Автор цих рядків був із самого початку революції вибраний мужвою до дивізійного комітету Туркестанської дивізії та поважно поставився до своїх обов'язків, не приєднуючись до ніяких зі старшинських груп і залишився в комітеті аж до відокремлення Українців від III. Сибірського корпусу. Тому довелось йому взяти участь у діяльности комітетів у корпусних та армійських з'їздах і добре познайомитись із настроями тих нових кермуючих військовим життям установ, які себе вважали відпоручниками "Савєта салдатскіх і рабочіх дєпутатоф". Це знову збільшило прірву між старшинами та рядовими російської армії, бо старшини, як урядовці Тимчасового Російського Уряду, мусіли виконувати його накази, які звичайно були протилежні дорученням "Савєта раб. і сал. дєп".

Ще більший розрив у російській армії виринув після невдалої виправи Корнілова проти революційного Петрограду.

У підготовці тієї виправи взяв участь так званий "Офіцирський професійний союз".

Ініціятиву до цього союзу дала певна група старшин, яку зорганізував полковник Новосільців, бувший член першої Російської Думи – партійна людина, що належав до К. Д. партії.

Союз мав нібито захищати професійні інтереси старшин і нібито мав об'єднувати військових професіоналів, але в нього увійшли майже самі старшини резерви, які і на думці не мали продовжувати після війни свою професійну діяльність.

Отже, сам голова "Союзу" старшина запасу полковник Новосільців і його активні члени взяли активну участь у рядах тих військ, що йшли на Петроград, а тим самим скомпрометували все старшинство перед масами мужви, шо була за "Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф".

У цій колізії дуже оригінальне було становище свідомих Українців.

Вони не були за Тимчасовим Урядом, бо вважали своєю владою Центральну Раду, але комітети категорично зачислювали останню тільки до філій ненависного їм уряду – певної відміни вияву буржуазної стихії.

Тому Українці стояли самі поміж тими двома змагаючимися силами й мусіли в своїй єдности шукати порятунку.

Українці в складі корпусу, на початку революції, не творили своїх окремих військових організацій на зразок комітетів, тільки поодиноко входили як виборні до складу їх, причому не було майже жадного російського комітету, в якому не було б декількох Українців. Якраз оте почуття територіяльної спільности, яке спонукало вояків Українців шукати поради у "своїх" старшин, а старшин, головно тих, які хотіли та вміли жити спільним життям з масами, шукати підпори у "своїх" рядовиків; це почуття причинилося до творення українських гуртків типу "землячества", з невиразними завданнями, головно культурного характеру.

Ці гуртки заклалися в кінці березня та початках квітня 1917 року. Глухо відгукувались поміж гуртками чутки про утворення уряду на Україні, деколи надходили українські часописи, яких не дуже то пускали на фронт, а з розкладом серед російського війська збільшувався неспокій за рідний край, загрожений і війною, і бандами дезертирів, та мимоволі виринала думка про необхідність свойого власного українського війська.

Гуртки почали відчувати необхідність ширшої організації.

Вже в квітні, в окремих частинах, вибрано для керування справами гуртків ради в складі голови, його заступника, секретаря, скарбника та культурного інструктора. Діяльність цих рад координувалася в обсягу дивізій тими членами з Українців загальних дивізійних комітетів, які випадково туди попали, на них же покладено обов'язок допомагати радам частин.

Вже це впорядкування українських гуртків удалося не без боротьби: були постійні перешкоди, як з боку начальників, так і з боку комітетів, й ні одна частина не мала змоги скликати збори всіх Українців. І в той час, коли для участи в ріжних мітінгах находили можливим знімати цілі частини з фронту, Українцям не дозволяли з "технічних причин" зібратись хоч на годину.

Але справи не занедбувано. Бували випадки, що під час загального мітінгу цілої військової частини, український гурток збирався на тому ж місці окремо для вирішення своїх справ, бо не було іншої ради.

Дальшу організацію та впорядкування в межах цілої армії посунув наперед 1-ий український військовий з'їзд.

Заходами начальства не дістали Українці ІІІ. Сибірського корпусу, в свойому глухому куті, заклику на цей з'їзд, але російські накази, що забороняли висилати делегатів, дістали.

Негайно ж, без усяких дозволів, скликано загальні сходини по частинах, які виявили тверде рішення всіх Українців, щоб делегати виїхали.

Після ухвали цих зборів, також революційним шляхом, зібралися ради частин, щоби вибрати дивізійну раду переважно з тих Українців, що вже були в комітеті. Кожна дивізія обібрала делегата на з'їзд. Делегатами від 7. Туркестанської дивізії були вибрані "прапорщик" Кудран та один рядовий.

Дивізійні ради, зібравшись у містечку Мирі, обібрали корпусну раду, головою якої став "прапорщик" Андрієнко з Полтавщини, писарем Іваненко, скарбником підстаршина Біндик з Київщини.

