ОГЛАВ

ЧАСТИНА I: ДО БЕРЕСТЕЙСЬКОГО МИРУ
Замісць передмови
І. Український рух на Західньому Російському фронті

II. За самостійну Україну. Союз із Німцями. Прорив на Україну
III. На Україні - Олевськ
IV. Подорож до Києва
V. У Києві
VI. Відворот на Житомир-Коростень. Формування Запорозького Загону. Настрій по селах на шляху. Порядок демобілізації Південно-Західного російського фронту

ЧАСТИНА II
I. Наступ на Київ
II. Київ, його вигляд, внутрішні взаємини, зустрічі та розмови з ріжними чинниками
III. Формування українських частин у Києві
IV. Дальший наступ на схід. Бої під Гребінкою, Лубнами та в околицях Ромодану. Березень 1918 року
V. Ромоданська операція. Соціяльна диференція на селах між Хоролом і Лубнами та її впливи
VI. Наступ на Хорол. Хорол і тамошні настрої. Вареник і Бас. Большевицькі партизани. Ґенерал Едлєр фон Донав та його бриґада. Поручник Прінц фон Гессен
VII. Похід на Полтаву. -Абазівка. -Бій під Полтавою та заняття Полтави. -Спостереження над настроями та взаєминами суспільства

ЧАСТИНА III
I. На постою в Полтаві. Співжиття з німцями. Розмова з ген. фон дер Ґольцом. Дальший похід вперед
II. На Конградському (Константиноградському) напрямку. Настрої місцевого населення, добровільна поміч села, підхід Слобідського Коша. Бої під Лозовою та Понятином
III. Похід на Крим. Зустріч в австрійськими галицькими частинами та російським відділом полк. Дроздовського. Конфлікт з німецько-австрійським командуванням
IV. Татарський уряд. Бої та пертрактації з севастопільською залогою. Наш вихід з Криму .

Примітки

 

ЧАСТИНА I: ДО БЕРЕСТЕЙСЬКОГО МИРУ

Замісць передмови

Яке воно недавнє, а таке далеке здається оце минуле. Ніби то колись в іншому житті було. Бо безодня ділить то бурхливе, небезпечне, повне діл і починів життя з часів відродження великої нації від нинішньої тиші сірого будня, того сучасного емігрантського животіння і його безвиглядної одноманітности.

Сам собі видаєшся старим, який виконав уже свої завдання – так якось невблагано затираються щоденно назви, дати, призвища, вчинки, що якби не те, що прокидається вже Український Велетень, що все більше та більше набирає він сили там у далекій Батьківщині, що час від часу дає про себе звістку, як блискавка про громовицю, — то здавалось би, що те все тільки нам снилось.

Та не був це сон. А справді боролись, умирали, страждали передові борці українського відродження. І в імя тих страждань й крови, в імя заповітів на майбутнє для ріднього народу, не можуть ще живі тілом й духом учасники великих днів не закріпити цього минулого, не можуть не залишити виразних слідів по собі й правдиво змальованого перебігу подій минулої героїчної доби.

Авторові цих рядків довелося пережити богато підчас визвольної боротьби українського народу. Спершу, як рядовому боєвикові з крісом у руці на чолі Запоріжського полку імени кошового отамана Костя Гордієнка та кінних гайдамаків, дальше за часів гетьмана Скоропадського на ріжних посадах, потім на чолі житомирської Юнацької Школи, Північної дивізії, Волинської групи, Військового Міністерства, інспектора піхоти, начальника Генерального Штабу, а вкінці як звичайному інтернованому без посади у Польщі.

За отой час довелося бути свідком багатьох політичних та інших інтриґ, збирати про них інформації, одначе вистерігатись активної в них участи, наскільки це не торкалось збройної боротьби з ріжними наїздниками, хтоб вони не були.

На тому місці будемо змальовувати перебіг подій, вистерігаючись оцінок, які для учасника не можуть бути безсторонними. Прохаємо також вибачити деякі можливі неточносте. Дати та частина записок загубилась, а в памяти не все задержалось.

