Миколу Чирського... Обоє догорали від туберкульозу, та все одно були сповнені надій.
На хустській нараді емігрантів із Чехословаччини Валентин вперше і востаннє побачив Олега Ольжича. Зустрічався він і з відомими на Закарпатті українськими діячами – братами Климпушами, заходив до куреня січовиків-галичан. “Гарні хлопці, – писав Сімянців, – патріоти, прийшли засвідчити кров’ю і життям своє братерство”. Звідтіля привіз він і до кінця життя зберігав алюмінієвий медальйон із написом: “Царице України, з’єднай і визволи нас”.
Врешті Синявський приніс вістку, що “поки в Карпатській Україні нас не потребують”. Тож за три дні делегація поїхала назад...


На Захід

За німців Сімянців працював у будівельному управлінні повітряних збройних сил – “Бауляйтунґ дер Люфтваффе”. Німці, до речі, зрівняли випускників Української господарської академії з випускниками чеських високих шкіл, занісши в книжку щорічника інженерів протекторату й тих, і цих...
22 червня 1941 року німці навалилися на СССР. Попри перші німецькі успіхи, родина дружини була свято переконана, що росіяни переможуть. А коли німцям не вдалося взяти Москви, чеські родичі остаточно вирішили не пов’язувати своєї долі з “контриком”, ворогом Росії Валентином Сімянцівим, і наполягли на розлученні. Тесть Валентина вважав, що по війні його зятеві в ЧСР не буде місця, “а щодо самостійності України, то він такого не припускав”. Не міг погодитися він навіть із думкою, що його дочка може емігрувати зі своїм чоловіком.
Тесть відрубав:
– Не на те я віддав тобі мою дочку, щоб поневірялася світами. Вона має дім і батьківщину.
Отож 31 березня 1942 року Валентин знову став вільним козаком...
Взагалі й інші чехи вірили в перемогу “братув русув” і з нетерпінням чекали їхнього приходу. Що з тої віри-надії вийшло, добре відомо, бо по приходу росіян швидко любов ця перетворилася на ненависть. “Тепер (чехи) співають... іншого, закоштувавши кацапської розперезанности на власній шиї...” – писав із гіркотою Валентин у своїй книзі “Інженер-емігрант у Чехо-Словаччині”.
Успіхи червоних багатьох емігрантів повертали обличчям на захід. Мусив тікати з доброзичливої Чехословаччини і Валентин Сімянців. А прожив він тут 22 роки! Отож, не чекаючи на зустріч із “совєтской властью”, Валентин 1945-го переїхав до Авсбурґа у Баварії, в американську зону окупації...
Ще в Чехословаччині Валентин Сімянців відчув, що охолов до своєї професії інженера. Його тягнуло різьбярство.
Першою його, ще аматорською, працею був запорожець з оселедцем. Потім початківець вирізав пелікана за керамічним оригіналом, потім кицьку натуральної величини. Він уже жив тільки різьбярством. Йому було страшенно жаль років, втрачених на прокладання каналізацій і водогонів. Хоч і досягнув він фахового успіху – директор земського уряду у Празі доктор Черни визнав, що в ЧСР є лише 67 інженерів, які вміють проектувати й будувати водогони і каналізацію, і серед них – він, Валентин Сімянців. Та від такої високої оцінки легше не ставало. Його серце горіло іншим мистецтвом...
Свою працю у ділянці скульптури Валентин розпочав під керівництвом Мирослава Баше. Тут і придалися лекції з малюнку професора Сергія Мако, які він отримав ще в Українській господарській академії.