Великий Боже, як же об'єдналося все тоді проти Українців! І комітети (революційна демократія), і начальники (контр-революція по тодішній термінольогії); не тільки не було допомоги для делегатів, а всякі перешкоди. Ні засобів на поїздку, ні документів подорожі, ні грошей, а тільки переконування не руйнувати спільности революційного фронту від одних та накази "тащіть і не пущать" від інших.

І лиш наїжені багнети, з якими збиралися Українці на свої збори, та грізна постава деяких частин з українською більшістю, які були зібрані умисне деким із істнуючих начальників, як от "штурмовики" 8-ої дивізії, що були зібрані полк. Гаєвським, та охоронні сотні штабу 7. Туркестанської дивізії не дозволили вжити більше рішучих заходів.

Хоч з опізненням, але делегати виїхали. Гроші на подорож по сотику зібрали самі Українці між собою, а документи без ніякого дозволу виписано в штабі одної з дивізій.

Повернення делегатів наробило багато шуму. Хоч деяких з повертаючих, як нпр. рядового 32. Сибірського полку Телушенка, заарештували, все-ж таки, хоч і з запізненням, всі від живої людини довідалися про вигляд революційного Києва та про непереможно зростаючий український національний рух.

Бажання захистити себе від сваволі, забезпечити собі мінімум прав, позбавити себе ролі упослідженних, яку хотіли відмежувати нам у святі революції, викликало потребу утворення своїх центрів і військових об'єднань.

Увесь червень та липень 1917 року, в частинах ІІІ. Сибірського корпусу, проходить під знаком цієї боротьби за відокремлення. Вона йде на підклалі все зростаючого розкладу армії та прірви між вояцтвом та командним складом.

Кожна з політичних партій Росії пробувала найти вірну тільки для неї частину. Реакція відокремлювала найбільше запоморочених, чи пак реакційно настроєних старшин та рядовиків у "штурмові" георгіївські та інші частини, основувалися "офіцирські професіональні союзи", в яких не було професіоналів, тільки самі "прапорщики" та воєнні старшини. Революційні партії будували свої твердині по частинах: так, 2 Туркестанський полк був під впливом агітації С-Р-ів, 12 Туркестанський під впливом большевнків, 25 Сибірський і 32 С. Децький і т. д.

Але всі ці напрямки рішучо відмахувалися від Українців та їхніх змагань, називаючи це мазепинством, ножем у спину революції, "ізмєной родінє"...

Большевики молили не робити вилому в їхній програмі: "бо само-опредєлєніє вплоть до оддєлєнія" має наступити негайно по захопленні ними влади, тому просили почекати до тої пори і поки що їм допомагати.

СР-и переконували, що Всеросійські Установчі Збори, в яких більшість обов'язково буде належати до їх партії, ухвалять безумовно волю всім народам Росії, але до того часу просили остати в загальноросійських рядах, допомагаючи своїми баґнетами СР-ам.

В той час загального розкладу тільки ще Українці творили виїмок; в них не було ще тоді поділів, які губили російську армію; вони ще тоді уявляли собою єдиний національний колектив; їх старшини з відразою ставились до всяких "офіцирських союзів" і працювали тільки в своїх українських гуртках за одно зі своїми рядовими і тільки ця їхня національна єдність була для одних большевизмом, для інших контрреволюцією.

Носити це ярмо надокучило, і в кінці червня нотуємо вже перше відокремлення Українців в окремий курінь у 25 Туркестанськім полку, де командантом був етнографічний Українець, де більшости тої чи іншої партії в комітеті не було, де соціяльний розклад був у межах самого полку, який вже тоді став цілком небоєздатний і вимагав т. зв. "уговорів" після кожного нового наказу.

Курінь відокремився за згодою, мовляв, місцевої влади, але скільки сварок було за кожний віз, кухню та скоростріл!

Начальство ніяк не хотіло віддати того "на общественнія русскіє дєньґі" набутого майна і ніяк не хотіло второпати, скільки в цих "дєньґах" українського гроша-крівавиці.

З хвилиною відокремлення цього куріня, дивізійна рада дістала другу точку опори (першою була охоронна сотня).

Українці почали міцнійше налягати на начальство й комітети та протягом липня відокремлюються українські частини по всіх майже полках ІІІ. Сибірського корпусу, навіть у сумежнім зліва Ґренадирськім корпусі.

Нелегко це йшло в 24 Туркестанськім та в інших сибірських полках, за виїмком 32 та 25, де вдалося Українцям відокремитись в кожному куріні в одну "роту" чи "полуроту", а потім ці "роти" революційно зійшлися і утворили курінь.