Думаємо, що наша праця допоможе майбутньому українському історикові до висвітлення богатьох подій, а читачеві зробить зрозумілим богато дечого із вчинків провідників української революції, головно з тих настроїв та психічних здвигів у масах, що дійсно зброєю, вогнем і терпінням провадили ту революцію, із тих настроїв, які були рішаючими чинниками невдач, або й перемоги.

Автор не має намірів писати історію, а списує тільки те, що бачив, відчував і як розумів оці події один із активних учасників визвольної боротьби.


І. Український рух на Західньому Російському фронті

Не можна заперечити, що перебіг революції в рядах російського війська не відбився на перших подіях української визвольної боротьби, бо в момент вибуху революції на Сході Європи головна маса активних українських громадян, весь цвіт української нації, її головна динамічна, фізична та психічна сила ввійшли так чи інакше, якщо не в самі ряди російської армії, то в царину її інтересів і впливів.

В російській армії почалась із самого початку горяча, невпинна агітація, що видвигала найкрайніші кличі. Розаґітована "салдацька" маса кидала ряди армії, несучи оці кличі зі собою на села, а люди, що звикли у війні вживати зброю як аргументів примусу й сили, ставали тепер найбільш рішаючою силою всього, що творилось у краю.

От чому не можливо не описати того стану, в якому була армія перед початком революції та отих пертурбацій, спричинених революцією.

Улад російської армії, подібно як богатьох інших, надавав великі права старшинським її верствам, зокрема в часі війни. Старшина діставав у часі війни від держави поважну платню, яка давала йому змогу, якщо він був жонатий, забезпечити вповні свою рідню і себе, нежонатим залишились зайві гроші, які в умовах повсякчасної смертельної небезпеки заощаджувати було недоцільно.

Ця велика забезпеченість старшинського складу викликала в часах позіційної війни (після 1915 року був нормальний стан фронту) різку ріжницю в житті старшини та вояка-рядовика.

Ця ріжниця збільшувалася в міру віддалення від бойового фронту. Гульба старшинства на задах, в запіллю, ставала більше побутовим явищем; вона щораз більше дратувала сіру вояцьку масу, яка знала про свої втрати, скільки вона поносить жертв своїм відорванням від щоденної праці, жертв, які ніколи не доповняться, бо допомога т. зв. "призивний пайок" для родин вояків це тільки фікція.

Крім згаданих причин невдоволення і негодування на старшин з боку вояцьких мас, була ще одна, може, й більше дразлива актуальна справа, а саме царського уряду політика внутрі армії, яка виливалась у формах примусового "ура патріотизму", "цареславія" та заперечування людської особистої гідності з перебільшеною пошаною до всіх верховодів, перед якими сам статут вимагав "раболепствованія". Ця політика провадилась виконавчим апаратом армії, яким було старшинство, а це робило його зненавидженим.

Всі боєві накази, передавані згори до виконання, переводились і досліджувались також старшинами, а ці накази завжди видавались масам недоцільними, а то й ворожими, бо слали їх проти сильнійших своєю технікою Австрійців та Німців майже на певну загибіль, бо, починаючи від 1915 р., російська армія успіхів мала дуже небогато і за кожний найменший успіх мусіла платити горами трупів й тисячами жертв, затоплюючи технічну висшість противника не в ріках, а в морі власної крови.

Дарма, що гинули масами і старшини – все одно всі ці втрати зачислювались тільки на конто їх провин.

Та не можна сказати, щоби і старшини були вповні вдоволені царським режімом. Щоправда, вони були більше економічно забезпечені, мали окремі права і становище, були засуґестіоновані ідеями "святости" війни, все ж таки весь тягар спочивав на них, на їх життю та їх здоровлю, а відгомон політичної боротьби, що йшла у державних центрах за владу, примушував старшин призадуматись над тим, хто є виною всіх тих неуспіхів й даремного наражування їхнього життя, і приходив до висновків тільки негативних щодо істнуючого ладу, вищих штабів та кермуючого проводу.