У таборах Ді-Пі зустрівся Валентин із маляром Миколою Шрамченком із Полтавщини, архітектами Олексою Повстенком із Поділля та М. Кравчуком, скульптором Антоном Павлосем із Холмщини та різьбярем Сергієм Жуком. Працював із ними у спільно організованій майстерні. Частими гостями тут були Василь Барка і Євген Маланюк, якого Валентин знав ще з часів господарської академії.
Невдовзі Валентин став членом німецької мистецької організації “Berufsferband Bildender Kuenstler Schwaben”. А 1949 року майнув за океан, у Сполучені Штати Америки. Спочатку жив у Нью-Арку (штат Нью-Джерсі). 1952 року став членом Об’єднання мистців-українців в Америці, брав участь у виставках ОМУА.
1957 року переїхав до Вашингтона, став членом Ліги мистців Америки. За свої праці одержував престижні нагороди.
Виклав на папір Валентин і свої спогади з доби Визвольної боротьби. З’явились і нові публікації. Ось декілька з них:
“В степах (уривок із споминів “Від кордонів Харківщини до Київщини”)” // Вісті комбатанта. – Торонто, 1962. – № 1. – С. 42 – 46.
“Добра книжка і її дрібні помилки” (рецензія на книгу М. Островерхи “Блиски і темряви. 1918 – 1919 – 1920” (Нью-Йорк, 1966) // Вісті комбатанта. – Торонто, 1966. – № 3. – С. 47, 48.
“Свят-вечір у 1918 році” // Дороговказ. – Торонто, 1966. – № 13. – С. 12 – 14.
Слід згадати і довоєнну публікацію “Багринівці (фрагмент із споминів учасника)” в календарі-альманасі “Дніпро” (Львів, 1934. – С. 95 – 98). Публікувався він і в журналі “Тризуб”, і, напевно, в інших виданнях.
Від 1959-го до самої пенсії, на яку вийшов у червні 1975 року, Сімянців працював у Військовому інституті патології, виконував різні моделі – частини людського тіла, барельєфи, медалі.
Валентин зробив чудове погруддя свого командира – генерала-поручника Армії УНР Петра Дяченка, встановлене на його могилі.
Відомі також інші роботи Сімянціва: наприклад, погруддя міністра шкіл і народної освіти Карпатської України Августина Штефана та А. Швайцера. Репродукції робіт Сімянціва можна знайти в журналі “Нотатки з Мистецтва”.
Праці Валентина Сімянціва зберігаються у Нью-Йоркському відділенні УВАН, в Українському музеї в Бавнд-Бруці, в Українському інституті Америки в Нью-Йорку та приватних колекціях.
Третього грудня 1965 р. у Вашингтоні у Шератон-Парк відкрилася виставка “Великого східного нумізматичного товариства”. Був на цій виставці і український відділ – збірка доктора Юрія Подлуського...
У вітринах лежали експонати, оздоблені дорогоцінним камінням, золотом. Скрізь в уніформах ходила сторожа і пильно приглядалася до гостей – щоб хтось із них не вкрав коштовності. Валентин Сімянців разом із товаришами лише ковзнули поглядом по вітринах із чужинськими орденами.
Шукали те, що було дороге серцю. І ось...
Стримати зворушення було важко. На столах лежала українська історія – “без золота і діамантів”. “Терпіння і кривава наша слава...”
“Скільки заслужених грудей не оздобили ці відзнаки, – писав Валентин Сімянців, – тих, хто відійшли, не знаючи, що їм та честь належала.
І хто їхні імена, хто їхні могили сьогодні покаже?
Чи є хоч якийсь хрест, що відзначує місце, де спочиває Ненагороджений Герой?”

Тіні минулого

1948 року Сімянців часто зустрічався з генерал-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком. Зрозуміло, згадували про Зимовий похід. На прохання колишнього командарма і почав писати Валентин Сімянців спогади про Зимовий похід.
Писав – і перед ним знову оживали побратими. Встав із могили і Михайло Звоник, який під час звільнення Тульчина на початку травня 1920 року отримав чотири кулі – “за всіх нас дістав”. Встали богданівці Расич, Гриць Українець, Шапар, Терешко, Балакшій, Ярмак, хорунжий Бубон, поручник Шенгур, встали й інші товариші, обтрушуючи землю... І сотенний 4-ї сотні полку Чорних запорожців Бурба, який водив своїх козаків в атаку легко і бравурно.
Згадав Валентин і медсестру Анет із відділу поворотного тифу, яка сховала його зброю і одяг – щоб більшовикам не дісталися. І лікарів Шапіро та Чекардековича з Тираспольського військового шпиталю, які намагалися повернути Валентина з того світу. І медсестру Марію з відділу плямистого тифу, з якою подружилися, а як стало легше, то і кохалися...
А як забути Василя Бушанського, який врятував йому життя в Умані у січні 1920 року? Чи справедливого та дотепного Андрія Паська?
Грюкав чобітьми у пам’ять і червоний командир Тираспольського охоронного батальйону Аґєєв. Він мав “вигляд не так командирський, як кацапський, – писав Валентин у “Спогадах богданівця”, – (і) часто розсвічував огонь ненависти в (моїх) очах, і ніж... сам розкривався в кишені”.
Пригадав Валентин і більшовицькі облави на залізничних станціях і немилосердну лайку червоних й оте: “Всє ви, сволочі, патєрялі дакумєнти”.
Споминав вдячно і добру, хоч і язикату, тітку Настю з-під Козятина, яка виявила до нього стільки тепла своєї душі... (“Тіточко Насте! Оце, пишучи, пересилаю Вам через океан мою щиру подяку і не забуду Вашої доброти ніколи”).
Пригадав слобожанець і вдову, в якої зупинився з товаришами на нічліг, та її чотирьох дочок, які всі, разом із матір’ю, навчилися стріляти з обріза – щоб оборонити себе від напасників.
Згадував і балакучу Сару, з якою, обійнявшись (щоб не замерзнути), їхали у Бердичів на відкритій платформі товарняка. І вона, в холод, розстібнула свій кожушок, і пригорнула його, завошивленого, до себе – лиш би не задубів на морозі.
А хіба забудеш сповненого надій богданівця, з яким шукали рідну частину восени 1919 року? Юнак, незважаючи на трагічний стан рідного війська, був повний надій і не захотів повертатися додому, хоч і минав рідні околиці.
Дістав із пам’яті Сімянців і дорогий образ товариша – Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського), який випросив у нього липову посвідку про звільнення “красноармєйца” В. Сімянціва з 45-ї совєтської дивізії, а потім використав її, влаштувавшись на роботу в міліцію в Кам’янці – щоб виконати завдання отамана полку гайдамаків Холодного Яру...
Не забув і двоюрідного брата Юрія – командира Богданівського полку Армії УНР Павла Городянина.
Перед очима ставав і товариш Степан, який під Вознесенськом, зіскочивши з кобили Кукли та узявши рушницю за люфу, гатив прикладом, як довбнею, по більшовицьких головах.
Згадав Валентин і заприсяження з цілуванням шаблі – він поклявся виконувати накази свого командира, навіть коли вони будуть звернені проти нього самого, лиш би не проти України...
І бачив на власні очі, як він гладив колись в Одесі Чорне море, а згодом Дністер, а давно-давно – свій рідний ставок Ришитьково та річку дитинства Бурлук, а ще – велику річку Бустаки на Ананьївщині... Такий у нього був звичай: пестити хвилі українських річок і мріяти. А Дніпро у Києві він гладив “з особливою гордістю й почуттям приєднання до української вічності”...