В 11-му Туркестанському, пощастило відокремитись лише в межах сотень (рот) і ці дрібні частини мусіли потім вже силоміць творити більше об'єднання.

У 32 Сибірському, українські виборні представники, члени полкової ради та переводячий технічно з її доручення відокремлення поручник Корніяш були заарештовані, та ще після спеціяльного наказу армійського комітету, для забезпечення якого був виділений (відкомандований) один з курінів 32. полку. Цей арешт знесено щойно після настирливих вимог українських рад армії, які, щоби оминути надалі таких вчинків вищих комітетів, обібрали армійську українську раду, на чолі якої станув сотник Василь Тютюнник (брат відомого отамана повстанців, який опісля командував армією У.Н.Р. та помер на плямистий тиф в 1919 році в Рівнім) [2].

У 12 Туркестанському полку, що вигнав вже майже все начальство, довелося Українцям вжити рішучих заходів.

Ніякі спроби полагодити в спокійний спосіб не вдавалися і викликали лише дратуючі та ображуючі закиди в контрреволюції, мазепинстві і т. д.

І так, умовившись наперед з сусідніми українськими частинами та дивізійною радою, Українці 12 Туркестанського полку, одного дня, в певну годину, раптом всі в повному озброєнні, захопивши до своїх рук скоростріли та необхідні вози, вийшли на майдан біля розташування полку, швиденько вирядились у три сотенні лави з пів сотнею скорострілів й надіслали до команданта та полкового комітету повідомлення, шо Українці вже сформували трьохсотенний курінь і не розійдуться, поки їм не призначать помешкання (землянок, звичайно).

Комітет підняв страшенний галас, наказував розійтися, загрожував ужити зброю, але в той час надійшли зв'язкові дозори (стежі) від сусідніх українських частин, які повідомили, що їх частини вже стоять під зброєю та готові допомогти своїм братам. Комітет 12 полку поставив під зброю "учебну команду", штурмові (пробоєві) сотні та всі скоростріли.

Виглядало це на збройний конфлікт, так що дивізійний комітет мусів звернутись до полкового, прохаючи почекати, а разом із тим вислав телеграму до корпусного та армійського комітету.

Звідтам повідомлено, що пішлють комісію для полагодження справи. Тимчасом ті українські частини дивізії, що стояли на поготівлі для допомоги братам 12 полку, вийшли на такі місця, де можливо було прийняти бій, а українські сотні 12 Туркестанського полку озброїли скорострілами бараки штабу полку та згромадилися біля них; на другім кінці майдану скупчилась решта полку.

В усіх комітетах радилися та лаялися партії, закидаючи одна одній той розклад, що стався.

За дві години приїхала комісія, якій нічого не лишилося, як погодитись з тим, що сталося, та переконати команду 12 полку про необхідність задовольнити українські вимоги.

Врешті коло 6 години вечером згода була досягнена, і всі Українці повернули до своїх землянок, тільки залишились в поготівлі, бо настрій до них був дуже ворожий.

У ночі була спроба в 12 полку розброїти Українців й тому на ранок слідуючого дня українські сотні 12 полку перейшли з наказу української дивізійної ради до озера Кромань, близше до ради, та штабу дивізії, в повне розпорядження ради.

Ще гірше було в 25 полку Сибірському та в ґренадирських. Було там Українців небагато й дуже пильно за ними слідкували.

Щоби якось відокремитись, нашим хлопцям довелося зголоситись добровільно до ударних (пробойових) частин, так що в 7 Сибірській дивізії з'явилася ціла пробоєва українська сотня, а у ґренадирів цілий український пробоєвий курінь у числі 980 бойового стану.

Погано було, що довелося піти до частин, що мали контрреволюційну закраску; та не було іншої ради.

А проте факт відокремлення Українців надобре вийшов цілій справі: річ у тому, що в невдовзі по відокремленню ґренадирів Українців, Німці раптово перейшли до наступу на ґренадирськім відтинку якраз біля межі їх зі сибіряками.

Московський ґренадирський корпус, вже значно розкладеннй, звільнив заатаковані позиції майже не ставляючи опору. Частини, що були в резерві, мітінґували, тому командування мусіло вжити для контр-удару штурмовиків.

Першими мусіли йти Українці, і вони пішли негайно, але в мент, коли виступили, повідомили командування й комітет, що вони йдуть як український курінь імени Наливайка, а не як російські штурмовики.

Контр-наступ Українців був блискучий. Німців викинули з російських окопів, які вони заняли, і становище направилось ціною 40 українських убитих та 80 ранених.

Ця справа зробила на начальників російських частин, що були недалеко, велике вражіння та примусила їх почати дивитись на українські частини не як на майбутніх організованих дезертирів чи розкладачів фронту, а як на реальну, ніби навіть слухняну начальству силу.