Так то російська армія вже була поділена перед початком революції на низку груп та верств, які одна одній не вірили, ненавиділи себе й були готові до діла, щоб скинути кермування тих, кому не вірили й кого числили за чужого.

До революції, знайти порозуміння старшини з вояком було майже неможливо. Старшина не міг, в умовах близшого догляду начальників та невідомого йому окруження своїх же випадкових товаришів по зброї, ризикувати повести з рядовиком будь-яку бесіду на політичну тему, крім тих балачок, що йому по певній наміченій з гори програмі були наказані. Близші зносини могли бути тільки на грунті "землячества", бо не заборонювалось вести розмови про домашній побут "на волі", тобто про те життя повсякчасне, від якого й старшина, зокрема резервовий, і звичайний вояк були примусово відірвані.

Отже, ми й бачимо, що передреволюційні настрої в російській армії зробили прірву між старшинами та вояцтвом, а старшини були наприкінці війни не кадрові фахівці, які всі майже вигинули в попередніх боях, тільки звичайні інтелігенти та напівінтелігенти, яких таким робом через їхнє старшинство запідозрівали в прихильности до начальства й до зненавидженого режіму, – як людей, яким не вірили. І хоч це недовір'я було значно менше до старшин "земляків", то все ж воно було основою певного упередження мас до закликів та проводу всякої інтелігенції, тому краще воліли маси вирішувати всякі справи по свойому, самостійно та найелєментарнійшим способом.

Якраз на тому тлі внутрішніх непорозумінь серед російської армії буду змальовувати всі ті події, то відбувались у глухому закутку Західнього фронту на самій його межі з Північним, поміж річкою Німаном та його притокою Березиною, в смузі від Скробово-Несвіж аж до самої Березини, де були розташовані три дивізії 3-го Сибірського корпусу та 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, підчинені штабові ІІІ. С. К., який стояв у містечку Мир.

Величезне віддалення від залізниць (штаб корпусу в м. Мир) – 12 верств, фронт 35-50 верств і віддалення від битого шляху були причиною того, що життя в тому глухому кутку було досить відірване від загального життя армії. Дуже рідко коли, після революції, навідувались туди інформатори, бо перебування корпусу поза межами теренів головних операцій не принаглювало головних чинників революції до надто скорих відвідин.

Ще більшою ця відірваність була для 7-ої Туркестанської дивізії, у рядах якої був автор цих споминів. Вона займала найбільш глуху лісову закутину, так звану "Налібокську Пущу", простором яких 900 до 1000 кв кільометрів поміж Німаном та Березиною.

Та вже більш усього відчувати могли цю відсталість Українці в рядах поодиноких російських частин, бо-ж не тільки віддаль від краю, але й сама назва цих частин не давали можливости надіятись у них великого відсотку Українців і саме це було причиною, що про нас забували наші центри.

В рядах ІІІ. Сибірського корпусу було понад 3 і пів тисячі Українців. Більшість із них була в 7. Туркестанській дивізії, два полки якої, 24 і 25 Туркестанський, були сформовані в Берестю на Підляшшю, а переформовані в районі Могилева над Дніпром й доповнені із запасних частин української території. Цілковито майже знищені в районі Молодечне два другі полки тієї-ж дивізії, 11 та 12 Туркестанський, мали теж доповнення з Українців. Чимало було українського елементу не тільки сибірського із Сибіру, але й з Наддніпрянщини поміж сибірськими частинами. Тільки дуже мало, майже одиниці з Українців були по гарматних та технічних частинах корпусу і тут зазначуємо, що це мало своє окреме значіння в нашій дальшій боротьбі.

Вся маса Українців у чужих адміністративних рямках з початком революції жила своїм життям не по вказівках центру, а головно під впливом цієї інтуїції національних почувань та обов'язку, яка така міцна буває часом у хвилях великих революційних здвигів, а тому і дослідження цього життя, яке виявляє істоту народніх рухів, є дуже цікаве.