А як забути радісне тепло, яке розливалося по тілу, коли чув, як селяни Волині та Київщини лаяли більшовиків?!
Валентин Сімянців писав, ніби розглядаючи “старий альбом із пожовклими, вилинялими фотографіями”. Хоч вони зберегли “тільки тінь дорогих облич” – усе ж зворушували до глибини душі.
Найбільше хвилювало його, що “того вже ніколи не пережити. Вже не підемо в огонь один за одного. Вже не поділимося з товаришем своїми останніми набоями, щоб і він мав теж чим захиститися”.
Не раз згадував Валентин і своїх друзів-коней – гарячого Дончака і англоараба Ерота, найкращого коня в Богданівській сотні: з білою зіркою й у білих панчішках. Був він прекрасно виїжджений, розумний, з “усіма гарними прикметами його шляхетної раси”. Обидва були з гарячою кров’ю і не раз давали Валентину відчути, “як лоскоче вітер у шаленому бігу”. Обидва “вміли відчути екстазу і радість боротьби”. Обидва загинули в боях. Ерот – під Тирасполем ще 1919 року... Після них була шкапина, ім’я якої Валентин навіть не згадував. А потім появився Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть при малому фуражі, “а іноді лише на одній водиці”, творив дива... І він згинув від більшовицької кулі – у Бурштині влітку 1920 року.
Валентин – “із крови і кости кіннотник” – пізнав радість дружби з конем відповідної йому вдачі. З добрим конем зростає певність себе, казав він, “а з нею – і повага” в товаристві. А без коня гріш ціна козакові у базарний день. Так стверджував Валентин Сімянців, за походженням селянин, якого покозачила Українська революція.
“І чим би я виправдав своє життя, – писав уже на еміграції (через 40 років після подій) В. Сімянців, – коли б добра доля не дала мені того козакування?” І це казав зрілий майстер-митець, відомий в українській еміграції скульптор!
“Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони... Бо й почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину”, – писав Валентин Сімянців у своїх спогадах “У Зимовому поході”.
Писав – і знову, і знову перед його внутрішнім зором – і нашим також! –оживали побратими. Он Андрій Пасько, який чомусь носив не шапку з голубими шликами, як всі богданівці, а кашкет Лубенського полку, з жовтим низом і блакитним верхом. А ось Василь Бушанський несподівано навів рушницю на дезертира Івана Михайловича, який грозився застрелити Сімянціва.
“Ти, камфора, положи рушницю!” – коротко кинув Бушанський із кутка. “Василь не любив жартувати, – це добре знали всі. Знав це й Іван Михайлович”. Тож і поволі опустив рушницю додолу.
Хто зна, може, саме завдяки богданівцю Василеві Бушанському зберігся цілий пласт спогадів про Визвольні змагання, адже він урятував Валентина Сімянціва. А той зберіг нам пам’ять про Національно-визвольну боротьбу. І того ж богданівця Бушанського... І Павла Городянина. І...

Дата смерті Валентина Сімянціва точно невідома, але у червні 1978 року він ще був живий, бо саме тоді у Філадельфії завершив роботу над книгою “Інженер-емігрант у Чехо-Словаччині”. Та ще й анонсував дві нові свої книги: про перебування в таборах для переміщених осіб у Німеччині й роки життя в Сполучених Штатах Америки: “Табори Ді-Пі. Роки 1945 – 1949” і “Роки в Америці. 1949 – 1975 (до емеритури)”.
Помер сотник Армії УНР Валентин Сімянців, напевно, у 1980-х роках.
Своїми руками цей шляхетний син України збудував собі пам’ятник – і вояцьким життям, і скульптурними творами, і книгами, які донесли до нас пам’ять і правду про Визвольну війну та її героїв.
Вічна слава українським романтикам!