З другого боку, відвагу та справність наших хлопців комітети прийняли як контр-революцію, бо на око був послух начальству; тому почалась акція проти Українців, – в першу чергу проти тих, що ліквідували німецький наступ.

Наливайківський курінь не зміняли майже місяць і тільки вимога української армійської ради, піддержана постановою полкових українських рад цілої армії, вимусили змінити Наливайківців.

Подібні спроби затримання на довший час українських курінів в окопах першої смуги були і в дивізіях ІІІ. Сибірського корпусу, що примусило корпусну раду в жовтні 1917 р. дати наказ українським частинам не йти відразу всім у перші окопи, а тримати найменше 50% своїх людей у резерві.

Разом із тим приходилося подумати і про дальше відокремлення Українців та створення з них окремої частини.

Якраз у той час проектувалася редукція російської армії та розформування її другочергових дивізій. Отже, корпусна рада просила дотичне російське начальство та комітети скористуватися положенням 66 Сибірського полку, на чолі якого стояв Українець полковник російської служби Гаєвський (потім командант міста Могилева за часів У. Н. Р., який був узятий до неволі Денікінцями в 1919 році, втік від них, вступивши до чужоземного французького легіону рядовиком, потім втік звідтам до армії У. Н. Р. та 1920 р. погиб у боях).

Був проект просто влити всіх Українців до 66 полку. На цей проект дало начальство і комітет свою принціпову згоду, але плян переведення в життя доручено виробити корпусній українській раді, яка мала тільки одного "прапорщика" військового часу у своїм проводі, а решта були козаки.

Ясно, що із заподаних нею чотирох плянів ні одного не ухвалено.

Тимчасом прийшла жовтнева революція. Нова влада підтвердила, щоправда, згоду формування Українців у складі 66 полку, але вслід за тим почала і нацьковувати рядовиків 66 полку на полковника Гаєвського та не перешкоджувала їм розкрадати майна полку. Зрештою на полковника Гаєвського пішла нагінка і з боку командування за розклад полку (який розформовувався і був не більше розкладений, ніж ті, що мали залишитись). Все те довело старого служаку, що мав понад 21 років служби, до розпуки й одного дня він дезертирував до Києва.

Після цього корпусній раді вияснено, що для проектованого українського полку немає "кадрового" старшини на команданта. Цікаво, що в той час командували полками вже обібрані мужвою 25 Сиб. п. – "підпрапорщик" воєнного часу, 32 Сиб. "підпрапорщик", 12 Турк. "прапорщик", що саме перший раз прийшов на фронт, і це нікому не здавалося дивним [3].

Ця відповідь спонукала корпусну раду звернутись до тих кадрових старшин, що походили з України та залишились ще у складі корпусу.

Згоду дав я. Але раді звернули увагу, що посада начальника штабу дивізії в теперішні часи така відповідальна, що звільнити її неможливо, хоч у той час в 8 Сибірській дивізії уступив начальник штабу і обов'язки його виконував там поручник воєнного часу.

Тимчасом наспіло розпорядження центральної російської влади про виборність начальників.

Назначено вибори, які в 7. Турк. дивізії відбулися в кінці жовтня (29 чи 30-го), на великій леваді біля озера Кромань.

На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети.

І я мав там бути як член дивізійного комітету, а задержаний працею в корпусній раді в містечку Мир (35 верств від Кроманя), спізнився майже на годину.

Коли я верхи під'їхав до юрби, то мене поінформували, що я вибраний начальником дивізії і що на цій посаді мав би я бути затверджений тільки після вияснення мойого політичного "вірую", яке я повинен перед зборами виявити.

Вийшовши на трибуну, я подякував зборам за вибір, але повідомив, що згідно з виборчим принціпом мені належиться право згоди чи незгоди, і що я тепер не маю обов'язку лишатись на якій-небудь посаді, яку я займав перед революцією і тим більше, що, як громадянин України, не можу без згоди існуючого правного українського уряду приймати верховодства в російській армії і тому зрікаюся не тільки посади начальника дивізії, але й становища начальника штабу, яке я дотепер займав і прошу товаришів уважати мене за звичайного вояка, рядового.

Мою заяву приняли збори з великим здивованням, а гурток Українців, здається, 12-го полку, які були на цих зборах, приняв її гучними вигуками "Слава".

Комітети радили довго над цією заявою; врешті признали її слушність, і вирішили: призначити бувшого начальника штабу до команди розвідчиків штабу дивізії й залишити йому право користуватись своїм ординарцем (кінний джура) та "денщиком" з тим, що він допомагатиме новому начальникові штабу в його праці.

Таким робом усунено перешкоду необхідности обсадити посаду начальника штабу дивізії тим, хто вже був командантом українського полку.

Це сталось і проти постанови начальників, які наказували покоритися виборному принціпові.

ДО ЗМІСТУ