Про революцію в штабі Туркестанців 7. дивізії довідався я в досить самобутній спосіб. Два-три дні після подій у Петрограді в автора цих рядків, який жив з рядовиками гарно, явилися вночі телефоністи штабу та повідомили його (не як начальника штабу дивізії, а як свого земляка з Київщини) цілком секретно про те, що Петроград та Москва захоплені повставшим народом, що царя, мабуть, вже не має й показали друковану відозву якогось революційного комітету, закликаючу досить неясно до підтримки революції. Вони шукали поради (знову як земляка), чи арештувати начальство, чи почекати, бо майже всі старшини були під непомітним доглядом "сознательних салдат".

Довелося порадити їм, щоб почекали на вияснення обставин і побувати "цілком секретно" на таємних сходинах вояків штабу дивізії, в якому автор був начальником, а крім нього на таких же сходинах в одному з полків, і теж секретно, без відома команданта цього полку.

Щойно в три дні після цього довірочного повідомлення прийшов дуже таємно, до власних рук самого начальника дивізії, наказ з вісткою про заворушення в центрах Росії, які, безумовно, мали бути зліквідовані, але, з огляду на небезпеку їх негативного впливу на фронті, наказувалося скріпити догляд по частинах, головно припинити зв'язок із запіллям, щоб унеможливити прибуття агітаторів; доручувалось між іншим виставляти стійки, щоб не допускати до своїх частин фронтовиків, повертаючих із відпусток та лічниць.

Цей розпорядок доказував тільки розгубленість центрального кермування армією та підтверджував правдивість "салдатської пантофльової пошти", яка звалася на фронті "кашеварськими ізвєстіями".

Події розвивалися. Довірочні відвідини вояків приносили все то нові подробиці, навіть часописи, які приходили разом із транспортами круп, м'яса та хліба і задержувались згідно з наказом відпустковцями, яких не було змоги затримувати. А накази все таємнійші та таємнійші. Вони привозилися окремими старшинами, які й самі не знали, що за військову таємницю везуть. Накази ці загострювали заходи проти агітації та можливого розкладу на фронті...

Нарешті одного дня прийшов останній наказ, що вимагав від 7. Туркестанської (як найбільше спокійної, дисціплінованої і, з огляду на її ізольоване становище, менше підпавшої агітації) дивізії виділити найпевнійший полк для відсилки на Москву.

Збірка старших начальників у той же день виявила, що ні один із полків не може бути досить "надійним", при чому цікаво, що найбільш рішучо зазначив неможливість виконання цього приказу полковник Данченко, сам Полтавець, який своїм виразно українським акцентом зауважив, що його 25 Туркестанський полк вже за Минськом підніме революційний прапор і що наказ про це буде даний ним самим, Данченком [1].

Мусів виявити все і начальник штабу: про його таємні відвідини і про певність частин дивізії, але для... революції.

Грім з ясного неба не зробив би більшого вражіння, як оці дві заяви. Вирішено вислати негайно до штабу корпусу того ж начальника штабу для інформацій про стан дивізії.

Пізно у вечір вернувся я до своєї "мислівні", де був розташований штаб, і негайно за мною прибігли до мене "земляки" порадитися відносно зради, яку підготовлювало "начальство".

"Пантофльова пошта" передала, що резервові полки дивізії можуть окружити козаки та примусово відправити проти революції. Як тільки вийшли "земляки", з'явився вірний мій ординарець (кінний джура), сам киянин, родина якого жила недалеко від моїх родичів і якій ми помагали ще за спокійних та воєнних часів. Він був зі мною з початку війни у всіх боях і моїх поїздках по фронті. Тепер розказував мені, що цієї ночі підготовлялись арешти багатьох старшин, не виключаючи і начальника штабу, та що тільки "земляки" стримують ексцеси разом із більше спокійними рядовими інших національностей, переконуючи, що "їхні" старшини "разом із ними" та нічого злого не вдіють.

От як-то на перших кроках революції виявилася оця страшна прірва поміж вояцькою масою та старшинством російської армії, яка будувалась на недовір'ю одних до других; ця прірва ширшала з огляду на безглузді роспорядки верховного командування, які не відповідали обставинам і настроям.

Необхідно зазначити, що ця прірва була значно меншою між рядовими та тими, які були близькі до "салдатського життя", зокрема між тими, хто належав бодай територіяльно до одної місцевости, причому ця територіяльна спільність сильнійша була не між Великоросами, а головно поміж Українцями, а також поміж Поляками. Останні свідомо від перших днів революції почали національне груповання; Українці з початку тільки горнулись один до одного цілком інстинктивно, а також починали вживати своєї мови в інтімній розмові.

За тиждень після тих подій ціла дивізія вже присягала Тимчасовому Урядові Росії і вже нібито усунено небезпеку розділу між старшинами і мужвою. Але Тимчасовий Уряд був більше ніж тимчасовий для народніх мас революційної Росії, не цілком відповідаючи їх бажанням, а ще більше тимчасовий був він для націй, поневолених Москвою.

Зерно зневіри, засіяне ранійш, росло все більше й більше. Боротьба між урядом та "Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф" почалась в армії спершу "негласним" доглядом за старшинами, а потім постійне напруження поставило на чергу дня питання про явну офіційну контролю роспорядків і вчинків командного складу. Як засіб цієї контролі, створилися цілком революційним шляхом "комітети".

Ріжноманітною була їх структура в ріжних частинах армії: в одних вибирали від кожної частини по одному старшині та по декілька рядовиків; останніх пропорційно до складу частини, чи з огляду на скількість її адміністративних одиниць, чи з огляду на число людей; в інших вибирано певну скількість осіб від кожної частини, незважаючи на їх ранги; в третіх з'їзд представників від частин, вибираних ріжноманітним способом, вибирав з-поміж себе виконавчий орган, який залишився після закінчення з'їзду, як комітет.

Отже, склад комітетів, як видно, був дуже ріжноманітний, майже випадковий. Одиноке, що було спільне для всіх, це переважаюча більшість мужви, а не старшин. Треба додати, що старшини, які попали до комітетів, ділились на три категорії: випадкових, що в більшости нудилися своїм перебуванням у комітеті, погорджували своїми співпрацьовниками рядовиками, саботували чи зовсім не являлися на засіданнях. Демаґоґів, що робили кар'єру на комітеті не тільки своїм підходом під тодішні настрої, а навіть своєю більшою революційністю, ніж сама революція, виносячи найбільше необгрунтовані резолюції і попихаючи маси на дикі й жахливі вчинки.

І невеличку кількість таких старшин, що щиро пішли за революцією, шукаючи в комітетах можливости порозуміння з масами.

Із розвитком революції старшинство все то менше оставалось у складі комітетів, чимраз більше відходило від інтересів мас, займаючи майже вороже до них становище.

У середині самих комітетів йшла велика діференціяція. Невиразні з початку комітети, що їх метою була тільки охорона нез'ясованих для мужви завойовань революції, від так же нез'ясованих контрреволюційних спроб, які уявляли собою старшини, з розвитком революції стали установою мовляв виразно парляментарною з боротьбою партійних груп у нутрі, причому найбільше впливовими спершу були соціялісти-революціонери, що кинули гасло "земля та воля", а потім і вони мусіли відійти на друге місце, віддаючи перше большевикам.

Таким робом, комітети були складним антагоністичним колективом у свойому нутрі без виразної назовні програми.

Треба ще зазначити, що поведінка комітетів і їх діяльність була дуже імпульсивна й дуже нервова. Вояцькі елементи в комітетах дуже легко піддавались впливам, демаґоґії й провокації, тому й важко було що-небудь будувати на їхніх рішеннях.

Ми вже зазначили на початку, що комітети зразу стали в різку опозицію до командування й між ними почалась боротьба за впливи та владу.

Ніколи ніякими наказами не удавалось розмежувати функції цих двох сил.

Накази, які видавало командування, не виконувались масами без контрасиґнати комітету; знову ж командування саботувало комітетські постанови, а якщо виконувало під загрозою сили, то виконувало здебільша погано та лише формально.

Такий розріз був на руку тим, кому не залежало на істнуванні та цілости російської армії.

ДО ЗМІСТУ